Чомусь так завжди складалося, що гучна, пікантна тема еротики перебувала переважно на периферії письменства. Майже ніколи еротична поезія, приречена долати ламані лінії еволюції літератури, сповнена інтенціями поетичного оновлення, не могла піднятися до центру літературного життя, тому їй не загрожував автоматизм прийомів і форм.

У сучасному літературному процесі теж, як не дивно, складно «достукатися» до читача-слухача подібною тематикою. Ти, або опиняєшся на самоті із власним еросвітом, або – ти ввесь час потерпаєш від агресії чи неприйняття…

Тому, особисто я, завжди намагаюся підтримати своїх колег, які активно позиціонують себе в цьому непростому жанрі.

Одна з таких мисткинь – київська поетка Антоніна Спірідончева. Наприкінці минулого року вона спромоглася видати розкішну книгу, над якою працювала протягом п’яти років.

Одразу висловлю респект за впертий трудоголізм Антоніни, за опрацювання величезної кількості матеріалу. Мені видається, що наступним етапом її роботи буде захист наукової дисертації: «Еротична поезія доби античності». Адже, по-суті, саме в античні часи людство почало пізнавати еротику, сексизм, порнографію в мистецтві.

У давні часи любов трактували як дарунок богів, а не протиставляли одну її “частину” іншій. Закладаючи підвалини власної міфології, давні греки вивели на Олімп Ерота й богиню Афродіту, якої остерігався навіть Зевс. То ж і книга авторки має назву «Афродита». Всі міфи і розповіді про Афродиту – переосмислені, в чомусь – переспівані, а в чомусь – подані під іншим кутом. Про це вже написано в двох чудових рецензіях Миколи Іванова та Ірини Карпінос. Критики підсумували: «Збірка «Афродита» продемонструвала, як оригінальний талант переосмислив античну міфологію, що вже сама по собі дає дуже багатий матеріал до поетики еросу».

Від себе додам, що мені захотілося, щоб на лекціях із антики у ВУЗах, читали уривки із розлогих епічних текстів Антоніни.

Афродіта Уранія (небесна) й Афродіта Пандемос (земна, “тварна”) формують аксіологічну єдність, або, як писав І.Лучук у своїй баладі “Афродіта”: “Йдеш на мене – для щастя чи згуби! – / хоч із піни, але густа… / Неземного цілунку губи / прагнуть так, як земні уста”.

Розуміння двох типів любові було запроваджено в античному світі, переконаному, що в “в здоровому тілі – здоровий дух”. Можливо, починаючи саме з Гомера, любов постає як стимул суспільних процесів. Вона примушує спартанського царя Менелая разом з іншими еллінами розпочати Троянську війну, аби повернути Прекрасну Єлену, викрадену Парісом, який у неї закохався.

Класичними зразками еротичної лірики стали і твори Сапфо (“Троном високим славна Афродіта…”, “Цното моя, цното моя…”, “Думаю, краща розлуки смерть…” тощо), яка самозізнавалася “Ерос мене знову мучить виснажливий”, а також Івіка (“Тільки весною квіти цвітуть…”), Анакреонта (“Кобилице фракіянко, чом од мене ти тікаєш…”), Катулла (“Плач, Венеро, й ви, Утіхи, плачте…”, “Питаєш, Лесбіє, скільки цілунків…”), Проперція (“О, нічко прекрасна…”), Овідія (“Юначе! Не зневажай…”) й ін.

Тому, на мою думку, в Антоніни Спірідончевої є ще «непочатий край роботи».

Книжка – вдалася: вона – яскрава, синтетична, експериментальна, а головне – виклична. Бо давно пора зрозуміти, що еротичний поет – також соціальна особистість, що його творчість невід’ємна від стильової тенденції або напряму, але, на відміну від соціально заангажованого поета, який часто розчиняє своє Я у соціумі, еропоет відстоює право на приватне, інтимне, тілесне життя, не замикаючись у ньому.

ЛЕСЯ МУДРАК
21.02.2017 р.

АФРОДИТА: пікантна тема еротики на периферії письменства.