|
На кордоні любові : збірка віршів і прози
Марія Карп'юк, Наталія Дьомова, Тетяна Бондар, Елен Тен
— ФОП Панов А.М.,
2016.
— 308 с.
— м.Дніпропетровськ. — Наклад 200 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-617-7474-27-1
ББК: 84(4УКР-4ДНІ)6
Жанр:
— Проза
— Поезія
Анотація:
До збірки увійшли твори переможців та фіналістів третього Всеукраїнського конкурсу творчої молоді «Літературна надія Дніпра-2015», який був проведений в 2015 році Дніпровською Центральною міською бібліотекою за підтримки управління культури департаменту гуманітарної політики Дніпровської міської ради.
Книга оформлена оригінальними ілюстраціями, виконаними студентами Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. Цього разу автори дивують читачів глибокими віршами, написаними у класичній і новаторській манері, захоплюють гостросюжетною, фантастичною, психологічною і казковою прозою.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Марія Карп'юк
СОЛДАТИКУ
(уривок)
Тепер моє місце було в палаті, де я гибів поряд зі своїм одноруким та одноногим сусідом, поточеним печаллю, ніби стара вовняна хустка — міллю. Неважко здогадатись, як би йому хотілося лишитись розірваним на полі бою, а не лежати тут безпомічним калікою. Ще важче сусідові давалися візити рідних — він завжди сердито відвертався від них і заздрісно дивився на мою ногу. А я був ладен її відрізати й віддати — разом із рукою, — аби тільки до мене хтось так приходив.
Та навідувався лише лікар під час обходу.
— Скоро випишемо тебе — нога добре гоїться. Ходити ... [ Показати весь уривок ]
зможеш за кілька місяців, проте удома довше побудеш, — сказав лікар, а я відвів очі:
— Мені немає куди йти.
— А рідні, друзі?
— Немає рідних. Усі друзі — в АТО. Це я мав загинути, я, розумієте?
Лікар змовчав, але розсердився — вибіг із палати.
— Ти малолітній ідіот, — почув од сусіда. — У тебе ще все життя попереду.
— Я б його радше віддав комусь іншому.
— Не гніви Бога, юначе! Цілі руки, ноги, голова.
— А у тебе є рідні.
— Але зараз краще б їх не було.
Ми трохи помовчали, а тоді я знову озвався:
— Як це несправедливо. Тобі треба годувати сім’ю, а кінцівки є в мене. У моїх загиблих товаришів лишилися діти, а я досі живий-живісінький.
— Ти знаєш, поки я тут лежав, зрозумів от що: не шукай справедливості в житті, а тим більше — у війні.
— А чи не думав ти, хлопчику, про те, що тобі десь ізгори дали ще один шанс? — коло дверей знову стояв лікар і звертався до мене.
— Нащо він мені, той шанс...
— Хоч би для того, аби нарешті полюбити життя, постаратися прожити його гідно. Знайти в собі сили видряпатись. До речі, це стосується і Вас, — глянув чоловік на мого сусіда, а той стис губи в тоненьку рисочку.
— Я тобі дещо приніс, — лікар витягнув із кишені металеву коробочку, в якій вгадувався мій портсигар.
Дивно, що зовсім не хотілося курити, хоча на фронті смалив, як паровоз. Я взяв портсигар, покрутив — з одного боку пробитий уламком, з іншого — лише пом’ятий.
— Це врятувало тебе, — всміхнувся лікар.
— Куріння?
— Та ні.
І тоді в голові зринув спогад. Адже дійсно — у портсигарі закінчилися цигарки, і лежав лист. Я не знав тієї дівчинки — малюнки, поробки й листи нам приносили волонтери зі шкіл. Мені найбільше сподобався оцей — він починався словами «Мій любий, рідний солдатику…» Від кожного слова віяло лагідністю й теплом. Знову розгорнувши вже зім’ятий і подертий шкільний аркуш, затрусилися руки. Важко було стриматися і не заплакати. [ Згорнути уривок ]
|
