|
Міжсезоння : роман
Сергій Демчук
— ПенМен,
2017.
— 110 с.
— (Серія: hard).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-617-605-020-9
ББК: 84 (4 Укр)-44
Жанр:
— Молодіжне
— Пригодницьке
— Авторська проза
Анотація:
Роман Сергія Демчука «Міжсезоння» заповнює одну з білих плям сучасної української літератури. Головний герой – футбольний фанат. Його оточують такі ж як і він, чиє життя наповнене очікуванням матчів, переїздами, бешкетами.
Під час однієї з бійок відбувається вбивство. Саме тоді починається екзистенційна подорож героя. Сюжет розвивається вкрай динамічно. Андрій устигає закохатися, втрапити в низку халеп, дізнатися багато нового про людей. «Міжсезоння» - це шлях від пункту А до пункту Z, і якими будуть ці пункти залежить виключно від низки випадковостей
|
Лінк із зображенням книжки:
|
...Не знаю, образився він чи ні, я не помітив. Хотів уже якось
від нього відмазатися. А тут потяг прибув. Тільки-но він
причалив до перону, як усі почали лізти в прочинені вікна.
Я й собі поліз, але в інший вагон – подалі від Сорокп’ятого.
Провідники вищали, звали міліцію,
хапали нас за п’яти... А ми, як миші, лізли у всі шпари. Брали
потяг на абордаж.
Я дерся слідом за астматиком Вадиком із банди джентль-
менів. Вужем просунувся у прогалину вікна і впав на завалений
гральними картами стіл.
Дві чоловічі спини на верхніх полицях і не ворухнулися.
Я краєм ока побачив під столом порожню ... [ Показати весь уривок ]
пляшку з-під «Жи-
А молоді нацисти з іншого кутка вагону:
А в Одесі живуть одні жиди,
живуть одні...
Пасажири – приголомшені. Я думав, зараз почнуть
стрибати з вікон.
Раптом із сусіднього вагону залітає Макс Хед. Хапає
першого молодого нацика, який потрапив під руку, і б’є
піддих.
– Ви що, суки тупі, хочете, щоб нас на наступній станції
зняли із собаки?
Ну і пішло-поїхало.
Ми всі мовчали – у чомусь він мав рацію. Але з іншого
боку – затрахав уже зі своєю конспірацією.
Далі їдемо тишком-нишком. Навіть не куримо у вагоні.
Зійшли в Жмеринці, коли вже розвиднялося. Прогуляли-
ся до пам’ятника Остапу Бендеру, подивилися секунд трид-
/ м і ж с е з о н н я /
30
цю думку можна було прочитати на обличчі Макса. Ми з Ва-
диком вилізли через вікно, щоб не штовхатися біля дверей і
не потрапити до лап правоохоронців. На пероні Вадик, важ-
ко дихаючи, дістав свою астматичну пшикалку й цвіркнув у
горлянку. Я теж схотів спробувати...
Із прибуттям потяга на Одесу штурм повторився. Щоправ-
да, осатанілий від люті Хед змусив багатьох купити квитки.
Тому було дещо спокійніше.
Дубський і мені купив квитка. Проходами снували провід-
ники, підсилені ментівськими патрулями, – перевіряли квитки.
Я влігся на своєму місці. Дубський віддав свій квиток астмати-
ку Вадику і з подушкою поліз у гроб (місце для багажу під си-
дінням), де і проспав до самісінької Одеси. Добре, що Дубич
такий щедрий, бо в мене проблеми із замкнутим простором...
– Знову на форумах писатимуть, що в нас хрєнова органі-
зація виїздів, – чув я крізь сон чиєсь бубоніння.
томирської». Тітоньки на нижніх поличках дивилися на нас
вузькими очима запухлих облич. Конфлікт назрівав.
В інших плацкартах обурювались. Переважно стримано –
народ не міг второпати, що відбувається, чи це захоплення
потяга терористами, чи напад банди грабіжників, можливо,
якісь навчання, пришестя інопланетян або колективний аб-
сурдний сон...
– Я живой не дамся, – наголошувала якась панянка в кінці
вагону.
Ми з Вадиком почали дертися на верхні багажні полички,
як робили це завжди в схожих випадках. Треба швидше за-
вмерти там, серед матраців і подушок, ніби нас і не було.
Та тільки вилізли, тільки вляглися, як до вагону знову влітає
наш ангел-охоронець Макс Хед.
– Ідіоти кончені, куди ви полізли, цей потяг їде до Києва, –
верещав він, розбризкуючи на пасажирів свою арійську слину.
До вагонів вже бігли нечисленні міліціянти, проте зараз
тут буде весь особовий склад ГУ МВС м. Жмеринки. Саме
/ м і ж с е з о н н я /
31
Ми сиділи в якомусь барі. Спортсмени-нацики замовили
собі картоплю з м’ясом у глечиках. Раптом хтось із них як
закричить: «он вони!..» Усі почали бігти, допиваючи на ходу
своє пиво, намотувати на руки боксерські бинти і вставляти
в зуби капи... Зараз буде. Немає часу для страху і хвилюван-
ня. Усе це потім, після...
Бачу: попереду один за одним наші рішучі бійці почина-
ють спинятися, спантеличено роздивлятися... Як виявилося,
голодні й заощадливі спортсмени-нацики ломанулися, щоб
не платити за обід.
Ми виїхали кудись на околицю – туди, де Одеса була
сірою і безликою. Чекали, чекали, чекали, але так ніхто
і не приїхав…
Далі – вогняний парад на Дерибасівській із фаєрами, ди-
мовими шашками, стрибанням на дахах автомобілів.
Нудний футбол в одні ворота, безперервні образи Влада
Ващука й викрики: «Іуда» на його честь. Ще була якась
В Одесі нас зустріли ка...ти. Вони приїхали з Києва мікро-
автобусом.
Спершу рвонули на пляж.
Я, коли побачив море, цю блакитну смарагдову стрічеч-
ку на обрії, ледве не кінчив у свої білі короткі шорти Sergio
Tacchini.
Шість років не бачив цієї краси, цього невпинного потоку
оголеної тілесності. Шість років халеп, нудьги і венеричних
захворювань, а тут раптом море! Таке прекрасне, миле і ла-
гідне. І несподіване. [ Згорнути уривок ]
|
