|
За серпанком, загадковим серпанком
Іван Корсак
— Ярославів Вал,
2018.
— 256 с.
— (Серія: Сучасний бестселер України).
— м.Київ. — Наклад 84 шт.
ISBN: 978-617-605-012-4
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
Анотація:
В’єтнамська війна (1959–1975) починалася для сучасних українців до болю знайомо. Неоголошені терористичні дії диверсійних загонів комуністичного Північного В’єтнаму проти демократичного Південного. Російський слід і російський стиль загарбницької гібридної війни, яка мала на меті поширення комунізму і ліквідацію демократичного ладу. Радянські агенти впливу антивоєнної кампанії хіпі в Америці. Підкуп «совітами» ключових фігур і інформаторів ФБР.
Традиційним був і «український слід» у цій війні. Певна річ, на боці демократичного табору. І, певна річ, героїчний. Діти вчорашніх комбатантів ніби продовжили справу батьків, знову воюючи з «чевоною чумою». Той самий ворог. Та сама звитяга. Недарма ж одного з пілотів, майора армії США Мирона Дідурика з Тернопілля, американці прозвали «скаженим козаком»… Він загинув від кулі, щойно його гелікоптер торкнувся землі. Не зрадивши козацької честі й ідеалів свободи. Розуміючи, що герої не вмирають…
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Іван Корсак
ЗА СЕРПАНКОМ, ЗАГАДКОВИМ СЕРПАНКОМ
(уривок з роману)
В’єтнамська війна (1959–1975) починалася для сучасних українців до болю знайомо. Неоголошені терористичні дії диверсійних загонів комуністичного Північного В’єтнаму проти демократичного Південного. Російський слід і російський стиль загарбницької гібридної війни, яка мала на меті поширення «комунізму» і ліквідацію демократичного ладу. Радянські агенти впливу антивоєнної кампанії хіпі в Америці. Підкуп «совітами» ключових фігур і інформаторів ФБР. Традиційним був і «український слід» у цій війні. Певна річ, на боці демократичного ... [ Показати весь уривок ]
табору. І, певна річ, героїчний. Недарма ж одного з пілотів, майора армії США Мирона Дідурика з Тернопілля, американці за хоробрість прозвали «скаженим козаком»… Він загинув від кулі, щойно його гелікоптер торкнувся землі. Не зрадивши козацької честі й ідеалів свободи. Розуміючи, що герої не вмирають…
Останній твір, який встиг написати «український Дюма» Іван Корсак (1946–2017), саме про це.
Розділ 16
Потрішки Мирославові записи ставали багатшими, були тут публікації про різні події і про вояків несхожих доль. А серед інших часто втрапляв на матеріали про майора Мирона Дідурика, з яким так і не судилося йому зустрітись.
By Joseph L. Galloway, Contributor
US News & World Report — американський новинний журнал, Вашингтон
Скраю, на лівому фланзі, рота Едварда Чарлі зазнала менше втрат, але поле перед ним було завалене тілами північно-в’єтнамських солдатів. Підрозділ «Дельта» приєднався до ослабленої лінії їхніх поріділих рядів, і підкріплення, якого просив Мур, – 120 вояків підрозділу «Браво» та другий батальйон сьомого кавалерійського підрозділу на чолі з капітаном Мироном Дідуриком – почали прибувати невдовзі після 17-ї години. Сержант Джон Сетелін, двадцятиоднорічний уродженець Вірджинії, був з ними: «Коли вертоліт почав різко знижуватись, я мигцем побачив людей в хакі й подумав, що ми, напевне, справді у безвихідній ситуації, якщо залучаємо хлопців, не даючи їм навіть часу переодягнутися в їхню бойову уніформу. Далі я усвідомив, що їхні рушниці були направлені на нас – це був ворог. Коли ми зіскочили, люди відкрили по нас вогонь: «стрільці» були на деревах».
Тепер Мур наказав розвідувальному загону, своєму останньому резерву, контратакувати сектори підрозділів «Чарлі» та «Дельта», і він також викликав вертольоти, на яких було підкріплення з підрозділу «Альфа» (другий батальйон). Тоді він відтягнув Дідурика та один із його взводів назад у резерв у стані бойової готовності для підкріплення будь-якого сектора лінії, яка зазнаватиме втрат.
Зразу після 9 години ранку, з прибуттям підкріплення підрозділу «Альфа», Мур перерозподілив людей Дідурика до розбитої лінії тих, хто залишився від підрозділу «Чарлі». Сержант Сетелін пам’ятає, як повзком він пересувався вздовж тієї лінії, знаходячи окоп за окопом, повні мертвих тіл. До 10-ї години ворожу атаку відбито. Едвардз та його люди втрималися.
Відбиття ворога
День 3: В 4:22 приблизно 300 солдатів північно-в’єтнамської армії атакували сектор капітана Мирона Дідурика з південного сходу. Двадцятисемирічний Дідурик, українець за походженням, який емігрував до Сполучених Штатів у віці 12 років, за словами Мура, «був найкращим командиром бойового підрозділу з усіх, які я коли-небудь знав у Кореї, включаючи мене самого».
Дідурик підготувався до можливої нічної атаки. Його люди глибоко окопалися по двоє в окопі. Окоп був розташований так, щоб забезпечити взаємну підтримку. До настаня ночі Дідурик та його корегувальник артилерійського вогню лейтенант Вільям Лунд розмістили свої артилерійські розрахунки з метою, аби 105-міліметрові гаубиці в зонах посадки Фалькон та Коламбус могли миттєво відкрити вогонь. Тепер, після спалаху сигнального парашута, випущеного з вантажного літака С-123, який був над ними, люди Дідурика відкрили активний вогонь зі стрілецької зброї та кулеметів по нападаючих північно-в’єтнамських солдатах, в той час як Дідурик та Лунд спрямували артилерійський вогонь по всій лінії удару, північно-в’єтнамці були зломлені та відступили.
В 9:55 Мур віддав наказ дев'яти підрозділам, що були на передовій лінії, просунутися вперед на 500 ярдів. На перших п'ятдесяти ярдах люди Дідурика опинилися під сильним вогнем. Мур відтягнув їх назад і викликав вогонь артилерії та бомбардування, в результаті чого загинуло ще 27 ворогів. Решта 2-го батальйону 7-го кавалерійського підрозділу під командуванням підполковника Роберта МакДейда почали прибувати з зони висадки десанту «Віктор» у зону «Х-Ray». Спеціаліст Джек Сміт, який зараз є кореспондентом ABC-TV, пізніше написав: «Перший батальйон вів бій безперервно протягом трьох чи чотирьох днів. Я ніколи не бачив такого брудного війська. Виглядало так, що всі вони були у стані шоку. Вони майже не розмовляли, просто дивилися навколо метушливими знервованими очима. Завжди, коли я чув, що наближається обстріл, я пригинався, але вони й далі стояли. Там було, напевно, 1000 тіл ворогів, які стали розкладатися, починаючи з відстані 20 футів від нас, навколо величезного кола».
Під вечір підрозділ Дідурика «Браво», який залишив зону висадки «X-Ray» з людьми Мура, був відведений із Плейка та відправлений вертольотом до Олбані. Зухвалі ветерани зони висадки «X-Ray» взяли під контроль периметр навколо галявини та показали справжню мужність. Інший підрозділ 1-го батальйону 5-ї кавалерійської бригади відправився маршем із зони висадки «Коламбус» до кінця колони МакДейда, яка простягалася на півмилі.
Розділ 17
Йому не щастило з приземленням, від удару пам’ятався лиш зеленкуватий спалах в очах, мов від електрозварки в сиру погоду, коли ж притомність настала, то біль у боці й коліні скував усе тіло правцем.
Пілот Петро Терлиця після невдалого катапультування в горах спам’ятався вже у незнайомій кімнатці із заґратованим вікном, де на цементній підлозі стачить місця лягти лиш одній людині. Він дихав з натугою, бо переломи скували груди невмолимими обручами, дихав, судорожно схлипуючи від браку повітря у цій клітці з бетону.
Невисокий худий чоловік, кореєць або китаєць, судячи з очей своєрідного прорізу, повільно говорив ламаною англійською і тицяв збитому в нещасливому повітряному бою пілоту папір:
– Підпиши подяку комуністам за турботу про військовополонених.
Петро ще не знав, яка змилостивиться тут турбота, він здужав тільки дивитися відстороненим поглядом на чоловіка, мов силувався упізнати – і те йому все не вдавалось.
Сизого досвітку, а точніше о четвертій годині, двадцять п’ятого червня п’ятдесятого року сто тридцять п’ять тисяч солдатів червоної Кореї, навчених радянськими радниками, напали на Південну Корею. А ще визнаний раніше обома сторонами кордон перейшли сто п’ятдесят танків Т-34, бронетехніка, піднялися в повітря понад сто сімдесят радянських бойових літаків. Тим добром управляв недавній капітан Червоної армії Кім Сон Чжу, що назвався тепер Кім Ір Сеном. Зупинити агресора постали війська ООН і в їхньому складі в рядах армії США був летун Петро Терлиця на новітньому літаку-винищувачі Ф-86 «Сейбр».
Через день той самий невисокий худий чоловік уже тицяв Петрові підписати інший папір:
– Війська ООН скидали біологічну зброю.
За непослух в’язня, що й оклигати ще не встиг, довго везли кудись разом з іншими побратимами по нещастю , а врешті поселили чи то в концтаборі, чи у вельми своєрідному госпіталі. То про нього оповідатиме згодом чеський генерал-перебіжчик Ян Сейна:
– Ми отримали директиву з Москви побудувати госпіталь у Північній Кореї. Офіційною метою його зведення було лікування хворих і поранених. Та це служило лише прикриттям, способом ввести в оману. Головною метою «госпіталю» було випробування біологічної зброї та дії атомної радіації… Крім того, Чехословаччина побудувала в Північній Кореї крематорій, в якому спалювали тіла й органи піддослідних полонених після проведення на них експериментів… А ще перевіряли полонених американців на фізіологічну і психологічну міцність. Їх також використовували для випробування різноманітних препаратів з контролю над свідомістю…
Зустрічав Петро в цьому таборі й радянських та чехословацьких в’язнів, навіть потоваришував із сивим професором із празького Карлового університету:
– Нас тут за лабораторних білих мишей та мушку-дрозофілу мають, – говорив професор якось буденно так, що від тої буденності неймовірних речей Петра аж пересмикнуло. – Московським зверхникам хочеться конче знати, як різні раси й національності можуть протистояти стресам атомної війни.
Не відав, звісно, Петро, пощастило йому чи ні, що зовсім мало пробув у тому таборі, тільки знову його кудись везли і зорієнтувався лиш на китайсько-російському кордоні, коли пересаджували полоненних із поїзда в поїзд – тут починалася колія іншої ширини – і вперше побачив написи кирилицею. Вистукували кілька діб колеса товарняка, доки не опинився в оточенні колючих дротів концтабору в Комі-Пермяцькому окрузі. Негадано тут зустрів інших полонених американських пілотів, яких сюди доставляли, аби замести сліди, через НДР, Чехію або Китай. І не так жахався Петро несамовитих морозів, від яких аж потріскували, мов гніваючись, столітні сибірські кедри, не лякала навіть вельми осяйна ймовірність лягти колись у цю навік промерзлу, небом прокляту землю, що аж іскрить під лопатами гробокопачів, як жахався справ, якими зайнятися змусять.
– Нас чекає веселе життя, – вдалося перекинутися кількома словами зі знайомим пілотом, як в’язнів вели на роботу. – Одні підуть у конструкторські бюро, в яких росіяни клепають нові винищувачі… Інших, як проговорилися, повезуть у Шари-Саган, до дослідників, які відпрацьовують нові види ракет класу «земля–повітря»…
Довго було б оповідати Петрові, як добрий казах-шофер дивом, попри небезпеку смертельну, вивіз його з Шари-Сагана, як друзі казаха помогли дістатись Ашгабата, і вже зовсім не хотілося говорити про останні сорок кілометрів до кордону з Іраном.
У горах, коли до того кордону вже, видавалося, докинути камінцем, раптом від необачного кроку в Петра з-під ноги справді камінець покотився: він захоплював інші, а ті ще інших, породжуючи лункий каменепад; несподівано за виступом почувся грізний крик прикордонника:
– Стояти!
А після того затвор зловісно роздратованою вівчаркою заклацав.
У мить наступну, де не взялася чималенька птаха, на гірського орла схожа, з висоти каменем впала і знову стрімко злетіла вгору, зрушивши й собі камінці для наступного каменепаду: в чіпких пазурах орла відчайдушно билась та звивалася ящірка. Петро вдячним поглядом провів птаха-мисливця, що відволік увагу настороженого вартового.
Відлягло від серця, коли прикордонник, сплюнувши спересердя та смачно матюкнувшись на птаху, пройшов повз за десяток кроків до виступу.
– А через роки судилась мені вже ця, в’єтнамська війна, – мовив Петро, тепер вояк у Романа Купчинського, не звертаючись ні до Річарда, ні до Мирослава.
У пізньовечірніх джунглях, зовсім недалечко від їхнього постою, час від часу скрикував невідомий птах, кричав якось так, як у жалобі можуть за покійником голосити, й від крику того в безпросвітній темряві мимоволі ставало моторошно.
– Закусили нівроку ви на віку, – тільки й спромігся на скупе слово Мирослав.
– А я не втямлю ніяк, нащо нам ця заворуха в’єтнамська, – знизав Річард плечима. – Як і попередня, корейська, до слова.
– Вдала думка,– криво якось, на піврота всміхнувся було Мирослав. – Як у первісні, печерні часи. Ну й що – міг подумати предок, що гангрена нижче коліна. Аби серця не зачепила чи голови.
– Та всралися мені ті в’єтнамці з китайцями і корейцями заразом. З моєї Айови їх навіть не видно, – Річард, здається, заводився.
Петро встав і мовчки подався на відпочинок, Мирослав так само й собі; між ними і Річардом, видавалося, заіскрило, ті іскри хіба не тріщали, але ненависно змигували, кресали зигзаги та перехрещувались.
Розділ 18
Як удруге постав у таборі хіпі Кнопчин бойфренд, то вона тільки віями подивовано кліпала:
– А якого щастя ти знову тут?
Він не чекав іншої зустрічі, та все ж від тону такого якось змалів, наче у землю вгруз, тож ледве на слово спромігся:
– Попрощатись я зайшов…
Кнопка зиркнула на нього так, як дивляться крізь лупу, приплющуючи одне око:
– А то що за диво?
І він з незрозумілого поспіху затинаючись час від часу, взявся оповідати, як поважна інституція, ознайомившись із його публікаціями у відомому біологічному журналі, запропонувала піти в складі експедиції заплавами Амазонки.
– Не роби цього, – раптом Кнопка головою крутнула так, мов пробувала, чи слухняна та голова.
– Я вже підписав контракт.
– Із твоєю бронхіальною астмою в те вологе пекло – то рівнозначно... – І не доказала.
– Завтра в обід вирушаємо.
– Ти втікаєш від мене.
– Я просто руки тобі розв’яжу.
– Ти помреш там напевне… Ти згориш за два місяці. – Кнопка чомусь кожне слово взялась виділяти, чи то спотикалася, чи бракувало повітря.
– Ніхто ще не вмер й на секунду раніше Творцем написаного.
– Хочеш, щоб я твоїм убивцею стала? – несподівано захриплим голосом, наче щойно крижаної води напилася, поспитала з докором.
– Нісенітниця.
Кнопка дивилась на нього, наче бачила вперше, і їй вперше спало на думку, що то аж ніяк не безхребетна людина, яка боронитись не здатна, навпаки, він дужчий душею, тільки, як кожний сильніший, не може й не хоче до слабшого силу вжити: їй вперше стало по-справжньому шкода його. Бо делікатність вона з нерозуміння свого досі сприймала як нерішучість, обачність у поводженні зі словом – як визнання своєї неправоти, і через цю її сліпоту душевну дозволяла собі безмежну безцеремонність у ставленні до нього, мало того, невиправдану жорстокість, коли людську гідність його топтала ногами ще й притоптувала. Їй стало неймовірно соромно за себе, за свої необдумані вчинки, вона зашарілася й не тільки обличчя бурячковим ставало – видавалося, що всю її, аж до п’ят, сором обпік: це вона винувата у тому, що він втікає у світи, з його хворобою, на край прірви, і тепер їй лишається тільки підштовхнути в ту безкінечну й бездонну прірву…
Нараз вона впала перед ним на коліна і, обнявши, обхопивши руками обома його ноги, заговорила швидко-швидко:
– Прости мене… Прости мої нерозумні витівки. Тільки не їдь, не їдь…
(…)
Розділ 20
У Геса Холла був настрій, як мжичне осіннє надвечір’я, і заледве Моріс переступив поріг, як по кількох звичних та незначущих фразах про здоров’я той блимнув на нього скрива:
– Потрібні гроші… І багато. Антивоєнний похід починається на столицю, профспілки голову об’їдають. Студенство теж оживає, а ні за що навіть фарбу купити та матеріали на лозунги. І газети в борг публікації вже не дають.
В’язниця, а перед тим слідство та допити навчили Холла тримати обличчя цілковито безвиразним, якимось дерев’яним, по якому побігли, як по висхлому дереву, тріщинами ранні зморшки, але він безпорадний був щось з очима своїми вдіяти: недовіра відсвічувалася до кожного співрозмовника, навіть додому вертаючись, до дружини та діток, він був нездатен позбутись її.
Цей погляд, що поколював і відсвічував підозрілістю, завше дратував Моріса. Коли закінчувалися московські кошти, винуватцем щоразу лишався саме Моріс: нерідко він навіть мусив закладати кошти свої. ФБР, аби убезпечитися від інших американських спецслужб, що могли зацікавитися, за що то ті Чайдлси живуть, поміг братам власну фірму відкрити. Небавом на ошатному приміщенні красувалася вивіска «Жінка в білому». Фірма, як свідчила ненав’язлива, але досить широко розкинута реклама, висилала товари поштою. Але хто ж буде займатися цим, вести офіс і всі справи? Обоє братів надто часто на землю дивилися крізь ілюмінатори літаків, вельми Джекові те випадало, через руки якого перекидалися сотні тисяч доларів. Моріс запропонував – і ФБР підтримало найнадійнішу кандидатуру.
Так прилучився до справи третій, молодший брат Бен.
А Джек настільки узвичаївся у цьому ризикованому ділі й став із часом своїм, що міг дозволити собі навіть доволі несподівані запитання. Того разу, отримуючи чергову ваговиту порцію доларів, він якось зам’явся було і перепитав каґебіста:
– Звісно, то не мого розуму діло… Але чи не ліпше було ці кошти В’єтнаму віддати, що від імперіаліста ледве здужає вже відбиватися?
У відповідь він побачив лише подивоване обличчя:
– Туди також річечка не пересихає… Але долю війни не там, а в Штатах мусимо виглядати. І не вельми важливо, чим та війна скінчиться. Переможе В’єтнам, себто ми, Радянський Союз, то переможеними Штати вважатимуть. А як їхнє зверху буде, то однаково світ їм поразку запише. Запишуть газети, набалакає телевізія за кошти, що через вас і не тільки пливуть, накричить горласте, наївне та дивакувате студентство на антивоєнних мітингах і походах на Вашингтон та Пентагон. Такий вже тепер виплодився воєнний гібрид… До слова, майбутнє саме за цими війнами і ми їх неабияк удосконалимо.
А коли кошти здавав фебеерівцю, то не втримався Джек і того запитати:
– Я своє діло на совість робити тужусь, але цим добре чиню чи насправді зле? За ці гроші тут пакості різні на очах витворяють.
І покивав головою сумовито немолодий офіцер:
– А нема на те ради… Мусимо менше зло вибирати. Зараз ми хоч стежки-доріжки можемо бачити та знати майже напевне, до чиїх пальчиків ці долари липнуть. А в іншому випадку те зло шапку-невидимку собі надягне, росіяни інших, невідомих нам Джеків найме. А Китай ще своїх, а східна Німеччина, а Угорщина, Чехія, Польща…
Несподіване лихо зависло над Джеком, коли у черговий раз його викликали в Москву: чомусь замінили каґебівського куратора. Колишній, зазираючи Джекові в вічі, мов упевнитися десь на денці їх міг, чи є йому віра, все налягав на душевне:
– Має люд зневіритись у зверхниках, в уряді й сенаті, сестра зненавидіти рідну сестру, а брат брата, молодше покоління має бути певним, що старше фальшиве, не туди вело і саме не туди йшло…
Новий, на прізвище Казаков, менше всього скидався на попереднього проповідника, видавалося, був він не позбавлений надміру гонору, та переймався насамперш земним:
– Коли ми передаємо вам гроші, то маємо знати, що з ними робите?
Такого на позірний погляд наївного і водночас каверзного запитання ніхто досі не ставив.
– А чиню так, як розпорядиться товариш Гес Холл, – спокійно відкинув Джек.
– Як саме? – недовіра майже зримо бриніла в голосі куратора.
– Передаю на зберігання братові Морісу.
– А чого то саме брат має зберігати партійну касу?
Джек уже давненько зазнайомився з найвишуканішими матюгами і зараз загнув одного з улюблених, де згадують не лише статевий орган, а й ребра, кості, печінку, селезінку і весь вестибулярний апарат:
– А того, що Гес Холл уже був засуджений, і як тільки ФБР, поліція чи податкова знайде в нього такі неймовірні гроші, то йому знову небо буде в клітинку..
На обличчі Казакова раптом змайнула масна усмішка: він поставить зараз запитання, од відповіді на яке буде залежати – чи світить вийти ще Джекові за межі цієї будівлі, що коротко йменується як Луб’янка.
Джерело: Літературна Україна. [ Згорнути уривок ]
|
