|
15.10.2010
Рецензія на книжку:
О.Романенко. Речовини
У деяких народних казках найскрутнішої миті з’являється риба, призначена стати стравою, але перед тим герой випотрошує з неї разом з тельбухами амулет: золоту монету, перлину чи перстень, який приносить йому щастя. У синій рибці, що тулиться на твердій палітурці кишенькового формату книжки Олега Романенка «Речовини», можна також знайти подібний амулет - поезію. Треба лишень розітнути синю рибку, себто розгорнути книжку. Чи станемо ми щасливими, потрапивши у її лоно? Хто зна? Не байдужими - так, бо у цьому віршованому калейдоскопі звичні слова перекидаються неповторним візерунком світу: «Ти у цій життєвій гонці -/ до кінця./ Ти засвітиш далі сонця/ всі сонця. І тоді почнеться спека,/ як колись./ До Землі паском безпеки/ пристебнись .»
Можна сказати, що книжка Олега Романенка, то - поезія, можна сказати - вірші, або й просто - тексти. Це немає особливого значення, бо в ній є головне - точка опори, завдяки якій ми здатні перевернути світ у своїх головах, відзнаходячи нові стежини на битому шляху до істини: «якщо до шести/ числа диявола/ додати одиницю/ звичайнісіньку собі одиницю/ то вийде сім/ число боже/ якби ти це знала/ то зовсім іншими очима/ дивилася би на усіх дияволів ».
Автор шукає себе, і ми шукаємо чи не загубилися, бува, у його віршах: «Невже я просто цитата?/ Або якась овечка.../ Треба Ностарадамуса почитати -/ чи є там про мене хоча б словечко? » або «Хтось дивиться на мене, як на фотку,/ а там не все потрапило у кадр.»
Вірші Олега Романенка мають карбований ритм молодечої енергії, що вирізняє його, майбутнього генерала, серед шеренги війська поетів: «Ні, я не знав біди,/ Я не носив хрести -/ Очі не відведи,/ Руки не відпусти./ Завтра іду на бій,/ Завтра мене не ста.../ Не розімкни обійм,/ Не заховай вуста .»
А стриманий гумор викликає у нас легку посмішку без стецькового реготу, бо сміятися доводиться зі своєї недосконалості: «То був маленький дикий люд -/ малі, як гноми./ Вони цвіли з усіх усюд/ одне одному./ [...] І хтось скоманує їм: «Плі!»/ Пальне мализна./ Та замість крові - дві соплі/ із тебе бризне .»
Щодо тельбухів синьої рибки... Кількома рядками проступає «хлопчача поезія» Олега Романенка, хуліганська, місцями садистська. Він може бути не тільки ніжним і вдячним: «А зі сльозинки врешті розцвіте -/ як плата за проколи і провали -/ твоє кохання, перше і святе,/ що ти колись на мене змарнувала.» Рідше, лишень в «Поемі у віршах», буває він жорстоким до безпам’ятства: «він упав, і я добивав його ногами,/ поки мене не відтягли...» або «Один чувак якось сказав мені:/ «Будь простіше - і до тебе потягнуться люди.»/ За це я бив його особливо жорстоко.»
Наприкінці книжки у кількасторінковому розділі «Уламки» ми й справді бачимо уламки потрощеного буденністю корабля поезій Олега Романенка, а місцями - добрий матеріал для його наступної збірки:
бути поетом гарно:
коли вибиваєш ці вірші
на клавіатурі
відчуваєш себе
піаністом
І взагалі, поезія Олега Романенка корисна для мозку, як рибний день у піст.
Галина Шупеня
(Джерело:
Буквоїд)
|
