|
Інфаркт для ґурманів. Щоденник вар’ята
Володимир Вакуленко-К
— Твердиня,
2016.
— 120 с.
— м.Луцьк. — Наклад 300 шт.
Перевидання. Можливість автографа.
ISBN: ISВN 978-617-517-247-6
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
Анотація:
Книга першого лавреата Міжнародної премії імені О. Ульяненка, котрою щорічно відзначають кращого письменника-нонконформіста, – це, за визначенням самого автора, «щоденник вар’ята… з наслідками документалістики та елементами абсурдизму, авантюризму й легенького фентезі». Справжні поціновувачі контрлітератури будуть приємно подивовані. Цей стиль граничної відвертості неабияк імпонує, написаному віриш – хай то виразно автобіографічні епізоди чи історії вигаданих (чи таких уже вигаданих?) персонажів. Утім, їх важко аналізувати, позаяк критеріїв для оцінки таких текстів просто не існує. Це оригінальна авторська проза, котра стоїть осібно на тлі написаного рештою українських (та й закордонних, вочевидь) авторів; це справді тексти, варті перечитування.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Починався вечір напередодні старого-нового року – вечір з тринадцятого гниленя на чотирнадцяте, і люди, закупивши заморожені напівфабрикати олів’є та вінеґрету, прямували по премію у вигляді технічних потреб споживчих профспілок на всі радости і нерадости. А на вулиці все було, як і треба було тому бути, – волелюбні собацюри догризали чергового велосипедиста; приватизований трамвай повертався з одного кінця міста в инший прямісінько в депо; водії маршруток обіцяли безкоштовно розвезти по домівках пенсіонерів, а налаковані п’яні продавщиці почервоніло погикували то на тих, то на тих, то на тих, ... [ Показати весь уривок ]
але з усмішкою. Міліція ж супроводжувала чорношкірих робітників майже всім спецвідділом на електричку до Африки, а я тоді, користуючись повною відсутністю кого-небудь, бавився в покер на міліцейському стратегічному комп’ютері, аж раптом… В іншому моніторі аж заіскрила неголена пика нашого генерала, який кричав своїм жарґоном на все і всіх, але сьогодні на чергуванні був я – відпрацьовував на півставки, бо в театрі вже задовбали своєю нерозбавленою колядою. Ти! – заволав генерал так, що одного з комп’ютерів ухопив вірус. Хто, я? – ображено перепитав я. Нє, блін, помпа від ровера! Ти тут запитання на свій покер викладаєш, а на вулиці курва ж! – чемно прошипів він, і я побачив, як нездорового кольору шматок бруківки уліпив з насолодою йому в голову. І цей монітор зашипів і сказав на добраніч. Я надумав вийти на вулицю перекурити, але в сталеві двері щось зашкварчало і голосно луснулось. Мабуть, пішов сніг, – подумав я і не зміг виштовхати двері назовні. Другий пентіум налаштований був попрощатися теж, і всі монітори втупилися в мене своєю непрацюючою пикою. Хотілося кави, але я переплутав штепсель кавоварки із штепселем непрацюючого ніколи, але справного телевізора. Увімкнувся вперше наш місцевий тринадцятий канал, який транслював вуличні події. Отже, сталося ось таке, поки я хотів покурити і кави:
«В електричці з зафарбованим номером, у першому вагоні, за маршрутом Закаблуки-Рів, їхав кандидат у президенти. Хотілося найдешевших розваг та й грошей на четверті підряд вибори, які відбуваються щомісяця, як то кажуть: свині з’їли. Тож він хотів на останні свої, перед новим бюджетним лаве, ще й провінційного люду підкупити собі. Точніше, голоси. Не знав він, сердешний, що инший претендент знав, якою електричкою їхатиме його конкурент, і найняв для його ліквідації кілера-камікадзе. Кілер спокійно пройшов повз охорону, яка захопливо грала в дурня на іншому кінці вагону і не зважала ні на кого. Камікадзе було вже наставив дуло свого «кєдра» із супербезгучним глушком, коли це почувся неприродний скрегіт поламаних дверей, і у них майже влетіла розчервоніла провідниця, яка тупо бігла на початок вагону, у тамбур, щоб нарешті випісяти своє святкове пиво. Бачачи, що робити більше не лишається, як стріляти, камікадзе вистрелює у кандидата, той вдячно обіймає йому ноги і акуратно падає поміж лавками. Охоронці подумки обговорювали фільм про мадам Тюссо, а тьотя Ґруня, як потім з’ясувалося у ненаписаному некролозі, порівнявшись із вбивцею, заволала щосили, намагаючись воскресити труп, і легенько напісяла під собов дебелу калюжу. Охоронців ніхто не встигнув відклеїти від лавки, і тьотя Ґруня з нежіночою силою вирвала двері і почала рватися з вереском: «Памагітє!» до машиніста. Нарешті, вибравшись із обіймів покійного, вбивця висунувся і націлив зброю на обпісяну тьотю, але в цей час напівсплячий машиніст відчинив двері, й куля, усвідомивши свій прямий шлях, лишила на його лобі червоний знак Ґуру, а що він взагалі ніколи не належав до індійської раси, то провалився мертвим у свою рурку. На останній «SOS» провідниці стоп-кран ніяк не відреагував, і вона з прощально-протвереженою міною отримала мудре благословення від супертихого «кєдра». Поїздові лишались лічені хвилини до прибуття на кінцеву станцію, і камікадзе вирішив себе підірвати. Мертвий депутат нікого не чіпав і всією своєю трьохсоткілограмовою тушею обережно приліг на пульт. Трикратний убивця вирішив себе підпалити за допомогою сірки. Сірники, без будь-якої надії на щось хороше, розмокло плавали в пурпуровій калюжі нехазяйської сечі. Бляха, – подумав кілер і став чотирикратним призером сьогоднішньої стрілянини. (Хоча – як було все насправді і хто що подумав, цього ніхто не знатиме, але телевізійникам треба було сенсацію, і вони, тішачись, що їх нарешті бачить і чує все місто, змонтували цікавий сюжет, побудований на справжній катастрофі!). Електричка, вистукуючи на рейках свій Dingle Day, на повній швидкості розтрощила набридлий тупик і, задавивши по дорозі шістьох турнікетників та хлопця, який поповнював усім мобільники, поїхала в напрямку кафе «Встрєча», таранячи попереду себе бруківку і щедро роздаровуючи її на всі боки перехожим. На вокзалі неофіційно був оголошений день тверезости, деякі клапті величезних каменюк били замріяних почекальників чогось по зубах, а декого цідили прямо в морду, забризкуючи мозком і кров’ю свіжовимиту хлоркою і святково налаштовану приміську касу. В кафе саме був свистопляс під гучні децибели народної героїні всіх часів і поколінь німкені Вєрки Сердючки, а п’яний господар цього культурного заходу вкотре помилково мацав коліно свого квадратного зятя, за що неодноразово отримував від того романтичний цілунок кулаком в пику, коли раптом, хитаючись на всі боки, в’їхав оскаженілий порушувач тиші, давлячи веселих гостей, барменів і Сердючку. Ще в повітрі чулося розпачливе: «Придурки, а навіщо ж водку бити…», а в повітрі вже запахло роздавленим спокоєм, розбавленим сталевим і незворушним писком божевільної електрички, що носом виїжджала із кафе, струшуючи з себе, нібито мушву, людські залишки… Шофер маршрутки № 007 саме думав розвозити набридлих пенсіонерів, куди їм годиться. Їх було всього двоє – один, ніби коханку, обіймав свої повсякденні милиці, а инший зовсім п’яний. Поїзд обережно луснув ззаду у маршрутку, одна із милиць улупила з усієї дурі шоферу в потилицю, п’яного діда укачало, і той почав обстругувати весь автобус водоспадом щедрих дарів неперетравленого обіду. В такій теплій обстановці буса притаранило до бордюру – еквілібричним сальто плавця він декілька разів перекувекався через затори авто і нарешті приземлився на дахівку якогось пригальмованого «LEXUSa»; винувато чмихнув і вибухнув, не лишаючи нікому ні попереду, ні позаду шансів жити. Собаки угледіли небесний експрес Санта-Кляуса, облишили недогризеного велосипедиста і, весело обгавкуючи і виляючи хвостами, кинулися супроводжувати дружню колону вагонів. Синьо-засмальцьована стріла пахнула смаженим м’ясом і веселим святом. З носа локомотива стікала пурпурово-брунатна пляма, яка здаля нагадувала пляшечку 0,33 Coca-cola. Мабуть, злякавшись незапланованих висот, ще й при тому, що нижні вагони вже діставали пси, поконана електричка з усіма своїми новими лейбами і наліпками впала на супермаркет і завмерла. Невдовзі пролунав вибух. У той час на честь таких декоративних вогників таки вилетів із анґару недорозбираний літак, але пілоти, бачачи, що на таке свято їх не запросили, вирішили розвертати свій кукурузник, гублячи зі страху недокручені гайки та ґвинти. Розвернутися їм вдалося: літак безсило спікірував на дачу нашого улюбленого мера, який у затишному родинному кодлі саме розкорковував плящину недорогого шампанського. Неподалік від будівлі мера знаходилося депо, і трамвай вже майже доїжджав до нього, коли раптом з поваги до пам’яті посадовця звернув у протилежний бік рейок і, борознячи перед собою асфальт і остаточно втративши керунок, з усієї дурі вмазався у заводик миролюбного мера. Мер крав не тілько ліс на ремонт паркану, але й електроенергію для своїх потреб з високовольтної лінії, яка йшла через усе місто, проте за межами жилої частини. Завод потроху і газ крав, тож одразу злетів у повітря. Один із дротів високовольтної заіскрив і, врочисто потріскуючи та літаючи навколо стовпа за орбітою, зачепився-таки за слабовольтні дроти й замовив секундну тишу, насолоджуючись тріскучим парканом в яскраво-різнокольоровому вогнищі. Водоканал і теплопостачання міста перестало диха…» [ Згорнути уривок ]
|
