|
Вірус правди : Повість
Юрій Грицина
— Український Авторський Портал,
2016.
— 125 с.
— м.Тернопіль. — Наклад 1 шт.
Жанр:
— Фантастичний детектив
— Соціальна фантастика
Анотація:
Люди хочуть знати правду. Але чи завжди правда є такою бажаною? Та настає час, коли нічого крім правди говорити неможливо. І йдеться не про чесність, чи вроджене почуття справедливості, а про розробку таємної лабораторії. Уявіть звичайних людей, які говорять тільки гірку правду. А найгірший жах усіх політиків – фізична потреба бути чесними.
Ці зміни некеровані, безконтрольні і «вірус правди» розповсюджується блискавично, попри усі заходи безпеки та спроби ізоляції. Які ж зміни чекають на людей і людство?
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Пройшовши через прохідну, Валентин відразу ж відправився до директора заводу. Двері в кабінет були зачинені, але він так їх смикнув, що вони мало не злетіли з петель. Директор сидів за столом, вдаючи, що щось записує, а з-під столу вилізла секретарка.
– Ну що, Аліно, твій чоловік знає , чому у тебе зарплатня така, як в начальника цеху?– спитав у неї Валентин.
Секретарка дурнувато посміхалася і, задкуючи, вийшла з кабінету. А директор і далі не відривався від своїх паперів.
– Пора,– сказав йому Валентин.
Директор з-під лоба зиркнув на відвідувача, але погляд вийшов не начальницький,– таким ... [ Показати весь уривок ]
поглядам просять пощади.
– Пора-пора. Ходімо в цех,– і Валентин поманив директора рукою.
Начальник послухався і підвівся з-за столу. Дорогою він заправляв штани і нічого у Валентина не розпитував. Видавалось, ніби директора ведуть на ешафот, а він ще хоче перед смертю зайти у туалет. Перейшовши через заводське подвір’я, чоловіки увійшли у виробничі приміщення, де тиша відразу ж змінилась шумом працюючих машин. І коли вони опинилися в збиральному цеху, де на конвейєрі працювали жінки, Валентин почав свою екскурсію:
– Іване Петровичу, кого ви бачите?
Директор трохи подумав, гадаючи, що у цьому запитанні криється якийсь підтекст:
– Жінок, працівниць нашого заводу.
– Ні,– заперечив Валентин.– Це– рабині. Хіба жінки так виглядають? Хіба вони виглядають, як ваша секретарка?
Іван Петрович потупив голову, мов хлопчина, який наробив шкоди. Правда, відчуття провини він відчував, можливо, лише за свій зв’язок із секретаркою. А Валентин підійшов до найближчої жінки, яка великим ключем загвинчувала кришку на промисловий світильник і попросив її підвестися. Працівниця покірно встала, бо це наказав начальник цеху, з яким ще й прийшов і директор заводу.
– Хіба так виглядає жінка?– Валентин рукою, з голови до ніг, означив постать працівниці.– Ви б у таку закохалися?– звертався він до директора.
Жінка й сама відчувала провину за те, що вона така: повна, з розхристаним волоссям, з потрісканою шкірою на долонях, з запахом мастила і в брудному халаті.
– А чому вона така?– задав риторичне питання Валентин, але директор тільки знизував плечима.– Та тому, що не відчуває уваги з вашого боку. Ви востаннє заходили в цех дев’ять місяців тому. Та за такий час жінки виношують дітей. Якби ви були слоном, то заходили б у цех тільки раз на два роки.
– А це чому?– обурився директор.
– Та тому, що слонихи виношують слоненят два роки.
Ті жінки, які знаходились найближче і чули цю розмову, реготнули.
– Ви знаєте, що у душових тільки холодна вода? Ви знаєте, що кожного року на море по путівці їздите тільки ви і ваша секретарка? Ви знаєте, які харчі у їдальні? Та таких харчів навіть слонихи з слоненятами не їли б. Треба щось міняти!– Валентин прокричав останню фразу на вухо директорові, бо неподалік проїхав навантажувач і заглушував слова. [ Згорнути уривок ]
|
