Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних. www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
23 лютого 1957 року в Кремлі святкували не тільки День Радянської армії та Військово-морського флоту - політична еліта СРСР мала значно більш ґрунтовний привід для святкування: адже цього дня в Лондоні за загадкових обставин помер гетьман у вигнанні Данило Скоропадський, син гетьмана Павла Скоропадського. Особливо з цього радів радянський генсек Микита Хрущов. По-перше, тому, що ніяких гетьманів в Україні більш ніколи не буде, а по-друге - шлях до укладання повномасштабної торговельно-економічної угоди з Великою Британією відтепер був відкритий.
То хто ж такий був Данило Скоропадський? Ще будучи зовсім малим, він опинився з родиною на чужині. Проте мрії про незалежну Україну, яку хлопець, хоча й не довго, встиг відчути й побачити зблизька, ніколи його не полишали. Слідуючи заповіту батька, Данило Скоропадський усе своє подальше життя присвятив служінню в ім'я України, був палким патріотом і свято вірив у свій народ. Авторитет гетьманича серед української діаспори був надзвичайно високим, і його, безперечно, можна назвати одним із лідерів українського руху в еміграції. Отже значення цієї людини для українців, що жили за кордоном, важко переоцінити.
Автор рецензії: Сергій Соловйов
(джерело:
Буквоїд)
Литовченко Тимур, Литовченко О. Принц України. - Харків: Фоліо, 2017. - 320 с.
Україна була у вогні. Запеклі ставали на захист. І це можна сказати про всю нашу історію – і до Довженка, і після.
Його сучасник Данило Скоропадський, про якого Тимур і Олена Литовченки написали роман «Принц України» – запеклий. Цікаво, що теоретично Гетьманич Данило міг прочитати у радянській пресі уривок згодом забороненої Довженкової кіноповісті «Україна в огні». На той час він свідомо й виважено розвивав українську ідею, прийнявши пропозицію батька Павла Скоропадського «непохитно, до кінця життя стояти на чолі ... [ Показати всю рецензію ]
гетьманського державного діла».
Про загадки тієї складної доби, закордонні перипетії Українського Гетьманату і кохання на цьому тлі й написали Тимур та Олена Литовченки у своїй розважливій художній манері.
Читач не відразу знайомиться із головним героєм твору, натомість нам пропонується поринути у контекст. І це необхідна інтрига: хто такі Порфирій Силенко і Олександра ми ще не знаємо, але їхні діалоги формують атмосферу очікування прийдешніх сюжетних подій. Згодом ми бачимо Данила у зростанні, сумнівах, пошуку свого шляху. Адже народжений у російському Санкт-Петербурзі, вихований у гарних манерах, здібний до мистецтв, згодом він стає провідником українського руху за кордоном. Себто вигнанцем, націоналістом, недобитком у розумінні найсправедливішої у світі Країни Рад.
В інтерпретації подружжя авторів ще юний Данило Скоропадський зрозумів у суперечці з Гетьманом, що «Українська Держава не обмежується стінами нашого палацу, треба враховувати думки сторонніх». (Хоча тут доречніше було б написати не «сторонніх», звісно. Адже маються на увазі учасники політичних процесів будівництва України). Втім, мистецька натура Данила його не відпускає, і якось він признається Павлу Скоропадському, що мріє пов’язати своє життя зі сценою (скрипка, альт, фортепіано)… Та категорична батькова відповідь – Гетьманич не повинен бути на сцені. Мовляв, який же правитель буде із того, хто тішить публіку? Здається, що Павло Скоропадський, прихильник і представник спадкового монархізму, читав Платона, відомого противника демократії. А Платон міркував так: коли управлінням державою займаються не спеціально підготовлені люди, а ті, хто вивищився завдяки прихильності натовпу чи своїй пролазливості, то державний корабель постійно хитатиме і врешті він загине.
Звісно, Скоропадські прагнули вести корабель крізь бурі до сонця – так, як вони це розуміли.
Звісно, цьому слід було навчатися.
Павло Скоропадський навчався сам, досягнувши чимало у своєму житті та в житті України, і навчав сина. Але короткий період Гетьманату в Україні – промовиста відповідь політиків тих часів на його зусилля. Тому починається період Гетьманату поза Україною, і головним у цьому батько вбачає свого сина Данила.
Ми не можемо знати, що було в думках Данила, який згодився взятися за важку справу підтримання українського руху за кордоном. Та письменницька уява для того й існує, аби читачу стали відомі порухи думок персонажів. Відтак не доводиться сумніватися у щирості намірів Гетьманича, його смиренного служіння ідеї і водночас переконатися у його часом надзвичайній і фатальній наївності. Адже він усвідомлював, що живе під прицілом кількох спецслужб, проте принаймні тричі сам вводив у своє найближче коло шпигунів та ще й заручився на шпигунці…
Корабель хитало, та й не могло бути інакше. Читач у полоні саспенсу знає, хто загрожує Данилові і його призначенню в цьому неласкавому світі, проте головний герой занадто чемний і не хоче нікого ображати підозрами. До того ж зауважмо, що зробив із нього той імперіалістичний Захід: якщо в юності Скоропадський-молодший сідав за фортепіано й розмірковував про літературу й театр, то під гнітом обов’язків гетьманського роду він працював технічним директором і за пивом з робітниками говорив про футбол. Це аж ніяк не свідчить про занепад його натури, просто життя ставить свої вимоги, важливі для просування українського руху, а він же – принц України.
Саме так його сприймали на Заході: титул «Гетьманич» для тамтешньої публіки був геть туманним і журналісти знайшли вихід. Цей вихід Данилом не був сприйнятий – принцем він себе не уявляв і чимало енергії було витрачено на боротьбу із цим назвиськом, а затим на боротьбу із скандалом, який все це спричинило. Корабель знову хитало, а заразом – і принцес, бо там, де є принц – снуватиме свої мрії про нього й ця категорія. Далебі, без кохання не обходиться ні життя, ані мистецтво, яке його відображає.
Сюжетна лінія з витонченою Олександрою щемлива, бо ми відразу бачимо чисту особистість і здогадуємося, що доля й письменники накидаються на таких персонажів кожен зі своєю метою. Принаймні, письменники мусять добряче помордувати дійову особу, яка на позір видається слабкою і нездатною поборотися. Аж потім із цього варива виходить пшик для антагоніста, а читач, гортаючи сторінки про Сашуньку, певно жаліє її й хоче допомогти. Оце є прикладом авторської удачі. А наступна, неочікувана хвиля читацького інтересу до неї з’являється вже в кінці твору: невже Сашунька стала матір’ю майбутнього Гетьмана? У передмові до роману Тимур та Олена говорять про це обережно, хай павутинка читацьких здогадів тчеться пагінно, письменники навіть уникають імені можливого нащадка (хоча в хронологічній таблиці вказано – Борис).
Загалом сюжетні лінії роману достатньо розлогі й переплетені так, щоб читач з висоти спостерігав за діями персонажів і вважав би їх умотивованими. Вважаю, Тимуру й Олені це вдалося сповна. Порфирій Силенко, Олександра Скоропадська, Макс Попіл, Галина Мельник-Калужинська та інші дійові особи з’являються тоді, коли цього вимагає логіка твору і коли читач нетерплячий у своєму прагненні пояснення чи продовження. Не знаю, чи було задокументовано зустрічі Скоропадських у колі родини, але Литовченки туди «проникли» й змалювали їхні настрої, завдяки чому ми можемо уявити, які почуття вирували у Данила, коли, приміром, йому настійно радили одружитися на шляхетній нареченій – не заради особистого щастя, а заради політики. Пропонуються в романі й свої версії причин знакових чи фатальних подій, наприклад смерті головного героя.
Переконливості твору додають вказівки авторів про київські локації подій, оскільки Тимур – киянин (і він недарма пишається своїм походженням із Подолу), а також описи страв (бо Литовченки знаються на кухні, час від часу «дратуючи» публіку у Фейсбуці світлинами різних страв та смаколиків). Для вдумливого (чи недовірливого?) читача в кінці роману пропонується хронологічна таблиця подій того часу. Отож наочно можна побачити певну «інформаційну сировину», з якої автори побудували художній твір, вклавши гетьманам, шпигунам, коханкам, наркомам, дипломатам, кондитерам та ін. думки й слова і виліплюючи у читачів віру читачів, що так воно й було.
«Принц України» – безперечно, характерний твір для Литовченків з огляду на історичні книги, написані Тимуром особисто та у співавторстві з Оленою: «Орлі, син Орлика», «Пустоцвіт», «Кинджал проти шаблі», «Фатальна помилка», «Шалені шахи»… Напевне, я не все й згадаю у цьому відгуку. Найсвіжіший приклад – 10-книжжя серії «101 рік України». Досліджувати підґрунтя подій, розкривати риси характеру історичних діячів та показувати їхній вплив на сьогодення – це стежка для сумлінних дослідників, адже письменницькій фантазії не можна виходити у простір безмежжя при змалюванні конкретних персонажів і переконувати аудиторію, в тому, чого не існувало. Литовченки відповідно до письменницького фаху пишуть, як могло б бути, тому Данила Скоропадського ми можемо сприйняти крізь призму їхнього роману. Тим паче, що до цього часу поки що ніхто, крім Литовченків, в українській літературі не звертався до цього образу, якщо я не помиляюся.
Водночас письменницький фах вимагає такого рівня образності, щоб слово радувало й бриніло. Проте інколи у цьому романі досадно читати сухі рядки канцелярського ґатунку: «…батько і син зустрілися, щоб обговорити низку поточних проблем, пов’язаних з різними осередками СГД. Принагідно гетьманич поставив питання щодо…». Не можу згодитися із тим, що подібна стилістика вказує на художній твір. Це звіт про дії особи П.С. та особи Д. С., які були вчинені ними з метою… і таке інше. А персонажі ж насправді – яскраві, самобутні, зі своїми переживаннями, яких ми саме тут, у стосунках батька й сина, Гетьмана й Гетьманича, які усвідомлюють свій вплив на історію, не побачили.
Зустрічається й недогляд іншого штибу, наприклад суперечливість у описанні темпу дій: «…модистка кулею вилетіла з кімнати. Скоропадський теж неквапом відправився на кухню…». Тобто складається враження, що куля може пролетіти неквапом.
Впадає в очі фраза «Абсолютно вірно». Цією конструкцією персонажі підтверджують певну думку. І прикро читати, коли така фраза звучить в устах Никифора Блаватного, Порфирія Силенка, Марії Скоропадської, Олександри Скоропадської і Данила Скоропадського (що в його юності, що в зрілості). Мало того, що це зловживання дещо спотворює образи персонажів, збіднюючи мовні портрети, так це ще й російськомовна калька, оскільки «вірно» в українській мові не означає «правильно» - вірним буває товариш, кохана, військовий щодо присяги або й читач щодо своїх уподобань.
Одначе чому історичний роман «Принц України» попри творчу аберацію авторами подій і спонукання до сприйняття саме такого образу Гетьмана Данила Скоропадського, його діяльності за кордоном, приязний до читання? Визнаю, що закінчивши читати роман, я усвідомив, що ліпше зрозумів сторінку української історії, попри те, що це художній твір, а я маю настороженість до історичних полотен. До того ж, роман залишає певну недомовленість – як складеться доля сина Данила? Чи може він претендувати на титул Гетьмана і що з цього буде? Згоден, що це вже інша історія, але такі загадки лоскочуть уяву і не дають забути «Принца України». Бо ж Україна – у вогні.
Автор рецензії: Ольга Рєпіна
(джерело:
Веб-сайт НСПУ)
Литовченко Тимур. Литовченко Олена. Принц України / Роман. – Харків: ТОВ «Видавництво Фоліо», 2017. – 222 с.
Відомо, що особа та характерологічні особливості письменника часто відображаються в його творах. Чи може письменник надягнути маску, особливо якщо знайдеться професійний редактор? Може, але ця маска протримається на його творчому «обличчі» на один, максимум, два романи. А далі – тільки він справжній, зі своїми екзистенціями, які презентують творчу особистість в психологічному масштабі, коли результати творчості надають можливість робити аналіз особистості самого митця та його впливу на ... [ Показати всю рецензію ]
соціум.
Взагалі, екзистенційна сфера в значній мірі визначається особистісною емпірикою автора, його індивідуальними переживаннями, складною інтеграцією свідомих і несвідомих тенденцій, уявлень про соціальну сміливість, і є одним з найважливіших джерел формування творчої мотивації та спрямованості до самовираження за допомогою літературного образу.
Письменник через творчість ніби вихлюпує на полотно, переломлює через своє життя, через свої екзистенційні орієнтації за допомогою уяви та власних ідеалів ті події, враження й факти, які він запозичив із дійсності або уяви.
«Майже всі учасники подій, описаних в цьому романі, вже відійшли в інший світ. Деякі з цих людей залишили мемуари. Однак оскільки їхні інтереси й оцінки тих чи інших подій не завжди збігалися (а нерідко навіть кардинально розходилися), ми вибудували власну – авторську концепцію, де певною мірою враховано позицію кожного персонажу нашого твору». (Олена та Тимур Литовченки, «Принц України»)
Загальновідомо, що визнання авторів у сфері літературної творчості формується під впливом безлічі змінних. Однак основні компоненти, які впливають на популярність, на мій смак, все ж автентичність і своєрідна, впізнавана манера мислення, виражена через глибокий сенс та життєву філософію сюжетів і образів роману. При цьому не можна забувати, що екзистенційний багаж письменника – це своєрідна сутичка смаків, життєвих концепцій і прагнень та спрямувань, які залучають до нього шанувальників.
Через персоніфіковані екзистенції письменник ділиться з нами своїми потаємними думками, які за допомогою інструменту письменника (комп’ютер або олівець та папір) проектуються на текст книги. Багато цьому сприяють архетипічні тенденції, характерні літературній манері майстра.
На одному круглому столі я запитала своїх колег, які пишуть на історичну тематику: «Ваші історичні романи надають змогу передавати читачеві архетипові риси наших попередників?» Відповідь була невиразною. Я не зовсім зрозуміла, чому. Й тільки зіткнувшись у живій дискусії з Тимуром Литовченком, чітко визначила для себе: для того, щоб передавати щось читачеві, авторові треба, перш за все, влучити у той самий архетип, який допоможе в прямій ідентифікації головного героя з сьогоденням. Також усім, на мій погляд, зрозуміло, що не тільки стиль виховання в дитинстві й особистісні особливості визначають стратегію історичної поведінки особистості, яка базується на архетипах. Перш за все, обумовлена ця стратегія соціально-політичними умовами. Такі умови диктують необхідність образів, архетипів, з ними пов’язаних, емоцій, які діють, як шпильки, приколюючи в неусвідомлюваному наші враження від прочитаного. Така собі дуже вдала триада – «архетип-емоції-неусвідомлюване», – яка впливає не тільки на особистість читача, а й на вибудовування життєвої парадигми суспільства.
Якщо ж говорити про вплив письменника на вибудовування життєвої парадигми суспільства і конкретних його складових, то слід зазначити, що вплив є невід’ємним від образу художника та його екзистенціальних орієнтацій, які домінують в його творах.
Екзистенції письменника в значній мірі визначаються особистісною емпірикою письменника, його переживаннями, складною інтеграцією усвідомлених і неусвідомлених тенденцій та уявлень про життя, і є джерелом формування творчої мотивації і спрямованості до самовираження за допомогою художнього образу. Тобто, не сам письменник, але образ, ним створений, впливає на суспільство, тому що величезних за своїм значенням особистостей в літературі, масштабних постатей, які вміють прямо, а не завуальовано-пролонговано впливати на людей, зараз небагато. Величезну роль відіграють, на жаль, гроші, вкладені в письменника і менеджмент, що витікає з першого.
Але слід зауважити, – не знаю жодного письменника, який зізнається, що він безпосередньо впливає на розвиток суспільства. Якщо підійти до розвитку цієї теми з терпінням та хитрістю, можна почути від колег, що використовувати в книгах незамасковану дидактику, та й дидактику взагалі, – вважається майже вульгарним. Найчастіше письменники віддають перевагу роботі з текстом, використовуючи сугестію, ідентифікацію, найпотужніші та впізнавані архетипи й образи колективного несвідомого. Цей спосіб – у тренді.
Якщо говорити про Тимура та Олену Литовченків, то слід констатувати, що вони, як письменники, вміють критично переосмислити дійсність через свої філософські погляди. При цьому їхня творчість не виглядає суперечливо.
Розумієш, що перед тобою живі люди зі своїми пристрастями, бажаннями, досвідом… Що вони не бояться бути сентиментальними або щирими, рефлексуючими або надмірно чутливими…
Взагалі, творчість подружжя Литовченків можна порівняти зі специфічним візуальним сховищем так званих архетипів, які передають поведінку, неповторні народні риси і психотипи з покоління в покоління…
Тобто, надають можливість перенести за допомогою своїх творів зміст колективного несвідомого у сучасне змістовне життя – індивідуальне та колективне, яке заповнюються персоніфікованим емоційним і образним змістом.
«…Мовчав і Порфирій Андрійович, який майже фізично відчував невблаганне наближення смерті, а тому поспішав насолодитися останніми миттєвостями життя, яке було прожите аж ніяк не дарма. Принаймні, сам він був упевнений в цьому». (Олена та Тимур Литовченки, «Принц України»)
Якщо уважно розглядати візуальні образи в романі «Принц України» (а це сімейство Скоропадських, включно з Данилом Павловичем – останнім українським гетьманом у вигнанні, а ще представники радянської розвідки, які полюють на нього, а також українські емігранти і низка епізодичних персонажів – поляків, англійців, німців, американців), ми обов’язково вичленуємо для себе в тексті основні архетипи: Шлях людини, її Страхи і Надії, Смерть і Безсмертя, Сенс життя і Буття.
І це не повний перелік образів, які уважний глядач знайде для себе в книзі Тимура та Олени Литовченків, які представляють у тексті якісь вроджені диспозиції, що зумовлюють появу в реципієнта певних думок і візуалізацій. При цьому йдеться не про конкретні, чітко окреслені представлення, образи або емоції, але й про деякі несвідомі приписи загального плану, що спонукають появу реакції на текст.
«…А в Росії перед такими людьми, як вони відкриваються тільки два шляхи: або померти швидко, отримавши кулю в потилицю, або повільно в слідчій камері від ран чи на Соловках, в Казахстані, в Сибіру, на свинцевих чи уранових рудниках, чи в інших подібних місцях». (Олена та Тимур Литовченки, «Принц України»)
Власне, новий роман концептуально продовжив ту напружену зв’язку смислових проектів, які є своєрідним свіжим потоком і яких, часом, так не вистачає у вирі сучасного жорсткого літературного менеджменту. Екзистенційні символи письменників дають привід зануритися глибше в свої знання: історичні, життєві, сенсові. У книзі «Принц України» Тимура та Олени Литовченків немає гротеску, побутового кітчу, епатажу. Це не літературна «короткометражка», яка підлаштовується під тренди сучасних потреб.
Майстрам слова бездоганно вдається за допомогою текстових повідомлень, тобто філософських змістовних меседжів, передати читачам не тільки свій емоційний стан, а й надіслати нам якийсь автобіографічний лист, що містить інтеграцію архетипових образів, смислового змісту їх ментальної сфери і простих людських почуттів. Природно, необхідно пам’ятати, що «автобіографічність» в мистецтві, зокрема і в літературній справі, є одним із фундаментальних стовпів найпотужнішого художнього впливу на реципієнта. У даному випадку – на читача.
Не знаю, як для вас, але для мене все більше актуалізується питання сенсу всього, що відбувається, на тлі хаосу, в який поступово, майже непомітно для оточуючих, занурюється світ. Ми можемо говорити: «Не стійте на негативній позиції, не транслюйте це на мене, я не хочу цього чути! Не кажіть мені про це! Це не правда!» Однак реальність надає нам всі шанси зрозуміти, що ми помиляємось. Світ таки змінюється. І для багатьох – у гірший бік. Можливо, ця ознака – лише констатація факту, що моя фокус-група і група значущих має певні характеристики. А може взагалі – я помиляюся, і все добре.
Тому для мене тексти подружжя Литовченків є не тільки автентичними, але й потужно дидактичними в хорошому сенсі цього слова – адже ми проходимо разом із ними стежками їхньої емпірики, помноженої на історичну правду та спогади тих, хто був поряд із головними героями. Завдяки цьому формується мотив причетності до реалій роману «Принц України». Ніде правди діти, багатьом може здатися, що подібний спосіб самовираження – через історичні реалії – не завжди продуктивний, – на деякі смаки краще фентезі чи детектив. Так у тому й річ! У детективі автор може виписати безліч нереальних образів, й читач буде щасливий. А в історичному романі майстерність у суто простій, на перший погляд, речі – автор повинен зробити так, щоб між двома фігурами – реальною, з життя, й авторською, в мистецтві, – не була відсутньою конгруентність. Й тільки смислові зв’язки, як умовна категорія між цими двома постатями – історичною та літературно-образною, – як лакмус презентують тенденцію до проголошення істини – письменники не приміряють чергову маску. Це означає, що ми бачимо справжніх митців, які не підміняють якоюсь фіктивною фігурою себе справжніх через неповторний самохронотоп, дивуючи своєю сугестивністю та відвертістю.
«…Між тим, пристаркуватий гетьман продовжував висловлюватися щодо теперіньої ситуації та способів маневрування окремих політиків, але якось вже надто тихо і приречено… А між тим, в очах його було стільки болю і страждань, що синові раптом стало соромно за те, що давно не говорив батькові настільки простих лагідних слів, як «добраніч», «доброго ранку», «дякую», «люблю», «турбуюся» тощо». (Олена та Тимур Литовченки, «Принц України»)
Не люблю пафосу, але для літератури важливо бути такою – сугестивною, відвертою, коли письменник ніби «самозагострюється» на самовдосконалення. Важлива й небайдужість до навколишнього середовища та оточуючих людей, яку демонтструє автор (чи авори, у даному випадку). Тоді й цілі, які письменник, прийшовши в літературу, ставить перед собою, досягаються.
У цілому сучасна література нагадує мені невідому місцевість – наприклад, дачний кооператив, в якому всі вулиці начебто мають ліхтарі й неабияке освітлення під кожним будинком. І можна обрати кілька шляхів, щоб дістатися необхідного пункту, але можна зненацька потрапити на чужу територію. А вказівники підтверджують, що всі дороги ведуть, куди треба. До того ж безпечно, світло всюди! Добре, думає читач, і рухається далі. На нього ж чекає сюрприз: у вказаному напрямі не вулиця, а глухий кут. Читач повертає за письменником на інший шлях – і тут з’являється паркан. Тож наявність потужних ліхтарів не є вірним шляхом, який доведе тебе пункту призначення.
Так і у сучасній літературі. Назва, розкрутка чи обкладинка може сильно «світити», а як відкриваєш книгу, а там, перепрошую, тільки сексуальні сцени, обсцентна лексика і… порожнеча. Читач маневрує, намагається поставитися з надією до книги, відкладає на деякий час, потім повертається до читання і… закриває, розуміючи – мінімально, що можна сказати: не моє. Максимально – як особистість та суб’єкт історії – дивується: а навіщо це було написано?
Відзначу, моя позиція щодо завдань до літератури сьогодення – щоб сприйняття світу окремих індивідів чи цілих соціальних груп не було якщо не спаплюжене, то не викривлене, необхідна література певного рівня. В якій є історичне підґрунтя, сенсові орієнтири, використання певних психологічних знань для позитивного впливу на читача. Зі словом «позитивний» не люблю гратися, бо розумію багатовекторність цього поняття. Адже існують книги, де є позитивний кінець і повний внутрішній вакуум, і навпаки – буває, що книга закінчується негативно, але в неї вкладений зміст, який запускає рефлексії, що надають гарантію – читач не залишиться з незворушеною душею, якої письменник не торкнувся. Я – за другий варіант. Тому що як психолог знаю: люди шукають орієнтири у літературі й знаходять. І письменники, об’єктивно, надають певних знань, свої власні, відрефлексовані уявлення про світ своїм читачам, і люди починають сприймати світ їхніми очима.
І останні роздуми, які викликала творчість Олени та Тимура Литовченків. Іхні книги не викликають когнітивного дисонансу. З цими письменниками не треба «домовлятися», що ти начебто «зрозумів, про що йдеться» – оскільки існує контекст, який не дає заблукати. У цієї талановитої пари тексти книг характеризуються тим, що в них немає симулякрів, тобто значення не відрізняються від того, що мають означати. До того ж, дивовижна працьовитість і вміння плідно творити незалежно від «творчої негоди» підтверджує інформацію про Тимура та Олену Литовченків: їхні книги є втіленням нескінченної свободи і безмежних можливостей цього дуету.
Вони – не люди, які рухаються у безкрайньому космосі. Це філософи, соцальні конструктори, думки яких цінують читачі та видавці. Але, врешті решт, вони просто люди, які намагаються зробити те, що від них залежить. Які відвертістю розуму формують «свою територію», освітлють її й залучають до неї читача, прямо або опосередковано ділячись своїми переживаннями через вчинки і відчуття літературних героїв. Тому що саме так, через емоції, які передані читачеві, через привласнення та рефлексію архетипу головного героя, через триаду – ідентифікацію думок та сенсів, через напівсвідоме та міфологізацію персоналій – починається розуміння того, що образ героя потрібен у сьогоденні.
Тимур і Олена Литовченки. Принц України: історичний детектив. — Харків: Фоліо, 2017 — 316 с.
Цю книжку я придбала минулого року на Львівському книжковому Форумі, а заодно й автограф попросила в автора, який щойно підійшов до стійки Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова».
Беручи в руки художню книжку, я прагну поринути у вигаданий світ і на кілька годин чи днів відволіктися та забути про проблеми реального життя. Цей роман зовсім інший, він сильно відрізняється від усього, що я звикла читати. Ще до початку Форуму я бачила буктрейлер на Фейсбуці, знайомилася з анонсами, тому ... [ Показати всю рецензію ]
знала, що в романі описується життя реальної людини, яка жила в ХХ столітті й була відома у певних колах української діаспори.
Ще зі шкільних років я ненавиджу читати біографії. Але книжку вирішила придбати з кількох причин. По-перше, ця сторінка нашої історії зовсім не згадується в шкільних підручниках, а я маю звичку заповнювати прогалини своєї освіти. По-друге, ідея монархізму в Україні, для мене особисто, залишилася в глибокій древності, десь у Галицько-Волинському князівстві, разом з нашим єдиним офіційним королем Данилом. По-третє, я дуже тішуся, що в нас розвивається художня література, і незважаючи на обмежений сімейний бюджет, намагаюся купляти й читати літературні новинки. І на останок, з одним з авторів — з паном Тимуром я трохи знайома особисто, а в мережі ми дружимо вже кілька років.
Попри заявлений жанр — авантюрно-пригодницький детектив, — книжка вийшла солідною та ґрунтовною, з архівними фотографіями та детальною хронологічною таблицею в кінці. Цілком згодиться для підготовки до ЗНО. Читала я її довго, кілька місяців, по одній-дві глави за раз, з перервами на кілька тижнів. Не знаю чому. Може тому, що події ХХ століття в моїй свідомості ще не стали історією, вони ще живі, реальні. А реальність надто болюча, щоб про неї читати відсторонено, її ще довго доведеться пропрацьовувати на сеансах психотерапії.
Я розумію, що написати щось захоплююче про реальну історичну постать важко, особливо, коли ця людина жила чесно і дотримувалася моральних принципів. Про пияків, наркоманів чи ловеласів писати значно легше. Та й життя не дотримується літературних схем і поняття «зачин», «кульмінація» й «розв’язка» не завжди йдуть послідовно. А ще є довгі роки, а то й десятиліття абсолютно буденного життя, ніякими особливими подіями не позначеного. Цікавими в реальності бувають тільки короткі моменти.
Тимуру та Олені Литовченкам вдалося зайти історичного персонажа, в житті якого було дуже багато захоплюючих ситуацій. І не тільки у нього одного — решта героїв теж мали багато пригод і карколомних поворотів долі. Кожному з них довелося неодноразово поставати перед моральним вибором і приймати доленосні рішення. Мені, як психологу, трохи забракло описів внутрішніх переживань героїв у всіх цих складних обставинах.І ще одне: всі персонажі говорять надто чистою й однаковою літературною мовою. В побуті живі люди так не розмовляють, особливо коли хвилюються. Комсомолка з Харкова й офіцер ваффен-СС з Галичини будуть по-різному формулювати думки. І в різному віці, який припадає на різні епохи й країни, людина теж трохи по-іншому говорить. Мені тут чомусь згадалися перші фільми, дубльовані українською: вони сприймалися дивно, бо герої теж говорили надто правильно.
Я свідомо не переповідаю тут сюжет книжки, бо хочу, щоб ті, хто чтатиме мій відгук, захотіли прочитати й сам роман, занурюючись в усі перипетії, проживаючи життя героїв як власне.
Закінчення книжки, хоч і трагічне, але не залишає після себе негативного післясмаку, що «все пропало». Так, можливість встановлення спадкової монархії в Україні відійшла на другий, якщо не на десятий план, бо рід останнього гетьмана залишився без офіційного нащадка та спадкоємця. Але сама ідея монархізму лише тихенько зачаїлася в умах певної кількості патріотів до кращих часів…
До речі, ця книжка — практично готовий сценарій для солідного байопіку. Треба тільки знайти продюсера і режисера.
Литовченки Т. і О. Принц України: історичний детектив / Тимур і Олена Литовченки ; худож.-оформлювач М. С. Мендор. — Харків : Фоліо, 2017. — 316 с.
«Я – син гетьмана України, спадкоємець його слави, послідовник у справах. Я з гордістю ношу цей титул, іншого мені не треба». Він розумний, проте наївний. Він привабливий, проте самотній. На нього полюють спецслужби кількох країн. Навіть його особистий секретар.
Тимур і Олена Литовченки визначили свій роман «Принц України» історичним детективом, бо показали в художньому творі свою авторську версію загадкової смерті одного з лідерів українського ... [ Показати всю рецензію ]
руху в еміграції, палкого патріота України – гетьмана Данила Скоропадського.
Дискредитувати активну антибільшовицьку еміграцію – головне завдання вищого керівництва країни «людожерів». Адже без співчуття й підтримки діаспори, розпорошеної всіма континентами, пригноблена комуністами Україна остаточно втратить надію вибороти свободу. Тож робочий день їхній, агентів СРСР, ненормований: ану скільки цих негідників розвелося – гетьманці, націоналісти, багряністи, петлюрівці, бандерівці. І не мовчать же – пишуть, публікують, промовляють, із відомими політиками західними зустрічаються. Усе про незалежність України їм болить… І роблять радянські вбивці свої темні справи. Інколи чужими наївними руками.
У вигнанні Павло Скоропадський започатковує гетьманський рух, який пізніше очолює його син Данило. Дипломатичні здібності гетьманич проявляє під час заокеанської подорожі до громадських організацій США та Канади для отримання коштів. Американська громада захоплена його патріотичними промовами, просякнутими закликами до єднання всіх розсіяних цілим світом українців. Деякі часописи відрядили своїх кореспондентів для постійного супроводу української делегації і відстеження кожного виступу й кожної зустрічі знаменитого гостя, серед яких було й ділове побачення з відомим на весь світ Генрі Фордом.
Данилові тужить за простим щастям – кохати й бути коханим. Привабливий і інтелігентний, спортивний і одягнений зі смаком, він подобається жінкам. Ним захоплюються, у нього закохуються. На фуршетах і бенкетах, гостинах і вечорницях багато гарних дівчат, але жодна з них не торкається серця гетьманича. І хіба знав він сам, що справжнє кохання запалить у ньому, п’ятдесятилітньому, на двадцять років молодша балерина Олександра Тимченко? Із цього й починається трагедія.
Один із них, персонажів, знає більше за інших. І не лише тому, що обслуговує британську та американську розвідки. Порфирій Силенко – сумлінний секретар, найближча для гетьманича людина, майже друг – єдиний свідок щирого кохання свого шефа і своєї племінниці.
Військове минуле Силенка переслідує його все життя – кожен прожитий день очікує він неприємних сюрпризів і наслідків. Інтернований по завершенні Другої світової війни в Італію, виправданий Нюрнберзьким трибуналом щодо скоєння військових злочинів проти світу та людяності, проте не має Порфирій Силенко бажання проїхатися червоними сибірськими снігами й мусить погодитися на принизливу шпигунську роль і жити. Саме крізь спогади й роздуми цього колишнього вояка армії УНР і Добровольчої дивізії СС «Галичина» і розплутує читач політично-життєві інтриги.
Ще в підлітковому віці, коли він спостерігав за церемонією зміни варти біля кабінету батька, Данило зрозумів, якою небезпечною є їхня справа. Обережність – його щит. Та чи захистить вона гетьманича від інтриг іншої жінки, якій він, може, й обіцявся?
Перехоплені любовні листи. Палкі ревнощі покинутої коханки. Плітки, у які так легко вірять розумні чоловіки. Злочинна діяльність агентури радянської імперії. Запізніле каяття й загадкова смерть...
І самотня, не визнана Богом і світом дружина, наречена-вдовиця останнього українського гетьмана Олександра Тимченко усю силу свого кохання покладе на виховання сина «гідним його батька, гідним роду Скоропадських».
Цей роман про людей без права вибору, про красну мову зброї та отрути, про безвихідь співчутливого шпигунського серця, про підступність дружньої поради й силу жіночих ревнощів, про короткі й довгі зіпсовані життя.
Хронологічну канву фактів автори огортають художнім наративом. Тому за стилем написання роман нагадує адаптований для масового читача підручник з історії, якщо не зважати на діалоги. Навіть є довідкові дані – хронологічна таблиця в додатку і примітки з авторськими поясненнями на сторінках. Тож старшокласники можуть розпочати підготовку до ЗНО з прочитання «Принца України».
Автори перемішали глави, мов колоду гральних карт. То відсилають читача до Канади 1977 року, то до Європи 50–х років. То описують події Другої світової війни, а то й Жовтневої революції. А нанизати намистинки послідовно пропонується вже читачу самостійно.
І наостанок. Данило Скоропадський забороняв називати себе принцом (а його так і називали під час візиту до США й Канади). Воно і правильно. Бо монархічні традиції козацьких гетьманів ніколи не приживуться в Україні.
