|
Калейдоскоп життя
Дара Корній, Кононенко Євгенія, Доляк Наталка, Деркачова Ольга
— КМ Books,
2016.
— 320 с.
— (Серія: Серія "П'ять зірок").
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 978-966-923-112-3
ББК: 84.4УКР
Жанр:
— Цикли різножанрових оповідань
— Антології різних авторів
— Вибране різних років
Анотація:
Оповідання п’яти уже відомих читачам українських авторів, написані ними в різні роки, не поєднані спільною темою. Вони показують багатогранність нашого життя, а також багатогранність таланту авторів збірки. В оповіданнях є радість і сум, іронія і жарт, кохання і непрості життєві ситуації, є чоловіки, жінки, діти, тварини, фантазії автора, вигадані істоти, проза життя і високі переживання. В них багато людської мудрості, ненав’язливої і ліричної. Але немає безвиході, навіть коли сльози навертаються на очі. Ця збірка - про наше життя, яке триває і дуже залежить від нашого з вами ставлення до світу, до людей, до самих себе.
Для широкого кола читачів.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Трохи про диво
Ет! Скажіть хіба то, не лажа, коли твій світ-дім, будований тобою дбайливо п'ятнадцять літ, в один момент раптом дає тріщини і зачинає валитися? Хоча ти, як впертий прагматик, старанно зводила його на твердому ґрунті, а не на якомусь там тваниську, будувала з каменю, а не з піску, і ось маєш – руїни. Через що, спитаєте? Ви не повірите, тому що я в це сама ледве вірю. Якщо по мудрому сказати, то просто якась фата-моргана. Тобто фігня...
Я ніколи не вірила в дива. Навіть у дитинстві. Отака я своєрідна людина, якщо хочете. Прагматик та реаліст. Хоча казки люблю й досі — і читати, ... [ Показати весь уривок ]
і дивитися. Правда теперечки, то казки для дорослих, або фантастика, як мудро той жанр називають, щоб надати йому вагомості. Зрештою, якщо розібратися, то більш зрілого та мудрого аніж наші народні казки, годі шукати. І усі дива там досить прагматично пояснюються. Навіть надто розпіарені сьогодні легенди про святого Миколая, про страшного Бабая чи про невидимих янголів, які обов'язково пильно тебе стережуть, або навпаки — не стережуть.
Скільки разів доводилося чути таке: «Не будеш гарно вчитися, слухати батьків, вчителів, поважати дорослих і (теде) Миколай замість подаруночка принесе різочку»? Та мільйон, напевне. Такий собі шантаж від батьків. Я, особисто, в ту байку ніколи не вірила. Вірніше, можливо і вірила, але то певно було геть у глибокому дитинстві і я цього зараз не пригадую. Самі поміркуйте – оті листи, що пишуть дітлахи усього світу бідному святому, то їх назбирується не один мільйон. Тож яку розгалужену поштову мережу, у вигляді листонош, тре мати, щоб спочатку з підвіконь оті письменна позабирати, доставити в офіс чи в палацик Святого, а потім то все бідний Миколай має ще й перечитати. Перечитати, тоді обов'язково подивитися у зошит, в якому написано скільки разів у рік Петрик чи Оленка були слухняними, а скільки разів ні. Зважити то все та вирішити чи заслуговують вони на подарунок, який просять у листі, чи мо варто обійтися просто різкою. Та то ще далеко не все. Бо ж чемні отримують дарунки. А де їх узяти? Звісно, святий Миколай має бути крутим бізнесменом. Мати величезну мережу фабрик-заводів, десь напевне у Китаї, бо там дешева робоча сила, низькі податки і все таке. А ще ж за одну ніч ті всі дарунки втомлений святий має рознести бажаючим.
Своїх батьків я особисто підловила на обмані! Десь мала рочки чотири. У дитячому садочку випадково підслухала розмову виховательки та няні про купівлю подарунків, типу від святого, зробила висновки. О, це робити я вміла завжди! Дорогою додому випросила в татка пачку паличок, отих з двома зайцями – хрумтливих-хрустливих. Тепер таких чомусь не роблять, якісь вони зараз мов надувні повітряні кульки – порожньо-гумові. А ті з зайцями – ото була смакота, а хрупотіли як! От мені оте хрускання було і потрібно! Ги! Отож – підлогу біля свого ліжка рясно встелила паличками, зверху поклала хустинку. Ну, воно вночі як захрумало під татовими ногами. Злапала на гарячому тата з пакунками. Я не розчарувалася, може трохи, бо щось таке і сподівалася побачити. З часом усвідомила доволі просту річ, що так по-справжньому любити, як тебе люблять батьки, жоден святий не утне.
Батьки добре знають мою оту вредну прагматичність і здається вже махнули на неї рукою. А тато навіть тішиться – гарантія, що дитина не накоїть дурниць… Та останнім, що остаточно похитнуло, точніше звалило, мою віру в диво, стало перше причастя і пережитий мною шок від самої події. Зішестя святого Духа я не побачила, на жаль. Зате побачила інше. В старій дерев'яній церкві ми не причащалися, а падали-мліли. Урочиста процедура була надто довгою, одяг затісним, глядачів забагато, в приміщенні тісно та спекотно. Мою однокласницю Ірину навіть швидка забрала. Стало зрозуміло – бог до того всього має тільки дотичне відношення. Після цього мене до церкви примусово ніхто не затягне. Аргументи? Лише один. Спомин про перше причастя! Зрештою, розмову між мною та богом мені не хочеться перекладати на чужі попівські плечі, можливо і професійні. Біблію я перечитала не один раз. Не хочу видаватися богословом, бо таким не є, однак бідні Свідки Єгови, коли мене бачать, то так драпають, що аж курява за ними здіймається. Ага, вони не підходять навіть близько до нашого під’їзду – з розумними людьми фанатам тяжко, бо тоді їхній світ зачинає падати, ото точнісінько, як нещодавно розсипався мій прагматизм.
Тепер про диво… Тобто про того, хто мені повернув віру в нього.
Було все так. [ Згорнути уривок ]
|
