|
08.05.2017
Автор рецензії: Андрій Кокотюха
(джерело:
Буквоїд)
Жанр: казки народів світу
За самовизначенням автора, перед нами український вестерн. Більш точне визначення жанру, прийнятне на наших теренах – істерн, адже матриця американського Дикого Заходу переноситься на український Схід. Хоч географічно Слобожанщина, де розгортаються події згаданого роману, не зовсім східна частина України. Але то вже деталі, до яких не чіпляються й не приглядаються, навіть назвавши Чернігівщину, яка окреслює північні кордони нашої держави, Східною Україною. Але істерн як варіант вестерну зродився саме в СРСР, і розширив географію від України, де більшовики воювали з махновцями, ... [ Показати всю рецензію ]
петлюрівцями та іншими куркулями, до Середньої Азії, де клони червоноармійця Сухова полювали на басмачів. Та навіть дістався до Сибіру – з тамтешніх лісів чекісти в російських радянських пригодницьких романах вибивали озброєних аборигенів, які були проти радянської влади, й варто згадати яскравий приклад – повість А. Керіна та А. Чмихало «Лішак виходить на зв`язок».
Якщо в творі, датованому 1981 роком, Лішак – це прізвисько бандита, то в «Одного разу на Дикому Сході» Владислав Івченко поруч із чекістами, білими, петлюрівцями і звичайними декласованими лісостеповими розбійниками воюють невідомо, на чиєму боці фольклорні персонажі. Крім лішаків, чортів та відьом фантазія автора вводить в дію голема – суперчудовисько на ім`я Шпиль. Воно охороняє панські скарби, за якими полюють наввипередки більшовик Єрофеєв, вояк армії УНР і патріот Дубківський, дворянка з Петербургу Міра і ветеран Першої світової Четвер Загорулько. Мисливців за скарбами значно більше, але тут згадуються основні претенденти.
Це не перший раз, коли Владислав Івченко зводить в одному сюжеті людей і бестій на рівних. Серед оповідань з циклу про найкращого сищика імперії Івана Карповича Підіпригору значна частина то зводить героя з драконом, який вміє розмовляти, то описує його боротьбу з зомбі, то сищик протистоїть чаклунам. Один із таких випадків згадується в пропонованому романі всує, що вкотре підтверджує: автор створив власний світ, занурився в нього глибоко і відчуває комфорт. П`ятитомник про Івана Карповича, «Хімери Дикого Поля» і свіжий «Третій фронт», де нечисть остаточно визначається і воює за Україну проти сепаратистів і російських найманців на Донбасі, свідчить: хоче сам автор того чи ні, але всякий раз він у тій чи іншій формі наслідує традиції ранніх творів Миколи Гоголя.
Дата написання «Одного разу на Дикому Сході» - 2010 рік. Тобто, роман написаний ще до «Третього фронту» і це дає всі підстави вважати його пробою пера. Івченко принципово, навіть наполегливо й агресивно заперечує будь-які реалістичні традиції, тож вестерном, як і істерном, твір можна назвати лише формально, бо автор так захотів. Він створив власну реальність, але й вона часом виходить з-під контролю. Зокрема, в пропонованому романі з`являється хатинка на курячих ніжках – елемент російського фольклору, який Івченко сміливо додає до складників. Лінія самого голема перегукується з сюжетом про Кінг Конга, в тій частині, коли Міра виявляється єдиною, хто може приборкати велетня. Той, своєю чергою, закохується в молоду жінку, і вона може керувати ним, за потреби направляючи на ту чи іншу ворожу армію. А величезні вуха, які виростають у героїв, варто напитися води з джерела, відсилають до Вільгельма Гауфа і його маленького Мука.
Динамічний, як усі твори Івченка, роман стрімкий навіть там, де цього не чекають від оповідача. Ось, наприклад: «Ліберман підхопився, оббіг стіл і схопив Оксану. Знову потягнув до ліжка. Там устиг роздягти і скинув штани сам, коли на вулиці зчинилася стрілянина. Ліберман підхопився, смішний, без штанів і в кашкеті». Тобто, навіть права на повноцінний секс автор своїм героям не дає, бо ж треба шукати скарби, нападати й тримати оборону. Потому, як Ліберман погнав воювати, Оксана «підвелася, одяглася, сіла за стіл і почала меланхолійно пити чай із цукерками». Таким стилем написаний не лише цей, але й пізніші, зріліші твори. Але там, де за подібне інші автори вигрібають від рецензентів по повній, не встигаючи витиратися, Івченко дістає лише схвальні й дуже схвальні оцінки. Тож справа не в телеграфному, виклично антилітературному стилі, який обрав автор, а в питомо українському форматі, який він для себе обрав. Час поки доводить: українська масова література має високу оцінку, якщо автор не бачить берегів, готовий бешкетувати, не рахується з логікою й принципово нехтує реалізмом. «Одного разу на Дикому Сході» - та планка несерйозності, яку без жодних докорів сумління задає всьому українському чтиву автор. Він розповідає казки з наміром потішити себе та шановну публіку, ні на що більше не претендуючи.
Оцінка***
Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:
* Жодної надії;
** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;
*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;
**** Хочеться краще, але загалом поживно;
***** Так тримати!
Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.
Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше. [ Згорнути рецензію ]
|
|
24.10.2016
Автор рецензії: Тетяна Трофименко
(джерело:
Новинарня)
Від письменника Владислава Івченка завжди слід чекати чогось несподіваного: автор цілої серії книг про найкращого сищика імперії Івана Карповича Підопригору пише багато, невтомно та явно намагається побити рекорд Андрія Кокотюхи за кількістю романів на рік.
Рукопис «Одного разу на Дикому Сході» 2012 року став дипломантом серед кіносценаріїв на конкурсі «Коронація слова», і його шлях до глядача ще триває. А от читачі матимуть нагоду ознайомитися з цим українським вестерном – саме так визначає автор жанр свого твору.
Підзаголовок «Пригоди зі скарбами та чудовиськами в часи визвольних змагань» ... [ Показати всю рецензію ]
якнайкраще характеризує цю книгу. Узагалі Івченко майстер прогнати собі таке, що й на голову не налізе: громадянська війна на руїнах колишньої імперії відбувається в нього в неймовірних декораціях.
Тут і велетень-голем, який викрадає красуню-героїню, і хатка на курячих ніжках, і плем’я людоїдів, і зачарований струмочок – поп’єш водички та й отримаєш слонячі вуха. У дивовижний спосіб усе це поєднується з цілком реальними обставинами й образами: розстрілів, грабунку панських маєтків, ґвалтування жінок, допитів у ЧК.
Серед головних персонажів – парочка авантюристів Четвер Загорулько (дивацькі імена – фішка Владислава Івченка) та Міра Б’янко. Вони не страждають на надмірну принциповість, ганяючись за скарбами та просто намагаючись вижити в круговерті пореволюційних подій.
Такі собі романтичні негідники, особливо Міра – «скажена баба», яка, висячи з сідла, стріляє з двох рук зі ста кроків (так що отаманша Маруся з роману Василя Шкляра нервово палить на віддалі – хоча пак що я кажу, справжні героїні не палять!).
Ще, звісно, Міра дуже приваблива, тому чоловічі штани в цьому романі розстібаються майже на кожній п’ятій сторінці…
Що ж до ідеологічної складової, то Івченка вже критикували професійні патріоти – мовляв, хіба можна про визвольні змагання в такому тоні?! Читайте й вирішуйте самі.
Читати неодмінно любителям вестернів, коміксів, комедій і фарсу; тим, хто не ставиться надміру серйозно до історії й літератури; щоб поміркувати про історичну долю народу. [ Згорнути рецензію ]
|
