|
Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле.Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського : Есеї
Олександр Балабко
— Факт,
2006.
— 248 с.
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 966-359-086-6
ББК: 84.4 УКР6-4
Жанр:
— Есеї
Анотація:
Гоголь і Коцюбинський. Між ними різниця в датах народження – майже ціле століття. Але то лише мить для вічності… По-особливому відчуваєш це, коли в світах долаєш шляхи, сходжені цими двома великими українцями. У Римі, Флоренції, в Неаполі, на острові Капрі мені часом здавалося, що ота стежечка в парку римської вілли Боргезе ще не прочахла від дрібненьких слідів замріяного Миколи Васильовича, як по ній розгонистою ходою крокує Михайло Михайлович. Ще не встиг підняти голову й випростатися в човнику Гоголь після відвідин Блакитного гроту, як інший човник, із Коцюбинським, впурхнув у вузенький отвір цього дива у скелі. Отже, вирушаймо в путь слідом за Миколою Васильовичем і Михайлом Михайловичем, яких шанобливі й гостинні італійці називали синьйором Ніколо і синьйором Мікеле, і хоча б доторкнімося до таїн їхнього життя та творчості під завжди осонценим синім небом Італії.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
ВЕСЕЛКА І ЇЇ СЕМЕРО СИНІВ-ВЕСЕЛУНІВ
Уривок з есеїстичної повісті «Рай і Пекло Коцюбинського» (2014 р.)
…У матері Веселки було семеро синів-веселунів – Червоний, Помаранчевий, Жовтий, Зелений, Блакитний, Синій і Фіолетовий. Жили вони на цьому острові за високою і теплою від сонця горою, і коли вона, омита щедрим дощем, починала струшувати зі своїх долин і пагорбів краплі, сини Веселки за наказом матері враз дружно піднімалися в небо. Випростовуючи свої кольорові рукави, вони навперейми бігли вгору, аби потім із неба дружним півколом шубовснути в море. Його бризки весело лоскотали веселунів, ... [ Показати весь уривок ]
і вони, семеро, починали радісно вигравати на сонці, вигинаючи спини. У ту мить на землі додавалося барв – у деревах, квітах, плодах, на обличчях людей…
Але найбільше навколо було розлито блакиті – у морі, в небі, в пелюстках квітів. Навіть Ящірка, котра оселилася на віддалених від берега гострих скелях, захотіла бути блакитною. Тож один із молодших синів Веселки – Блакитний – пишався і вихвалявся перед братами тим, що його тут так багато. Брати ж через це почали кепкувати над Блакитним, а найстарший, Червоний, якось обмовився, що, мовляв, зате він найдовше яскравіє на небі, а Блакитного майже зовсім не видно, бо небо на цьому острові теж зазвичай блакитне. Похнюпився Блакитний і одного разу, коли, утворивши перевесло, братам треба було вертатися додому, вирішив на зло всім лишитися в морі, щоб знали як сміятися з брата.
Матінка Веселка, недорахувавшись одного синочка, кинулася через скелі до моря! А Блакитний там, додому не поспішає, а весело бавиться із хвилями, ловить їх за білі гривки. Насварилася мати на пустуна, наказала вертатися додому. Але, бач, не хоче, поміж скель ховається, на дно пірнає! Тоді вхопила вона його за довгі рукави, сповила, як колись у дитинстві, й понесла за гору. Але, мабуть, коли ловила пустуна-веселуна, рукав зачепився за гострий камінь, відірвалася невеличка стрічечка і впала в море. Ласкаві хвилі, б’ючись об скелі й запливаючи у чорні-чорнісінькі печери, понесли в одну з них цей клаптик блакиті. І враз засяяла печера небаченим світлом! Відтоді люди щодня припливають сюди, аби побачити диво й розгадати загадку цієї печери…
Серед них був і наш великий обожнювач веселок, квітів і сонця Михайло Коцюбинський. [ Згорнути уривок ]
|
