Олександр Апальков, Глущенко Володимир, Киян Валія & Лоцький Юра : Альманах «СКІФІЯ-2016-ОСІНЬ» : (Проза, поезія, есеї, нариси, переклади) українською та російською мовами, упорядник О.Апальков. : Анотація, уривок з книги.

Олександр Апальков, Глущенко Володимир, Киян Валія & Лоцький Юра

— Склянка Часу*Zeitglas, 2016. — 324 с. — (Серія: Літературнйи альманах).
— м.Канів. — Наклад 500 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (0) Відгуки читачів (0) Де купити (0) Скачати файл

Олександр Апальков
КОЛЮЧІ ДЕРЕВА

Ах, ці жінки, які залишили мене!
Ви перетворилися на колючі дерева. Що мені їм сказати?
Там нині стогне вітер.
На колючих гілках — стиглі плоди: червоні, вишневі, сині. Шипшина, глід, терен.

Я любив небагатьох з них. Але, не багато хто і мене любив. На прощання я дарував їм губні помади. Звичайно, я міг би з таким же успіхом дарувати і губні гармошки або еолові арфи. Адже, подарунки значили одне: аби вони не сумували, не хмурніли, не ставали гірше.

Я всіх обдаровував любовно. Але любов’ю — дуже небагатьох.

Життя, як і любов — не вічне. Та, остання ... [ Показати весь уривок ] ще невічніше.

Коли вона сказала: «Я люблю тебе». Вже в ту мить вона прощалася зі мною. У всьому сказаному є смертоносні зерна. Зерна смерті. Зерна загибелі найпрекраснішого відчуття.

Ми їхали з нею в машині. І вона сказала це. Потім додала: «Ти — той, кого я шукала все життя». Це було півроку назад.
Нині вона додала: «Не треба, вже пізно». Сказала тим самим голосом. І так само вив вітер. Тільки не за вікном мого авто. Вітер гудів і вив в моїх вухах. В трубці мого телефона.
Напередодні я подарував їй помаду.
Я радий, що вона першою обірвала.
Їй буде легше. Легше гордитися розривом. Мені буде радісно її згадувати. Моя пам’ять бездонна...

Всю ніч вив вітер. Страшний. І снилося мені страшне. Напевно мій мозок відживає.

Прийшов-таки пес Рудий. Він прибився до мого двору. Сам. Ще взимку. Прижився. Я ходив з ним на прогулянки. І ось я вже купив Рудому ошийник. І Рудий став неприблудним. Але якось забіг. Повернувся через декілька днів. До їжі не підходив. Я думав, його хтось побив. Але здогадався — його отруїли. Я кинувся: змішав горілки з яйцем. Розчепив йому рот, влив насильно. Він дивився мені в очі, винувато. Він лежав просто під небом і все дивився на мене.

“Якби людині відкрилося майбутнє ...”

І знову вночі вив вітер. Страшна буря.

Вранці Рудий лежав на боку. Під кущем терену. Очі його були відкриті. Я покликав його. Він мовчав. Я торкнувся його. Холодний мов лід.

Поховав я його на вершині пагорба. Викопав глибоку яму. Щоб не розрили інші собаки. Узяв його на руки. Він став легшим. Скільки разів я брав його раніше. І він лизав мені щоку. Тепер я зняв з нього ошийника.
Іноді мені здається, що я жив зі скіфами. І мене, ясно бачу, зарили разом з моїми кіньми, собаками, причандаллям, золотом і дружинами. І ось, хтось розрив мій могильник. І я повинен знову знайти своїх коней, собак, свій реманент, своє золото і своїх дружин. Так гаряче-улюблених.

Все вже я придбав: і коней, і реманент і золото. З дружинами — сутужніше. Я знайшов їх тільки дві.
Ні, проб і помилок було море. І в цьому морі було багато втрачено і золотого піску і потоплено коней, навантажених причандаллям з того ж-таки золота.
А ось Пері — була одна.
І я радий, що вона не піде тепер зі мною в мій скотомогильник.

В похоронну камеру, яку знову археологи розділять на шматки колись там, як ділять торт. Їм не дозволено довбати. Вони викопуватимуть і виноситимуть на руках кожне тверде. Поки не наткнуться на скелети похованих. Він і вона.Одяг зітлів. Але. Поряд з головою жінки знайдуться дві золоті пластини. Вони, очевидно, були колись скріплені між собою. І на питання, чи означає це, що жінка була принесена в жертву, дещо бентежачись, хтось відповість ствердно.
На питання, чи означає???

Вона пішла від мене.
Я був такий дикий з нею. І так шукав піднесеного. В ній, в собі. Я прочитав їй силу-силенну книг. Я склав масу пісень. І ось нині — перегортаю книгу спогадів: “Якби людині, найблагополучнішій, раптом відкрилося майбутнє, то завмерло б серце її від жаху, і мова її заніміла б в ту саме хвилину, в яку вона думала назвати себе найщасливішою із смертних”.

Вона просила у мене в подарунок коня.
Мої очі звузилися тоді. І в щілині їх з’явилися мої коні, мої пекторалі, мої ідоли. Украдені з мого кургану. Я б віддав їх для неї. Але як їй про це сказати.
— Умгу, — потягнув я по-вовчому.
І вона розсміялася: “Втім, я звільняю тебе від всіх своїх прохань”.

Коли сиплеться пісок змішаний з глиною і тьмяною травою під моїми ногами, я бачу — знову рили.

— Я звільняю тебе і від всіх своїх обіцянок, — лукавила вона косоокі очі.
— Умгу,— шкірився я.
І час тік між нами. Золотим піском. З нього раніше у мене було багато монет. І я сипав їх їй між сплячих ніг.

Губи її були напіввідкриті і вії не тремтіли під вітром.
— Скажи, Пері, — приставав я до неї, — любиш мене?
— Люблю.
— Дивися ж, не говори про це вітру.

Пішла.
І радий, що покинув мене багато хто раніше за неї. І радий, що я любив її.

Я подарував їй помаду. Хай сяє її усмішка, найпрекрасніших губ. О, якими плотськими і солодкими були вони. О, як славно вони співали мені і їй нашу жагу.
Та, скільки пісень розвіяно за вітром. У вічність. Скільки її волосся залишилося на моєму ложі. Довгих, як наші любовні битви. Чорних, як ночі нашої туги один за одним.
Безліч пісень, ніким не складених. І мало ким почутих.
Вони зникають, як зникли скіфи. Немов були викреслені. Раптово і загадково. Як звірина пристрасть.

Ростуть колючі дерева навкруги мене.
Мій горб, мій курган просів. Його майже вже не відрізнити від інших горбів і западин. Його вже так багато розкопували. І пахне він вже не мною.
Але саме тут ми цілувалися з нею. Вона в білому платті вранішньої хмари. Я — в чорному фраку ночі.
Нині — тіні слів.

Слова любимої! Ви проростаєте крізь моє мовчання. Ви виросли з її серця. Розрослися в її душі. Висловилися її губами.
Тихо.
Мовчу.
Не злякати б. Тоді замовкне вона. І куди подінуться ті слова, які ще не стали почутими мною?

Все, що навкруги нас — глухо. Все обплутано сіткою інших слів. Все — в чагарниках мирських. Все говорить про те, що мабуть...

Моя люба — про те чого немає в мені.
Моя люба — моя віра. Вона движить землею і небом. Вона полонить те, що незримо нашим очам.
Нас бачив місяць. І перестрічний вовк.
Місяць усміхався нам вбивством брата. Вовк шкірив схилену морду. Ні місяць, ні вовк не можуть озирнутися назад.
Ми озиралися.

Тепер вона вільна. І вона озиратиметься. Я — не зможу. Я сиджу на кургані своєї минулої слави. Навкруги мене колючі дерева. І мені повертатися?!
Ах, як хочеться бігти. Ніколи не знати вороття. Подолати гілля колючих дерев. Які проростуть через мене.

— Ах, ці жінки, — говорю я назустріч вітру, — вони не розуміють свого щастя. Їм завжди потрібні плоди. Вони спершу засмучуються, потім гордяться, потім стрибають в безодню спогадів. Але стрибок цей короткий, немов парашутний.
Вітер б’ється колючими вітами і виє.

— Ах, ці жінки — що залишили мене, вони не розуміють, пройде ще тисяча або друга літ, і вони будуть знову моїми. І так до тих пір, поки стогне вітер над моїм курганом. І поки він, хоч на вершок вище за просту траву.

Але, як співали її губи наше щастя. І як думки мої були важливі і величні. Рухи наших душ — ніжні і пристрасні.
Так квітка маку утримається на будь-якому вітрі. Але торкнися рука його стебла — опаде ураз. І стане пухом мого прийдешнього.

Любов безсмертна, природа — блаженна. І вони освятять душі, як освячується храм. І ангел піднесеного розв’яже останні страждання цих жінок, що покинули мене. І мене з ними.

— Навіщо ти привів мене сюди? — питала вона знову, — ми ж тут були. Але двері були замкнуті і тільки леви дивилися на нас, піщаним поглядом істуканів. — І вона сміялася, відкинувши голову.
— Тут знаходить ангел піднесеного.
— Знаходить кого?
— Всіх.
— Ой-леле! — знову сміялася вона, кусаючи мене за вухо, — воно у тебе як лист фіалки.
— Умгу.
— У тебе було багато жінок?
— Багато.
— І як?
— Умгу,— заводив я свою пісню.
— Ти не хочеш мені про них говорити, а шкода. Я б не образилася. Я б їх пожаліла. — Шепотіла мені сон-трава. Сон-трава. Трава забуття.
І на мій курган лився її дощ.

“Скіфи муміфікували мерців, проте більшість тіл зітліла.”

[ Згорнути уривок ]