|
"Звенигора. Шабля на комісара" : роман
Євген Стеблівський
— Ярославів Вал,
2015.
— 369 с.
— (Серія: "Український бойовик").
— м.Київ. — Наклад 1000 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 978-617-605-042-1
ББК: 84.4УКР6
Жанр:
— Перша світова, Громадянська
— Бойовики, екшн
— Родинна сага
Анотація:
Ця книга - бойовик про звенигородських повстанців 1917 - 1921 р.р. Десятки епізодів шалених боїв козацької кінноти з російськими окупантами. В тому числі славетні і маловідомі: на станції Бобринська (Сміла), де Звенигородський кіш Юрка Тютюнника до ноги вирубав восьмитисячну російську армію Муравйова - того самого, який вбивав хлопців під Крутами. І який перед тим затопив кров'ю Київ, розмалювавши броньовики надписами: "Смерть украинцам!". Друга лінія сюжету про те, як сучасний хлопець шукає спогади про свого прадіда-отамана та про його кохану дружину.
Коло історії замкнулось. Російські орди - знову на землях Донбасу. Наче сьогодні червоний «командукр» Антонов-Овсєєнко отримав з Москви від Лєніна телеграму, в якій наказано змінити прізвище на українське «Овсієнко», підібрати напоказ людей з українськими іменами. Щоб показати всьому світові, що в Україні йде не українсько-російська, - а внутрішня, громадянська війна. А коли українці з союзниками розбили російські банди - нарком Троцький наказав залишкам совєцьких загонів відступати через кордони в Росію лише таємно, ночами – щоб приховати зв'язок з Москвою. Як і тоді, на українську землю сьогодні йдуть з Росії потужні ешелони зброї і мільйони коштів в валюті для підтримки кривавої «Донецької народної - (Совєцької) - республіки».
Гостросюжетний художній історичний роман, 2015 р. Автор: Євген Стеблівський
|
Лінк із зображенням книжки:
|
…Раптом Максим бачить цепи піхоти, яка пересікає улоговину. Вони поспішають зайняти горби з кам’яними загонами для худоби, тягнуть кулемети. Якщо піхота займе загони раніш, ніж сотня – буде тяжко! Буде біда! Рудь бачить, як його перша півсотня мчить до схилу, а з другого боку до гребеня хутко біжать чоти більшовиків. Хто перший встигне – того й перемога!
Червоні біжать все тихіше й тихіше, стомлено загрузають в розмоклих, присипаних снігом схилах. Схил з боку рудинців пологіший, й ковані коні мають тут деяку перевагу, хоча деякі таки падають на мокрій траві, сповзають по кальобухах в льодяну ... [ Показати весь уривок ]
воду.
– Вперед! Вперед!! Скоріше! Гайда!! – кричить Рудь, відчуваючи дрож, шал аж до тремтіння – бо він, командир, як ніхто в цю мить, розуміє – зараз вирішується успіх бою, їхня доля: перемогти або вмерти!
Біжать, скачуть! І з того, і з іншого боку відстань зменшується. Хто перший? Хто?! Чотири кулемети, встановлені на горбку, три сотні «гвинтів» викосять сотню зблизька, вб'ють десятки людей, його, звенигородських, товаришів! Й він, Максим Рудинський, буде за те в отвіті пред людьми. Перед Богом!
Хто? Хто перший?!
Хвала Господу!
Козаки першими досягають гребеня, на ходу падають з коней. Відкривають з карабінів шквальний вогонь. Сірі шинелі з того боку біжать все повільніше, мов у сповільненому сінематографі, потім починають падати. Ось впали двоє, потім ще один, ще і ще – немов смертельно втомились, й повільно, суглоб за суглобом, влягаються в сиру землю. Щоб не піднятись вже ніколи.
Ось гребеня досягає друга півсотня, рудинці, мов горох, сипляться з коней, на льоту перезаряджаючи карабіни. На середині горба червоні ставлять два кулемети, та вони не причиняють великої шкоди, татакають собі тихо й безпомічно, кулі злітають десь далеко над головами, неспроможні зачепити рудинців за кам’яною стіною. Інші два кулемети не донесли, спочатку впав один кулеметник, другий хтів нести його сам, тягнув під гору, аж став задом, спиною – бо «максим» застряг у болоті, аж поки хтось з козаків не поцілив йому з «гвинта» в крижі. Більшовик впав зверху, засмикав ногами й покотився додолу разом зі станком і колесами.
Ліворуч на підмогу рудинцям підходили піші підрозділи. Коли сірі шинелі покотом вкрили схил, більшовики повернули назад і стомлено побігли у видолинок. Звенигородці стріляли їм услід, ті падали вже рідше, забігали все далі. Козаки били з «гвинтів» ще і ще, стомлені сірі постаті були вже далеко, та то там, то тут хтось із них змахував руками і падав, – чи просто розчинявся у сірому лузі… [ Згорнути уривок ]
|
