|
Зухвалі капітани : повість Великої Банки
Ред'ярд Кіплінґ
— Навчальна книга - Богдан,
2019.
— 160 с.
— (Серія: Книги Ред’ярда Кіплінґа).
— м.Тернопіль. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-10-5955-8
Жанр:
— Пригодницьке
— Роман-виховання
— Мариністика
Анотація:
Написана наприкінці ХІХ століття повість «Зухвалі капітани» була не вельми відома українському читачу, однак нині з’являється у повному вигляді, щоб запросити у світ морських пригод. Недаремно нашу книжку переклав справжній моряк — Антон Санченко, а проілюстрував художник-мариніст Геннадій Гармидер. Для дітей середнього і старшого шкільного віку та широкого кола читачів.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Двері в сигарний салон було прочинено з навітряного борту, і за краєм палуби було видно північноатлантичний туман. Лайнер гудів, попереджаючи рибалок, а хвилі хитали й підкидали його.— Цей синок Чейні — найбільша халепа на борту, — сказав чоловік у ворсовому пальті, голосно захряснувши двері. — Не треба його тут. Він надто зухвалий.Білявий німець простягнув руку за сендвічем й прогарчав, жуючи: «Я знай цей порода. В Гамерика повно такий дитина.Наука не йде без бука».— Ото ще хоч! Він насправді не шкідливий і вартий співчуття, — прогундосив ньюйорківець, витягнувшись на дивані під світловим люком. ... [ Показати весь уривок ]
— Його з самого ди-тинства тягають з готелю до готелю. Я говорив з його матір’ю сьогодні вранці. Вона мила пані, але не може впоратися з ним. Везе до Європи, щоб він завершив освіту.— Освіта ще й не розпочиналася, — докинув філадельфієць, що притулився в кутку. — Цей хлопець отримує дві сотні кишенькових грошей на місяць, він мені сам казав. А йому й шістнадцяти нема.— Його патько — то є салісниці, чи не так? — спитав німець.— Атож. А також шахти, ліс і пароплави. Батько побудував один маєток в Сан-Дієґо, інший в Лос-Анджелесі. Володіє півдюжиною залізниць, половиною лісопилок на тихоокеанському узбережжі та дозволяє дружині транжирити ці гроші, — ліниво продовжував філадельфієць. — Захід її не тішить, з її слів. Мені здається, вона просто їздить туди-сюди зі своїм сином і своїми нервами, шукаючи, що б його розважило.
10Флорида, Адірондакс, Лейквуд, Хот-Спрінґс, Нью-Йорк і знову по другому колу. Зараз він не більше, ніж поганенький готельний клерк. А ось коли повернеться з Європи, це буде справжній жах.— А батько сам про нього не подбає? — пролунав голос пана у ворсовому пальті.— Батько верне гори. Не хоче, щоб його турбували, я думаю. Він усвідомить свою помилку через декілька років, але буде вже пізно. Шкода, бо хлопець насправді хо-роший, якщо розібратися.— Наука не йде без бука, не йде наука без бука, — пробурчав німець.Двері грюкнули знову, і дрібний худорлявий парубок десь п’ятнадцяти років, з недопалком сигарети на губі, схилився всередину через високий поріг. Нездорова жовтизна обличчя не личила особі його віку, а вигляд поєднував нерішучість, браваду й дешевенький гонор. Він був одягнений у куртку вишневого кольору, бриджі, червоні гетри, велосипедні черевики та зсунутий на потилицю червоний фланелевий кашкет. Побачивши компанію, він присвиснув крізь зуби і сказав гучним, високим голосом: «А туман-то, га. Довкола звідусіль рибалки верещать. От би ми когось потопили, га».— Захлопніть двері, Гарві, — сказав ньюйорківець. — Захлопніть ззовні. Тільки вас тут не вистачало.— Бо що? — відповів той повільно. — Ви сплатили за мій квиток на пароплав, містере Мартін? Гадаю, я маю таке ж право стояти тут, як будь-хто інший.Він узяв із шахової дошки кілька гральних костей і почав кидати, — права рука проти лівої.— Щось, джентльмени, настрій кепський. Чи не зіграти нам в кості?Ніхто не відповів, тож він пихнув цигаркою, погойдав ногами і забарабанив по столу доволі брудними пальцями. Потім витягнув пачку банкнот, наче перерахувати.— Як почувається сьогодні ваша мама? — мовив стюард. — Я не бачив її за сніданком.— Вона в своїй каюті, я гадаю. Вона зазвичай погано переносить океан. Я не від того, щоби давати п’ятнадцять доларів стюардесі, тільки б вона за нею приглядала. Я не спускаюся зайвий раз униз. Мені не по собі в тій комірчині дворецького. Я в оке-ані вперше, як не як.— Не виправдовуйтеся, Гарві.— А хто виправдовується? Я перетинаю океан вперше, джентльмени, але, крім першого дня, мені жодного разу не було погано через хитавицю. Ні, сер! — він пере-можно ляснув долонею об стіл, послинив пальця й продовжив рахувати банкноти.
11— О, то ви безумовно джентльмен без страху і докору, — позіхнув філадельфі-єць. — Будете відомі по всій країні, як не побережетеся.— Атож. Я американець в першу чергу і в останню теж. І я це ще їм доведу, коли доберуся до Європи. Овва! В мене закінчились цигарки. Я не можу курити те сміття, яке продає стюард. Чи хтось із джентльменів не має з собою справжньої турецької сигарети?На хвилинку зазирнув старший механік, розчервонілий, усміхнений та спітнілий.— Привіт, Маку, — вигукнув Гарві, — як там воно?— Все як завжди, — серйозно відповів той. — Молодші шанують старших, старші намагаюцця тим тішитися. З кутка пролунав тихенький сміх. Німець відкрив свою сигарну скриньку та вру-чив Гарві тонку чорну сигару.— Це палять справжній чоловіки, мій юний друже, — сказав він. — Спропуєте? Так? Вам бульо сподопатись.Гарвіз виразним жестом підпалив ту бридку штуку: він відчув, що набуває ваги в товаристві дорослих.— Щоби звалити мене з ніг, потрібно більше, — заявив він, не тямлячи, що під-курює саме той жахливий «бичок», здатний перекинути коня.— Це ми сарас побачать, — відзначив німець. — Де ми є, містере Мактональт?— Майже на місці або поблизу, містере Шефер, — сказав механік.— Сьогодні вночі ми будемо на Великій Банці: а це значить, що ми посеред ри-бальського флоту зараз. Ми з дванадцятої години вже ледь не зачепили три дорі1й мало не знесли рею французика, пройшли впритул, так би мовити.— Вам потобаться мій сигара, авжеж? — спитав німець, бо очі Гарві наповнилися сльозами.— Гарна, міцний аромат, — відповів він, стиснувши зуби. — Мені здається, ми трохи збавили хід, чи не так? Вискочу гляну, що там лаг2 показує.— Так, я пи глянув, на вашому місці, — сказав німець.1Дорі — тип гребного човна, популярного на атлантичному узбережжі США.2Лаг — прилад для вимірювання швидкості судна у вузлах (миля на годину). В ті часи — вертушка за бортом на мотузці з механічним лічильником на борту судна, закріпленим на планширі.
12Гарві прохилитався через мокру палубу до найближчого релінгу1. Йому було дуже зле, але він побачив палубного стюарда, який прив’язував стільці один до одного, і, раз вже він похвалявся перед ним, що його ніколи не захитує, гордість погнала хлопця назад, на палубу салону другого класу, яка закінчувалася «крейсерською» кормою2. На палубі нікого не було, і він проплентався на самий ют3 , під флагшток4. Там він зігнувся від корчів, бо той «бичок» у поєднанні з хитавицею та вібрацією гребного гвинта вивертав з нього всю душу. Його голова запаморочилася; в очах танцювали іскри; тіло здавалося невагомим, п’яти мелькнули повітрі, він зімлів від морської хвороби, а судно саме накренилося й перекинуло його через релінг на кормі. Потім низька, сіра хвиля виринула з туману, підхопила Гарві ніби попід руки й швиргонула геть у море на підвітряний бік; темна зелень зімкнулася над ним, він знепритомнів.Його розбудив звук обіднього ріжка. В такий трубили в літній школі, в яку він колись ходив в Адірондаксі. Хлопець повільно пригадав, що він Гарві Чейні, який потонув і помер посеред океану, але був заслабкий, щоб звести всі факти докупи. Новий запах наповнив його ніздрі; його спину охопив мокрий липкий холод, а він сам був безпорадно повний солоної води. Коли він розплющив очі, то зрозумів, що перебуває все ще на поверхні моря, воно хвилюється довкола нього своїми срібляс-тими валами, в той час як він валяється на купі ще живої риби, витріщившись на широку спину в синьому в’язаному светрі.«Халепа, — подумав хлопець. — Я точно мертвий, а цей тут заправляє».Вінзастогнав, і незнайомець озирнувся, блиснувши парою маленьких золотих кульчиків у кучерявій чорній чуприні.— Ага! Тобі вже трохи краще? — озвався він. — Лежи, де лежиш, не розхитуй нас.Різким рухом весла він розвернув човна носом на безпінну хвилю, що спершу підкинула його на добрих двадцять футів догори, а за гребнем скинула у блискучу прірву. Але синій светр на ті всі гори з прірвами не зважав.1Релінги — поручні, огорожа верхньої палуби по борту з прутків та труб на відміну від суцільного фальшборту.2Крейсерська корма — напівкругла, виступає далеко над гвинтами. 3Ют — кормова частина верхньої палуби.4Флагшток — короткі щогли на носі та кормі корабля для підйому прапорів.
13— Оце я дав, кажу, що зумів виловити тебе. Нє, ну а шо? А ще краще, що мене не переїхав твій пароплав. Як це ти примудрився випасти?— Мені стало зле, — сказав Гарві, — і я не міг дати собі раду.— Я дуже вчасно подув у свій туманний ріжок, і твій пароплав трохи відвернув. А потім дивлюся — ти падаєш. Нє, ну а шо? Я думав, порубає гвинтом, але тебе ви-несло прямо до мене. І тепер ти велика риба! Цього разу не помреш.— Де я? — спитав Гарві. На його думку, там було не надто безпечно.— Ти зі мною у дорі, мене звуть Мануель, і я зі шхуни «А ось і ми» з Глостера. Я живу в Глостері. І на нас чекає вечеря. Нє, ну а шо?Здавалося, в цього парубка була додаткова пара рук і чавунна голова, бо йому мало було дути у велику покручену мушлю. Йому ще треба було підвестися, похитуючись разом з гойдалкою плоскодонного дорі, і послати через туман скрипучий,пронизли-вий крик. Як довго тривала ця розвага, Гарві не осягнув, бо зіщулився, нажаханий хвилями. Хлопцеві здавалося, що він чує постріл, і горн, і вигуки. Щось більше за дорі, алецілком таке ж хитке,забовваніло над бортом. Одночасно заговорили кілька голосів; його швиргонули у темну нору, де чоловіки в штормових клейончастих робах дали йому гарячого питва та роздягли його, і він провалився в сон.Коли хлопець прокинувся, то став очікувати першого дзвінка на сніданок на паро-плаві, дивуючись, чому так зменшилася каюта. Він перевернувся й визирнув у вузьку, трикутну печеру, освітлену лампою на масивному квадратному бімсі1. На відстані простягнутої руки від кутка в носа до фок-щогли2 тягнувся трикутний стіл. З його широкого боку ближче до корми, поза розкочегареною плімутською плиткою3, сидів хлопець приблизно його віку з плескатим червоним обличчям та парою блискучих сірих очей. Він був одягнений у синій вовняний светр і високі гумові чоботи. Кілька пар таких самих чобіт, старий кашкет і декілька поношених вовняних шкарпеток валялися на підлозі, а чорно-жовті штормовки колихалися туди-сюди поруч з койками. 1Бімс — поперечний брус набору корпусу судна. На них настилають дошки палуби.2Фок-щогла — найближча до носа судна щогла. На вітрильниках щогли наскрізь проходили через верхню палубу і впиралися у кіль, тобто йшли й через кубрик чи інші приміщення під палубою.3Плімутська плитка — залізна пічка з трубою з колін, виведеною назовні, яку вико рис-товували і для опалення, і для приготування їжі. Від відомої в Росії «буржуйки» відрізнялася акуратністю виготовлення.
14Приміщення було так переповнене запахами, як банка шпротами. Клейончасті штормовки тхнули особливо різко, і на цьому тлі вигравали аромати смаженої риби, горілого жиру, фарби, перцю й підмоченого тютюну; але все це, в свою чергу, змішу-валося із всепроникним запахом дерев’яних бортів і солоної води. Гарві з відразою помітив, що на його ліжку немає простирадла. Він лежав на матраці з брудного тику, повного якихось грудок та грудочок. А ще рух цього судна відрізнявся від руху пароплава. Воно не ковзало й не перевалювалося важко з борту на борт, а швидше звивалося дурним, безцільним чином, наче лоша на мотузці. Вода шуміла біля самого вуха Гарві, а бімси над ним скрипіли й скавчали. Все це примусило його розпачливо зітхнути й згадати маму.— Тобі вже краще? — спитав хлопець, вишкіривши зуби. — Кави хоч?Він приніс повну жерстяну кружку й підсолодив напій мелясою.— А молока нема? — поцікавився Гарві, оглядаючи два темні яруси койок так, наче міг знайти там корову.— От чого нема, того нема, — сказав хлопець. — І десь так до середини вересня не буде. Незлецька кава. Сам заварював.Гарві мовчки випив каву, і коли хлопець передав йому тарілку підсмаженої до хрусткої шкоринки свинини, накинувся на неї зголодніло. — Я просушив твою одежу. Але, здається, вона трохи збіглася, — сказав хлопець. — Я би такого не носив. Нічого з цього. Покрутися, глянь, чи десь не розірвалося.Гарві повихилявся вусібіч, але не помітив жодних пошкоджень.— Ну й добре, — сказав хлопець щиро. — Збирайся та йди на палубу. Батько хоче тебе бачити. Я його син, звуть мене Ден, я помічник кухаря і займаюся на борту всім, що забрудне для старших. Тут немає юнг, окрім мене, звідтоді як Отто зіграв за борт, і то він був голландець і мав двадцять років. Як ти примудрився випасти в таку збіса тиху погоду?— Море не було тихим, — буркнув Гарві сердито. — Був шторм, і мене захитало. Мабуть, я перекинувся через перила.— Вчора вдень і вночі були звичайні невеличкі брижі, — сказав хлопець. — Але якщо ти думав, що це шторм, — він присвиснув, — ти ще побачиш справжній. Швид-ше! Батько чекає!Як і багато інших нещасних молодих людей, Гарві ніколи за все своє життя не отримував прямого наказу — без довгих і часом слізних пояснень переваг чемності й причин прохання.Місіс Чейні жила в страху зламати його дух, що, можливо і до-
15водило її до межі нервового виснаження. Гарві не розумів, чому мав би поспішати на будь-чию вимогу, тож так і сказав: «Твій батько міг би спуститися сюди, якщо так палко бажає говорити зі мною. Я хочу, щоб він відвіз мене прямо до Нью-Йорка. Йому заплатять».Ден витріщався на нього все більшими баньками у міру того, як краса і сила цього жарту до нього доходили.— Тато, чуєш? — крикнув він у люк носового кубрика. — Він каже, ти можеш зі-скочити вниз і його побачити, якщо тобі вже так хочеться. Ти чуєш, батьку? У відповідь пролунав найнижчий бас, який Гарві будь-коли чув з людських вуст.— Досить дурниць, Дене, веди його до мене.Ден захихотів і кинув Гарві його покороблені велосипедні черевики. В голосі на палубі було щось таке, що примусило хлопця притлумити лють та утішитися думкоюпро те, як він поступово, байку за байкою, розповість їм про своє власне та батькове багатство дорогою додому. Цей порятунок безсумнівно на все життя зробить його героєм для усіх його друзів. Гарві піднявся на палубу вертикальним трапом й по-плентався на кормучерез дюжину перепон, туди, де невисокий, кремезний, чисто виголений чоловік із сивими бровами сидів на сходинці, що вела на квартер-дек1. Хвиля вночі прибилася, залишивши спокійне, гладеньке море, поцятковане до само-го обрію вітрилами десятків рибальських суден. Між ними рясніли маленькі чорні цяточки-дорі на риболовлі. Шхуна з трикутним вітрилом на грот-щоглі легенько похитувалась на якорі, і крім цього чоловіка біля даху каюти — тут її називали «над-будова» — на ній було порожньо.— Доброго ранку, чи вже й дня, краще сказати. Ти проспав майже дванадцять годин, юначе.— Доброго ранку, — відповів Гарві. Йому не сподобалося, що його звуть юнаком, а ще, як порятований потопельник, він очікував симпатії. Його мати билася в кон-вульсіях, варто йому було промочити ноги; але цей моряк не здавався схвильованим.— Ну, розповідай все по порядку. Це не інакше як Провидіння для всіх нас. Тож як тебе звуть? Звідки — невже з Нью-Йорка, — і куди — чи ж не в Європу, — ти прямував? [ Згорнути уривок ]
|
