|
На розстанях долі : роман
Іван Корсак
— Ярославів Вал,
2017.
— 336 с.
— (Серія: СБУ).
— м.Київ. — Наклад 84 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-617-605-033-9
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
— Історичне
Анотація:
Трагічна і щаслива доля інтелегенції… Бути високо поцінованою суспільством де-юре і водночас - бути приниженою й упослідженою де-факто, не піднімаючись вище визначення "прошарок". Бути спокушеною підкупом: коли успішно, коли ні… Але й - бути в усі часи незламною, витягуючи себе, як барон Мюнхаузен за чуба, свій народ зі смердючого болота бездуховності і деградації. "Самосійні діти", за Маланюком, воістину даровані Небесами. Цей роман - про дивовижні й розмаїті долі інтелегенції в середині пекельного 20 століття, серед яких - засновник УПА Тарас Бульба - Боровець і командувач УНА Павло Шандрук.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Німець, пробігши очима Вірину довідку, навіщось
зазирнув на зворотний бік вже дещо потертого па-
перу, кинув подивований погляд на Віру і вимовив
протяжно, майже проспівав:
– Га-а-льт…
Коли її провели в поліційну дільницю, перекладач
пояснив:
– Ваш папір липовий. Вже видано інструкцію про
заборону таких довідок.
Так обірвався начебто вивірений, навіть неодно-
разово з успіхом випробуваний її маршрут.
Наступні часи в концтаборі, куди її везли з Бер-
ліна кілька діб, лишалися в пам’яті немов рядки, ки-
мось не просто викреслені, а затушовані суцільно
чорним чорнилом: інколи спливали ... [ Показати весь уривок ]
хіба окремі ка-
дри, як вона з іншими в’язнями стригла ножицями
траву для коней.
Вістка про німецьку капітуляцію сперш сяйнула
дугою електрозварювання, а тоді, немов справді по
тому сліпучому спалахові, жовті й зелені кола плив-
ли… Розголос ширився, що, як домовилися начебто
союзні верхи у Ялті, мають в’язнів совітам усіх пере-
дати. І хоч вони були в американській зоні, балакали
з синім смутком поміж собою, що те не має значен-
ня, – аби лиш колись був совітським громадянином.
Розголос небавом потвердився появою радян-
ського офіцера. Їх вишикували на плацу й офіцер
пообіцяв:
– Вам пробачать усі провини, якщо хто має. Бать-
ківщина-мати чекає вас у свої обійми.
Серпневого ранку в табірну церкву, яку самотуж-
ки облаштували в частині бараку, почав набивати-
ся люд: звідкілясь чутка дійшла, що саме сьогодні їх
мають передавати, навіть старих емігрантів, що ніяк
цьому не підлягали, – саме сьогодні має розкрити
«свои объятья Родина-мать».
Люди збивалися в тісний гурт, як тюлька в кон-
сервній банці: американський майор, забачивши
таке та оцінивши ситуацію, не дозволив солдатам
виганяти недавніх в’язнів, натомість поліцію за-
пустив.
Раз і вдруге наказав майор вийти усім та ванта-
житись у машини, але люди хіба тісніше збивали-
ся в гурт.
– Почати! – звелів позеленілий зі злості майор, і
поліцейські, пробиваючи дорогу прикладами, стали
ділити народ на частинки, вихоплювати поодинці:
хаос і сльози, зойки і лайка творили незнане в остан-
ній час у цих стінах, небавом потрощено було вівтар
і потоптано ікони…
А в дверях стояли офіцери НКВД, що мали від
американців приймати репатріантів, та любувались,
як хвацько янкі, не гірше від них, справляються з не-
покірними…
Віру за руки, аж синяки від поліцейських пальців
ще довго виднілися, шпурнули в кузов авто; для неї
не зосталося непоміченим, що при вантаженні ен-
каведисти якось ділили люд. Підлітків кидали в одні
машини, працездатних, усіх, що в силі лишалися,
десь років так до шістдесяти, і Віру при тім числі, – в
інші. А немічних, старих та калік окремо вантажили.
Коли ж під’їхали до межі радянської зони, то ще
одну дивовижу Віра, забачила, – як «Родина-мать»,
аби втерти очі американцям, зустрічає своїх дітей.
Тут стояв невеликий гурт святково одягненого люду
з червоними прапорами, весело грав духовий ор-
кестр, і Віра відразу вловила мелодію широко знаної
вже тоді «Катюші».
Першими пройшли повз оркестр авто зі старими
й каліками, а через якийсь час з другого боку ліска
зачувся тріск автоматів; музики при тому ще додали
в старанні, аж синіючи, аби гучніше звучав оркестр…
Віру, як порівнялася з ними, найбільше вразили ті
музики: парадно вдягнуті на все ще пекучому серп-
невому сонці, спотілі та обезсилені, вони не встига-
ли навіть витерти піт із чола; дивним чином музики
ті нагадували худобу перед забоєм, бо на сповнених
жаху лицях читалась і їхня відповідальність, відчува-
лась і їхня особиста вина у нечуваному злочині, що
творився на очах велелюддя.
Вірі ніколи навіть на думку не спадало, що мисте-
цтво може стати співучасником отакого…
Американці ошелешено перезиралися, не здатні
будь-як вплинути на очевидне, бо те очевидне вже
відбувалося не на їхній території… А оркестр вигра-
вав невтомно, пливли над рікою тумани, виходила на
круті береги Катерина, яка піснею вітання переда-
вала коханому в далину, у ту далину, де стрекотали
черги, туди, куди немічні, старі та каліки поїхали…
Віру і таких, як вона, працездатних повантажили у
заґратовані вагони і повезли на схід.
Паровоз, тягнучи за собою довгого хвоста товар-
них вагонів, через силу піднімався під гору і, сповіль-
нюючи хід, наче хворий на сухоти, натужно чахкав.
Як настав слушний момент, то, перехрестившись,
Віра стрибнула в пролом у вагоні: досвітнє небо пе-
рекрутнулося кілька разів, міняючись місцями з зем-
лею, обпік у бокові раптовий біль; вона, клубочком
котячись із насипу, врешті спинилась і з подивом, не
вірячи власним очам, подивилася вслід ешелону.
Віра не знала ні країни, ні місцевості, де вона опи-
нилась. Тільки вже як розвиднілося, побачила роз-
логу долину на березі невідомої ріки, а в тій доли-
ні густими рядами стояло палаткове містечко. Те не
було дивиною для неї, в її часи не тисячі, а мільйони
доля гнала з обжитих місць у пошуках порятунку і
бодай якогось життя чи надії на нього: хай і примар-
ної, малоймовірної, та все ж надії.
Вона подумала, що в неї невеликий вибір – куди
йти і що робити, вона піде до тих палаток, бо хто в
них живе, то не відмовить ще одній приблудній душі
у шматочку чужої долини та клаптику неба над нею.
Накульгуючи і кривлячись від болю в боку, Віра
пошкандибала в долину. Із крайньої палатки почувся
дитячий плач, а небавом вийшла жінка з відром.
– Хто ви? – спитала Віра, не знаючи, чи зрозуміють
мову її, та сама дивуючись, як недоладно спитала.
– Донские мы, – приспинилася жінка, не звер-
нувши уваги на дивакувате запитання та не вважа-
ючи за незвичне появу невідомої людини. – Судьба
забросила в здешние австрийские края, в долину
реки Драва…
І, окинувши уважним поглядом Віру та здогадую-
чись, звідки вона тут взятись могла, вона додала:
– Присоединяйтесь к нам. Бояться вам нечего…
Жінка жила в палатці з трьохрічною дитиною і
мамою років вже за шістдесят; Віру відпоювали чаєм
з невідомих пахучих трав, а ввечері довго оповідали,
як могла простелитися неймовірна дорога десятків
тисяч людей від берегів Дону до берегів цієї незна-
ної ніколи раніше Драви…
– Більшовик марне гадав, що дух козацтва вико-
сив упень у громадянську, – оповідала сива мати; мов
фотографії давні, хоч трішки зжовтілі, та лишили-
ся в пам’яті картини тих далеких років. – Хоч траву
скосили, але молода наросла… Та молодь пішла вою-
вати знову проти більшовика, а сім’ї вже не могли на
місці лишитись.
І жінка стиха оповідала, як наприкінці сорок тре-
тього, коли німці ішли з Кавказу, слідом за ними ру-
шив весь тамтешній народ. Вони йшли, знаючи, що
попереду зима, вони вирушили у неблизьку дорогу
на конях, везучи нехитрий скарб на биках, на коро-
вах, йшли і пішака, у тлумаках несучи на плечах най-
необхідніше; були села, що цілком обезлюдніли, і
тільки безпритульні уже собаки зажуреними очима
виглядали, де ділися так раптово їхні господарі, та
вили розпачливо в довгі зимові ночі.
Вони йшли степом, тікаючи від російського біль-
шовика, замерзали у хуртовину та лютий мороз,
ніхто при тому не відав, скільки ж їх зірвалося в ту
стражденну дорогу, а хто пробував бодай приблизно
порахувати, то нараховував не менше мільйона.
То був вихід народу, більший, напевне, Виходу єв-
реїв з єгипетської неволі, от тільки про той Вихід
передання здолало кілька тисячоліть, а про цей рід-
ко хто й відав; мало того – тому, хто відав, невідклад-
но рот затикали, навіки здебільшого. Російський
більшовик не міг пробачити духу волі, перенесено-
го колись із берегів Дніпра, незнищенного у народі
ще з громадянської, з часів українсько-кубанського
діяча Рябовола, часів тяги до давніх пракоренів. Ди-
вом не відтяла до кінця сокира ту гілочку українства,
що вже знову готова була прирости; проте цюкала
раз по раз сокира – і смерть Рябовола трагічно по-
глибила рану…
Так само, як на єврейський народ, у тому стражден-
ному виході чигала зброя на безборонний люд, тіль-
ки вже не спис та простецький меч єгипетський, – їх
розстрілювали з радянських літаків на низькому по-
льоті, скидали на голови бомби й гранати.
Спершу стражденному люду цьому землю дали
поблизу Новогрудок у Білорусії, тож надією тішився
він, що може зажити немов колись на берегах Дону
і Терека. Та котився фронт, із ним знову народ ко-
чував на Захід, і тепер вже землю відвели йому …аж
у північній Італії. Неймовірна дорога через Польщу,
Німеччину, Австрію… Прибульці й тут налагодили
небавом життя, як колись у донських станицях, а ще
до них доєдналися тисячі грузинів, азербайджанців,
осетинів та інших кавказців, яких завірюха війни зі-
рвала з рідних країв. Почула Віра якось, як вимовляла
жінка з палатки сусідньої «мольоко», та й не стерпі-
ла, перепитала:
– А звідки ви?
– Ай, з Полтавщини, – знітилась жінка, мовби чим
завинила.
Зазнайомилась Віра небавом із черкасцями, чер-
нігівцями, херсонцями і навіть кримчаками.
Розлога українська пісня знімалася спокійнішими
вечорами під апеннінським небом, тривожачи душу
та спомини навіюючи щемкі…
Козаки зуміли непогані стосунки нав’язати з іта-
лійськими антигітлерівськими партизанами, у спілці
домовились перерізати найважливішу залізничну лі-
нію, що паралізувало б гітлерівські плани, але сперш
альянти забоялися діяти спільно – мовляв, може ви-
пливти інформація, потім німці стрімко у наступ
пішли – так і зірвалась їхня співпраця…
А з прокомуністичниими партизанами під орудою
католицького священика не заладилося – ті дотла
спалили козацький госпіталь, спалили разом з ба-
гатьма пораненими й хворими. Відразу ж делегація
з трьох італійських офіцерів зажадала, аби негайно
зброю здали козаки та офіційно капітулювали. Тим
часом ялтинська угода в Італії також чинною стала…
Вони вийшли з італійської землі опівночі. То була
ще одна стражденна дорога, сперш зливи періщили
на гірських дорогах, а тоді сніговий безпросвітний
шквал; одні гинули від партизанської кулі, інші з хо-
лоду і простуд…
– Так ми тут, на берегах Драви, й опинилися, –
закінчила оповідь сива мати. – А чи й тут нам по-
ведеться?..
Вірі слова ті в душі відлунням озвались, як може
відлуння котитися лісом у тиху погоду, котитись і
перекочуватися, викривлювати слово якесь і пере-
дражнювати, гоготіти загрозливо і викликати щем-
кий, аж шкіра гусячою стає, мимовільний і підсвідо-
мий, тваринний страх…__
…Вони шикувалися в три колони, в парадному
одязі, випрасованому дбайливо дружинами, з ор-
денами, що виблискували на весняному сонці та
вигравали зайчиками на лицях дітвори й жінок,
гуртувалися за назвами полків – «Дон», «Кубань»
і «Терек», щоб рушити у дорогу. Їх, півтори тисячі
офіцерів і генералів, проводжало майже все трид-
цятитисячне велелюддя їхнього імпровізованого
козацького містечка, проводжало з надією та спо-
діванням добрих новин.
Вони їдуть, але чи повернуться?
Віра стала мимовільним свідком відголосків су-
перечок: кому здаватися – англійцям чи американ-
цям. Всім тут відомо було, що некоронований голова
донських козаків Петро Краснов тішив себе думкою
про поміч англійського фельдмаршала Александера,
що був главковерхом британців в Італії. Колись вони
разом воювали проти більшовиків, Александер все
ще носив орден, вручений йому російським гене-
ралом Юденичем, а Краснов мав за те саме англій-
ський військовий хрест.
А оце від фельдмаршала Александера прийшло
запрошення для офіцерів та генеральської верхівки
на конференцію і зустріч із ним.
Довго проводжали очима колону вантажівок з їх-
німи очільниками посполите козацтво та їхні сім’ї,
не розходилися, аж доки осіла курява за тими авто.
До Віри тут звикли доволі швидко, і знайоме жіно-
цтво не крилось від неї зі сльозами – їхні чоловіки
поїхали, але чи повернуться?
…Таборові не могли, звісно, бачити, що замість
фельдмаршала козацьку верхівку зустрів командир
бригади Джеффі Мессон.
– Панове, – скрушно крутнув головою він, – я
маю вельми недобру місію… Отримано наказ –
згідно з міжнародною угодою, передати вас со-
вітам…
Підійшла перша машина, і вже інший англійський
офіцер розпорядився вантажитись.
Ніхто і з місця не зрушив.
– Даю лише десять хвилин, – пригрозив англієць.
Тоді козаки сіли на землю і взялися за руки; ще
англієць було схопив одного козацького офіцера за
комір, та в ту ж мить дико заверещав: козак кріпко
гризнув його за руку…
Врешті пішли в хід автоматні приклади і кирки,
британські охоронці били, не озираючись на вік та
звання, не один козацький офіцер падав без свідо-
мості, кільком завдали багнетних поранень. Коли
все ж повантажили люд і колона рушила через міст
в радянську зону, то бранці поспіхом викидали до-
кументи і навіть цінні речі якісь, аби не дісталися
совітам; англійський супровід мав непоганий біз-
нес при тому: золотого годинника британці вимі-
нювали за одну сигарету.
У хованки в таборі англійці більше не гралися, та-
бірним наказали зібратись на сьому ранку. Почувши
те, священик козацький попросив усім передати: зі-
братися на молитву на шосту, збір на табірному май-
данчику.
Віра і в Києві ходила до церкви, щоправда під-
пільно, бо вигнали б із роботи, вона їздила в інші
кінці міста, кожного разу в інший храм. Але на та-
кому богослужінні, просто неба, у багатотисячній
громаді, молитвою глибокою поєднаною, їй не до-
водилось бути. Аж моторошно ставало, і кров, ви-
давалося, в жилах спинялася, коли люди за крок до
могили просили у Всевишнього не для себе:
– За добре поліття, за врожай плодів земних і за
часи спокійні Господові помолімось.
– Господи, помилуй.
– За подорожніх на воді, на землі і в повітрі; за
недужих, знеможених та поневолених і за спасіння
їх Господові помолімось.
– Господи, помилуй.
– Щоб визволитися нам від усякої журби, гніву,
небезпеки та недолі, Господові помолімось.
– Господи, помилуй.
– Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже,
Твоєю благодаттю.
– Господи, помилуй.
– Пресвяту, пречисту, преблагословенну, слав-
ну Владичицю нашу Богородицю і Вседіву Марію
зо всіма святими пом’янувши, самі себе, і один од-
ного, і все життя наше Христу Богові віддамо.
– Тобі, Господи…
Віра хрестилася й думала, що справді в часі близь-
кому всі присутні на цій молитві Господу віддадуть
свої душі, от тільки тіла їх забере вічний ворог Все-
вишнього, і нема на те ради…
Ще тривала служба Божа, як на територію табо-
ру в’їхали вантажні автомашини. Перекладач через
гучномовець оголосив:
– Для завершення богослужіння вам дозволяється
десять хвилин!
Вірі в житті не доводилось чути, щоб так злаго-
джено співав хор, в якому хористи зібралися волею
випадку, то були піснеспіви душі, так співати можна
було раз у житті, співати востаннє, прощаючись із
цією землею, з рідними, яких виманили сюди на уда-
вану зустріч, посилаючи благословення і тій землі,
яку мозолями викохали діди-прадіди, і з якої у без-
вість погнало лихо; то були піснеспіви прощання і
водночас зустрічі з цими високими і безхмарними
небесами.
Перекладач знову підійшов до мікрофона:
– Вам дається ще п’ять хвилин.
Та минуло й п’ятнадцять, служба Божа все ще
тривала – і тоді пролунало, як постріл:
– Вантажити!
Шеренги англійців посунули на людську грома-
ду, а та підсвідомо гуртувалася в коло, молоді й дужі
ставали назовні, ховаючи за спинами дітей і жінок;
англійці тіснили все дужче – і тоді впав люд на ко-
ліна, взявшись за руки і творячи одне ціле, істинно
нерозривне навік…
– Вклинитись і частину відрізати! – наказано пер-
шому взводу.
Змахнули приклади і саперні лопатки, солдати
вгризалися крок за кроком у гурт, і вже вдалось відрі-
зати від громади душ кількасот… Враз доєдналися ще
два взводи, почалася справжня бійня беззбройних і
безборонних, а служба Божа не припинялася, хор
церковний просив помилування в високого неба, бо
на цій землі на нього не було надії, люд все тісніш
гуртувався, починалася паніка, одне по одному по-
взали і топтали, крики відчаю й болю змішувалися з
високими піснеспівами.
Оту сокиру на гілочку, що могла колись до рідно-
го дерева прирости, сокиру, заточену в Ялті, лукаві
тепер передали в інші руки.
Віру за поранене при падінні з вагона плече схо-
пили чіпкі пальці англійця, пекучий біль викресав іс-
кри в очах, та їй все ж вдалося викрунутись і пірнути
всередку, за інших.
Але не могли вистояти виснажені тривалим похо-
дом люди супроти молодих і дужих, вгодованих сол-
датів, вкидали, як дрова, їх на кузови; ось пручається
мати, не віддає трьохрічної дитини, а солдат тягне до
себе, мов то не живе дитя, а бездушний предмет –
врешті мати втрачає притомність; перекинуто по-
хідний алтар, порвано ризи священика…
Їх повезли через той самий міст на Драві, не та-
кій вже глибокій, та доволі бурхливій цієї пори. Віра
знала, що вона вчинить, тільки молила Бога, щоб не
відтіснили її від краєчку кузова, щоб не перешкоди-
ли задуму. Вона озирнулася ще, кинувши прощаль-
ний погляд туди, де мав бути її Григорій, її кохання і
мука, небом дарована нагорода і таке ж страждання;
не мала вона на нього образи, що так склалося, що
життя її пішло, мовляв, з його вини саме цим шляхом
і доля везе на смерть цією машиною. Дякую, що ти
був, спасибі за світло, що йшло з тобою…
Віра через тисняву навіть перехреститися не змо-
гла, тільки кинула погляд благальний у високе небо і
ступила на борт вантажівки…__ [ Згорнути уривок ]
|
