|
Альманах "Скіфія-2020-Літо" : : (проза, поезія, есеї, критика), упорядник О.Апальков
Олександр Апальков, Івушкіна Олена, Киян Валія & Лоцький Юра
(Переклад:
Апальков Олександр)
— Склянка Часу*Zeitglas,
2020.
— 234 с.
— (Серія: альманах СКІФІЯ).
— м.Канів. — Наклад 500 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-617-7425-55-6
ББК: 84 (4-Укр.-Рос) 6-5
Жанр:
— Проза
— Поезія
— Альманахи
Анотація:
До альманаху вкючено твори 54-х авторів сучасної України. У тому числі декілька лауреатів міжнародного літературного конкурсу "Наше серце".
Примірники альманаху можна придбати, замовивши в редакції.
Вартість примірника 100 грн. (+пересилка Укрпоштою)
zeitglas.kaniv@gmail
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Олександр Апальков
Вітряк Надії
Надя дивилася в небо. Воно летіло.
Щаслива своєю небесною провиною, Надя вслухувалася в себе.
Ось воно диво. Добре, що вона йому довірилася.
«Я мов блаженна, — думала вона, — втім, боже, як мені солодко. І жоден гад не бачив. Ось тільки капелюшки соняшників дивляться. Але ласкаво. Хоч і заздрісно. Як пахнуть. От так би лежати до самої смерті. І нічим не ділитися. Ні з ким».
Як мало, здавалося, було світлих днів в її житті. За всі двадцять років.
Всі ці роки її вчили. Направляли. Опікали.
І вона була слухняна. І вдячна. Проте якими рівними і сірими ... [ Показати весь уривок ]
були ті роки. Тепер кінець. Все, досить. На волю. Вона видихнула свою колишню душу в небо.
Євграф стежив за небом теж. Воно здавалося йому морем. І його, Євграфа, несе вітер, мов павука на власному рваному павутинні.
Аж ось він подумав про Надю; про те, що і раніше були красиві жінки. Сотні років назад. Тисячі. І навіть його тітка в молодості, така схожа на Надю обличчям. По старій фотографії.
Але минули роки. Відлетіла за ними молодість. Краса розчинилася, як он та хмаринка…
А якщо так, то треба хапати все, що дає життя. Все! Красиве і дивовижне! Не брати, — дбайливо і обережно, — а хапати. Саме хапати і насолоджуватися. Адже я ж нічого не краду. Ні в кого. Я хапаю.
Як там у Висоцкого: «Зазіваєшся — він хвать, і тікать...»
Смішно і дрібно. У мене — хвать і давай її м'ять. Цінувати потрібно дари життя. Поки молодий. А там — що Бог дасть. Бо ніхто не загляне в книгу долі.
Звук скрипучих залишків вітряка. Ось що давно хотіла почути душа Наді. Подумати тільки. Вона бачила цей вітряк тисячі разів. Ходила поряд. Бувала неподалік. І ніколи не думала, що саме тут вона відчує своє щастя. Щастя, як давно заслужену броню від усіляких образ і кривдників. Як порятунок від відчаю.
Їй здалося, що вітряк дихає. Що він став живою істотою. Ніжно-улюбленим і єдиним свідком. Її тихого і божевільного вінця.
Ось воно, щастя.
Вона могла виразити його лише диханням. Хотілося запалити свічки всім богам. І навіть язичницьким. Вітру, який розтинав її руки. Підняті до неба.
«Я, немов вітер, — думав Євграф, — який лише шалено дме навколо. Крутить загублені вітряки. Тріпає змучене надією волосся жінок, що мені зустрілися. Та колише головки незрілих соняшників. Навіщо? Навіщо я звадив її. Дав їй надію. Адже нічого ж у неї не буде. Окрім страждань і пам'яті».
Здавалося, земля зітхнула разом з ним. Співчутливо і тривожно.
Стулити б очі. Заткнути б вуха. Навік. І зникнути туманом. Холодним і байдужим...
Олександр Апальков "ВІТРЯК НАДІЇ" стор. 230-231 [ Згорнути уривок ]
|
