|
Залізниці, потяги, вокзали : Книга для тих, хто (не) боїться подорожувати
Дара Корній, Міла Іванцова, Галина Ів, Наталя Гук
— КМ Books,
2016.
— 240 с.
— (Серія: Серія "Дорожні історії").
— м.Київ. — Наклад 1500 шт.
ISBN: 978-617-7409-58-7
ББК: 84.4 укр 322
Жанр:
— Подорожня історія
— Цикли різножанрових оповідань
Анотація:
Збірка різножанрових творів 17 сучасних українських авторів, об'єднаних темою потягів, вокзалів, подорожей. Правдиві, ліричні, фантастичні, смішні і серйозні - історії ці не стільки про потяги, скільки про людей, про нас із вами. Про наші емоції, проблеми, почуття, мрії, пригоди, печалі і радощі.
Рекомендовано для читання широкому колу читачів, особливо рекомендовано для читання в дорозі.
Формат - покет-бук.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Причина? Чому ти знову тут? Ти нікого не зустрічаєш і не проводжаєш, нікуди не від’їжджаєш і не купуєш квиток в касі попереднього продажу. То відчай вкотре пригнав тебе сюди. Безпорадність і бажання, хай на мить, та все ж утекти... Насамперед від себе. Та хіба від себе утечеш? Вона таки навіжена, бо чинить неправильно. Нормальні люди, коли їм паскудно і болить душа, або замикаються у своїй кімнатці, виплакуючи всі жалі та образи, або шурують до церкви на сповідь до ксьондза чи в поліклініку до психіатра, або ховаються десь на краю всесвіту чи напиваються з кумом чи найкращою подругою до чортиків. ... [ Показати весь уривок ]
Період “втечі” у кожного випадку індивідуальний.
А як чиниш ти? З відкритими ранами йдеш до людей. Зазираєш у очі, щоразу шукаючи співчуття чи порятунку? Ні. Ти прагнеш віддати частинку свого болю тому, хто погодиться взяти... Не беруть!
Коли вперше ти попробувала відчай на смак? Тоді, коли поховала маму Марину та татка Василя і зрозуміла, що маючи купу родичів, насправді залишилася одна? Чи тоді, коли геть чужа тітка Олена тебе майже силою відірвала від ще свіжої могили та притягла у чужий невідомий світ? Скільки тоді тобі сповнилося, Катерино? Шість років? Сім?
Шість… Шість років щастя, а решта? А решта по всякому. Ти перебралася з маленького низенького двоповерхового неквапливого містечка у величезне місто, де трохи затісно від людей і емоцій, де всі надто щільно одне біля одного живуть і в той самий час є байдужими чужинцями, інколи ворогами.
Спочатку тобі було нестерпно, місто здавалося недругом. Воно недоброзичливо шкірилося до тебе смердючими під'їздами, горами сміття на сходовій клітці. Тиснуло лещатами бруківки, впивалося в підошви розпеченим асфальтом. Місто ховало від тебе небо, вбивало дерева, з'їдало зелену траву, кричало про смерть мертвими базарними квітами, лягало на плечі сумними хмародерами, кривлялося зарюмсаним сонцем та плаксивою парасольною погодою.
Та якраз оця плаксива погода і примирила тебе із містом. Хоч воно так і не стало для тебе матір’ю, лишень милосердною тіткою, яка маючи добре серце, прихистила, дала дах, кусень хліба і навіть трішки більше. Тобі якось подумалося, якщо місто вміє плакати — то може не таке воно вже і погане. То згодом ти зрозумієш, що місто плаче не тому, що йому болить чи має якісь особливі потреби, алергію на людей або на туристів, здебільшого у інших міст проблеми набагато гірші. Твоє місто рюмсає чи не щодня тому, що має плаксиву вдачу. Навіть притча така містом ходить:
- Яка там у вас погода?
- Падає дощ.
- Відколи.
- З 1256 року. [ Згорнути уривок ]
|
