|
Калейдоскоп : Анекдоти
Олег Романенко
— Маузер,
2010.
— 304 с.
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-966-96859-9-5
ББК: 84.4 УКР 6-5 Р70
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
— Фантастичне
— Соціальна фантастика
Анотація:
Сексуальне рабство, бабкократія, калейдоскоп, Лариса Ґадіна, полігонний бізнес, генномодифікований Геннадій, швабра, світлуни, динозаврятина.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
***
Наполегливо подзвонили.
Андрій Сергійович відчинив двері й побачив перед собою незнайомця. Той був високий на зріст, кремезний, із насупленим і по-спортивному ваговитим обличчям.
— Ти Андрій Шаповал? — грізно, хоча й не голосно спитав він.
— Так, — невпевнено відповів Андрій Сергійович.
— Шаповал Сергійович?
— Так. А що вам треба, хто ви?
Удар був миттєвий і такий потужний, що Андрій Сергійович пролетів кілька метрів коридором, гупнувши потилицею об стіну. Тіло його незграбно розпласталося на підлозі.
Незнайомець увійшов до квартири, двері затраснулися.
— У мене нічого немає, ... [ Показати весь уривок ]
— простогнав Андрій Сергійович.
— То гірше для тебе, — сказав незнайомець і схопив Андрія Сергійовича, ставлячи його на ноги.
— У мене гривень п’ятдесят, не більше, але вони мені дуже треба...
— Я не по гроші прийшов.
Андрій Сергійович здивовано підвів очі.
— Мені не гроші потрібні, Шаповале.
— А що ж тоді?
— Маєш випускний фотоальбом із дитсадка?
— Випускний альбом? Там, де фотографії?
— Саме так.
— Маю. Я бережу його. Але навіщо він вам?
— Дозволиш пройти до кімнати? Зараз альбомчик порозглядаємо.
— Проходьте. Я зараз усе знайду.
Вони увійшли до кімнати. «Гість» сів на диван, а Андрій Сергійович витягнув із шухляди комоду старий, сорокарічної давнини фотоальбом.
— Давай сюди, я поки порозглядаю, а ти, будь ласка, зроби чайку.
Коли чай був готовий, незнайомець запросив Андрія Сергійовича присісти. Фотоальбом лежав на дивані.
— Упізнаєш? — незнайомець тикнув пальцем в одну з фотографій, під якою було виведено: «Сашко Терещенко».
— Це ти? Терещенко?
— Так. Сашко Терещенко.
— Я тебе майже не пам’ятаю. Тобто зовсім не пам’ятаю. Навіщо ти прийшов? Тобі потрібен альбом?
— Альбом мені не потрібен. У мене є точнісінько такий.
— Чого ж тобі треба? За що ти мене вдарив?
— Я прийшов по свій калейдоскоп.
— По що?
— По калейдоскоп, кажу. Знаєш, іграшка така дитяча. У мене був найкрутіший у групі калейдоскоп.
— А звідки він у мене може бути?
— Я тобі дав його на один день. Ти мені не повернув. Минуло сорок років, а ти й досі мені його не віддав!
— Я не пам’ятаю ніякого калейдоскопа!
— І ти хочеш сказати, що його в тебе нема?
— Авжеж, нема! Який калейдоскоп, Сашко, сорок років минуло!
— Погано. Якщо ти не повернеш мені сьогодні калейдоскопа, я тебе вб’ю.Терещенко витягнув із внутрішньої кишені пістолет.
— Ти божевільний, — Андрій Сергійович не на жарт перелякався.
— Я дав тобі свого калейдоскопа, бо ти був моїм ліпшим приятелем у групі. Дав, а ти не прийшов наступного дня. І через день теж не прийшов. Ти навіть на випускний ранок не прийшов.
— Мабуть, ми переїхали тоді на нову квартиру.
— Разом з моїм калейдоскопом.
— Вибач, але я не зберіг його. Ми все життя потім переїжджали з квартири на квартиру. Може, в одному з переїздів я його і згубив. І не тільки його, до речі.
— Краще б ти його не губив. Краще б ти все інше загубив!
— Хіба ж я знав!
— Ти ще не знав, що мені було від мами за нього. Вона мене била і зламала руку. Після того рука перестала рости.
Тут Андрій Сергійович помітив, що в його давнього одногрупника і справді майже немає руки. Піджак це приховував, але не надто добре.
— Не думай, я тебе й однією рукою скручу, — сказав Сашко Терещенко. — Я тебе надто довго шукав, щоби піти ні з чим. Заберу в тебе або калейдоскоп, або життя.
— У мене немає калейдоскопа. Ти мене вб’єш?
— Так.
— Вибач за руку. Але хіба то я винен? Тебе матінка била, а не я.
— Не ти, але через тебе.
— Моєї вини нема. Ти маєш це зрозуміти.
— Я це чудово розумію. Але зрозумій і ти мене. Я хочу компенсації. Я не можу по-іншому.
— Можеш. Ти не вб’єш мене. Це не по-людськи!
— Уб’ю, Андрію, уб’ю. Калейдоскоп або життя.
— Де я тобі його візьму, калейдоскоп цей?!
— Мене це не турбує. Я прийшов по нього. Якщо не повернеш — заберу в тебе життя. Маю ж я щось забрати.
— Будь ласка, подумай. Людське життя — не іграшка. Ти вб’єш мене, і цим завдаси страждань моїм близьким. Це гріх, він повернеться колись проти тебе.
— Так само, як твій давній гріх сьогодні повертається проти тебе.
— Але...
— Слухай, припинімо це базікання. Воно все одно не допоможе. Я сорок років тебе шукав, будь певен, в останній момент не передумаю. Віддай калейдоскоп.
— У мене його немає! Я навіть не пам’ятаю, щоб він був!
— Був, Андрію. Ти не пам’ятаєш, зате я пам’ятаю.
— Не вбивай мене. Будь ласка. Ох, якби ж я мав цей калейдоскоп! Хочеш, я відшкодую його тобі чим завгодно? Тільки не вбивай, благаю.
— Калейдоскоп або життя. Тільки так.
Прибулець навів пістолет на Андрія Сергійовича.
— Ну будь ласка, — простогнав той.
— Калейдоскоп або життя. Зараз я лічитиму до трьох. Після того як скажу «три», зачекаю ще секунду й натисну на гачок.
— Не треба!
— Раз.
— Будь ласка, благаю тебе, не треба! — на обличчі Андрія Сергійовича з’явилися сльози. — Я відшкодую чим завгодно, тільки не...
— Два!
— Убивця! — не витримав Андрій Сергійович. — Падло смердюче! Нема в мене калейдоскопа! Невже через це я маю померти! Ти, нікчемо, вбиваєш людину через якусь іграшку!
— Три!
— Добре, добре, добре, не стріляй!
Сашко опустив пістолета. Андрій Сергійович, тремтячи, підійшов до комода й витягнув з його шухляди стару дитячу іграшку — калейдоскоп.
— Удавися! — вигукнув він і запустив калейдоскопом у Сашка Терещенка.
Той спіймав його однією рукою, швидко підвівся й пішов геть із квартири Андрія Сергійовича. [ Згорнути уривок ]
|
