Еліна Заржицька, Ольга Рєпіна : Убити Антиципатора : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ольга ПОЛЕВИНА (джерело: Книгобачення)

Писати про недавні події, які не пройшли перевірку Часом, «який розкриває все», – для письменника сміливо і ризиковано: можна зробити висновки і узагальнення, які з часом виявляться помилковими. Нам, сучасникам, «звідси не видно». Тільки через десятиліття можна буде сказати, що насправді сталося і як це вплинуло на майбутнє – бо майбутнє пишеться теперішнім, але нам не дано знати, який саме дріб’язковий прорахунок повернув хід історії...
Нам здається, що ми можемо передбачити майбутнє, ґрунтуючись на масиві інформації в нашій пам’яті, і навіть дещо зробити, щоб події, які ще не вибухнули, пішли ... [ Показати всю рецензію ] по-іншому, «правильному», руслу. І тільки Його величність Час розвінчує або, навпаки, підтверджує правильність нашої антиципації...
Слово таке мудре, довелося лізти в словники, щоб зрозуміти його зміст. А з’ясувалося – це те, чим ми користуємося кожну секунду: передбачення предмета або явища в свідомості до того, як вони на практиці будуть сприйняті й реалізовані.
На такі ось роздуми наштовхнув мене недавно прочитаний роман Ольги Рєпиної та Еліни Заржицької «Убити Антиципатора».
Маю досвід роботи в співавторстві, тому можу засвідчити – це непросто. Далеко не кожному письменникові пощастить знайти співавтора, що розділяє його думки, розуміє з півслова, здатного продовжити розпочату лінію. Єдність мислення – не завжди єдність стилю. Роман «Вінок сонетів», написаний мною в співавторстві з Олександром Архангельським, побудований саме на стильових відмінностях: він писав «чоловічу» партію – героя, а на мою долю припала партія героїні. Весь фокус саме в стереоскопічності образів, коли одна і та ж подія дається очима чоловіка і, відповідно, очима жінки. Тут відмінність стилів – саме плюс.
Знаючи творчість та стилістику О. Рєпиної і Е. Заржицької, очікувала «клаптикового» оповідання, що неминуче в цій ситуації. Чесно намагалася відокремити одну від іншої, і, на мій захват, не знайшла «швів». Логічно можу припустити, які частини хто писав, але по стилю, по щільності викладання роман єдиний, написаний єдиним диханням, цілісний і однорідний. Стиль стриманий і лаконічний, автори уникають зайвих описів і сцен, непотрібних деталей і характерів, суворо підкоряючи все елементи розповіді основному його розвитку. Вітаю авторок, вони впоралися «на відмінно»!
Дії розгортаються поволі, наче у звичайному соціально-психологічному романі, образи героїв зрозумілі, близькі: скільки дівчат побували на місці Люди Підлісної – однієї з головних героїнь роману? Скільком жінкам зрозумілі проблеми Ліди Золоторенко... але не кожна вирішує їх, як вона.
Ольга та Еліна – тонкі психологи й побутописці, художники тверезі та реалістичні. Думки їх проникають в приховані причини вчинків, на які вони вказують без подальших манівців. Пишуть вони відверто, досліджуючи психологію героїв без святенницьких недомовок. Духовне – через тілесне.
Роман «густо населений»: намагалася порахувати героїв – вийшло близько сорока. І всі вони – зримі, яскраві, виписані опукло, їх не сплутати один з одним, не забути, не втратити. І все сюжетні лінії завершені, кожен з них описаний до кінця, і читача не виникає питань про їх подальшу долю.
Крім того, героєм оповіді є Місто. Воно – величезний живий організм, дихає, думає, страждає і радіє: : «Не стерпіла столиця – загула, зарокотала, затрубила. Прокотився стогін по всій країні – від півдня до півночі, від порослих смереками гір до безкраїх ланів, від міста до міста, від селища до селища. Відлунням же того стогону було не скорботне ридання, а бойовий клич» (стор. 218).
У романі практично відсутні опису зовнішності героїв, їх одягу; майже відсутня пейзаж. Виняток робиться лише для того, що необхідно для характеристики, розвитку дії.
Сюжет мене зацікавив, я перегортала сторінку за сторінкою і все чекала – де ж почнеться те, про що була попереджена – трагедія Майдану. Чесно кажучи, боялася розкрити книгу, щоб не розчаруватися: зараз все частіше автори пишуть про трагічні події нашої країни, роблячи їх фоном для дрібних історій.
Вважаю, це знахідка авторок – спочатку ввести читача в коло проблем героїв, примусити перейнятися їхніми сподіваннями, почуттями, майже полюбити, і після цього, в останній третині книги кинути їх усіх у «м’ясорубку» трагічних подій.
Колежанкам вдалося передати атмосферу Майдану... Добре прописано емоційний підйом, зітхання всієї нації, який зробив героїв зі звичайних людей, повів їх на подвиг. Підхоплені єдиним поривом, згуртовані, вони стали непереможні. Зримо, психологічно вірно прописана обстановка тих днів, з безліччю деталей, які не могли бачити автори, але які уяву письменника передбачила, побачила, описала.
Майдан – як катарсис. Хоча розвиток образів і дещо передбачуваний: «погані» стали гіршими, «гарні» – кращими. Втім, це логічно: значить, ні в кому читач не помилився, значить, психологічно вірно були прописані герої роману, і їх поведінку ми змогли вирахувати. Хоча повороти подальших доль героїв часто непередбачувані та хвилюючі.
Власне, письменник – це той, кому відкриті глибини, хто силою своєї уяви може створити нові світи і «населити» їх, як і ким завгодно.
Саме тому роман не став черговий спекуляцією на патріотизмі.
Він більше схожий на літопис. Ми, сучасники, можемо залишити свідоцтва подій, не більше того.
Але він не став і документальної прозою.
Мова авторів відповідає раціоналістичної манері їхнього письма. Вона точна й чітка, надзвичайно тонко відтінені окремі значення слова. Разом із тим вона проста. Колежанки уникають складних і заплутаних конструкцій, побудова фрази витончена та недвозначна, вони стримані у вживанні всіляких стилістичних фігур, не виносять літературних штампів.
Закінчили авторки хитро: злочинець-антиципатор, втікає в паніці, зраджує своїх соратників і... Далі не продовжує, інакше порушу все задоволення від читання.
Але засвідчую, що саме так і потрібно було закінчити цю альтернативну історію. Добро має перемогти – бо якщо не будувати позитивну програму, у нього не буде шансів.
У художньому творі кожен читач бачить своє. Це залежить від самого читача. Особисто для мене це історія про те, як багато приховано в людині, про що вона й сама не підозрює. Потужні зовнішні події можуть сколихнути так, що людина встає в повний зріст. Сила духу піднімається до небесних висот, а дрібна підлість стає прірвою. В нас багато закладено. Ми на багато здатні. Ми здатні перевернути світ. Потрібно тільки наважитися на це:
«Потік життя неможливо спинити...
Жодні перепони і догми не здатні перекреслити прагнення людини до Свободи.
І нехай всі перешкоди йдуть під три чорти! Особливо, якщо їхні носії намагаються створити бездоганну біографію, а потім легітимізувати її через єзуїтську брехню...
Ось тільки часто вони помиляються, вважаючи нас людьми з перебитим хребтом.
І яким великим є їхнє розчарування, коли чують незіпсовані посіпацькими речитативами голоси людей, які подолали загату лже-сприйняття світу: людині судилося терпіти!
І голоси ці з усією міццю вдаряють по розбудованому холуями привіллю тирана.
Не бійтеся залишити таких на узбіччі вашого життя. А самі сміливо йдіть уперед. І ніхто не має права скеровувати вашу думку, яка, наче нитка у ткацькому верстаті, стає основою прекрасного килима вашої Самості. І до неї не дотягнуться своїми брудними руками ниці людці. Не мають на те влади...
Вони можуть знищувати вас, їсти вашу плоть, пити ваше життя, але Самість залишиться недоторканною, незаймано білою.
Тому не бійтеся негідників.
Вони найбільші боягузи у цьому житті.
Вони самі вас бояться.»(стор. 361).

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Полевина (джерело: Буквоїд)

Писати про недавні події, які не пройшли перевірку Часом, «який розкриває все», – для письменника сміливо і ризиковано: можна зробити висновки і узагальнення, які з часом виявляться помилковими. Нам, сучасникам, «звідси не видно». Тільки через десятиліття можна буде сказати, що насправді сталося і як це вплинуло на майбутнє – бо майбутнє пишеться теперішнім, але нам не дано знати, який саме дріб’язковий прорахунок повернув хід історії...

Нам здається, що ми можемо передбачити майбутнє, ґрунтуючись на масиві інформації в нашій пам’яті, і навіть дещо зробити, щоб події, які ще не вибухнули, пішли ... [ Показати всю рецензію ] по-іншому, «правильному», руслу. І тільки Його величність Час розвінчує або, навпаки, підтверджує правильність нашої антиципації...

Слово таке мудре, довелося лізти в словники, щоб зрозуміти його зміст. А з’ясувалося – це те, чим ми користуємося кожну секунду: передбачення предмета або явища в свідомості до того, як вони на практиці будуть сприйняті й реалізовані.

На такі ось роздуми наштовхнув мене недавно прочитаний роман Ольги Рєпиної та Еліни Заржицької «Убити Антиципатора».

Маю досвід роботи в співавторстві, тому можу засвідчити – це непросто. Далеко не кожному письменникові пощастить знайти співавтора, що розділяє його думки, розуміє з півслова, здатного продовжити розпочату лінію. Єдність мислення – не завжди єдність стилю. Роман «Вінок сонетів», написаний мною в співавторстві з Олександром Архангельським, побудований саме на стильових відмінностях: він писав «чоловічу» партію – героя, а на мою долю припала партія героїні. Весь фокус саме в стереоскопічності образів, коли одна і та ж подія дається очима чоловіка і, відповідно, очима жінки. Тут відмінність стилів – саме плюс.

Знаючи творчість та стилістику О. Рєпиної і Е. Заржицької, очікувала «клаптикового» оповідання, що неминуче в цій ситуації. Чесно намагалася відокремити одну від іншої, і, на мій захват, не знайшла «швів». Логічно можу припустити, які частини хто писав, але по стилю, по щільності викладання роман єдиний, написаний єдиним диханням, цілісний і однорідний. Стиль стриманий і лаконічний, автори уникають зайвих описів і сцен, непотрібних деталей і характерів, суворо підкоряючи все елементи розповіді основному його розвитку. Вітаю авторок, вони впоралися «на відмінно»!

Дії розгортаються поволі, наче у звичайному соціально-психологічному романі, образи героїв зрозумілі, близькі: скільки дівчат побували на місці Люди Підлісної – однієї з головних героїнь роману? Скільком жінкам зрозумілі проблеми Ліди Золоторенко... але не кожна вирішує їх, як вона.

Ольга та Еліна – тонкі психологи й побутописці, художники тверезі та реалістичні. Думки їх проникають в приховані причини вчинків, на які вони вказують без подальших манівців. Пишуть вони відверто, досліджуючи психологію героїв без святенницьких недомовок. Духовне – через тілесне.

Роман «густо населений»: намагалася порахувати героїв – вийшло близько сорока. І всі вони – зримі, яскраві, виписані опукло, їх не сплутати один з одним, не забути, не втратити. І все сюжетні лінії завершені, кожен з них описаний до кінця, і читача не виникає питань про їх подальшу долю.

Крім того, героєм оповіді є Місто. Воно – величезний живий організм, дихає, думає, страждає і радіє: : «Не стерпіла столиця – загула, зарокотала, затрубила. Прокотився стогін по всій країні – від півдня до півночі, від порослих смереками гір до безкраїх ланів, від міста до міста, від селища до селища. Відлунням же того стогону було не скорботне ридання, а бойовий клич» (стор. 218).

У романі практично відсутні опису зовнішності героїв, їх одягу; майже відсутня пейзаж. Виняток робиться лише для того, що необхідно для характеристики, розвитку дії.

Сюжет мене зацікавив, я перегортала сторінку за сторінкою і все чекала – де ж почнеться те, про що була попереджена – трагедія Майдану. Чесно кажучи, боялася розкрити книгу, щоб не розчаруватися: зараз все частіше автори пишуть про трагічні події нашої країни, роблячи їх фоном для дрібних історій.

Вважаю, це знахідка авторок – спочатку ввести читача в коло проблем героїв, примусити перейнятися їхніми сподіваннями, почуттями, майже полюбити, і після цього, в останній третині книги кинути їх усіх у «м’ясорубку» трагічних подій.

Колежанкам вдалося передати атмосферу Майдану... Добре прописано емоційний підйом, зітхання всієї нації, який зробив героїв зі звичайних людей, повів їх на подвиг. Підхоплені єдиним поривом, згуртовані, вони стали непереможні. Зримо, психологічно вірно прописана обстановка тих днів, з безліччю деталей, які не могли бачити автори, але які уяву письменника передбачила, побачила, описала.

Майдан – як катарсис. Хоча розвиток образів і дещо передбачуваний: «погані» стали гіршими, «гарні» – кращими. Втім, це логічно: значить, ні в кому читач не помилився, значить, психологічно вірно були прописані герої роману, і їх поведінку ми змогли вирахувати. Хоча повороти подальших доль героїв часто непередбачувані та хвилюючі.

Власне, письменник – це той, кому відкриті глибини, хто силою своєї уяви може створити нові світи і «населити» їх, як і ким завгодно.

Саме тому роман не став черговий спекуляцією на патріотизмі.

Він більше схожий на літопис. Ми, сучасники, можемо залишити свідоцтва подій, не більше того.

Але він не став і документальної прозою.

Мова авторів відповідає раціоналістичної манері їхнього письма. Вона точна й чітка, надзвичайно тонко відтінені окремі значення слова. Разом із тим вона проста. Колежанки уникають складних і заплутаних конструкцій, побудова фрази витончена та недвозначна, вони стримані у вживанні всіляких стилістичних фігур, не виносять літературних штампів.

Закінчили авторки хитро: злочинець-антиципатор, втікає в паніці, зраджує своїх соратників і... Далі не продовжує, інакше порушу все задоволення від читання.

Але засвідчую, що саме так і потрібно було закінчити цю альтернативну історію. Добро має перемогти – бо якщо не будувати позитивну програму, у нього не буде шансів.

У художньому творі кожен читач бачить своє. Це залежить від самого читача. Особисто для мене це історія про те, як багато приховано в людині, про що вона й сама не підозрює. Потужні зовнішні події можуть сколихнути так, що людина встає в повний зріст. Сила духу піднімається до небесних висот, а дрібна підлість стає прірвою. В нас багато закладено. Ми на багато здатні. Ми здатні перевернути світ. Потрібно тільки наважитися на це: «Потік життя неможливо спинити...

Жодні перепони і догми не здатні перекреслити прагнення людини до Свободи.

І нехай всі перешкоди йдуть під три чорти! Особливо, якщо їхні носії намагаються створити бездоганну біографію, а потім легітимізувати її через єзуїтську брехню...

Ось тільки часто вони помиляються, вважаючи нас людьми з перебитим хребтом.

І яким великим є їхнє розчарування, коли чують незіпсовані посіпацькими речитативами голоси людей, які подолали загату лже-сприйняття світу: людині судилося терпіти!

І голоси ці з усією міццю вдаряють по розбудованому холуями привіллю тирана.

Не бійтеся залишити таких на узбіччі вашого життя. А самі сміливо йдіть уперед. І ніхто не має права скеровувати вашу думку, яка, наче нитка у ткацькому верстаті, стає основою прекрасного килима вашої Самості. І до неї не дотягнуться своїми брудними руками ниці людці. Не мають на те влади...

Вони можуть знищувати вас, їсти вашу плоть, пити ваше життя, але Самість залишиться недоторканною, незаймано білою.

Тому не бійтеся негідників.

Вони найбільші боягузи у цьому житті.

Вони самі вас бояться.»(стор. 361).

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: ОЛЕГ ГОНЧАРЕНКО, м. Мелітополь (джерело: Книгобачення)

Ну давайте, на хвилину уявімо собі, що якийсь сучасний Екклесиаст, десь колись перед аудиторією українських (але підкреслюю українських) інтелігенток (знову підкреслюю інтелігенток) виходить і проповідує отаке, своє знамените: «Краще спокою мала дещиця, аніж безмір марноти й ловитви вітру…» Я особисто не беруся прогнозувати точних наслідків такої дії, проте певен, що зала спорожніла би до чуття подиху протягу в шторах.
Певен, бо останнім часом дивним чином, а може й волею далекоглядної долі, углибаю душею і розумом у нашу «жіночу» прозу, автори якої уже не романтичні юнки, але далеко ще й не пані ... [ Показати всю рецензію ] бальзаківського віку, котрі на все дивляться вже крізь затуманені скельця неіснуючих лорнетів – себто дещо відсторонено, дещо втомлено. Крий Боже, не хочу тут нікого образити: потрібна і набута тяжким досвідом мудрість, але без бажання глибинного сприйняття і осмисленнясучасності, яке властиве саме названому вище людському вікові, висновки наших метрес, на жаль, частенько відгонять деякою аж зайво «чистою філософією», яка ні до чого не зобов’язує, ні до чого не закликає і, наче й даючи глобальні відповіді на вселенські питання, елементарно кульгає на конкретику у визначеній нам для буття реальності.
Роман же Еліни Заржицької та Олени Рєпіної «Убити Антиципатора» – це по суті викладка житейських, начутих зраненим серцем (а не начитаних з халтурних довідників та «глянців») філософем, що не тяжіють до пояснення хоча б чогось, але при тому заряджають енергією до активного чекання «завтра» – такого, в якому хліб – в поті чола, діти – в муках, але Бог – любов.
В одному з інтерв’ю Еліна визнає: «Ідея роману: як кожен психотип йде до своїх індивідуальних цілей, вибирає своє життя, впливає своїми діями на життя своєї країни. Це альтернативна історія, якщо почнете читати, побачите, що не все співпадає… До речі, хочу попередити, не сприймайте це як опис життя конкретної особи чи осіб, про що йдеться на першій сторінці книги. Це не особи, а психотипи…»
Її співавтор Ольга говорить ще відвертіше: «Взагалі-то, що стосується героїв, то ми не скажемо вам, що рулило нами при написанні, що первинно в романі: імпровізація, спонтанність або провідний образ головного героя, який візуалізується через якусь перешкоду свідомості і починає жити самостійно, виписуючи сюжет і поєднуючи лінії головних героїв… Ми просто увійшли в текстову і образну абстракцію, яка не відтворювала і не інтерпретувала нашу, письменницьку, повсякденну реальність, а створила свою…»
Отже, авторки сміливо вибудовують свій власний вимір (відображення) дійсності, задаючи умови виживання, і кидають туди світ і всесвіт, як дітлахів, що геть іще не вміють плавати.
Що ж, спосіб справді жорстокий, але вельми дієвий…
Визнаю, мені, як людині допотопній, поняття «ліричний герой» і подобається багато більше, і нібито й більш сприйнятне, аніж поняття «психотип». Але віртуальна Утопія при тому навіть мені імпонує також все-таки більше, ніж явний театр, в якому «люди – актори», а сам він так чи інакше все одно починається і закінчується вішалкою (в іншому прочитанні – шибеницею).
«Психотипи»… Чомусь одразу мені спало на думку, що, скажімо, «психотип-страус», в разі небезпеки, ховаючи голову в пісок, теж створює для себе мниму альтернативність існування, але можливо саме це дозволяє йому врешті зрозуміти задушливість і темність «альтернативи», примушуючи до активних дій, хай навіть то – елементарна втеча. А «психотип-моська», спробувавши одного разу, ніби й відважно, гавкати на слона, так і заходиться потому в істериці гавкання до самої смерті, не помічаючи, що і слон давно пішов, і караван пройшов, і майдан розійшовся, а довкруж уже – лише гидке шакаляче захолустя…
Думаю, шановна пані Еліна все-таки дещо злукавила, бо ніяких тих«віртуальних бабайок» я в романі так і не віднайшов. Та й не могло бути по-іншому, бо автори зримо намагалися все-таки написати роман достойний, серйозний – не андеграундний виклик світові, а відповідь на виклики сьогодення. «Книги – це люди під палітуркою…» – писав колись А.С. Макаренко. Принаймні, у нашому випадку, ця теза підтверджується повністю.
Потроху, через помилки, розчарування, страждання знаходить власне «Я», свою любов і свій бік на барикадах наївна і аж надто довірлива дівчина з провінції Люда Підлісна… Якось тупо, ніби аж по-коров’ячому, по-мазохістському, витерплює собі більш-менш достойне (але чи безпечне?) майбутнє її колишня «родичка», коханка Антиципатора Ліда Золотаренко… До пекла, пробиваючи й дно буття, провалюється, продавши душу за срібняки властьімущих Віталій Золотаренко… Займає своє, і Богом призначене саме йому у цьому житті, почесне місце Юрій Троцко… Просто робить свій вибір і чесно гине на Площі (Майдані) Макс (Максим Гуменюк)… Якось по-собачому покинутий загинається від сердечного нападу, вбивши перед тим все-таки призвідця своїх і людських напастей – Антиципатора,вічний лакиза Антось Роздайбіда…
«Вже вирішила з ким ти?» – відверто запитує Макс у Люди в урочу годину.
Кожен справді робить свій вибір.
Хоча, відверто визнаю, дуже сильно мене вразила «перед-майданна» сцена в редакції журналу, в якому працює одна з героїнь книги Людмила Підлісна, бо все те аж надто відрізнялося від мелітопольської тодішньої явності. Врешті, здається, люди там лише побутово вирішували: чим можуть бути корисними в даній ситуації бунтівній Площі, а не на якому боці їхнє місце? Позаздрив усеньким серцем біло, бо у нас на той час і «бал правили», і «музику замовляли» саме ті, кого в романі означено «сірками». От же точно підмічено! Моя бабуся колись також про поганючих людей казала: «Цей у Сірка позичив очі…»
Тож кожен по-людськи потому заслужено і отримує своє, залежно від того – кому служив.
Від Бога.
І від Анти-Бога.
І від авторів, звичайно. Бо цю версію дійсності і сутності людської творили цього разу саме вони (підозрюю, відповідаючи самим собі на вічні слов’янські питання – «хто винен?» і «що робити?»). Втім, відповідь, як бачимо, дівчата віднаходять суто українську, шевченківську: «… щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить, Та добре вигострить сокиру, Та й заходиться вже будить…»
Взагалі хочу зазначити, що по читанні цієї книги я зробив для себе твердий висновок, що наші дніпровські інтелектуалки геть далекі від будь-якої слинявої псевдо-богемностіу сприйнятті дійсності та вимог, які ота дійсність перед ними ставить. Це, радше, освічені і вже досвідчені амазонки, готові, як показують події останнього часу, навіть збройно постояти за своє.
Інша справа – яке те «своє», жіноче… Коли поринаєш у нього, набите, наплакане, зневажене, не поціноване, зраджене, стає страшно і соромно уже просто, як чоловікові. Майже всі героїні роману так чи інакше проходять через душевну потоптаність!
Ольга Рєпіна говорить про те так рішуче, що навіть здається, ніби незримою якоюсь шабелькою робить криваві міти-карби і слухачам, і читачам на душах навіки-вічні: «Ми не феміністки, але ще одним результатом написання книги була виведена на поверхню тема уразливості жінки і майже невловима психологія тілесності в її житті, відображена через тойгендерний «порядок», який чоловіки збудували під себе, підпорядкувавши і привласнивши майже всі життєві ресурси. Але про це ми сказали м'яко. Злегка натякнули…»
Ну, якщо то було, «злегка натякнули», хай береже нас, чоловіків Господь. Чи ліпше сказати, хай він нас прощає… Звичайно, можна було би висунути і зустрічні звинувачення, проте мілкувато якось те виходить. Зрештою, першу жінку і виготовлено ж із матеріалу(з ребра) замовника, то які можуть бути претензії?
Озираючись назад, хрещу собі серце: багато від яких гріхів Бог-любов і совість таки уберегли мене в цьому житті…
Можливо й не помічаючи того, саме на основі та на тлі наболілого «свого» авторки вибудовують і таке суворе «задзеркалля» сюжету, в яке повертатись – наче знову ставати під кийки «Беркута», під холод задимленого горілими шинами неба, під вагіть стогону «Гей, пливе кача по Тиснині…» Мабуть, те знову ж такижорстоко щодо читача. Але, на мій погляд, дуже правильно сказавнещодавно стосовно літературного творчого процесу письменник Степан Процюк: «Якби Леся думала про читача, не було би її потужних п'єс. Тут, як і всюди, важливий золотий перетин, золота середина, така собі міра мір. Цей золотий перетин, ця якість найвищої проби уже витає над українськими небесами. Принаймні, я вірю у це…»
Амінь, братіє! Зрештою справді програє від письменницьких загравань із ним та стилістичних реверансів саме читач, бо виявляється в мить істини, в годину-Ч, в день-Х непідготовленим до протидії злу ні морально, ні інформативно.
Присягаюсь: книга вразила – наче куля, в серце, навиліт.
Проте з того, що визначив би, як на мене, таким, що вдалося не надто, можу зазначити все-таки деяку «пласкість» у виписанні чоловічих типажів. Тут наші шановні авторки забувають, що навіть у сірого, як то мовиться, мається п’ятдесят відтінків. Тобто герої (психотипи?) у них, або однозначно хороші, або однозначно погані, або однозначно ніякі.
«А як же Льоха? – запитають ті, хто вже прочитав книжку. – Він же, дивись, і дівчину від зґвалтування врятував, і друга її побитого, і потім довго намагався не поцілити ні в кого з «площадників», дарма, що – бандит і вбивця теж?»
А ніяк! – відповідаю на те. – Встиг єдино ще раз довести Льоха біблейське: «Неможливо служити і Богові, і Мамоні одночасно».Вбив батька. І ступив у нікуди з даху висотки.
Можливо, саме інший згаданий герой – батько Льохи – був більш придатний до такої житейської метаморфози (в нього вірю!), проте попередньо випасаний як досить негативний і якийсь безликий солдафон, він раптом якимсь дивом з’являється в розгортці сюжету вже однозначно позитивним персонажем –сотником на Площі і також гине… Себто «якесь диво» не стає Дивом.
За обома смертями до читача не долинуло основне – суть, яку, мабуть, тепер доведеться шукати йому у тім же Євангелії.
Чому? Як би те пояснити?.. Ну, от за Чеховим ніби: «п’ятак упав», але… не «покотився дзенькаючи і підскакуючи».
«Задзвеніло і запідскакувало», як не дивно щодо найогиднішого ніби персонажа – самого Антиципатора – саме тоді, коли ми дізнаємося, що він вирішує не знищувати свою вагітну коханку Ліду, хоча і розуміє, що то навіки – слабина його позиції, тріщина, щілина, крізь яку будь-якої миті може прилетіти куля в голову чи багно в обличчя… Бач, Антиципатор уже перед смертю згадує в своїх думках і поняття «совість», вагаючись – чи рятувати друга-підлабузника Антона Роздайбіду: «Взяти його чи що? Ні, не можу собі дозволити – йти на налигачі у совісті!..»
Отже, совість у цього бузувіра таки була?! Може, й справді людина ніколи не падає нижче рук Господніх? Ну, принаймні, якщо й падає, то, схоже, лише з власної волі.
Пам’ятаю те справді розгромне враження, яке справив на мене персонаж закінченого урки-рецидивіста, убивці з фільму «Холодне літо п’ятдесят третього», який, замислившись, раптом почав наспівувати сумну українську пісню. Мугикав нібито сам до себе, а, гадаю, і в пеклі грішники плакали. Отаких вагомих штрихів вельми не вистачає мені особисто, хоча, звичайно ж, розумію, що майже неможливо достоту відчути і зрозуміти представника іншої субкультури. На жаль… Навіть у геніальної Ліни Василівни Костенко головний герой роману «Ріка Геракліта» виглядає тонкосльозим, аж надто жіночним, а часом і по-чоловічому неадекватним.Тут підкреслюю, що те знову ж таки – на мій погляд. На той же мій погляд,скажімо, усю різницю у світосприйнятті статей найкраще відображує старий анекдот про те, що жінка у словосполученні «романтична вечеря» для себе одразу ж визначає поняття «романтична», а чоловік – поняття «вечеря». Така-от гірка і сувора правда життя.
Втім: «Є тільки один спосіб уникнути критики: нічого не робіть, нічого не говоріть і будьте ніким», – сказав колись Аристотель.
А Зощенко в одному зі своїх оповідань вустами такої собі хитромудрої медсестри з психіатричної лікарні, ніби й щодо самих критиків, йому підтакує: «Ви спершу вилікуйтеся, що навряд чи, а тоді вже й критикуйте».
Тому отут покаянно відступаю, вже дещо і побоюючись за цільність свого власного неповторного психотипу (це я так жартую…в разі чого).
А якщо серйозно, то, гадаю, перед загалом у якому свого часу перебували і наші шановні, красиві та розумні авторки виступав зовсім не Еклізиаст, а Сократ зі своїм «Я не можу нічому навчити, я лише можу примусити думати…»
Думаймо! «Убити чи не вбивати Антиципатора в собі?» – це питання стоялоперед нами чотири роки тому і стоїть зараз. Можна було б легко визначитись: «Антиципатор – це Янукович!». І на тому заспокоїтися. Хоча, ні, Антиципатор – то одвічне Зло, яке намагається пролізти в душу до кожного з нас, захопити її, стати власне нами. Наші «скелети у шафі» – це вчорашні ми.
І спасибі Еліні Заржицькій та Ользі Рєпіній за те, що своєю книгою не дають нам про те забути, закликаючи до змагу з Потойбіччям за самих себе, хоча події на Сході(АТО) ніби вже й затулили події на Майдані:
«…Не бійтеся залишити таких на узбіччі вашого життя. А самі сміливо йдіть уперед. І ніхто не має права скеровувати вашу думку, яка, наче нитка у ткацькому верстаті, стає основою прекрасного килима вашої Самості. І до неї не дотягнуться своїми брудними руками ниці людці. Не мають на те влади...
Вони можуть знищувати вас, їсти вашу плоть, пити ваше життя, але Самість залишиться недоторканною, незаймано білою.
Тому не бійтеся негідників.
Вони найбільші боягузи у цьому житті.
Вони самі вас бояться».
В принципі, це і є – супер-теза психологічно-філософського роману «Убити Антиципатора». Не дивно тому, що саме цими словами дві мудрі і красиві Українки вирішили закінчити цей свій Трактат-Про-Вічне-Українське.
Читаймо. Думаймо, аби наших мертвих Героїв знову не сховали «антиципатори» межи мільйонів інших мертвих у світі-трупарні, в якому і нам, грішним місця живих (вільних) вже точно не знайдеться.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Гончаренко (джерело: Жінка-УКРАЇНКА)

Заржицька Е. Рєпіна О. Убити Антиципатора: роман / Еліна Заржицька, Олена Рєпіна. – Луцьк: Твердиня, 2018. – 364 с.

Ну давайте, на хвилину уявімо собі, що якийсь сучасний Екклесиаст, десь колись перед аудиторією українських (але підкреслюю українських) інтелігенток (знову підкреслюю інтелігенток) виходить і проповідує отаке, своє знамените: «Краще спокою мала дещиця, аніж безмір марноти й ловитви вітру…» Я особисто не беруся прогнозувати точних наслідків такої дії, проте певен, що зала спорожніла би до чуття подиху протягу в шторах.

Певен, бо останнім часом дивним чином, а може й волею далекоглядної ... [ Показати всю рецензію ] долі, углибаю душею і розумом у нашу «жіночу» прозу, автори якої уже не романтичні юнки, але далеко ще й не пані бальзаківського віку, котрі на все дивляться вже крізь затуманені скельця неіснуючих лорнетів – себто дещо відсторонено, дещо втомлено. Крий Боже, не хочу тут нікого образити: потрібна і набута тяжким досвідом мудрість, але без бажання глибинного сприйняття і осмисленнясучасності, яке властиве саме названому вище людському вікові, висновки наших метрес, на жаль, частенько відгонять деякою аж зайво «чистою філософією», яка ні до чого не зобов’язує, ні до чого не закликає і, наче й даючи глобальні відповіді на вселенські питання, елементарно кульгає на конкретику у визначеній нам для буття реальності.

Роман же Еліни Заржицької та Олени Рєпіної «Убити Антиципатора» – це по суті викладка житейських, начутих зраненим серцем (а не начитаних з халтурних довідників та «глянців») філософем, що не тяжіють до пояснення хоча б чогось, але при тому заряджають енергією до активного чекання «завтра» – такого, в якому хліб – в поті чола, діти – в муках, але Бог – любов.

В одному з інтерв’ю Еліна визнає: «Ідея роману: як кожен психотип йде до своїх індивідуальних цілей, вибирає своє життя, впливає своїми діями на життя своєї країни. Це альтернативна історія, якщо почнете читати, побачите, що не все співпадає… До речі, хочу попередити, не сприймайте це як опис життя конкретної особи чи осіб, про що йдеться на першій сторінці книги. Це не особи, а психотипи…»

Її співавтор Ольга говорить ще відвертіше: «Взагалі-то, що стосується героїв, то ми не скажемо вам, що рулило нами при написанні, що первинно в романі: імпровізація, спонтанність або провідний образ головного героя, який візуалізується через якусь перешкоду свідомості і починає жити самостійно, виписуючи сюжет і поєднуючи лінії головних героїв… Ми просто увійшли в текстову і образну абстракцію, яка не відтворювала і не інтерпретувала нашу, письменницьку, повсякденну реальність, а створила свою…»

Отже, авторки сміливо вибудовують свій власний вимір (відображення) дійсності, задаючи умови виживання, і кидають туди світ і всесвіт, як дітлахів, що геть іще не вміють плавати.

Що ж, спосіб справді жорстокий, але вельми дієвий…

Визнаю, мені, як людині допотопній, поняття «ліричний герой» і подобається багато більше, і нібито й більш сприйнятне, аніж поняття «психотип». Але віртуальна Утопія при тому навіть мені імпонує також все-таки більше, ніж явний театр, в якому «люди – актори», а сам він так чи інакше все одно починається і закінчується вішалкою (в іншому прочитанні – шибеницею).

«Психотипи»… Чомусь одразу мені спало на думку, що, скажімо, «психотип-страус», в разі небезпеки, ховаючи голову в пісок, теж створює для себе мниму альтернативність існування, але можливо саме це дозволяє йому врешті зрозуміти задушливість і темність «альтернативи», примушуючи до активних дій, хай навіть то – елементарна втеча. А «психотип-моська», спробувавши одного разу, ніби й відважно, гавкати на слона, так і заходиться потому в істериці гавкання до самої смерті, не помічаючи, що і слон давно пішов, і караван пройшов, і майдан розійшовся, а довкруж уже – лише гидке шакаляче захолустя…

Думаю, шановна пані Еліна все-таки дещо злукавила, бо ніяких тих«віртуальних бабайок» я в романі так і не віднайшов. Та й не могло бути по-іншому, бо автори зримо намагалися все-таки написати роман достойний, серйозний – не андеграундний виклик світові, а відповідь на виклики сьогодення. «Книги – це люди під палітуркою…» – писав колись А.С. Макаренко. Принаймні, у нашому випадку, ця теза підтверджується повністю.

Потроху, через помилки, розчарування, страждання знаходить власне «Я», свою любов і свій бік на барикадах наївна і аж надто довірлива дівчина з провінції Люда Підлісна… Якось тупо, ніби аж по-коров’ячому, по-мазохістському,витерплює собі більш-менш достойне (але чи безпечне?) майбутнє її колишня «родичка», коханка Антициптора Ліда Золотаренко… До пекла, пробиваючи й дно буття, провалюється, продавши душу за срібняки властьімущих Віталій Золотаренко… Займає своє, і Богом призначене саме йому у цьому житті, почесне місце Юрій Троцко… Просто робить свій вибір і чесно гине на Площі (Майдані) Макс (Максим Гуменюк)… Якось по-собачому покинутий загинається від сердечного нападу, вбивши перед тим все-таки призвідця своїх і людських напастей – Антиципатора,вічний лакиза Антось Роздайбіда…

«Вже вирішила з ким ти?» – відверто запитує Макс у Люди в урочу годину.

Кожен справді робить свій вибір.

Хоча, відверто визнаю, дуже сильно мене вразила «перед-майданна» сцена в редакції журналу, в якому працює одна з героїнь книги Людмила Підлісна, бо все те аж надто відрізнялося від мелітопольської тодішньої явності. Врешті, здається, люди там лише побутово вирішували: чим можуть бути корисними в даній ситуації бунтівній Площі, а не на якому боці їхнє місце? Позаздрив усеньким серцем біло, бо у нас на той час і «бал правили», і «музику замовляли» саме ті, кого в романі означено «сірками». От же точно підмічено! Моя бабуся колись також про поганючих людей казала: «Цей у Сірка позичив очі…»

Тож кожен по-людськи потому заслужено і отримує своє, залежно від того – кому служив.

Від Бога.

І від Анти-Бога.

І від авторів, звичайно. Бо цю версію дійсності і сутності людської творили цього разу саме вони (підозрюю, відповідаючи самим собі на вічні слов’янські питання – «хто винен?» і «що робити?»). Втім, відповідь, як бачимо, дівчата віднаходять суто українську, шевченківську: «… щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить, Та добре вигострить сокиру, Та й заходиться вже будить…»

Взагалі хочу зазначити, що по читанні цієї книги я зробив для себе твердий висновок, що наші дніпровські інтелектуалки геть далекі від будь-якої слинявої псевдо-богемностіу сприйнятті дійсності та вимог, які ота дійсність перед ними ставить. Це, радше, освічені і вже досвідчені амазонки, готові, як показують події останнього часу, навіть збройно постояти за своє.

Інша справа – яке те «своє», жіноче… Коли поринаєш у нього, набите, наплакане, зневажене, не поціноване, зраджене, стає страшно і соромно уже просто, як чоловікові. Майже всі героїні роману так чи інакше проходять через душевну потоптаність!

Ольга Рєпіна говорить про те так рішуче, що навіть здається, ніби незримою якоюсь шабелькою робить криваві міти-карби і слухачам, і читачам на душах навіки-вічні: «Ми не феміністки, але ще одним результатом написання книги була виведена на поверхню тема уразливості жінки і майже невловима психологія тілесності в її житті, відображена через тойгендерний «порядок», який чоловіки збудували під себе, підпорядкувавши і привласнивши майже всі життєві ресурси. Але про це ми сказали м'яко. Злегка натякнули…»

Ну, якщо то було, «злегка натякнули», хай береже нас, чоловіків Господь. Чи ліпше сказати, хай він нас прощає… Звичайно, можна було би висунути і зустрічні звинувачення, проте мілкувато якось те виходить. Зрештою, першу жінку і виготовлено ж із матеріалу(з ребра) замовника, то які можуть бути претензії?

Озираючись назад, хрещу собі серце: багато від яких гріхів Бог-любов і совість таки уберегли мене в цьому житті…

Можливо й не помічаючи того, саме на основі та на тлі наболілого «свого» авторки вибудовують і таке суворе «задзеркалля» сюжету, в яке повертатись – наче знову ставати під кийки «Беркута», під холод задимленого горілими шинами неба, під вагіть стогону «Гей, пливе кача по Тиснині…» Мабуть, те знову ж такижорстоко щодо читача. Але, на мій погляд, дуже правильно сказавнещодавно стосовно літературного творчого процесу письменник Степан Процюк: «Якби Леся думала про читача, не було би її потужних п'єс. Тут, як і всюди, важливий золотий перетин, золота середина, така собі міра мір. Цей золотий перетин, ця якість найвищої проби уже витає над українськими небесами. Принаймні, я вірю у це…»

Амінь, братіє! Зрештою справді програє від письменницьких загравань із ним та стилістичних реверансів саме читач, бо виявляється в мить істини, в годину-Ч, в день-Х непідготовленим до протидії злу ні морально, ні інформативно.

Присягаюсь: книга вразила – наче куля, в серце, навиліт.

Проте з того, що визначив би, як на мене, таким, що вдалося не надто, можу зазначити все-таки деяку «пласкість» у виписанні чоловічих типажів. Тут наші шановні авторки забувають, що навіть у сірого, як то мовиться, мається п’ятдесят відтінків. Тобто герої (психотипи?) у них, або однозначно хороші, або однозначно погані, або однозначно ніякі.

«А як же Льоха? – запитають ті, хто вже прочитав книжку. – Він же, дивись, і дівчину від зґвалтування врятував, і друга її побитого, і потім довго намагався не поцілити ні в кого з «площадників», дарма, що – бандит і вбивця теж?»

А ніяк! – відповідаю на те. – Встиг єдино ще раз довести Льоха біблейське: «Неможливо служити і Богові, і Мамоні одночасно».Вбив батька. І ступив у нікуди з даху висотки.

Можливо, саме інший згаданий герой – батько Льохи – був більш придатний до такої житейської метаморфози (в нього вірю!), проте попередньо випасаний як досить негативний і якийсь безликий солдафон, він раптом якимсь дивом з’являється в розгортці сюжету вже однозначно позитивним персонажем –сотником на Площі і також гине… Себто «якесь диво» не стає Дивом.

За обома смертями до читача не долинуло основне – суть, яку, мабуть, тепер доведеться шукати йому у тім же Євангелії.

Чому? Як би те пояснити?.. Ну, от за Чеховим ніби: «п’ятак упав», але… не «покотився дзенькаючи і підскакуючи».

«Задзвеніло і запідскакувало», як не дивно щодо найогиднішого ніби персонажа – самого Антиципатора – саме тоді, коли ми дізнаємося, що він вирішує не знищувати свою вагітну коханку Ліду, хоча і розуміє, що то навіки – слабина його позиції, тріщина, щілина, крізь яку будь-якої миті може прилетіти куля в голову чи багно в обличчя… Бач, Антиципатор уже перед смертю згадує в своїх думках і поняття «совість», вагаючись – чи рятувати друга-підлабузника Антона Роздайбіду: «Взяти його чи що? Ні, не можу собі дозволити – йти на налигачі у совісті!..»

Отже, совість у цього бузувіра таки була?! Може, й справді людина ніколи не падає нижче рук Господніх? Ну, принаймні, якщо й падає, то, схоже, лише з власної волі.

Пам’ятаю те справді розгромне враження, яке справив на мене персонаж закінченого урки-рецидивіста, убивці з фільму «Холодне літо п’ятдесят третього», який, замислившись, раптом почав наспівувати сумну українську пісню. Мугикав нібито сам до себе, а, гадаю, і в пеклі грішники плакали. Отаких вагомих штрихів вельми не вистачає мені особисто, хоча, звичайно ж, розумію, що майже неможливо достоту відчути і зрозуміти представника іншої субкультури. На жаль… Навіть у геніальної Ліни Василівни Костенко головний герой роману «Ріка Геракліта» виглядає тонкосльозим, аж надто жіночним, а часом і по-чоловічому неадекватним.Тут підкреслюю, що те знову ж таки – на мій погляд. На той же мій погляд,скажімо, усю різницю у світосприйнятті статей найкраще відображує старий анекдот про те, що жінка у словосполученні «романтична вечеря» для себе одразу ж визначає поняття «романтична», а чоловік – поняття «вечеря». Така-от гірка і сувора правда життя.

Втім: «Є тільки один спосіб уникнути критики: нічого не робіть, нічого не говоріть і будьте ніким», – сказав колись Аристотель.

А Зощенко в одному зі своїх оповідань вустами такої собі хитромудрої медсестри з психіатричної лікарні, ніби й щодо самих критиків, йому підтакує: «Ви спершу вилікуйтеся, що навряд чи, а тоді вже й критикуйте».

Тому отут покаянно відступаю, вже дещо і побоюючись за цільність свого власного неповторного психотипу (це я так жартую…в разі чого).

А якщо серйозно, то, гадаю, перед загалом у якому свого часу перебували і наші шановні, красиві та розумні авторки виступав зовсім не Еклізиаст, а Сократ зі своїм «Я не можу нічому навчити, я лише можу примусити думати…»

Думаймо! «Убити чи не вбивати Антиципатора в собі?» – це питання стоялоперед нами чотири роки тому і стоїть зараз. Можна було б легко визначитись: «Антиципатор – це Янукович!». І на тому заспокоїтися. Хоча, ні, Антиципатор – то одвічне Зло, яке намагається пролізти в душу до кожного з нас, захопити її, стати власне нами. Наші «скелети у шафі» – це вчорашні ми.

І спасибі Еліні Заржицькій та Ользі Рєпіній за те, що своєю книгою не дають нам про те забути, закликаючи до змагу з Потойбіччям за самих себе, хоча події на Сході(АТО) ніби вже й затулили події на Майдані:

«…Не бійтеся залишити таких на узбіччі вашого життя. А самі сміливо йдіть уперед. І ніхто не має права скеровувати вашу думку, яка, наче нитка у ткацькому верстаті, стає основою прекрасного килима вашої Самості. І до неї не дотягнуться своїми брудними руками ниці людці. Не мають на те влади...

Вони можуть знищувати вас, їсти вашу плоть, пити ваше життя, але Самість залишиться недоторканною, незаймано білою.

Тому не бійтеся негідників.

Вони найбільші боягузи у цьому житті.

Вони самі вас бояться».

В принципі, це і є – супер-теза психологічно-філософського роману «Убити Антиципатора». Не дивно тому, що саме цими словами дві мудрі і красиві Українки вирішили закінчити цей свій Трактат-Про-Вічне-Українське.

Читаймо. Думаймо, аби наших мертвих Героїв знову не сховали «антиципатори» межи мільйонів інших мертвих у світі-трупарні, в якому і нам, грішним місця живих (вільних) вже точно не знайдеться.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Іванна Подольська (джерело: Високий Замок)

Звідки беруться книжки? Як зароджуються сюжети і з’являються персонажі, хто кого веде по книзі — автор героя чи навпаки? Що потрібно читати в дитинстві, щоб стати відповідальним дорослим, і як повинні поводитись дорослі, щоб виховати впевнену у собі дитину? Про це журналісту «ВЗ» розповіли автори з Дніпра — дитяча письменниця Еліна Заржицька та психолог Ольга Рєпіна, які презентували спільний проект — нетиповий психологічний роман про Майдан під назвою «Убити Антиципатора», де героями є не стільки люди, як їхні характери і психотипи.

— Пані Еліно, хто такий Антиципа­тор?

Е. З. Це психологічний ... [ Показати всю рецензію ] термін, який запропонувала Оля. У мене завжди про­блеми з назвою. Антиципатор — це лю­дина, яка передбачає певні події, а потім добивається успіху, коли ці передбачен­ня збуваються. Але варто розуміти, що скористатись цим можна як у позитив­ному, так і у негативному сенсі. Наш го­ловний герой — саме негативний. Я не можу сказати, що він розумна людина. Він — хитрий, пробивний, багато пога­ного робить. Хто вже прочитав роман, питає, чи це ми не про Януковича напи­сали. Ні, не про нього. Це просто пси­хотип такий: людина домоглася успі­ху, піднялася на верхівку влади, але це може бути хто завгодно. У нас вийшла альтернативна історія, бо тут своє закін­чення, та й сюжет розвивається трохи по-іншому, хоча ми і враховували реаль­ні події. Роман писали два роки, і спо­чатку він нагадував пазл. Хтось готував один шматочок, хтось інший, потім об­мінювались, об’єднували, допрацьову­вали… Хоч це роман про Майдан, але не зовсім. Ми описували психологічні ситу­ації, намагалися показати різні психоти­пи людей, те, як вони ідуть до такої віко­помної події.

— То ваші герої вигадані чи реальні?

Е. З. Багато вигаданих персонажів. Але є ситуації, які відбувалися насправді. От, наприклад, коли один із героїв ліг від­почивати після боїв, а прокинувшись, по­бачив багато СМС-повідомлень, де пи­сали, що його улюблена бабуся, яка його виховала, померла. Це відбулося зі зна­йомим Олі, і вона захотіла внести це в книжку. А ще колись мені розповіли про дівчину, яка пішла на Майдан з чолові­ком, а потім жалілась і нила, що там бруд, а її шуба пропахла димом і їдким запа­хом. Мене це дуже обурило, і я розпові­ла Олі, а вона описала цей епізод — дода­ла одному з негативних героїв сон, де він бачить, як шиє шуби з людських душ. Та­кож її робота — це описи кохання, любов­ні сцени, аборт…

О. Р. Мій знайомий, який став част­ково прототипом героя роману, про­сив, щоб ми його не «вбивали». Та ми писали не про нього — тільки один мо­мент з його історії використали. А пер­сонажа таки «вбили». В одній із моїх попередніх книг («Жабьи дети» або «Нормандская тетрадь Франсуа Тер­пи») я так само вчинила з головним ге­роєм і отримала шквал обурення від чи­тачів. Важливо було показати, що саме такі люди завершують своє життя дуже рано. Тут якраз йдеться про психотипи, як і в нашому романі. Я не дуже люблю «революційну» частину, мені більше подобаються побутові ситуації: як люди підходять до підлості, як вони вибира­ють свій шлях…

Е. З. Зазначу, що головний позитив­ний герой також справжній. Колись дав­ніше прочитала статтю про чоловіка, який живе в Нікополі. Він без ноги, але займається боротьбою, має дан, судить змагання. Мене це дуже вразило, але я забула як його звати, тому його прото­тип у нас під вигаданим іменем. На цьому прикладі намагалась показати, що боро­тися варто за будь-яких обставин, навіть найважчих. І також треба завжди зали­шатися людиною.

— «Убити Антици­патора» — це книга для дорослих?

Е. З. Так, я б на­віть поставила маркер 18+.

— Пані Еліно, вас більше знають як ди­тячу письменницю. Це була перша робо­та для дорослого чи­тача?

Е. З. Раніше були оповідання, але це перша книга. Колись мені запропонували написати про Голо­домор. Довго вагалась, адже моя сім’я не постраждала від цієї трагедії. Я вва­жала, що взагалі не маю права про це писати. А потім пішла на виставку ма­люнків «Голодомор очима дітей» і була просто вражена. Опрацювала спогади людей, які школярі збирали, а я готува­ла до обласного архіву. Коли начитала­ся цього всього, вирішила, що готова. Почала російською і зрозуміла, що вже не можу цією мовою писати. Мені як відрізало. З того часу пишу лише укра­їнською. Тоді «народилась» реалістич­на повість «Три сходинки Голодомору» з містичним елементом — голод там по­казано у вигляді чорного кістлявого ко­шеняти. Спочатку я планувала її для ді­тей молодшого віку, але вийшло для старших школярів.

— Як прочитані у дитинстві тво­ри впливають на людей у дорослому віці? Чи не «шкодять» звичні нам каз­ки, наприклад, про принців і принцес, сучасним дітям?

О. Р. Я, наприклад, проти ляльок Бар­бі — вони формують комплекс неповно­цінності через свої пропорції обличчя і фігури, пишноту волосся… Дівчинці зда­ється, якщо вона не відповідає цим кри­теріям, — то є «не такою». Недарма в Японії є власні націо­нальні ляльки, які від­повідають реальним японським стандар­там краси, — вони точ­но повторюють фігури японок. Казки завжди мають чітко розрізне­ні статеві ролі та пси­хотипи. Читати казки потрібно обов’язково! Але кожну прочитану з дитиною сторінку вар­то коментувати — витя­гувати з неї дидактику і пояснювати. Завдяки цьому дитина навчить­ся думати. Батьки — як буксир, який витягує корабель у море під назвою «життя», до певної точки, потім іде. Оце головне їхнє завдання — дава­ти протекцію до певного часу, а не реалі­зовувати через дітей свої амбіції. Кожна дитина, батьки якої хочуть для неї щастя, повинна знати, — якщо у неї щось вийде, і вона з успіхом повертається в родину, — родина радіє за неї і з нею. А якщо у неї станеться невдача, то вона може повер­нутися в родину, і там її приймуть.

— У казках часто можна зустріти конфронтацію дітей і батьків. Найкра­ще це видно на прикладах мачухи, що з’являється у багатьох героїнь…

О. Р. У дівчаток і матусь, навіть за найкращих стосунків, завжди є періоди, коли вони конфронтують. Фройда ніх­то не відміняв. Так, іноді буває, що матір повинна бути строгою, вибагливою, бо є певні моменти, коли спуску давати не можна. Але це має відбуватись у процесі виховання, а не коли дівчина вже дорос­ла. І ще, якщо батьки пропагують одне, а поводяться по-іншому, — теж не буде добрих стосунків. У часи, коли писались наші народні казки, дівчатка у 13−15 років виходили заміж. Зараз за міжнародними стандартами хлопець у 21 рік вважається юнаком. Тому дорослішання трохи інак­ше відбувається. Це дуже велика і важ­ка тема педагогіки. Але, коли мені гово­рять, що підлітки нині гірші, ніж ми були, — я не погоджуюсь. Діти нормальні. Про­сто діти — це завжди дзеркало дорос­лих. Хочете щось від дітей — подивіться на суспільство. Я була свідком багатьох випадків, коли у гарних сім’ях дитина від­кидала родинний сценарій і йшла своїм шляхом. Ніхто не знає, чи вийде це в неї, чи ні. Навіть коли батьки не схвалюють шлях дитини, вони мають дати їй пра­во зорієнтуватись у родинному колі, — це дуже важливо. Мені було важко відпусти­ти доньку, прикро, адже я пам’ятаю ма­леньку дівчинку, якій плела коси, шила, в’язала… Зараз це молода самостійна жінка.

— Якими, на вашу думку, мають бути сучасні дитячі твори?

Е. З. Вони мають виховувати гордість за те, де ти живеш. Я виросла за часів ра­дянської влади, і в них була дуже потуж­на агітаційна машина, налаштована на виховання дітей. Може, не у Львові, але у нас, на Дніпропетровщині, бабусі читали про маленького Леніна, про юність Кар­ла Маркса. Вже з роками я почала розу­міти, що й до чого. Нам треба це взяти на озброєння — як виховувати в дити­ні гордість за свою землю. Якщо ми бу­демо завозити з Росії книжки — що з того вийде? У нас прекрасні самобутні авто­ри. Біда тільки в тому, що не всі мають можливість публікуватись. Було б гар­но, коли б діти виховувалися на різних зразках українських авторів, які люблять нашу землю. А взагалі, письменнику вар­то дуже обережно ставитись до того, що він пише. Навіть якщо це казка. Напри­клад, коли герой — пугач, то він не може жити у полі, в нірці і харчуватися яблука­ми. Адже він живе у лісі, в дуплі і ловить мишей. Це треба враховувати. Для мене письменник у дитинстві завжди був ав­торитетом, вище якого немає. Я вірила тому, що читала. У дитячих творах має бути модель поведінки з батьками, у со­ціумі.

— Що самі любите читати?

О. Р. Я завжди читала класичну світо­ву літературу. Зараз найбільше люблю Апдайка і сучасну французьку літерату­ру. Багато читала про Нормандію, коли писала «Жабьи дети». Сама там не була, але описувала по картах, схемах, кни­гах. З книг взяла характери нормандців, стиль стосунків чоловіків і жінок, націо­нальну кухню, інформацію про еконо­мічну ситуацію, контрабанду текстилю з Англії, боротьбу з єзуїтами, життя бур­жуазії… Ті, хто був у тих краях, — кажуть, що реалістично вийшло.

Е. З. У першому класі я ще якісь ди­тячі книжки гортала. А от з третього класу полюбила пригодницькі рома­ни типу Жуля Верна. У 5-му класі «1001 ніч» всі 8 томів прочитала. Пам’ятаю, мама дуже сварилась, бо це не зовсім дитяча література. А потім усі зібрання-багатотомники перечитала: Бальзака, Гі де Мопассана, Толстого… Обожнюю Котляревського і Старицького. Ко­лись у дитинстві мені потрапила до рук його трилогія «Богдан Хмельницький» — читала з захопленням. Хмельниць­кий досі залишається для мене геро­єм. Так, про нього є багато суперечли­вих думок. Але я вважаю, що в ті часи людина спромоглася вчинити так, щоб був хоч якийсь вихід. Він хотів як краще. Навряд чи гетьман свідомо образив би так народ.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана Талан (джерело: Книгобачення)

Під час Форуму видавців-2018 у Львові дніпрянки Еліна Заржицька та Ольга Рєпіна презентували свій соціально-психологічний роман «Убити Антиципатора». Писати роман авторки почали в час, коли тільки-но закінчилось велике Протистояння сил світла й темряви на головній площі нашої країни – Майдані; коли пронизливо «закричали» у місті на Дніпрі «швидкі», що везли у шпиталі важкопоранених бійців... Мабуть, тому, й просякнутий цей роман великою любов’ю? Любов’ю та коханням... Любов’ю до рідної землі та рідної мови, односельців та однодумців. Справжнім коханням та пристрастю... Справжньою, земною, з емоціями ... [ Показати всю рецензію ] і невдоволенням собою, з очікуванням дива і розчаруванням.
Тож роман водночас є альтернативною історією, яка розвивається в іншому напрямі. Тому авторки не називають напряму столицю Києвом – у авторок це просто Місто. Майдан стає Площею, «беркути» – «грифами», тітушки – сірками, а керівника Країни кличуть Антиципатором.
Але в творі Еліни Заржицької і Ольги Рєпіної велика увага приділяється протиставленню шляху людей до революції Гідності. Головні герої позитивної лінії – Людмила Підлесна і Юрій Троцко пройшли зі своєю любов’ю через випадкові знакові зустрічі, біль втрат і спільну справу, коли її, молоду журналістку, і його, спортсмена та активіста Майдану (вибачте, «Площі»), поєднало почуття, яке проросло з розуміння особистісної близькості і загальних прагнень...
На перших сторінках роману читач зустрічається Підлесною – тихою дівчинкою з провінційного містечка. Вона приїжджає зі своїм хлопцем Віталієм Золотаренком, який відслужив в армії, в Місто і починає жити з ним у його сестри Ліди. Людмила мріє отримати професію журналіста, працює в редакції престижного журналу. Здається, вона має бути щасливою, але любов до Віталія завмирає у дівчини після того, як брат та сестра примусили зробити Людмилу аборт.
Журналістська діяльність Підлесної пов’язана спочатку з жіночим журналом, а в період революції – із загонами оборони Майдану, де і починається її любовна історія з Троцком. Віталій же обирає шлях «неформального захисника режиму», і їх життєві дороги розходяться. Пара розпадається, й кожен йде своїм шляхом.
Людмила та її партнер по боротьбі – Юрій Троцко – герої, досвід яких навчає читачів тримати в пам’яті емоційний зліт, який ми називаємо любов’ю. Рівнятися на нього навіть тоді, коли туга стискає своїми кремезними долонями, коли поруч не знайти жодного небезнадійного обличчя…(в романі багато подібних персоналій). Коли революційна ситуація змушує ділити знайомий світ на своїх і чужих, і, як лакмусовий папірець, перевіряє істинність наших життєвих цілей...
Головні герої протилежного табору або смислової лінії – Лідія Золотаренко та Антиципатор. Він – великий чиновник, вона – служниця у його заміському будинку. Їхня інтимна історія теж пов’язана з революцією, але зовсім в іншому ракурсі. Філософія життя цих героїв передбачає певного рівня рефлексії, які розкривають не тільки суть поведінкових патернів і звичок таких людей, але й показують, чому назріла революційна ситуація.
Лідія потрапляє в будинок до Антиципатора, який зайнятий своєю політичною кар’єрою, причому домагається влади нічим не гребуючи. Вони входять в інтимні стосунки, Лідія вагітніє, народжує дитину за кордоном. Починається революція, і ця пара теж розпадається, але вже з меркантильних причин.
Із початком заворушень у Місті Антиципатор віддав суворий наказ: розігнати протестувальників. До силової операції підключено армійські підрозділи, загони спеціального призначення та навчених бандитів, які підпорядковувалися синові Антиципатора.
І тепер Антиципатор хвилюється: чи вдасться викрутитись? Викрутитись не вийшло. Країна нервувала. Піднялася нова хвиля незадоволення політикою керівництва.
На Площі зібралася молодь, аби висловити своє обурення з приводу зміни політичного курсу...
Про що ще йтиметься мова? Про те, що кожен з нас хоч одного разу в своєму житті повинен бути чесним перед своїм «Я». Про вибір або, точніше, індивідуалізовану систему вибору в загальнолюдських координатах, яку ніхто ще в цьому світі не відміняв. Про підміну понять (так часто буває в епоху трансформації суспільства). Про любов, зраду, зміни у житті людей і країни: автори відправляють нас до часу, який ми всі пережили кілька років тому. Кожен по-своєму.
Однак, основне питання залишається відкритим. Розвиток теми: любов і революція – чи сумісні вони? Чи своєчасні? Чи насправді щирі ці пориви в часи, коли мітингова повсякденність перевіряє правдивість наших почуттів, спрямованих на «революційне щастя»? Думаю, в романі дана чітка відповідь, чи не заважає кохання виконувати свій громадянський обов’язок, своє призначення на цій Землі.
Людина в наш час не складається тільки з цілей і догм, вона складена з реальної плоті й крові. Тому цей роман про людей, які обирають честь і гідність. Це зовсім не спроба пов’язати якісь історичні епохи з картиною світу індивіда-людини-особистості. Так, дійсно, автори відобразили нещодавню дійсність, узгоджуючись зі своїм світосприйняттям, і тим, як бачить це життя їх читацька авдиторія. У романі є спроба протиставити у драматичному сюжеті різнополюсні погляди та стилі життя, особливо, якщо це стосується смислового вибору та парадигми життєвого шляху.
Впевнена, що читачі, відкривши цю книгу, «проковтнуть» її до останньої сторінки із зацікавленням.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана Талан (джерело: Буквоїд)

Убити Антиципатора: роман / Еліна Заржицька, Ольга Рєпіна. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2018. – 364 с.

Під час Форуму видавців-2018 у Львові дніпрянки Еліна Заржицька та Ольга Рєпіна презентували свій соціально-психологічний роман «Убити Антиципатора». Писати роман авторки почали в час, коли тільки-но закінчилось велике Протистояння сил світла й темряви на головній площі нашої країни – Майдані; коли пронизливо «закричали» у місті на Дніпрі «швидкі», що везли у шпиталі важкопоранених бійців... Мабуть, тому, й просякнутий цей роман великою любов’ю? Любов’ю та коханням... Любов’ю до рідної землі ... [ Показати всю рецензію ] та рідної мови, односельців та однодумців. Справжнім коханням та пристрастю... Справжньою, земною, з емоціями і невдоволенням собою, з очікуванням дива і розчаруванням.

Тож роман водночас є альтернативною історією, яка розвивається в іншому напрямі. Тому авторки не називають напряму столицю Києвом – у авторок це просто Місто. Майдан стає Площею, «беркути» – «грифами», тітушки – сірками, а керівника Країни кличуть Антиципатором.

Але втворі Еліни Заржицькоїі Ольги Рєпіноївелика увага приділяється протиставленню шляху людей до революції Гідності. Головні герої позитивної лінії – Людмила Підлесна і Юрій Троцко пройшли зі своєю любов’ю через випадкові знакові зустрічі, біль втрат і спільну справу, коли її, молоду журналістку, і його, спортсмена та активіста Майдану (вибачте, «Площі»), поєднало почуття, яке проросло з розуміння особистісної близькості і загальних прагнень...

На перших сторінках роману читач зустрічається Підлесною – тихою дівчинкою з провінційного містечка. Вона приїжджає зі своїм хлопцем Віталієм Золотаренком, який відслужив в армії, в Місто і починає жити з ним у його сестри Ліди. Людмила мріє отримати професію журналіста, працює в редакції престижного журналу. Здається, вона має бути щасливою, але любов до Віталія завмирає у дівчини після того, як брат та сестра примусили зробити Людмилу аборт.

Журналістська діяльність Підлесної пов’язана спочатку з жіночим журналом, а в період революції – із загонами оборони Майдану, де і починається її любовна історія з Троцком. Віталій же обирає шлях «неформального захисника режиму», і їх життєві дороги розходяться. Пара розпадається, й кожен йде своїм шляхом.

Людмила та її партнер по боротьбі – Юрій Троцко – герої, досвід яких навчає читачів тримати в пам’яті емоційний зліт, який ми називаємо любов’ю. Рівнятися на нього навіть тоді, коли туга стискає своїми кремезними долонями, коли поруч не знайти жодного небезнадійного обличчя…(в романі багато подібних персоналій). Коли революційна ситуація змушує ділити знайомий світ на своїх і чужих, і, як лакмусовий папірець, перевіряє істинність наших життєвих цілей...

Головні герої протилежного табору або смислової лінії – Лідія Золотаренко та Антиципатор. Він – великий чиновник, вона – служниця у його заміському будинку. Їхня інтимна історія теж пов’язана з революцією, але зовсім в іншому ракурсі. Філософія життя цих героїв передбачає певного рівня рефлексії, які розкривають не тільки суть поведінкових патернів і звичок таких людей, але й показують, чому назріла революційна ситуація.

Лідія потрапляє в будинок до Антиципатора, який зайнятий своєю політичною кар’єрою, причому домагається влади нічим не гребуючи. Вони входять в інтимні стосунки, Лідія вагітніє, народжує дитину за кордоном. Починається революція, і ця пара теж розпадається, але вже з меркантильних причин.

Із початком заворушень у Місті Антиципатор віддав суворий наказ: розігнати протестувальників. До силової операції підключено армійські підрозділи, загони спеціального призначення та навчених бандитів, які підпорядковувалися синові Антиципатора.

І тепер Антиципатор хвилюється: чи вдасться викрутитись? Викрутитись не вийшло. Країна нервувала. Піднялася нова хвиля незадоволення політикою керівництва.

На Площі зібралася молодь, аби висловити своє обурення з приводу зміни політичного курсу...

Про що ще йтиметься мова? Про те, що кожен з нас хоч одного разу в своєму житті повинен бути чесним перед своїм «Я». Про вибір або, точніше, індивідуалізовану систему вибору в загальнолюдських координатах, яку ніхто ще в цьому світі не відміняв. Про підміну понять (так часто буває в епоху трансформації суспільства). Про любов, зраду, зміни у житті людей і країни: автори відправляють нас до часу, який ми всі пережили кілька років тому. Кожен по-своєму.

Однак, основне питання залишається відкритим. Розвиток теми: любов і революція – чи сумісні вони? Чи своєчасні? Чи насправді щирі ці пориви в часи, коли мітингова повсякденність перевіряє правдивість наших почуттів, спрямованих на «революційне щастя»? Думаю, в романі дана чітка відповідь, чи не заважає кохання виконувати свій громадянський обов’язок, своє призначення на цій Землі.

Людина в наш час не складається тільки з цілей і догм, вона складена з реальної плоті й крові. Тому цей роман про людей, які обирають честь і гідність. Це зовсім не спроба пов’язати якісь історичні епохи з картиною світу індивіда-людини-особистості. Так, дійсно, автори відобразили нещодавню дійсність, узгоджуючись зі своїм світосприйняттям, і тим, як бачить це життя їх читацька авдиторія. У романі є спроба протиставити у драматичному сюжеті різнополюсні погляди та стилі життя, особливо, якщо це стосується смислового вибору та парадигми життєвого шляху.

Впевнена, що читачі, відкривши цю книгу, «проковтнуть» її до останньої сторінки із зацікавленням.

[ Згорнути рецензію ]