Олександр "Фоззі" Сидоренко : Winter Sport : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Кира Станиславская (джерело: "Пятница")

Таким образом Александр Сидоренко, он же Фоззи из группы «Танок на майдане Конго», отвечает на банальные вопросы о секрете успеха во время харьковской презентации своей второй книги. Это событие он сам не считает чем-то феерическим: вышла первая книга, а идей в дорожном ежедневнике автора хватало на две, потому через год решили состряпать и вторую. Все о том же: о проблемах и радостях жителей харьковской окраины, на языке, больше всего понятном для тех, кто тоже там вырос.

По сути, и первую книгу – «Ели воду из-под крана», и вторую – Winter sport можно считать частями одного полотна, изображающего ... [ Показати всю рецензію ] жизнь районов, которые в мексиканских сериалах принято называть трущобами. Точнее не полотна, а какого-нибудь граффити во всю гаражную стену. Рассказики-зарисовки о «ребятах с нашего двора», все как есть, без прикрас и даже без особых выводов. Почти репортаж с места событий, и едва ли не в реальном времени – это к тому, что в тех краях мало что изменилось. Хотя по поводу содержания второго своего творения автор шутит – судя по названию, наверняка это о провале российской сборной на зимних олимпийских играх в Ванкувере (на самом деле шапочка-петушок с данной надписью, если кто помнит, была очень популярна в описанный период у обитателей харьковских окраин).

Во время вечернего продолжения презентации в одном из харьковских клубов Фоззи после недолгих колебаний в шутку называет произведенный продукт «тетрадкой в твердой обложке». Называть это книгой в присутствии Сергея Жадана, посетившего вечер, у автора язык не поворачивается. Самокритично и, если честно, не без оснований. Литературой в полном смысле это не назовешь, особенно в сравнении с шедеврами современной литературы. Но здесь имеет место скорее феномен Цоя – он не был лучшим, но он был первым, и он был вовремя. Фоззи немного коряв в изложении, но так трогательно и точно помнит всякие атрибуты, штучки и словечки того времени и тех мест… Ностальгия – коварная штука: покажи человеку сифон для газировки и включи хит, звучавший на дискотеках его юности, и слезы навернутся на глаза просто физиологически, безо всяких художественных приемов. Безотносительно к тому, насколько человеку было плохо в этот период жизни – даже если он жил тогда впроголодь, скрывался от органов или остался без работы и крыши над головой. Начало становления Украины, ее январь и февраль, самое тяжелое и холодное время – на такую философию съезжает автор в конце книги, враз отбросив сленг и прибаутки. В обеих книгах такие неожиданные выпады из серии «а теперь серьезно» имеют место быть, и возможно, ради них все и писалось. На этой смеси смешного и страшного все и построено. Смешное здесь смешно по-житейски, так, что нарочно не придумаешь, страшное – страшно так же по-обыденному, без голливудских спецэффектов, просто своей безысходностью. Потому и читается текст с гремучей смесью умиления и содрогания. Но это лирическое отступление лично от меня, прочитавшей обе книги. Если в двух словах: прочесть можно. И если вы гоп с окраины, и если вы мажор из центра. И если вы не харьковчанин вообще или даже не украинец – это будет для вас так же экзотично, как что-нибудь про Гватемалу, например. Много вы знаете про Гватемалу? Ну вот. А теперь к вопросам и ответам творческой встречи, потому что автору было что рассказать помимо уже написанного им текста.

Звездой Фоззи себя не считает. И даже вокалистом не считает, а только музыкантом харьковской группы. Признается, что ребята уехали из Харькова в свое время только потому, что не было соответствующих интернет-технологий для дистанционной работы. Сейчас он уверен, что уезжать необходимости нет, и всех при случае отговаривает. Побочные обязанности звезды Фоззи на себя тоже возлагать не любит – по разным танцевальным проектам ходит в основном Фагот, а для Фоззи хватает того, что он является капитаном футбольной сборной украинских звезд. Говорит, если придумают какой-нибудь звездный телепроект, где нужно будет играть в футбол или писать книги, он поучаствует, а до того – никак.

Особо цепкие фразочки для своей летописи Фоззи не придумывал, а заимствовал у талантливых современников: «Я беззастенчиво пользовался афоризмами соседей по микрорайону. Вы ходили когда-нибудь на Московский базар под мостом? У нас был сосед справа, которому действительно нужно было книжки писать. Всякий раз, когда он в нарды нас обыгрывал, он сочинял какую-нибудь новую колкость, называл нас «музыкантишки»… Есть какое-то количество людей, которые мыслят, скажем так… необычно. В Харькове их особенно много, потому что учитывая приграничные территории, заселение и перезаселение, плюс количество людей с высшим и незаконченным высшим образованием. Грубо говоря, есть люди, которые делают афоризмы, и в Харькове их более чем достаточно. У меня есть одноклассник, который живет в городе Баден-Баден. Когда он мне звонит на Оболонь, я всегда кладу рядом какую-нибудь записанную книжку, чтобы записывать харьковские выражения». А в последнее время Фоззи не дает покоя новость о том, что кто-то в Израиле издал словарь харьковских слов: «Представляете, какой это был бы хит на харьковской книжной выставке?»

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Бондар-Терещенко (джерело: "Україна Молода")

На відміну від першої прозової збірки Олександра Сидоренка «Фоззі», в якій він випробував свій стиль від пацанських оповідок до ліричних замальовок, нова книжка Winter Sport, що вийшла в Харківському видавництві «Треант», цілком органічна в сенсі жанру. І даремно автор у післямові цурається порад видавця щодо називання свого дітища справжнім романом. По–перше, місце дії у книжці вкрай локалізовано, «ментально это микрорайон Новые дома, из которого вышли «ТНМК», як свідчить автор. По–друге, маємо стьобаний не на швидку фабульну нитку наскрізний сюжет із виживанням певного гурту героїв, розписаний ... [ Показати всю рецензію ] автором від народження до самісінької смерті декого з них. Хіба ж це не роман — нехай навіть у новелах — за всіма теоретичними категоріями?

По–третє, мова самого твору. Звичайно, «харківська» топографічна прив’язка, яка від часу Хвильового до епохи Чичибабіна з будь–яких літературних спроб робила самодостатню екзотику, спрацювала й цього разу. Але на користь «романного» жанру. «Некоторое время назад я вставил в песню «Зачекай» слово «зусман» и был неслабо удивлен, когда узнал, что оно — не украинское, что это — идиш, который врос в наш язык», — пише автор. І справді, вирази на зразок «шлемазый» і «цимес» не сходять з язика героїв цієї «харківської» прози, разом із словами типу «тремпель» (плечі для одягу) і «кобуча» (дурепа, кобила). Ну і вже знайомі з першої збірки «Фоззі» епіграфи зі Стівена Кінга і Фазіля Іскандера — як данина непоганому домашньому вихованню автора.

Отже, власна мова збірки — це вже половина «теоретичної» справи, а практичну вирішує сюжет. Який він наразі у цьому строкатому вінегреті пацанських оповідань? Здебільшого це п’янки–гулянки, бійки з монтировками, загорнутими в «Ленінську зміну», а також численні злодійські випадки з життя героїв мікрорайону і детальні розбори польотів із зануренням у давню родинну міфологію. З–поміж головних героїв — Льоша Коцаний, Алік Сторож і Альо на з Нелею, а ще тато Коля–космонавт і тамада Серьожа Шулімович із родини на прізвище Какуля. Крім цього, ще обов’язковий Віталик із шостого поверху і «какой–то незнакомый сосед Быка, который стырил у своей жинки кастрюлю винегрета, чем вошел в долю».

Для тутешніх хлопців за даного районного розкладу один вихід — або в спорт, або в тюрму, адже батьки майже у всіх сидять, а матері гуляють. Для дівчат головне — вискочити заміж, а потім працювати у ларку, де «вся надежда на ближе к вечеру, когда фраєра начнут брать «Амаретто» для телок, а пищевой спирт «Ройал» для себя». Утім буває, що життя налагоджується, і герої цієї прози, пішовши в кримінал, починають курити «Мальборо», відкладають гроші на літо, щоб, знайшовши за весну гарну дівулю, вибратися на море. Так само героїням іноді випадає прогулятись королевою зі струнким хлопцем, потягуючи шампанське з горлечка. Але, як зауважує автор збірки, «жизнь и киностудия Довженко — разные штуки», оскільки лише «по сказке рождают тебя в любви для любви, а по жизни рождаешься через месяц после свадьбы и такой, какая есть».

Словом, крута ця «харківська» проза, а тому близька і зрозуміла для тих, хто заскочив часи шаленого злету і глухої безнадії в період 90–х років. Рекет, бандитські сходки, злодійська романтика і решта з того, що раптом сталося, коли «все вокруг слетело нахер врассыпную с поломанной карусели, и по местному коммерческому каналу повалили американские фильмы». Якраз звідси у книжці «Фоззі» — цитатна ностальгія за радянським кіно. Занурюючись у вир тутешніх «морозних» подій, виринаєш у наше сьогодні з неабияким полегшенням, адже сам давно вже вийшов із цього спорту. І так добре стає на душі — значить, автор збірки «будто долго болел, а теперь выписали».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Невідомий (джерело: "Дзеркало тижня")

В анотації до збірки лідера гурту «ТНМК» його прозу порівнюють зокрема з писаннями Інго Шульце, і це слушно. А ще доречно буде згадати екстремальні тексти таких яскравих представників покоління 90-х, як Томас Бруссіг, Мирослав Нагач і Карі Готакайнен. Себто крута «харківська» проза Фоззі буде близька і зрозуміла тим, хто заскочив часи шаленого злету і глухої безнадії у період 90-х років, де панували рекет, бандитські сходки і решта з того, що раптом сталося, коли «все вокруг слетело нахер врассыпную с поломанной карусели, и по местному коммерческому каналу повалили американские фильмы». Саме звідси ... [ Показати всю рецензію ] у збірці Winter Sport — рясна цитатна ностальгія за радянським кіно, стійка, наче місцева мода на вівчарок після чергового показу фільму «Ко мне, Мухтар». Занурюючись у вир цих балачок, виринаєш у наше сьогодення з неабияким полегшенням. І так добре стає на душі, значить автор збірки, «будто долго болел, а теперь выписали».

Попри локальну прив’язку цієї прози — «ментально это микрорайон Новые дома, из которого вышли ТНМК» — мова збірки Winter Sport доволі інтернаціональна. По-перше, «місцеві» вирази на зразок «шлемазый» і «цимес» разом із новотворами типу «тремпель» (плечі для одягу) і «кобуча» (дурепа, кобила) не сходять з язика героїв оповідань, викладених російсько-українським сленгом, суржиком і бандитським арго. По-друге, у самій Росії, як запевняє автор, балакають не краще за слобожанський люд. «Братан, короче, выйдешь на круг трайлика, сядешь на «тройку» и рулишь до кончала, — підказує дорогу російський міліціонер. — Там сойдешь и на вниз, на «семнадцатый» трамвай, только не засни, тебе через остановку».

Утім, над прозою Фоззі не задрімаєш. Градус її буденних сюжетів крутий, напруга мікрорайонних пригод висока, а збірна солянка маленьких комунальних трагедій надто перчена і за версту відгонить бідою. У цій веселій атмосфері раннього пострадянського капіталізму намагаються жити і виживати головні й другорядні герої збірки — Льоша Коцаний, Алік Сторож і їхні дружини Альона з Нелею, кримінальний авторитет дядя Вольдемар, тато Коля-космонавт і тамада Серьожа Шулімович з родини на прізвище Какуля, а ще обов’язковий Віталік з шостого поверху і «какой-то незнакомый сосед Быка, который стырил у своей жинки кастрюлю винегрета, чем вошел в долю». Тутешні хлопці зазвичай ідуть зі спорту в бандити, дівчата одружуються з ними і гендлюють горілкою в ларьку, ну а батьки або спиваються під магазином, або давно і надійно сидять на зоні. Ось такі-от маємо національні особливості «зимових видів спорту» по-харківськи.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: "Буквоїд")

2009 року вийшла у світ перша книжка Фоззі – Олександра Сидоренка, музиканта гурту «Танок на майдані Конго». Книжка, котра на тлі художніх спроб інших представників тусовки, скажімо, прози Анжеліки Рудницької чи поезії Надії Грановської, засвідчила: до українського шоу-бізнесу часом потрапляють талановиті люди.
Лише рік відділяє книжку «Ели воду из-под крана» від нової збірки «Winter sport», а проте можна говорити про якісні зміни у художній манері автора, що також не частий випадок у сучасній українській літературі. Попри те, що загальна тема оповідань Фоззі лишилася незмінною – світовідчуття ... [ Показати всю рецензію ] «маленької людини» пострадянської епохи, – «Winter sport» справді, як зазначено в анотації, подає майже класичну єдність місця і часу. Місцем, де розгортаються події, і якого так бракувало першій збірці, на цей раз цілком упевнено й без жодних винятків стає Харків.
«Winter sport» – це ода Харкову, але не в стилістиці міського романсу, а скоріше, в дусі дворової лірики. Тут немає зубодробильних пасажів про те, як прекрасно пройтися літнім вечором затишними вуличками рідного міста, вдихаючи аромати і тощо-тощо. Вже перше оповідання категорично застерігає: коли виходиш ближче до півночі, та ще на кінцевій, розслаблятися не можна. А краще мати при собі пляшку, котру при потребі можна перетворити на «розочку», головну зброю пролетаріату. Порада, до речі, актуальна не лише для дев’яностих. Тож мандрівка Харковом не буде томною для читачів-гостей міста, а мешканцям подарує численні моменти радості впізнавання – наприклад, провулку між моргом та музінтернатом, де персонажам удається роздибати свіжого жмура, за допомогою якого вони планували покращити своє матеріальне становище.
Попри ці, на перший погляд, шокуючі подробиці, у книжці Фоззі немає тієї жорсткої чорнухи, котрою відзначаються тексти світлої пам’яті Олеся Ульяненка чи нині здравствующого Володимира «Адольфича» Нестеренка. Для його персонажів більш природнім є не смерть у кривавій бійці, а, скажімо, тихий відхід у стані алкогольного сп’яніння. Не вбивство, а самогубство визначає метафізику цих простих громадян зі спального району, для котрих «гласність і перебудова» означали не демократизацію суспільства, а крах усього дотеперішнього життя. Нова доба зламала поступальну схему розвитку і поставила нову задачу – «тупо вижити». Тому кожен новий день є випробуванням на міцність; і не лише зовнішніми обставинами, а насамперед – міжлюдськими стосунками. Як сталося, що ця галіма дура, котра шантажує Аліка тим, що забере сина, – його дружина? Чому друг написав заяву в міліцію про нібито вкрадену машину? І як знайти себе у цьому світі, де навіть дочку добре поставленого авторитета з зони не любить її законний чоловік, а любить хіба знайдена в снігу киця?..
На початку книжки оповідання видаються нібито обірваними, хоча й майстерно розказаними історіями без фіналу. Цілість утворюється лише наприкінці, коли стає зрозуміло, що всі твори поєднані між собою спільними персонажами й фабульними ходами – в цьому нове видання також є, безперечно, композиційно сильнішим за попереднє. З післямови зрозуміло, що видавець, Завен Баблоян, бачив книжку як більший епічний твір, проте автор наполіг саме на такій формі. Від себе скажемо: роман не роман, але очевидно, що Олександр Сидоренко на шляху до добротної повісті.
Нарешті мова. Цілковита прив’язка до харківського локусу вплинула й на характер викладу – оповідання збірки «Winter sport» написані російською мовою, але російською, що майже впритул наблизилася до самобутнього феномену «харківської російської». І хоча окремі слівця на кшталт «евойный» викликають певні сумніви щодо їх побутування в живорозмовному харківському дискурсі, а сполучник «что» не скрізь послідовно замінений на «шо», мовна стихія передається автором напрочуд удало.
У цілому ж «Winter sport» – це відверта розмова на серйозні теми, не позбавлена, проте, легкого гумору; книга, котра відшукує основи людської екзистенції в звичайних побутових речах; текст, в якому автор не диктує правил і не накидає ідеологічних схем, охоплений насамперед співчуттям до своїх персонажів і бажанням розповісти читачеві цікаву історію.

[ Згорнути рецензію ]