Антоніна Спірідончева : Афродита. Жіноча еротична поезія. Античні міфи у сучасній обробці : поеми : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Леся Мудрак (джерело: “Жінка-Українка”)

Чомусь так завжди складалося, що гучна, пікантна тема еротики перебувала переважно на периферії письменства. Майже ніколи еротична поезія, приречена долати ламані лінії еволюції літератури, сповнена інтенціями поетичного оновлення, не могла піднятися до центру літературного життя, тому їй не загрожував автоматизм прийомів і форм.

У сучасному літературному процесі теж, як не дивно, складно «достукатися» до читача-слухача подібною тематикою. Ти, або опиняєшся на самоті із власним еросвітом, або – ти ввесь час потерпаєш від агресії чи неприйняття…

Тому, особисто я, завжди намагаюся підтримати ... [ Показати всю рецензію ] своїх колег, які активно позиціонують себе в цьому непростому жанрі.

Одна з таких мисткинь – київська поетка Антоніна Спірідончева. Наприкінці минулого року вона спромоглася видати розкішну книгу, над якою працювала протягом п’яти років.

Одразу висловлю респект за впертий трудоголізм Антоніни, за опрацювання величезної кількості матеріалу. Мені видається, що наступним етапом її роботи буде захист наукової дисертації: «Еротична поезія доби античності». Адже, по-суті, саме в античні часи людство почало пізнавати еротику, сексизм, порнографію в мистецтві.

У давні часи любов трактували як дарунок богів, а не протиставляли одну її “частину” іншій. Закладаючи підвалини власної міфології, давні греки вивели на Олімп Ерота й богиню Афродіту, якої остерігався навіть Зевс. То ж і книга авторки має назву «Афродита». Всі міфи і розповіді про Афродиту – переосмислені, в чомусь – переспівані, а в чомусь – подані під іншим кутом. Про це вже написано в двох чудових рецензіях Миколи Іванова та Ірини Карпінос. Критики підсумували: «Збірка «Афродита» продемонструвала, як оригінальний талант переосмислив античну міфологію, що вже сама по собі дає дуже багатий матеріал до поетики еросу».

Від себе додам, що мені захотілося, щоб на лекціях із антики у ВУЗах, читали уривки із розлогих епічних текстів Антоніни.

Афродіта Уранія (небесна) й Афродіта Пандемос (земна, “тварна”) формують аксіологічну єдність, або, як писав І.Лучук у своїй баладі “Афродіта”: “Йдеш на мене – для щастя чи згуби! – / хоч із піни, але густа… / Неземного цілунку губи / прагнуть так, як земні уста”.

Розуміння двох типів любові було запроваджено в античному світі, переконаному, що в “в здоровому тілі – здоровий дух”. Можливо, починаючи саме з Гомера, любов постає як стимул суспільних процесів. Вона примушує спартанського царя Менелая разом з іншими еллінами розпочати Троянську війну, аби повернути Прекрасну Єлену, викрадену Парісом, який у неї закохався.

Класичними зразками еротичної лірики стали і твори Сапфо (“Троном високим славна Афродіта…”, “Цното моя, цното моя…”, “Думаю, краща розлуки смерть…” тощо), яка самозізнавалася “Ерос мене знову мучить виснажливий”, а також Івіка (“Тільки весною квіти цвітуть…”), Анакреонта (“Кобилице фракіянко, чом од мене ти тікаєш…”), Катулла (“Плач, Венеро, й ви, Утіхи, плачте…”, “Питаєш, Лесбіє, скільки цілунків…”), Проперція (“О, нічко прекрасна…”), Овідія (“Юначе! Не зневажай…”) й ін.

Тому, на мою думку, в Антоніни Спірідончевої є ще «непочатий край роботи».

Книжка – вдалася: вона – яскрава, синтетична, експериментальна, а головне – виклична. Бо давно пора зрозуміти, що еротичний поет – також соціальна особистість, що його творчість невід’ємна від стильової тенденції або напряму, але, на відміну від соціально заангажованого поета, який часто розчиняє своє Я у соціумі, еропоет відстоює право на приватне, інтимне, тілесне життя, не замикаючись у ньому.

ЛЕСЯ МУДРАК
21.02.2017 р.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ирина Карпинос (джерело: Фраза.юа)

В издательстве «Саммит-Книга» вышла новая книжка Антонины Спиридончевой «Афродита. Жіноча еротична поезія. Античні міфи в сучасній обробці». Значок 18+ сразу настраивает читателя на жесткую эротику на грани сами знаете чего. Признаюсь, открывала я книгу с опаской. Эротика — дело тонкое, стоит чуть пересолить, и сразу на ум приходит другой термин.

Но открыла — и с приятным удивлением дочитала до конца. Древнегреческие мифы практически неисчерпаемы. Олимпийская Афродита — пожалуй, самый манкий женский образ, окутанный магией и тайной. Богиня любви и красоты пригоршнями рассыпала в мировой живописи ... [ Показати всю рецензію ] и литературе отражения своих ликов, деяний и страстей.

Начинается книга Антонины Спиридончевой со стихотворения «Рождение Афродиты». Боттичелиевская Венера, украшающая обложку, иллюстрирует и это стихотворение. Родившаяся из пены морской, Афродита-Венера доплыла в раковине до Кипра, где и вышла на берег во всей обнаженной красе. И прозвали ее там Кипридой, покровительницей мореплавателей. Прошли века, и она стала олимпийской богиней эротической любви, красоты и очарования.

«Гнев, богиня, воспой Ахиллеса, Пелеева сына», — всем известное начало «Илиады» Гомера, эпической поэмы об осаде и гибели Трои. А виновница войны — Афродита, пообещавшая троянцу Парису прекраснейщую из земных женщин Елену, жену спартанского царя Менелая. Любовь Елены — всего лищь за то, что Парис публично признает ее, Афродиту, красивейшей из олимпийских богинь, оставив Афину и Геру без яблока первенства...

Поэтесса Спиридончева красочно описывает эту щекотливую ситуацию в стихотворении «Яблоко Афродиты».

В книге автора Афродита — живая, страстная, коварная, неверная, нежная, безжалостная красавица, которой не свойственна олимпийская невозмутимость. И этот авторский образ приближает читателя к неразгаданному феномену Древней Греции. В те мифологические времена не было такого разделения: люди — отдельно, боги — отдельно. Все было гораздо демократичней. Афродита могла влюбиться и в бога, и в смертного. И в результате нарожать многочисленных детей на радость будущим поколениям греков и римлян, а также художникам и поэтам эпохи европейского Возрождения.

Антонина Спиридончева работала над книгой об Афродите пять лет. Сумасбродная богиня проникла не только в «Илиаду» и «Одиссею» Гомера, но и в «Теогонию» Гесиода, в трагедии древнегреческих драматургов, а также великих римских поэтов Овидия, Горация и Вергилия, не говоря уже о европейском Возрождении, Просвещении и далее: от романтизма до модернизма. Весь этот огромный пласт литературы и искусства автору нужно было не только освежить в памяти, но и глубоко прочувствовать.

В Троянской войне Афродита проявляет себя как любящая мать, поддерживая троянцев. Ведь ее сын Эней, рожденный от героя Анхиса, — троянский воин. И она как олимпийская богиня знает, что ему предначертано после падения Трои добраться до Италии, основать там город Лавинию и стать божественным предком Юлия Цезаря.

В поэтическом триптихе «Золотая сетка Гефеста» Антонина Спиридончева предельно чувственно живописует один из самых ярких и драматических эпизодов из мифологии Афродиты. Повзрослевшая богиня — супруга бога огня и кузнечного ремесла, хромоногого Гефеста, которому она с присущим ей пылом изменяет. И с кем? С богом войны Аресом. Пожалуй, в этом триптихе — квинтэссенция эротизма поэзии Спиридончевой.

Первоисточник мифа — неисчерпаемый Гомер. В «Одиссее» (песнь VIII) великий аэд напел, как искусный Гефест выковал тончайшую золотую сеть, накрывшую и запутавшую Афродиту и Ареса во время любовного соития. Оскорбленный Гефест не только поймал неверную богиню «на горячем», но и выставил парочку на посмешище перед всеми олимпийскими богами.

І Зевс, що не знає точно,
Чи він для красуні батько,
Свій погляд об неї точить
І збуджується украдьки...

Мовчить Афродита, думає:
«Приперлися з голодухи
Погратись чужими струнами
Герої ці слабодухі...

Дивитись на жінку голу,
Притягнуті, мов магнітом,
Злетілись із гір і долу
Усі блядуни Олімпу!»

Но назло мужу Гефесту Афродита всё-таки родила от Ареса пятерых детей: Гармонию, Эроса, Антероса, Фобоса и Деймоса. На этом Афродита не успокоилась и сошлась с вестником олимпийских богов Гермесом. Тайным плодом их короткой, но страстной любви стал двуполый Гермафродит.

Впрочем, она и Посейдону родила двух сыновей: Рода и Герофила. И уж конечно, не смогла Афродита устоять перед божественным соблазнителем Дионисом — и родила от него Приапа, несчастного ребенка с огромными гениталиями. Так Гера, супруга Зевса, наказала влюбчивую Афродиту за ее неразборчивость в связях. У Геры, впрочем, была личная причина. Ее муж Зевс, предполагаемый отец Афродиты, тоже не был равнодушен к чарам богини любви.

Вот какую безбашенную героиню выбрала Антонина Спиридончева! В стихотворении «Афродита в купальне Адониса» поэтесса рассказывает о трагической связи Афродиты с финикийским юношей Адонисом. Арес из ревности расправился с Адонисом, оборотившись диким вепрем и поразив его насмерть на охоте. Из капель крови юноши выросли прекрасные анемоны.

Обсипало схили гірські — в квіточках анемоні
Пророслі душа і кохання Адоніса, врода...
Глядить Афродита: мільйони, звабливі мільйони
Бузкових Адонісів — всюди, тому завжди поряд.

К мифу о любви Адониса и Афродиты часто обращались великие художники Возрождения, особенно венецианской школы: Джорджоне, Тициан, Тинторетто, Веронезе.

Постоянным атрибутом Афродиты, о чем не забывает поэтесса Спиридончева, был пояс богини. Именно в нем скрыта тайна ее любовной магии.

Олимпийцы наделили Афродиту лишь одной божественной обязанностью — творить любовь. Но однажды Афина застала ее за прялкой и пригрозила последствиями. Афродита покаялась и с тех пор не прикасалась больше ни к какой работе.

В античном искусстве Афродиту изображали женщиной в расцвете сил и красоты. Чтобы избежать примет возраста и быть вечно юной, Афродита, утомленная бурной любвеобильной жизнью, возвращается на Кипр и бросается в море. После омовения она выходит на берег юной девственницей.

Стихотворение так и называется: «Возвращение девственности» («Повернення цноти»). Им и заканчивается книга Антонины Спиридончевой об Афродите и ее возлюбленных богах и героях.

Лишивши минуле у пінистих водах,
Дозволивши хвилям і судно розбити,
Всміхається, сонячним сяйвом облита,
Богиня кохання, яка від природи
Собі повертає і цноту, і вроду.
Прекрасна любов — Золота Афродита.

Эту книгу, великолепно иллюстрированную репродукциями классических живописцев, можно смело рекомендовать старшеклассникам для первичного знакомства с античной мифологией. Отличное владение поэтическим украинским языком, образованность и эмоциональная утонченность автора, несомненно, привлекут внимание читателей и критиков к новой поэтической книге Антонины Спиридончевой «Афродита».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Микола Іванов (джерело: газета "Літературна Україна")

Нещодавно світ побачила незвичайна поетична збірка київської поетеси Антоніни Спірідончевої «Афродита». У ній авторка чуттєво й підривно переосмислює класичий античний сюжет. Збірка здивує читача несподіваними віршованими формами й по-справжньому підривними строфами. А величезний ілюстративний матеріал — мова йде про репродукції відомих полотен від Боттічеллі до Веронезе — стане справжньою виправою у світ художньої інтерпретації міфологічного сюжету. Також книжка є важливою віхою «жіночого» дискурсу. Зокрема у ній сміливо препаруються теми, пов’язані з жіночою емансипацією і роллю жінки в античному ... [ Показати всю рецензію ] — і це побачить читач — сучасному світі.

У пишних орієнтальних садах еротичної поезії блукають невиразні тіні. З сутіні матеріалізуються нові постаті. Нещодавно в орбіту української еротичної поезії увійшла Антоніна Спірідончева. Її збірка еротичних віршів «Афродита» — це ошатно видане та багато ілюстроване видання. Творчий задум авторки дуже масштабний. Поетеса яскравою, інколи бурлескною чи навіть макаронічною мовою переповідає античний епос.

В основі еротичного епосу — життя богині Афродити. Одну зі своїх визначальних робіт кінорежисер Стенлі Кубрик назвав «Космічною Одіссеєю». Збірку поезій Спірідончевої, натомість, можна назвати сексуальною одіссеєю. Основний лейтмотив збірки — це не високі екзистенціальні переживання, і навіть — хоча подібні лінії простежуються — не феміністська сага жіночої емансипації, а передусім імморальний гімн розпусті, плотському бажанню, лібідо, що струменіє в плоті, словах, мечах, щитах — у самій природі речей, якщо запозичити лаконічне визначення Тіта Лукреція Кара.

Антоніна Спірідончева непересічна особистість. У її біографії можна прочитати, що в літературу вона прийшла не з філології — як більшість її колег по цеху, а з економіки та юриспруденції. Вірогідно для цієї імпульсивної, не скутої канонами літератури чи поезії особи юриспруденція була лепрозорієм, вихолощеною територією, яка не передбачала розвою її чуттєвої, сексуально зарядженої уяви. Її оригінальний талант володіє темпоральністю сонячних протуберанців. Загалом одномантіний малюнок віршів — і раптом, зовсім несподівано, строфи, що викликають неймовірний дисонанс, захоплення чи ідіосинкразію.

Антоніна Спірідончева пише на античний сюжет. Проте її книга — не про богів. Античні тоги й котурни — тільки театральний антураж. Насправді Антоніна віршованою формою, що імітує античний гекзаметр, переповідає віхи життя сучасної жінки. Незважаючи на античну естетику — вірші мають дуже новочасне звучання. У деякому смислі поетеса наслідує традицію українського бурлеску в дусі Сковороди. Вся її книга — це, з одного боку, вивищення побуту сучасної жінки до грецького взірця, з другого — бурлескне травестування класики.

Чим далі заглиблюєшся у сексуальні джунглі її фантазії, тим більше розумієш, чому авторка обрала саме античний сюжет. Якщо погортати збірку міфів, вона буде до болю нагадувати англосаксонське прецедент не право. Убивство на ґрунті ревнощів, подружній адюльтер, розірвання шлюбу — всі ці аспекти права мають античний підтекст. Варто зазначити, що поезії Спірідончевої сприймаються тільки в тандемі з ілюстративним корпусом книги. Ошатно видане й багато ілюстроване видання вміщує у собі весь діапазон класичного живопису від Боттічеллі й до Веронезе.

Спірідончева здатна постійно дивувати. Її поезія то заколисує, вводить у сомнамбулічний стан, то змушує натягти пенсне й ще раз перечитати шокуючий рядок. Її осяяне еротичним антинімбом ім’я впевнено займає місце в язичницькому іконостасі еротичної поезії під променистими іменами сучасниць і товаришок по жіночій еротичній гільдії — Антоніни Цвид і Лесі Мудрак. Справді, визначити, хто пише краще, все одно що кинути яблуко розбрату. Кожна поетеса, як куртизанка, дарує просто-таки неймовірну насолоду. Особливу насолоду від віршів Антоніни Спірідончевої отримає досвідчений філолог, який по темпоральному малюнку дуже скоро впізнає, які віршовані форми античності наслідує авторка.

Поезія Спірідончевої — прекрасний меседж молодому поколінню. Меседж про те, що поезія — це не тільки цнотливі довжелезії та нескінченні патетичні вшанування Вітчизни і традиції, а й язичницьке замовляння, гімн насолоді, тріумф Ероса. Багатий ілюстративний матеріал познайомить молодого читатча з найкращими зразками класичного живопису, стане для нього яскравою виправою у світ художньої інтерпретації античного сюжету.

Книжка Спірідончевої розбита на тематичні розділі, кожен з яких об’єднує один чи кілька смислових лейтмотивів. Єдиним загальником для всіх розділів книжки залишається хіба що переможний середземноморський ерос, багаторазово й на різні лади уславлений поетесою. Останній розділ збірки має контраверсійно-іронічну назву «Повернення цноти». Авжеж у назві міститься зашифрований оксюморон. Богиня повертає свою вроду і цноту, тим часом як читач — перегорнувши останню сторінку цієї книжки — цю цноту втрачає. Спірідончева на широкому міфологічному та ілюстративному тлі популярно пояснює античний міф, робить його доступним широкому загалу.

Антоніна Спірідончева має унікальний талант упродовж усієї — досить об’ємної — книжки зберігати емоційну напругу. Там, де ця напруга спадає, на допомогу приходять підривні — часом навіть хуліганські — строфи.

Збірку Спірідончевої також можна вважати важливою віхою в українському феміністичному дискурсі. Її пое зія яскраво препарує «жіночу тему». Жіночий дискурс Спірідончева висвітлює не з позиції ресентименту, а з позиції войовничого «жіночого» перегляду історії. Її поетичний голос долучається до інших голосів українського «жіночого» дискурсу. На розум мимоволі спадають імена Оксани Забужко — цієї корифейки жіночого дискурсу, і Соломії Павличко. Є великі підстави сподіватися, що «емансипаційний» лейтмотив здобуде подальшої розробки та інтерпретації в нових книжках підривної поетеси.

Антоніна Спірідончева — сміливий поет-експериментатор. Своїм віршам вона надає свіжого звучання за рахунок несподіваних рим. Її римування дуже рідко буває точним, в основному вона послуговується асонансами. Це дозволяє викрити у ній іще й модерну поетесу. На Антоніну Спірідончеву — зважаючи на її впевнений дебют — чекає велике майбутнє. Якщо вона зуміє розвинути основні інтенціональні установки своєї першої збірки, розширити міфологічний діапазон, іще краще — як амазонка свого прудконогого коня — опанувати ритміку епічної строфи, то на нас чекатимуть нові й нові переповнені войовничим лібідо збірки. Дуже хочеться побачити, як авторка розкриє свій непересічний талант у епічному жанрі, адже саме епос, велика поема — як твори Гете і Мільтона — дають найкраще тло для розкриття глибинних аспектів характеру героїв. Антоніна Спірідончева — амазонка великого степу української поезії. Велике здивування викликає те, з якою легкістю вона береться — чи не вперше після неокласиків — за переповідання античних тем. Збірка «Афродита» продемонструвала, як оригінальний талант переосмислив античну міфологію, що вже сама по собі дає дуже багатий матеріал до поетики еросу. Залишається тільки гадати, що буде, коли поетеса заторкне скандинавську, кельтську чи африканську міфологію, легендаріум Туманного Альбіону чи християнські апокрифи.

Микола Іванов,
газета “Літературна Україна”
№ 33 (5662). 1 вересня 2016 р.

[ Згорнути рецензію ]