|
Дружба ± Фройндшафт" : нон-фикшн
Олександр Апальков
— Склянка Часу*Zeitglas,
2020.
— 348 с.
— (Серія: нон-фикшн).
— м.Канів. — Наклад 500 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 978-617-7425-46-4
Жанр:
— Проза
— Історичне
— Автобіографічне
Анотація:
На матеріалі першої книги «Нотатки про дружбу» вже написано багато статей , курсових і декілька кандидатських робіт і знято фільм…
Нині я розширив книгу деякими записами із моїх щоденників, пописаних всілякими датами та подіями, які нині нагадують мені про хвилини радості, гіркоти, надії та затятості… Тож, сподіваюся, нове видання, повернувши на свої сторінки втрачене і збагатившись новими темами та розділами, знайде собі читача.
Ол.Апальков
|
Лінк із зображенням книжки:
|
...Лютневим днем 1991 року я стояв під стінами німецького посольства у Києві. Сипала мрячка. Тупцювали сотні людей, місячи бруд під ногами. Хаос. Аби потрапити до нутра посольства, слід було відмічатися на перекличці через певну кількість днів… І цей процес буде тривати майже місяць… «Це — мінімум — сказала мені дама у поношеному пальто,— хочете швидше, платіть 150 доларів».
Моє перше бажання подивитись Німеччину явно терпіло фіаско. Тоді у мене не було не те, що 150 доларів, а зайвого карбованця на пиріжок.
Той перший раз мене із дружиною запросила до Німеччини пані Хелена Меерен з міста ... [ Показати весь уривок ]
Аахену. Пані Хелене Меерен, дівоче призвише Мільц (1913—2002) була жінкою відомого доктора Вільгелма Меерен, головного лікаря Аахенської кліники. З пані Меерен познайомився я випадком у 1988 році. А випадок, як відомо, править світом. Я працював тоді науковим співробітником музею Т.Г.Шевченка у Каневі. Опісля проведеної мною екскурсії для котрої вже групи німецьких туристів, до мене підійшли дві жінки. Подякували за змістовну розповідь. Сказали, що ніколи не чули про Шевченка. Спитали, чи не маю я бажань, які вони могли б мені здійснити.
— Мені хочеться почитати поезії Ніцше. — відповів я.
— А ще кого?
— Ремарка.
Ми розпрощалися. А через місяць мені прийшла бандероль (чомусь через Москву). В ній були книжки віршів Ніцше та роман Ремарка «На західнім фронті без змін». Ми почали листуватися. Пані Меерен писала ще за старим правописом і каліграфією. Таким чином, я поволі долучився до так званого «готичного» письма та шрифту. Це згодом уможливило вільне читання старих німецьких книг, рукописів, документів.
Та повернемося до лютого 1991.
Посольство ФРН,(тоді ще на вулиці Чкалова) було неприступне. До того ж мені пояснили, що моє запрошення з 15 березня втратить чинність, адже бланк діє лише 6 місяців з дня його підписання…Та, окрім цього, до запрошення я мушу додати телефонограму від пані Меерен, де вона б узяла на себе обов’язки по медичному страхуванню у випадку нашої хвороби…
В ті часи слід було замовляти заздалегідь телефонні розмови «на закордон». Я уявив, скільки ще прийдеться микатися, аби отримати візу. Я роздивлявся натовп. Всі замучені обличчя. Сині від холоду та приймання для сугріву чарки-другої носи. Запалі очі. Зігнуті виї. І серед цього натовпу шмигають хлопці у шкіряних куртках з емблемами посольства на лацканах. Це саме їм слід було дати ті 150 доларів. І вони впустять у такі недосяжні пройми дверей…
Мерзотність і сором.
Я був певний: нашу державу слід визнати за феномен Господнього покарання. Адже все, що в СРСР діялося останні вісімдесят з надлишком років, все скидалося на злочин проти людськості. У своєму щоденнику (я пишу їх з 14-ти років) записав у той день:
«Навряд чи у нас вже діють такі поняття, як чесність, повага, доброта, милосердя та звичайнісінька порядність. Якщо при царизмі для поїздки за кордон було достатньо погукати двірника, дати йому целкового, з тим аби він збігав у поліцію та приніс вам виправлений закордонний паспорт, з котрим можна було йти на вокзал, купувати квиток, та їхати, куди заманеться…То тепер… Ах, це тепер — ганьба та сором в орнаменті приниження».
В той день скінчилася війна з Іраком. Втрати міжнародних військ — 343 вбитими. Іракці провели тактику спаленої землі: підпалили 727 свердловин нафти, реальна загроза світової природної катастрофи.
Україна мріяла про вільне життя. Адже ще із зими минулого року СРСР практично не існувало. Утворений у Бєловежській пущі СНД дихав на ладан… В Югославії чисельні етнічні конфлікти переростали у громадянську війну. Здавалося, що незабаром прийде кінець світу.
Біля церков плакали клікуши: «Кінець світу, сказано пророком, настане при Міхаїлі Міченому». У Михайла Горбачова красувалася родима пляма на всю залисину…
Я ж їздив відмічатися до посольства. Кожен третій день. З Канева до Києва, та знову до Канева. Виходило 160 км. Туди й назад. Інколи я ночував у київських друзів-художників. Я спав у їх майстернях, вдихаючи запахи свіжих полотен, та читаючи книжку Лео Сіверса «Россіяни та Німці, тисячолітня спільна історія» . Сіверс, посилаючись на хроніки, переконливо писав, що ми майже брати…
Але біля неприступних стін посольства я знову сумнівався в німецькім братстві. Мочився дощ. Падав сніг. Шаленіли останні заметілі. Хльостала крупа… А натовп не зменшувався. І я розумів — бажання попри щоб там не було побачити інші світи у людей незгасне... [ Згорнути уривок ]
|
