|
"Українські невільники Третього Рейху" : Публіцистична хроніка
Сергій Батурин, Алла Кравченко
— Кальварія,
2005.
— 235 с.
— м.Львів. — Наклад 2796 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 966-663-165-2
ББК: 84.4 Укр-6 К-77
Жанр:
— Друга світова
Анотація:
Публіцистична оповідь письменника Сергія Батурина та історика Алли Кравченко присвячена жертвам нацистських переслідувань.
У книзі простежується безпрецедентна за масштабами злочинна діяльність нацистів зі створення системи таборів, з організації масової депортації мешканців України на примусові роботи за межі Батьківщини, витоки та способи дискримінації, яким піддавались примусові «працівники зі Сходу», умови їх життя та праці у Німеччині, а також долі після повернення на Батьківщину.
Книга розповідає про сучасні українські громадські організації жертв нацизму, про виплатну та гуманітарну діяльність Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення» при Кабінеті міністрів України — організації, яка опікується в Україні колишніми невільниками Третього рейху. Текст та ілюстрації у вільному доступі тут: http://www.ex.ua/100993472
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Найжахливішими були табори знищення, найвідомішими з яких стали Треблінка, Собібор, Хелмно, Бабин Яр. Їхня поява пов'язана з нацистськими методами вирішення «єврейського питання». Пам'ятаєте, що писав про євреїв Гітлер у книзі «Майн кампф», як він переслідував їх у перші роки свого правління?
Єврейське населення Німеччини поступово позбавлялося прав та виводилося з усіх сфер життя.
План вивезення усіх євреїв на Мадагаскар, вигаданий у 1940 р., не здійснився через військові невдачі Роммеля в Африці (Суецький канал залишався в руках англійців, іншої більш–менш безпечної дороги — повз Англію, ... [ Показати весь уривок ]
навколо Африки — для німецьких транспортів просто не існувало), отже нацистська верхівка винайшла новий, ще більш жорстокий та цинічний метод вирішення «єврейського питання»: тотальне винищення.
У1941 -1942 рр. у Польщі було створено мережу осередків знищення, а 20 січня 1942 р. на Вандзейській нараді прийнятий план «остаточного вирішення єврейського питання». Втілити цей план було доручено Гіммлеру та ґестапо.
Євреїв з Польщі, Голландії, Чехословаччини звозили до таборів знищення і вбивали у газових камерах.
Ось як це відбувалося у Треблінці.
Щоденно від Варшави до Треблінки за особливим розкладом курсували потяги з в'язнями. Після прибуття до табору в'язні вивантажувалися з вагонів.
Через спеціальний барак, призначений для роздягання, жінки та діти проходили до газових камер (усього у таборі було 10 камер), після жінок та дітей до камер проходили чоловіки, залишаючи знятий одяг у призначених для сортування місцях. Мерців спочатку ховали у ровах, засипаючи тіла хлорним вапном і накриваючи тонким шаром землі, а з весни 1943 р. — обладнано поміст, на якому за допомогою деревини та легкозаймистих матеріалів палили тіла жертв, як щойно вбитих, так і раніше похованих. Усі роботи з поховання та спалювання тіл виконувались молодими сильними чоловіками, які вибиралися з числа новоприбулих в'язнів. Ті, хто більше не міг виконувати ці роботи, знищувались разом з іншими.
З вересня 1943 р. по 4.11.1943р. в осередку знищення Треблінка будови та устаткування було демонтовано і частково вивезено, частково
знищено. Уся територія осередку виорана та засіяна; її охороняли двоє спеціальних вартових.
Частина в'язнів, які брали участь у роботах з ліквідації осередку знищення Треблінка, була розстріляна та спалена на купі хмизу, інші — вивезені для страти до осередку знищення у Собіборі.
Євреїв, що мешкали в Україні, нацисти із самого початку нікуди вивозити не збиралися.
У вересні 1941 року у Києві на околиці Сирець в урочищі Бабин Яр нацистами був створений табір знищення, у якому були страчені більше 100 000 людей: спочатку — практично усе єврейське населення міста ( за неповними даними — більше 30 тис. осіб, дивом урятувалися одиниці), а потім — городяни інших національностей: українці, росіяни, білоруси; військовополонені — без огляду на національність.
Киян(євреїв окупанти зібрали до Бабиного Яру, буцімто для переселення в інші місця сталого мешкання, й — убили.
Подібне нацисти скоїли й у Харкові, де наказали усім євреям міста зібратись у бараках на околиці міста для переселення, після чого знищили їх у Дробицькому Яру. У Харкові були широко застосовані машини( душогубки, що вбивали людей вихлопними газами, які подавалися до герметичної кабіни, де перевозилися жертви.
Єврейське населення Житомира нацисти просто вивели за місто, наказали викопати рови на узліссі, убили, а тіла поскидали у рови.
«Модель масового вбивства у Житомирі, — пише д-р Борис Забарко у передмові до книги «Живими лишилися тільки ми», — потім здійснювалась у багатьох містечках, де був відносно високий відсоток єврейського населення. Так це відбувалося у Бердичеві, Вінниці, Кам'янці Черкаської області і багатьох — багатьох інших містах і населених пунктах України»*.
Як бачимо, на відміну від Європи, в Україні «надлюди» часто навіть не утруднювали себе створенням таборів та осередків знищення і вивезенням до них своїх жертв — просто масово вбивали людей на їхній малій батьківщині, там, де вони народилися і жили... [ Згорнути уривок ]
|
