|
Місячне насіння
Дара Корній
— Країна мрій,
2017.
— 296 с.
— м.Київ. — Наклад 1000 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-617-7489-62-6
ББК: 84.4УКР
Жанр:
— Цикли різножанрових оповідань
Анотація:
«Місячне насіння» — це перша окрема збірка оповідань сучасної української письменниці Дари Корній, котра є автором десяти романів та двох книжок для дітей. Раніше деякі її оповідання виходили друком лише у збірках поруч із творами інших авторів, але при цьому дуже полюбилися читачам. Попри те, що авторку цієї збірки читачі вже давно і небезпідставно вважають метром українського сучасного фентезі, її оповідання теж мають багато прихильників. Адже вони про нас із вами, про життя, про любов і зраду, мудрість і марнославство, про високе і нице, тобто — про важливе у будь-які часи... А ще вони про Майдан, про мир та війну, про кохання, яке інколи є довшим за життя.
Для широкого кола читачів.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Місячне насіння
Рання весна, несміло прокрадається з-під землі молода зелень, моргають поодинокі жовтаві оченята підбілу. Стою край нашого поля, вглядаюся у виднокіл, у ту вузесеньку ниточку-смужечку між небом та землею. Не відводжу погляду, бо вже знаю: тільки кліпну-зажмурюсь ― і… Таки моргаю, не стримуюсь, бо сльоза від напруги вдивляння накочує на очі. Все, таки недогледіла ― вдвадцяте. Може, наступного року вдасться?! Може...
А зараз стою вражена, прикипіла ногами до землі, не годна ні поворушитися, ні півслова мовити, щоб не сполохати своє видиво, свій спомин.
Дідусь іде полем, заклавши ... [ Показати весь уривок ]
руки за спину, усміх захований у вицвілих до світло-небесного очах. Ті очі колись були волошкові, я це ледве пригадую. Лагідними ― звичайно, розуміючими ― звісно, але волошковими? Та бабуся так впевнено й натхненно про це розповідала... Бо’, які ж то були очі! Певне, вона і закохалася через них у парубка Петра до безтями, бо в них завжди жив усміх ― добрий, теплий, щирий.
Дідусь здаля махає рукою, він помітив мене. Тоді раптом зупиняється, підносить очі до неба. Я й собі. Вгорі летять лелеки. Птахи вертають із вирію, отже ― бути весні, вони принесли тепло на своїх крилах.
Дідусь не поспішаючи простує полем, у ногах ніжно перешіптуються змужнілі паростки озимини. Присідає, гладить їх, бачу здаля, як ворушаться його губи, складаючись у посмішку. Дідусь розмовляє із землею. Він завжди так робив ― розмовляв із бджілками, деревами, птахами, полем. За це його позаочі в селі прозивали Перебендею. Такого деревця у нас не було, щоб не родило чи хворіло, він якимось дивом чарівним знав, як їх лікувати ― чи глиною, а чи смолою, навіть інколи варив зілля для цього, «відпоював» хворого, як мене, коли я нездужала, своєю одолень-травою та казками. Взимку, в сильні морози, коли було замало снігу, дерева рятували-вкутували від стужі соломою, сіном, а інколи…
О, диво-дивнеє, він скидає з себе свого кожуха й обвиває ним стовбур тендітної молоденької груші.
― Маленька, ой, так зимно-зимно... Зігрійся…
Я також ще маленька, бо посадили ту грушу тоді, коли народилася. Тепер та груша ― величезна плодюча матрона ― щороку приносить пахучі медові грушки. Дідусь часто любив розмовляти з нею. І що він таке їй казав, ніхто не підслуховував, але коли його не стало, то зрозумілося ― так не зуміє ніхто, бо не знати, як.
Полохливо стинаю плечима, коли бачу сумний квіт на груші, тоді ледве чутно зачинаю наспівувати тої, яку любив виводити мій дідусь:
― Їхали козаки із Дону додому,
Підманули Галю, забрали з собою…
І враз наче чую тонюсінький голосочок, що підспівує мені. Невже груша? Може, то й не так ― певне, моя уява дописує ледь чутний голос-шелест, чи то, може, бджола у квітці щось шамотить своєю мовою… Як би там не було, ми співаємо вкупі ― я, бджола і груша ― пісню про довірливу Галю, яку підманули…
Коли мала шість років, то вперше побачила море ― безконечний водяний обрус, що починався у твоїх ногах і простелявся аж за виднокіл, а там чи то зливався з небом, чи то ставав ним. Перший дитячий спомин про море: яке воно красиве! Величне, бездонне і безконечне, мов небо, мов всесвіт малої дитини, мов мрія. Золотий пісок під ногами, шелест хвиль і розсипане нічне срібло по воді, коли місяць уповні. О, ті срібні розсипи таки впали тоді в моє серце, зачарували. Дещо, правда, псували казкову картину вигоріла під палючим сонцем до сухого трава, прив’ялі квіти, сумні дерева, а ще втомлені голоси птахів, крім завжди невдоволених усім на світі галасливих чайок. Дідусь мудро, не перебиваючи, вислухав і всі мої фантазії-спомини-захоплення про море, і мрії про те, що добре було б там завжди жити ― де багато тепла, води і місячного срібла на нічних морських хвилях. Тоді мовчки взяв мене за руку, вивів у поле, несучи у своїх очах усміх. Якраз була переджнивна пора: стихав денний галас, ніжна вечірня свіжість підкрадалася до поля, пахло солодко пшеничним колосом, волошками-маками-рум’янком, трохи гірким чорнобилем, у траві метушилися перепілки, перегукувалися цвіркуни.
― Файно як, внуцю! Бачиш, скільки зеленого, і синього, і жовтого, і червоного, і бузкового, і волошкового! Веселка, а не земля.
І справді, навіть у надвечір’ї все ще співало-грало кольорами, тішило око. Дідусь вдихнув на повні груди:
― А пахне як! ― він підняв догори голову.
Я й собі так зробила. Вдих… Пахло так, що аж дух перехопило. В небі срібним серпиком висів місяць. Таки краса!
― А знаєш, внуцю, навіть місяць у нашій землі зійшов би, якби навесні в неї його насіння покласти. Тоді, напевне, він би виріс височезним деревом. Бачила, ачей, який він уповні розкішний, як красно квітне? А ти кажеш ― море, море!
Звісно, бачила! То так ладно!
― Дідусю, дідусю! ― я після почутого аж затерпла всередині. Диво таке ― зростити місяць. ― А хіба буває на світі місячне насіння, чи можна його десь дістати?
― Певно, що так, ― хитро посміхалися очі. ― Якщо місяць квітне, то й насіння мається. Знаєш, коли дуже чогось захотіти, то се обов’язково збудеться. Але для цього потрібно і зусиль чималенько. Та, як кажуть мудрі люди, очі бояться, а руки роблять.
Хіба я могла в тому сумніватися? Хіба з нашої щедрої, вродливої землі та не виросте якийсь там місяць? От сонце щоранку на сході квіткою-ружею проростає. Сама бачила. Зрештою, та хіба я роботи боюся? Я ж беручка! Посаджу насіння, проб’ється до світу воно паростком. І я його буду леліяти, старанно доглядати, бур’ян весь виполю, від пекучого сонця долонями прикрию, поливатиму щодня тільки криничною водицею, казки йому розповідатиму, колискові співатиму.
Та де взяти насіння? Дідусь знає. Він точно знає. Він розуміє мову землі. То, напевно, знає й мову місяця.
― О, так-так, то дуже-дуже рідкісне насіння, внуцю, і дістати його буде важко. Але можна, можна, й обов’язково навесні. Тому хтозна… ― відповідав дідусь на мої прохання.
І я так чекала тої весни, бо щороку сподівалася, що дідусь десь добуде того насіння і ми таки посадимо місяць і виплекаємо його.
Ой, як мені було соромно тоді за те, що хотіла проміняти цю красу на примарний приморський рай, і так хороше та радісно було водночас! Бо в тих теплих морських краях направду місяць ніколи так не сходить, і небо так розкішно не квітне волошками, і немає там груші, яка вміє співати, нема мого поля, котре лагідно посміхається від ніжного доторку вітерця, нема мого дідуся, розумного, мудрого, доброго, і мене там немає…
І коли я з мого Княжого перебралася мешкати-вчитися у Львів, то вже жартома навесні запитувала свого дідуся, чи врешті дістав він того місячного насіння для мене, бо геть утомилася чекати. Він хитро посміхався очима, мама здивовано дивилася на нас. То був наш таємний код, наша таємна мова, яку розуміли тільки двоє — він та я.
Дідусь ходить полем, наче вишукує щось. Тоді вкотре нахиляється, висмикує бур’ян чи осот. Непорядок це, ой, непорядок…
Коли дідусь помирав, пару тижнів ні на кого не зважав. «Зовсім стратив пам’ять», ― побивалася печально бабуся. Мовчки лежав, думав про своє, то посміхався очима, то така журба огортала їх, що аж сльози накочували. А то дивився кудись повз тебе, повз твій голос, наче не чув і не бачив тебе, лише щось, видиме тільки для нього. В той останній вечір я сиділа біля нього тихо-тихо, дивлячись, як він майже не дихає, згасає, але може, захоче пити, і тоді… Сльози застелили очі. Тепла рука лягла поверх моєї:
― Не плач, внуцю. Прийшла моя пора. Скаже мамі, хай сідлає коней, бо вже час у дорогу.
Я нічого з того не втямила. Зірвалася на ноги, хотіла кликнути маму, відчувала, що сльози самі потекли з очей. Він не пустив моєї руки. І де тільки сила взялася у змученому тілі ― три тижні ні ріски у роті, тільки вода. Обернулася до нього. Очі ― волошкові-волошкові: бабуся казала правду, вони неймовірні — посміхались до мене:
― Не плач, моя хороша, не треба. Перебенді не плачуть. І посади вже нарешті той місяць, бо я не вспів. Хай росте. А насіння? Насіння не треба шукати. Його ти знайдеш у серці.
Сльози заливали світ: він упізнав мене, впізнав. У вікно стукало віття нашої груші, а десь поміж гіллям її квітнув майже повний розкішний місяць. Він заснув, тримаючи мене за руку, і вже не прокинувся. Відійшов тихо, уві сні.
А я, я? Чи зможу виконати Ваше прохання, дідусю? Бо як мені дістати того насіння, видобуваючи його аж із серця?
Ви щороку в моїх споминах вертаєте до нашого поля навесні ― напевне, разом із лелеками з далекого вирію ― розмовляєте із землею, травою, деревами, птахами. Однаково щиро махаєте мені рукою, усміхаєтеся очима і кажете:
― Ще маєш час, внуцю, ще маєш багато часу. Не журись, твоє місячне насіння вже сходить. І так славно, бачиш? Бо ж хтось мусить ростити той місяць та розповідати людям казки. [ Згорнути уривок ]
|
