Родовий відмінок (нова редакція) : роман
Міла Іванцова
— Брайт Стар Паблішинг,
2018.
— 232 с.
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
ISBN: 978-617-7418-64-0
ББК: І-23
Жанр:
— Родинна сага
— Психологічне
— Міське
Анотація:
Він вражає достовірністю і відвертістю. Читаючи його, хочеться вигукнути: «Це – правда!» Правда і про умови, в яких на світ з’являлися ті, кому сьогодні вже за тридцять, і про реалії часу з порожніми полицями в період «безчасся», і про становлення характерів, що формувалися в ті роки, і про справжню дружбу, яка виникала між жінками в палатах пологових будинків і могла тривати все життя, і про те, як складалися долі цих жінок і їхніх малюків багато років потому.
У цьому роман Міли Іванцової схожий на «епопею часу» – можливо, надто пунктирну, надто «закодовану» для тих, хто інколи не штопав єдиних колготок, не знав, що таке «дефіцит», не тікав від чорнобильської радіації, не торгував на ринку, маючи вищу освіту… І тому дорослого читача всі ці спогади зворушують, змушують згадати «як це було», а молодому дають можливість зі здивуванням зрозуміти своїх батькв і той час…
Ірен Роздобудько
Лінк із зображенням книжки:
|
НАРЕШТІ!
Зосередитись на грудях Іринці так і не довелось. Тільки-но вона повернулась до післяпологової палати, як зайшла медсестра і зачитала список матусь, яких переводять на третій поверх, до немовлят. Іринка теж була в тому списку. Ті, кого не назвали, побуркотіли і залишились лежати на своїх місцях. А названі щасливиці заметушилися, складаючи в пакети свої чашки-ложки, пляшки з водою та соками, баночки з недопитим холодним бульйоном, яблука-мандарини-печиво, газети, записки і всякий дріб’язок, яким за добу заповнились старенькі тумбочки. В Іринки та Світлани тумбочка була спільна і теж не ... [ Показати весь уривок ]
порожня — до обох сьогодні вже неодноразово приходили, кричали в закрите і заклеєне на зиму вікно, кидали сніжками, махали руками, передавали передачі. Іринка помітила, що сусідку відвідували подружки та колишній чоловік.
Притримуючи халати, несучи свій крам, ця дивна, але задоволена процесія із шести жінок рушила за медсестрою. Не такі вже й важкі були Іринчині пакети, але відчувався біль у животі. Цього ще не вистачало, крім перенапруженого пресу, змученого ричанням горла та грудей, які роздувало від молока. Проте груди втішали своїми новими розмірами. Жінки піднімалися пішки великими парадними сходами. Будівля стара, стеля височезна, сходи теж. Перехід виявився нелегким. Хтось забурчав.
— Так, мамочки! Хто невдоволений — кроком руш униз чекати нової зміни! От і роби добро людям! — відчеканила медсестра, що очолювала цей парад.
Невдоволених не виявилось. Їм показали порожню палату на два вікна — більшу за передпологову, але меншу за післяпологову — і сказали влаштовуватися, бо за півгодини, рівно о двадцять першій, годування — суворо за графіком. Десь з кінця коридору було чутно тоненький плач немовлят.
«Невже, нарешті?» — подумала Іринка і знову здивувалась тому, що вона — МАМА… Це було так дивно. Це змінювало геть усе в її житті. Далі вже ніколи не буде, як було. Чи це добре? Так діти, поспішаючи вирости, раптом лякаються, одного разу відчувши себе на порозі дорослого життя. І мало кому вдалося не зустрітись з бажанням ще трохи пригальмувати цей процес, ще трохи затриматись у тому часі, де ти — ще дитина, де про тебе дбають, за тебе вирішують, а ти приймаєш це як належне, а ще й капризуєш, незадоволений своєю роллю в цій грі…
Вона — мама. Доросла. Тепер відповідальна за своє рідне маля. Попереду довге життя.
— Займімо ліжка поруч? — раптом почула Іринка голос Світлани.
— Давай, можна буде погомоніти, — сказала Іринка і раптом відчула дежавю — наче зовсім нещодавно вони з подружкою так само вибирали і займали ліжка на початку зміни в піонерському таборі. Смішне життя — як кубики з літерами, які щоразу складаються в різні слова з тих самих картинок, тільки порядок інший.
Тумбочка у них знов була одна на двох. Нова тумбочка, нові таргани, нова постіль з уже набридлим зеленкуватим написом «Минздрав СССР», художньо переплетеним закарлючками. Білизна, безнадійно затріпана пранням, йшла мамочкам на прокладки. Дивно і згадати, що вони були багаторазові і здавались сестрі-господарці, яка їх рахувала, передавала на подальшу санобробку і через деякий час вони знову повертались до відділення. Якщо не забувати нетерпимість персоналу до трусів, то пояснити принцип використання цієї лікарняної уніформи тим, хто цього не пережив, просто неможливо. А хто пережив — хай краще не згадує, щоб зайвий раз не здригатись.
Поки мамочки обживали палату, в коридорі пролунав соковитий оперний голос:
— Кварц! Зєльонка! Всі на вихід!
Виявляється, що перед годуванням усім необхідно змащувати груди зеленкою, щоб нічим не заразити дитинчат. Ідея сама по собі — оригінальна, а її реалізація — просто шедевр, і цю картину варто описати детальніше.
У коридорі стоїть велика кварцова лампа. Поруч — огрядна медсестра в білому халаті, білій шапочці та чорних спеціальних окулярах. Навпроти неї — п’ять стільців. Матусям, які могли сидіти (бо дехто міг зі швами тільки лежати або стояти), призначалось сісти рядочком, розкрити свої халати та безрозмірні сорочки, виставити налиті молоком груди, заплющити очі і просидіти так хвилин п’ять перед лампою. Ті, для кого стілець — поки що мрія, проробляли те саме, але стоячи. Окулярів, звісно, на всіх не вистачало. Тому їх не давали нікому, окрім медсестри на шкідливій роботі. Потім мамочки, змінені іншими, відходили і шикувались у чергу на «помазання», після чого прямували до палати, гордо несучи перед собою найрізноманітніші на вигляд та розмір груди із зеленими плямами по центру кожної.
Іринка згадала, як одного разу в дитинстві вона потрапила у баню. Не в теперішню сауну, а саме у міську баню в райцентрі, де відпочивала з мамою влітку. Тоді її теж вразило художнє розмаїття і кількість форм. Вона навіть отримала потиличника, тому що надто голосно висловила свій захват: «Ма-а-а-мо! Ой, яка у тієї тьоті велика і кругла по-о-о-о-о-па!» Ще чомусь пригадалась Сікстинська капела. Добре, що тут одні жінки. Вони вже якось спокійно-байдуже ставляться до всього, навіть від халатів вже не нудить і подібні процедури не бентежать, не дивують і не смішать. Треба — то треба! Переживемо, не те пережили… Швидше б додому.
Повернулись до палати. Інша медсестра на ходу зазирнула у відчинені двері, пригальмувала, наказала всім зняти халати, повісити їх на вішалку біля дверей, зав’язати білі хустки, вимити руки і зайняти свої місця — ГОДУВАННЯ!!! Ну, нарешті! [ Згорнути уривок ]
|