Олег Романенко : Речовини : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олександр Михед (джерело: Сучасність. – 2009. – № 7. – С. 176-177)

Співіснування кількох поколінь письменників у площині сучасного літературного процесу є як найбільшим плюсом новітньої української літератури, так і одним з найболючіших факторів її естетичної різновекторності. Проте час від часу складається враження, що, за небагатьма виключеннями, українським поетам, чомусь особливо їм, вдається майже неможливе – байдуже й свідоме бажання не помічати ще когось, хто різниться від тебе віком або немає статусу класика. Сотні, або й тисячі, українських поетів живуть у власних творчих фортецях і вже давно не читають нікого, крім себе та свого дружнього кола. Старші ... [ Показати всю рецензію ] поети вважають, що література закінчилась у другій половині 80-х, і здебільшого перечитують класику. Інша крайність, в яку, за традицією, впадає молода поезія, – аналогічне тотальне й усвідомлене заперечення старших поетів, прочитаних ще в давні часи навчання в школі. Результатом постає повна індиферентність сторін і протиборство пафосу й конформізму з одного боку, та жорсткий самопіар з іншого, зі сторони молодших. Як наслідок – згуртування активних і амбітних молодих поетів, що вийшли на велику літературну дорогу з конкурсу видавництва „Смолоскип”, утворилось, так зване „Покоління двотисячників”, склад і суть якого постійно варіюється. Нещодавно у серії „Зона Овідія”, спрямованій, сподіваюсь, якраз на своєрідне єднання поетичних поколінь, вийшла збірка „Речовини”, авторства одного з лідерів покоління 00-х, О. Романенка.
„Речовини” – збірка нових і вибраних старих поезій О. Романенка складається з кількох розділів і найбільш цілісним, не дивлячись на назву, постає останній, „Уламки”, фрагменти й конспекти ненаписаних віршів, де в кількох рядках схоплено життєву ситуацію, розказано випадкову історію. Решта (циклів? розділів? частин?) тільки підтверджують загальну назву збірки – мінливі й плинні настрої, поезії різної щільності й довершеності. Читацьке подивування від влучних, афористичних рядків („Адже любов на цілу вічність довша// від терміну придатності вірша”) змішується з розгубленістю від недолугих строф, яким, можливо, просто не вистачило часу для відшліфування, та сфальшованих, „недотягнутих” закінчень гарних віршів („Осіннє листя, вигин віт”, „То був маленький дикий люд”).
Віршам О. Романенка властиве нагнітання й стики випадкових, але фонічно близьких слів. Часом це вдається поету, а часом губиться хоча б якийсь притомний сенс: „І от тоді ми вийдемо в ефір.// І, п’яні від ефірної олії,// у ейфорії волі від офір, -// ще близько будем.// Вже не пожалієм”.
Поет, як завше, складає свій лексикон, учить читача власної мови, мови риб, бо тільки знаходячись на однакових щаблях свідомості, розумієш один одного без слів. Поет шукає своїх, ще ніким не віднайдених рим („Поверни мене собі.// Всі світи у світі круглі.// Пошукай мене в юрбі,// набери мене у „Гуглі”). Речі й тексти „Речовин” змінюють регістри й настрої, говорять різними стилями, де сусідять сентиментальні й, такі українські, зменшувальні суфікси („А хто тебе вчив, дівчинонько,// Мене рахувати двіченьки?”) з агресивними й цинічними („Іди подалі.// Гиля, кохана, звідсіля,// крути педалі” або „Я ж бо люблю те’!// Ти мене – не!//Дай для подяки// крихту бодай!..// Дай, мазафака,// DIE!!!”).
Поезія О. Романенка не боїться реальності, конкретних історій та образів, нібито виконуючи власний припис, зміст якого призабутий сучасною українською літературою: „Землі ж не бійтесь. Усе по-чесному.// Отож заходьте. Пускайте корені”.
Однак „щось дивне з цією планетою,// щось коїться з нашими віршами”, і в прозаїзмі „Речовин” заховано свої проблеми. Лишається тільки дивуватись, чому поряд з виваженими, довершеними „супер-хітами”, які можна цитувати рядок за рядком („Заповіт”, „Злочин Ікара”, „Ці тексти існували споконвіку”, „Жаль, що життя дається тільки одно”), вміщені тексти, приналежність котрих власне до поезії хочеться оскаржити. Так, наприклад, анекдотичний текст „на великдень”, розказаний коротким рядком верлібра, перекажемо в лапках, але суцільним текстом (зі збереженням авторського правопису): „на великдень разом із крашанками пасками й водою освячено мою чернетку і тому тепер усе що я в ній пишу негайно стає святим письмом”. Не торкатимемось сумнівних релігійних претензій, характерних, щоправда, для поезій О. Романенка (дивись, наприклад, „Як не віриш, що я є, - // вір у мене, як у Бога” і т.д.), але все одно в подібних випадках доводиться переходити, на жаль, до лав ретроградів, які люблять казати, що сьогодні всі пишуть верлібри, називаючи це поезією.
„Речовини” О. Романенка лишать у читача різний післясмак і спогад. Але кілька поезій, маленьких шедеврів застигнуть в морі пам’яті і час від часу маленькими рибами вихоплюватимуться з потоку буденності, щоби нагадати „Життя триває.// Любов буває”.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Галина Шупеня (джерело: Буквоїд)

У деяких народних казках найскрутнішої миті з’являється риба, призначена стати стравою, але перед тим герой випотрошує з неї разом з тельбухами амулет: золоту монету, перлину чи перстень, який приносить йому щастя. У синій рибці, що тулиться на твердій палітурці кишенькового формату книжки Олега Романенка «Речовини», можна також знайти подібний амулет - поезію. Треба лишень розітнути синю рибку, себто розгорнути книжку. Чи станемо ми щасливими, потрапивши у її лоно? Хто зна? Не байдужими - так, бо у цьому віршованому калейдоскопі звичні слова перекидаються неповторним візерунком світу: «Ти у ... [ Показати всю рецензію ] цій життєвій гонці -/ до кінця./ Ти засвітиш далі сонця/ всі сонця. І тоді почнеться спека,/ як колись./ До Землі паском безпеки/ пристебнись .»

Можна сказати, що книжка Олега Романенка, то - поезія, можна сказати - вірші, або й просто - тексти. Це немає особливого значення, бо в ній є головне - точка опори, завдяки якій ми здатні перевернути світ у своїх головах, відзнаходячи нові стежини на битому шляху до істини: «якщо до шести/ числа диявола/ додати одиницю/ звичайнісіньку собі одиницю/ то вийде сім/ число боже/ якби ти це знала/ то зовсім іншими очима/ дивилася би на усіх дияволів ».

Автор шукає себе, і ми шукаємо чи не загубилися, бува, у його віршах: «Невже я просто цитата?/ Або якась овечка.../ Треба Ностарадамуса почитати -/ чи є там про мене хоча б словечко? » або «Хтось дивиться на мене, як на фотку,/ а там не все потрапило у кадр.»

Вірші Олега Романенка мають карбований ритм молодечої енергії, що вирізняє його, майбутнього генерала, серед шеренги війська поетів: «Ні, я не знав біди,/ Я не носив хрести -/ Очі не відведи,/ Руки не відпусти./ Завтра іду на бій,/ Завтра мене не ста.../ Не розімкни обійм,/ Не заховай вуста .»

А стриманий гумор викликає у нас легку посмішку без стецькового реготу, бо сміятися доводиться зі своєї недосконалості: «То був маленький дикий люд -/ малі, як гноми./ Вони цвіли з усіх усюд/ одне одному./ [...] І хтось скоманує їм: «Плі!»/ Пальне мализна./ Та замість крові - дві соплі/ із тебе бризне .»

Щодо тельбухів синьої рибки... Кількома рядками проступає «хлопчача поезія» Олега Романенка, хуліганська, місцями садистська. Він може бути не тільки ніжним і вдячним: «А зі сльозинки врешті розцвіте -/ як плата за проколи і провали -/ твоє кохання, перше і святе,/ що ти колись на мене змарнувала.» Рідше, лишень в «Поемі у віршах», буває він жорстоким до безпам’ятства: «він упав, і я добивав його ногами,/ поки мене не відтягли...» або «Один чувак якось сказав мені:/ «Будь простіше - і до тебе потягнуться люди.»/ За це я бив його особливо жорстоко.»

Наприкінці книжки у кількасторінковому розділі «Уламки» ми й справді бачимо уламки потрощеного буденністю корабля поезій Олега Романенка, а місцями - добрий матеріал для його наступної збірки:

бути поетом гарно:

коли вибиваєш ці вірші

на клавіатурі

відчуваєш себе

піаністом

І взагалі, поезія Олега Романенка корисна для мозку, як рибний день у піст.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана Богдан (джерело: «Інша література»)

Читачеві, який цікавиться сучасною українською поезією, Олег Романенко вже добре відомий за двома книжками, які свого часу вивели автора у мейнстрім молодого літпроцесу: це «Абстиненція» (Львів, 2003) та «Злочин Ікара» (Київ, 2004). Цього року поет надрукував у видавництві «Факт» ще одну – найсоліднішу за оформленням (адже «хардбекову») – збірку під назвою «Речовини».

Книжка містить як старі, вже добре знані й улюблені хіти («Мій кіт за тобою скучив…», «Злочин Ікара»), так і нові, ще не друковані тексти. Проте і в останніх поет лишається вірним собі, зберігаючи ті особливі ознаки своєї поетики, ... [ Показати всю рецензію ] які вирізняють його з-поміж десятків і (чого там?) сотень молодих авторів, що не гребують віршовими вправами.

Сучасний юний митець, навчений в університеті, що, за Бартом, автор помер, а лишився тільки скриптор, часто боїться вжити навіть слово «я», творячи безкінечні відсторонені верлібри, з яких вилучено будь-які ознаки живої емоції. Олег Романенко, навпаки, – це Автор, який самостверджується у своєму бутті, часом навіть агресивно й епатажно, це «я», яке щиро й безпосередньо висловлює свої почуття, доглибно переживаючи реальність і відгукуючись на неї всім єством.

Авторське «я» у книжці часом видається аж гіперболізованим, а його сентенції – надто амбітними. Воно намагається дорівнятися до самого Господа («вір у мене, як у Бога» – с. 19), а свою чернетку – до Святого Письма (с. 74). Воно визнає тільки за собою право адекватно осмислювати реальність («Слів на все це не знайдеться, крім моїх» – с. 26).

Проте таке враження буде, напевно, поверховим. Адже поруч з усвідомленням своєї богорівної величі ліричне «я» стверджує й власну ницість («Я метушня метушень» – с. 133, «Ти усвідомиш бруд і злидні. Ти порося» – с. 135), доходячи неймовірного висновку у самознищувальному пориві: «Присягаюся, мій дуче, я б стріляв таких, як я» – с. 11.

Деякі тексти Романенка нагадують сповіді садиста (найколоритнішим прикладом є «Поема у віршах»). Однак після уважнішого прочитання збірки читач знову зловить себе на поверховості перших вражень. Насправді за начебто агресивними і мізантропічними рядками ховається загострена чутливість до чужого болю, щире переживання душі, яка закликає: «Не бийте дітей» (с. 93), яка знає: «так сумно вбивати метеликів» (с. 139) і плаче від того, «що хтось штрикає її образ і подобу десь в іншій півкулі Всесвіту» (с. 102). Олег Романенко не боїться бути звинуваченим у романтичності настроїв – і саме цим стає цікавим своєму читачеві.

Не боїться поет і ламати усталені мовні правила: його вільне поводження з мовою балансує на межі з безграмотністю.

Але ми знаємо, що Олег Романенко – філолог за освітою. Тож його своєрідні мовні «неправильності» («корівка божача» – с. 77, «ні тіні людин» – с. 93, «кільми магічними» – с. 147, «тільки не затуж» – с. 155) є органічним вербальним вираженням отієї авторської цілісності, яка вважає за можливе не підкорятися мові, а навпаки, підпорядковувати мову собі і, коли це потрібно, змінювати її форми не за правилами.

До експериментів поет вдається і в царині ритму (тексти «Не буду думати про майбутнє…», «Шановне наукове товариство!» та ін.)

Поезія Романенка – неспокійна, невротична, незатишна, незручна. Це крик людини, якій болить. Коли кричиш, не думаєш про те, чи є правильною синтаксична будова твого речення і граматичні форми слів у ньому. Твоя єдина мета – бути почутим. Дістатися до самого дна душі і її глибинних речовин, з яких зроблено кожного з нас.

Що це за речовини? Можливо, замість крові у нас – лише «дві соплі»? Як же з цим жити?

Вихід є один: «То виблюй все, що з’їв за три дні – очисти ся».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрій Деркач (джерело: «ЛітАкцент»)

Речовини бувають отруйними. А ще органічними або неорганічними. Гній, наприклад, є добривом у рільництві. Добрива потрібні в усякому процесі вирощування. Для поезії поживним гумусом можуть бути людські пристрасті, життєвий досвід, філософія, мовні скарби та безліч інших субстанцій матеріальних чи нематеріальних. Анна Ахматова знала ті «речовини», з яких виростають вірші. Вона зауважувала: «когда б вы знали, из какого сора растут стихи». Непотріб, із якого чи крізь який проростають вірші, цікавий літературознавцям. Пересічному читачеві потрібна, як казав герой радянського фільму, «поезія у вигляді ... [ Показати всю рецензію ] віршів». Олег Романенко запропонував до серії «Зона Овідія» у вигляді віршів свої «Речовини».

Серед субстанцій, які з цієї збірки впадають у око, б’ють у вухо, а то й вдаряють у сонячне сплетіння – аж дихання перехоплює – соплі. Метафоричні, а цілком конкретні виділення з людського носа: «…ти станеш задом до мушви, лицем до стінки. І хтось скомандує їм: «Плі» Пальне мализна. Та замість крові – дві соплі із тебе бризне.» Така фізіологічність притаманна багатьом віршам «Речовин». Рідини, що виділяє людський організм, чомусь часто привертають увагу автора: «…Ми падали в слиз, ми їли труху». Вивалявшись у слизу та попоївши трухи, можна у плювку на хіднику й монету побачити:
хотів підняти монетку на щастя
а виявилося
що це просто хтось
досконало плюнув

Цей текст особливо показовий, бо дає уявлення про місце у просторі й часі, з якого автор дивиться на світ. Тут дозволю собі розлогу цитату зі статті Ігоря Костецького, у якій він аналізував збірку поезій діаспорного поета Марка Царинника. «Істотне зростання свідомости – воно здійснене лише на грунті даного. Інакші площини, новий досвід із простором та часом, спізнання єдности речей у прототипах, в єстві, в ідеях – усе це може додаватися до людини тільки тоді, коли вона не зрікається основної ситуації, початкового становища у світі. …Умовні знахідки глузду в другій дійсності супроводжуються безумовною втратою глузду в дійсності першій». В матеріальній дійсності, якою автор, вочевидь, дуже чітко детермінований, він втрачає глузд. Всупереч прикметі: підбирати дрібні гроші – це на сльози, ліричний герой хоче підібрати монету на щастя. Однак замість монети він бачить … плювок . Отже, в матеріальній дійсності сенс втрачено, а в ідеальній – так і не знайдено.

Серед характерних рис романенкового часопростору – не банальна тутешня чуттєвість, а пристрасність. Часто вона сягає температури, яка виключає створення образів, адекватних об’єктам повсякденної реальності, та, зрештою, сама переходить в оскаженіння. Найяскравіше це виявляється в текстах, які за інших обставин можна було би трактувати як любовну лірику. Чого вартий перший вірш книжки. Про колишнє своє кохання герой каже: «Для тебе треба такої згуби, щоб навіть букви з твого ім’я повипадали неначе зуби». Не випадково перший розділ називається «кохання хакі». Військове таке почуття, бойове. Полем бою для ліричного героя – вся ойкумена. А сам він – у центрі «бойових дій»: «Та гордо вийдуть на рожен аборигени ойкумени, піднісши тисячі знамен – і теж за мене». Кров за оповідача проливають усі – і прибульці-загарбники, і тубільці. Такий тягар не минає безслідно для істоти з тонкою душевною організацією: ще один вірш засвідчує – автор, чи його друге «я», остогид сам собі. У монолозі, зверненому до невідомого дуче, є слова цілком однозначні: «Присягаюся, мій дуче, я б стріляв таких як я.» Та не варто квапитися із висновками: герой аж ніяк не схильний до суїциду. Він – живіший од усіх живих. Сам поет так і каже про себе у вірші «Мертвий». Мертвий – більший, ніж живий, оскільки втілений в усьому – ось така простенька думка є головною в цьому тексті.

Те, що це не поганська філософія, а просте кокетування, стає очевидним з іншого вірша. «Осінь внадилась до лісу. Шия вкуталась в кашне. У очах моїх завіса. Бабу хочеться страшне». Про своє бажання ліричний герой говорить обраниці без зайвих реверансів: «Дай мені, пліз! Дай мені люто!» Проте оскільки йдеться про почуття без взаємності, герой згоден і на ляпас. Між тим, нічого дивного в любовних невдачах немає. Адже не тільки герой хоче «любові». Він хоч і нахваляється: «…любма тебе любитиму…», довіри до нього у представниць протилежної статі катма. Адже герой-коханець зациклений на собі та на власних бажаннях, виділеннях у текстах.
На Великдень
разом із крашанками
пасками й водою
освячено
мою
чернетку
і тому тепер
усе що я в ній пишу
негайно стає
святим
письмом

Оце чи не найточніший діагноз, який автор ставить собі сам. Усі «речовини», зібрані в чернетку, є не матеріалом для роботи, а недоторканним «святим письмом». І це за наявності сили силенної мовних недоладностей і помилок!

В ісламі всі фізіологічні виділення, людські та тваринні, об’єднані поняттям «наджаса». Їх присутність на тілі, на одязі та поряд із людиною робить неможливою молитву. Перш ніж молитися, треба здійснити ритуальне омовіння. Романенкові «Речовини» — це, переважно, літературна «наджаса». Змивши її, отримаємо кілька вдалих рядків та дрібку дотепних спостережень. Замало, аби говорити про книжку.

Володимир Кашка, свого часу спостерігши творчість як спосіб розширення свідомості, писав: «…це не вірші, вже не вірші». Про «Речовини» можна сказати трохи по-іншому – це не вірші, ще не вірші…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Полянчук (джерело: «Сумно»)

Світ складається з маленьких людинок, маленькі людинки – з води, вода – це органіка. Еритроцити, фагоцити, кістки, мозок, шкіра, волосся… стоп. Візьміть цей напівабсурдний перелік, додайте до нього трохи психологізму, дещицю злої іронії, вкиньте нерозчинні кавалки болю й наділіть суміш властивостями літер на папері та твердою палітуркою. Результат досліду називатиметься «Речовини», а провів його, щоправда, швидше «провів-навпаки», Олег Романенко – поет, знайомий усім, хто не байдужий до віршів під грифом «творчість двохтисячників».
Власне, для того, аби дійти до самого циклу «Речовини», читачеві ... [ Показати всю рецензію ] доведеться трохи помандрувати вже знайомими текстами з попередніх збірок. Маршрут прогулянки вирахувано або складено підсвідомо, але, в будь-якому разі, дуже чітко. Спочатку – «Кохання хакі» зі старими добрими споминами, чи то пак текстами. Знайома нам царівна англійської мови, написана сикстинка й любов, що блукає під вікнами, дівчина, що опановує ходіння наскрізь, і , звісно ж, кіт, котрий за кимсь скучив. Нагадування бажань маленької людини, котрій хочеться «в кожні двері, а надто – в усі кватирки». А головне – «атоми» такої характерної для цього поета «я-центричності», не характерної для моднявих нині абстрактних, «відсторонених» віршів – від «я б стріляв таких, як я» із «Дуче мій, такого болю...» до «як не віриш, що я є, – вір у мене, як у Бога». Поволі лаконічний виклад життя із невдалим коханням і неможливістю щастя хоча б тому, що останнє характеризується надто хижими як для такої ефемерної речовини звичками, стає більш жорстким – недарма ж ідеться про «Побічні ефекти». Я-центризм автора й егоцентризм ліричного героя набирає обертів, відколи чернетки героя Романенка стають святим письмом, однієї спроби для смерті героєві вже замало, а повсякденне звертання «як тобі живеться-ведеться» автор перетворює на «як тобі вмирається». Трохи, знову-таки, знайомого нам «дитинного наїву» з нянькою-макакою й «антиграматичним» «я плакаю» – умовний контраст до поеми роз’юшених фізій і ляпасів по мертвому обличчю («Я плакав і кричав: «Ну чому ти помер?! Для чого ти це зробив, сволото?! Як ти насмілився?!»)
На початку збірки ліричний герой Олега ніби між іншим відзначає: «я зовсім схожий став на опудало, котре вже завтра опудалятами розвагітниться». На перший погляд, його вірші таки скидаються на чудернацькі опудалята, ладні відлякати чи не всіх. Любителів «класики» – антиестетичністю. Шанувальників урбаністичної поезії з насічками еротизму чи грубими зарубками порнографії, солоними матюками й ребусами-парадоксами – простотою, поміркованістю, ліричністю, що зберігається парадоксальним чином, всупереч прямолінійності в описах ударів долі. Збочених на застосуванні ефектних, епатажних літературних прийомів – якимсь художнім пуризмом, потягом до «набридлих» постійних оксюморонів… Утім, не думаю, що знайдеться багато охочих розкладати вже й так розкладені на хіміко-психологічні дрібки «Речовини» ще далі, на крихти теоретично-літературні.
Просумувавши всі ці аргументи, ми дійдемо висновку, що вірші Олега Романенка - це… ковток свіжого повітря. Розумна альтернатива близнюковим крайнощам родом із не відомого пересічному читачеві «завтра» й переспівами «класики» навіть не вчорашнього розливу. Римовані й верлібри, лаконічні й часом, надто у самому циклі «Речовини» – несподівано довші, – всі вони, по суті, «врівноважують» одне одного. Вони – «універсали». Стримано, по-чоловічому емоційні – тією емоційністю, що перемагає так само, як упевненість в очах людини перемагає експресивні вигуки з вуст людини іншої. Несподівані й меткі. Особистісні, без політичного підтексту, а головне – без реальних, як можна було б побоюватися з назви, хімічних формул-описів органічних чи неорганічних сполук. Позбавлені панібратства, притаманного містеріям, до яких інколи автори вводять «авторитетів від літератури». З особливими стосунками Бога й героя, з дивовижною несумісністю маленької людинки та грандіозного «я», з пошуком суті «хто я є» – «метушня метушінь», «я навіть не мішень – я комаха лишень». І – раптовим «Я – одна шоста світобудови, лише одна». Скромно й вишукано, чи не так?
У мене немає ні сантиметра, аби виміряти світ, ні здатності вигадати й повірити в ту формулу, за якою авторові «Речовин» можна було б «привласнити» певний простий дріб, який би вказував на те, яку частину світобудови він становить. Проте мені спало на думку інше – перечитуючи «оченятами його віршів» буттєбудову власну, таки дізнаєшся багато старого. Так-так, саме старого, і – наче вперше. Й річ зовсім не у свіжих звістках про те, що кров стоїть, а тече все інше, або художньо-логічну правду про равликів, які здатні довести пересічну людину до сказу. Просто вірші Олега Романенка дуже подібні на одяг з натуральних тканин, у якому досить зручно любити любма, пітніти в бійках із долею й умовно повертатися до школи – якщо не щасливими та сильними, то принаймні відвертими з самими собою. Тож і найімовірніший тип шанувальників цього умовно простого-простого, непоказного для любителів спецефектів одягу, – читачі, яким конче треба знати, із чого зроблені вони і те, що їх оточує. І задля цього вони ладні наважитися в центрі галасливого мегаполісу, де все електрифіковано-візуалізовано-урбанізовано, вітатися відкритою долонею, без рукавички, й декламувати тексти «без презервативів». У будь-якому розумінні.

[ Згорнути рецензію ]