|
Східноукраїнська антологія "Кальміюс"
Володимир Вакуленко-К, Марія Козиренко, Наталія Дев'ятко, Катерина Шевченко, Яривчик Майя, Червоний Петро, Кулігіна Олена, Баганецька Відана, Римські Кассандра, Волинський Богдан, Бондаренко Ірина, Крамарь Ольга, Олійник Олександр, Коробка Євген, Михайлов Олег, Цукор Любов, Дудник Оксана, Пухир Марина, Парьохіна Яна
— Ліра-К,
2017.
— 300 с.
— м.Краматорськ. — Наклад 300 шт.
ISBN: 978-617-7507-85-6
Жанр:
— Проза
— Поезія
— Драма
Анотація:
ПС. Анотацію та рецензію читайте у відгуках в зв'язку з лімітом кількости знаків. Замовити антологію можна безпосередньо на сайті видавництва: http://lira-k.com.ua/books/hudozhnі/kalmijus--antologija.html
|
Лінк із зображенням книжки:
|
©Пухир Марина уривок з ессе «Герой 14-го року»
Сьогодні місто святкувало День визволення від проросійських терористів. Святкувало по-костянтинівські – без офіційних заходів. Це до сусіднього Слов’янська президент завітав. До нас же лише приїхав. Київський театр імені Лесі Українки з постановкою «Везде один… Свеча на ветру».
Подивитися виставу про долю незламного Кобзаря, який потрапив в жорна системи, прийшло небагато людей. Тому я одразу помітила Ярослава. Патріот, як я про себе його охрестила, був серед тих, кому було цікаво поринути в нехрестоматійний переказ біографії Тараса Шевченка. ... [ Показати весь уривок ]
У нашому місті Ярослав відомий ще й тим, що мріє встановити пам’ятник Шевченку. Кобзар у граніті, бронзі, мармурі, на муралах є в 35 країнах світу. Він стоїть у 1256 містах України. Лише в нас немає. Поки що.
Громадський активіст вже півтора роки намагається змінити цю ситуацію. Саме стільки часу депутатам міської ради було потрібно, щоб на сесії винести рішення про обрання місця для майбутнього пам’ятника.
Купа дозвільних документів, перероблених по сотні разів через незначні помилки, війна за обрання місця для постаменту, аргументи опонентам та скептикам про те, навіщо нам потрібен Кобзар, – все це залишилося позаду. Він переміг. Він добився того, щоб у Костянтинівці не лише з’явився пам’ятник Тарасу Григоровичу, а й щоб центральну площу міста назвали його ім’ям.
За цим протистояння слідкували всі небайдужі. А мене найбільше вражало те, як люто бореться за Кобзаря у Костянтинівці не корінний костянтинівець. Ярослав народився та виріс у Львівській області. Але йому не все одно. Він прагне, щоб і на Донецькій землі шанували Великого письменника.
… Перед початком спектаклю я лише встигла спитати у патріота: «Полюбляєте творчість Шевченка?». Він посміхнувся і сказав: «Він мені близький». Чим саме, я зрозуміла під час перегляду п’єси.
Так вийшло, що я сіла недалеко від Ярослава. Більше дивилася не на те, що коїлось на сцені, а слідкувала за його реакцією на окремі фрази. Актори грали емоційно, на якомусь надриві, тим самим намагалися передати весь трагізм долі Шевченка. Всі знають, що прожив поет лише 47 років, з них 25 – у кріпосному рабстві, 10 – провів в засланнях. За годину трупі акторів вдалося розповісти про біль та розчарування Тараса Григоровича.
Кобзар, якщо детально вивчати його біографією не за шкільною програмою, був слабким та сильним одночасно. Доля не шкодувала для нього труднощів. І за що? За проукраїнські погляди. Але ж і зараз на Донеччині усім патріотам доводиться проходити важкі випробування! Не такі, як тоді. Ні. Проте і часи тепер інші!
Міг би тоді уявити Шевченко, що його прихильників у модерновому ХХІ сторіччі будуть бити прикладами по обличчю і казати: «Більше ти не будеш нікому розказувати, які хороші бандерівці»?
Поета зараз називають пророком. Мабуть про таких, як Ярослав, Шевченко свого часу написав: «Вогонь запеклих не пече».
Знову багато думала про патріота. Йому зараз 48 років, і хоч він не провів 10 років у тюремній камері, його боротьба обмежилась двома місяцями. Страшними. Жахливими. Трагічними.
Напевно, саме в таких тортурах і загартовується справжній патріотизм, нехай це й звучить занадто пафосно…
©Козиренко Марія зі збірки «Історія АРІ»
ІСТОРІЯ АРІ
Арі прибігла до мене зранку
Й вимагала йти за нею
Туди – чуєш
Там – зараз побачиш
Т-а-м-т-а-к-е!
Ходімо!
Ходімо.
Через ліс не було ані стежки
Ні сліду
Арі дріботіла попереду
Обламувала гілля
Втоптувала свій запал
У м’яке листя
Гукала часом птахів
Озивалася до мене
Сміючись і підстрибуючи
Я не могла їй відмовити
Не піти
Не повірити
Хоча б на мить
Але нітрохи не здивувалася
Коли вона раптом завмерла
Переді мною
І простягнула руку туди –
Де не було
(нічого)
***
Так не починалася жодна реальна історія,
тільки казки народів,
що жили на обох берегах.
Тама переповіла моєму птаху,
коли він сів перепочити на її палицю...
мій птах не повернувся до мене.
Мага розказала струмку,
коли він проносив повз неї
листок із мого дерева...
і того року був час зими,
який закінчився, тільки коли ми
спалили останню гілку.
Вад шепотіла моєму синові,
коли він лежав, поранений ворогом
з темної хмари...
й очі сина змінили колір на синій,
що коли він прийшов, ніхто не впізнав
у ньому людину.
Відтоді ми називалися «м’ана» – «мовчазний народ».
***
О п’ятій ранку на молочнім перехресті
Розлито кроки, схоплено слова,
Мов віжки,
І терпкий неспокій...
Я сама.
І мій день не закінчується
Мій день триває
Мов стоп-кадр кольорової стрічки
І я свідок війни
Між стиглими ягодами дощу
І ягодами зеленими
О шостій ранку на порозі середмістя
Поділено на два:
Звуки,
Кроки – уздовж і впоперек
Світла.
©Олійник Олександр. Уривок із роману «Денний звук»
Істина. У чому ж істина просинання зранку? А в тому, щоб жити далі. Банальна відповідь. Відповідь, яку дали б і дівчинка семи років, і професор медичних наук. Уся наша цивілізація тримається на цих тривіальних зрозумілих реальностях. Вигаданих кимось банальностях. Професорами і вченими, фізиками і математиками, політиками і священиками. Скільки ж вони вигадали про природу? Їхні рівняння і формули, ніби частинки бризок з океану, описують, і що найстрашніше — приписують властивості якимось процесам, не звертаючи уваги на весь взаємозв’язок явища океанського прибою, на те, що вони заважають нам бачити цей прибій. Іноді їхні рівняння не працюють. І тоді вони вигадують винятки, нові формули, пишуть дисертації про теорію розщеплення атому. Отоді їхні вчення знову можуть запрацювати і знищити Хіросіму... Прокинутись, аби забутися. Аби життя не частково, а цілковито повернуло до збирання винограду в велику діжку, аби розучитися аналізувати події, а просто радіти їм. Щоб стати собою, тільки без потрясінь...
Колись я, просто захлинаючись, читав Уолта Уїтмена. Це було до війни. А тепер... Що ж, чом би й ні…
— Давай сьогодні не будемо будити майора? — спитав я ранок.
— Навіщо мене будити, коли я не сплю, — промовив майор.
Випите вчора залишало мене в спокої сьогодні. Нічого, розберемося. Я лежав на дивані і крізь скло в котре дивився на світ. Світ на мене не дивився. Він був цілковито зайнятий собою. Жовтневий вітер гнав сизим небом усе, що було на ньому. На ньому були хмари. Я не любив в польоті хмари. Чи любили вони мене? Гадаю, я їм був байдужий. Ерін не любила вітер. Мені сьогодні снився сон. Ніби одразу після війни, в Токіо, я був свідком вистави. Це було велике, спеціально обладнане приміщення, хоча я не розумів, чому я туди потрапив, з ким, і що там було ще. Можливо, «кьоген» — не зрозуміле і тому цілком придатне для мого позначення слово... Ведучий, невисокий чолов’яга зрілого віку, в європейському одязі гучно оголошував артистів. Даніел Сінкен з Німеччини, лауреат багатьох міжнародних премій виконував свій танок під звуки французької мелодії. Як же він танцював! Найгнучкіша дівчина з України виступила з номером, що мав назву «абсент». Найбільше всіх вразили зірки щогли з Франції. На ївертикально розташованій щоглі вони творили таке! Здавалося, що на цих двох сила тяжіння не впливає. І за кілька хвилин публіка вже вітала оплесками кожен їхній рух. Але мене особисто вразила вистава двох акторів довжиною у п’ять хвилин. Це було так дивовижно і незвично у порівнянні зі звичним нашим театром, чи їхнім театром «кабукі». На сцені було темно і, коли увімкнулось світло, ми побачили обриси чоловіка і жінки. Вони лежали на татамі. Під їхніми головами була подушка. Лунала м’яка і чарівна музика. Закохані прокинулися. Чоловік піднявся першим. Потім підвелася жінка. Точніше, це він звів її на ноги. Вона була загорнута в легкий саван, і її обличчя та фігури ми не бачили. Це була їхня історія. Він подарував їй величезну білу хризантему. Він був скульптором. Він її ліпив за своїм бажанням: то привертав нашу увагу до її фігури, огортаючи саван щільніше, то милувався руками, пестив її, нахиляв, легко маневруючи її тілом. Згодом розпрямив саван і, уважно вивчаючи жінку з різних боків, зайшов назад. У ту мить ми бачили тільки його руки, що уважно вивчали обриси савана. Руки ковзали вгору, по контуру голови, затримувалися і знову продовжували свій рух, а коли людина вийшла з-за спини, то ми побачили, що це вже жінка. Натомість у савані опинився чоловік. Жінка більш рішучими рухами повернула його боком, менше часу вивчала контури тіла, її танок був коротким, але палкішим. Вона відкинула подушку, обвила його шию, на мить притулилася до нього, і, зігнувши образ в савані навпіл, — відштовхнула, повернулася до нього спиною, зробила кілька кроків, озирнулась, завмерла, жбурнула в нього хризантему і назавжди пішла...
Задоволення від побаченого було абсолютним. Вічність стосунків у п’яти хвилинах. Ось так би ємко жити все життя, не розпорошуючи на щось непотрібне...
— Не те, що ти зараз собі уявляєш, — промовив до мене майор. — Давай сьогодні проживемо так, як я хочу?
— Не знаю, — відповів я.
— А що ти взагалі знаєш? Порівняємо тебе з тим японським актором?
— Ким вона була, ти хочеш спитати, дружиною чи Ерін ? Раніше я б сказав, що це була Ерін, потім був би впевнений, що дружина. А тепер я знаю, що це Жінка. Я розумію, ти можеш сказати, що треба палати, що у кожного мусить бути якась мета. Ти можеш сказати, що тоді всі тяготи буде легше витримати і людину неможливо буде зламати? А в чому ти бачиш її для мене? Книга, робота, кохана жінка? Кохана жінка з японської вистави? Ти можеш мені заперечити, що я сам винен в такій ситуації, мовляв, не прораховував кроки вперед. Ти ж знаєш, що Ерін уже заміжня і, хоч і не дуже хочеться це розуміти, але ми їй не потрібні. Це факт. До того ж, майоре, тобі добре відомо, що Клод Ілері боягуз. І хоча у грі в футбол більш настирної, самовідданої, палаючої людини годі шукати, у стосунках із почуттями він завжди боявся. Бути незрозумілим і не розуміти. У цьому полягає ще одна його проблема. Він боїться. Він вперто порушує щось, потім сумнівається, чи мав право це робити, і у сумнівах гасне. Недовершена людина. У футболі все трішки зрозуміліше і простіше. Є відомі правила і зрозуміла ціль. Давай не будемо звинувачувати одне одного. Краще поміркуємо, а що взагалі мені подобається? По-перше, мені подобається спокій. По-друге, я хочу дописати книгу, по-третє, давно хочеться глянути на журавлів. Точно, майоре, ходімо через автостраду на південь до річки. Гадаю, нам сьогодні пощастить.
Стоп. І знову щось сталося. Де рукопис? Я почав нишпорити вітальнею, потім пошукав у спальні. Після недовгих пошуків він знайшовся, але чомусь на кухонному столі. Не зрозуміло, адже я вчора напився і намагався редагувати його у вітальні. На кухню я не заходив, мабуть. Швидкозшивач був розкритий, аркуші акуратним стосом лежали. Але де подівся останній аркуш, в який я так пильно вдивлявся вчора? І тут я просто завмер на місці від побаченого. Він лежав на підвіконні, складений у геометричну фігурку, як мені спочатку здалося, схожу на літак. Найжахливішим було те, що такої фігури я би точно зробити не зумів. Я сів на стілець і тупо дивився на підвіконня. Почуття, які мене охопили, були схожими на страх. Потім я довго крутив у руках фігурку. Це була пташка. Роздивляючись її, я відзначив, що хибних та зайвих згинів немає, є симетричність, а отже, той, хто це складав, робив таке не вперше. Я глянув під стіл. Там біліла паперова смужка. Я підняв її з підлоги. Виявилося, що хтось акуратно відірвав частину стрічки від цієї сторінки. Цей клаптик аркушу був зайвим для птаха. Хто ж міг насмілитися вночі пробратися до мого дому і спокійно кепкувати з мене? Незрозуміло. Обурливо. Глухий кут.
— Може, я і справді здурів? — спитав я сам себе.
Треба заспокоїтися. Поїмо, зберемося, візьмемо бінокль і підемо дивитися на журавлів. Назвемо його нейтрально: День Журавля.
Той, хто зростив свої думки, зрозуміє, що таке рукопис. Він безцінний для творця. І не тому, що зміст якоїсь сторінки неможливо відтворити, а тому, що вже ніколи не вдасться передати її емоційну суть. Пропажа рукопису — невідновна.
Саме тому я і розібрав пташку.
(видано книгою у видавнцтві "Кальварія") [ Згорнути уривок ]
|
