|
Мій дідусь був польським переселенцем : Повість
Тетяна Іваніцька
— Ліра,
2020.
— 168 с.
— м.Тернопіль. — Наклад 1000 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 978-966-981-377-0
Жанр:
— Друга світова
— Пригодницьке
— Подорожня історія
Анотація:
«Мій дідусь був польським переселенцем» – художній твір з елементами документалістики, написаний на основі реальних подій. Містить дві сюжетні лінії – сучасну та історичну. Перша частина – жива розповідь про пошуки забутого родинного села. Друга – «сюжет у сюжеті» – оповідь про примусову депортацію сім’ї Копалецьких під час Польсько-Українського переселення 1944-1946 років. Дві історії абсолютно незалежні, але тісно переплітаються одна з одною, що додає тексту особливої експресії.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Розділ 11
На вулиці – холодна зима. Така, що пробирається не лише за комір, а й за грудину. І не морозом єдиним. Більше пробирає біль.
Скільки днів йшлося – ніхто вже не рахував. Наче примари, брели люди довжелезним змореним караваном, оминаючи нерозуміння та злість в очах стрічних. Перепочинку було мало, втомилися всі. Ні слів, ні емоцій. З коренем вирвані та кинуті у невідомість.
- Ми маємо дійти до міста Золотий Потік, - мовив до Михайла його друг Стефан Кетнер, що теж був одним із переселенців
- А не знаєш, то далеко од сюди? Вже сил немає, аби йти далі.
- Та кажуть, шо тут, за поворотом, ... [ Показати весь уривок ]
буде ше одне місто, а від нього кілометрів зо двадцять – Потік.
- То добре … Добре.
За поворотом і справді виднівся населений пункт. То було село Підзамочок – невелике, але охайне, та ще й при дорозі, а отже, не бідне. Обабіч шляху виднівся могутній кам’янистий замок, а за ним – мальовничі просторі схили над річкою з березовим гаєм поруч.
Далі, за схилом і крутими поворотами, було місто Бучач – красиве, величне, чимось схоже до рідного Перемишля. Надворі четвер і, вочевидь, базарний день. Все навколо метушилося, продавці розкладали свої товари вздовж усієї ринкової площі, люди носилися, наче бджоли на пасіці, та, попри все, цей населений пункт захоплював до неможливості. Посеред усього цього хаосу трохи гордовито, у вічній задумі, спостерігала за плином життя дивовижна ратуша, прикрашена просто небаченими скульптурами. На пагорбах, що оточили місто, стояли непідступний кам’яний замок, монастир та стара могутня церква.
- Агов! Ви куди їдете! Базар на вулиці, і вози замісили болото на дорозі. Воно ще тиждень буде висихати, а потім знову розкаламутиться. Ви не підніметеся своїм караваном на пагорб, - кричав у цій метушні міський патрульний.
- Ми маємо наказ доправити переселенців до Золотого Потоку, - відповів офіцер, який керував переселенням.
- Та нашо вам того! Хто то буде провіряв. Дайте собі на спокій і лишіт їх десь за роздоріжжям. До Потоку ше кілометрів зо двадцять. Он коли інших лемків пересиляли, то вони вернулися до Підзамочка. І нічого – живуть якось.
- По-перше, вони не лемки, а, по-друге, документи як мені потім оформляти?
- Та на місці все рішимо. Дайте спокою нам краще.
Гурт людей зупинився і просидів при в’їзді до центру міста більше півдня. За той час складалося враження, що чи не всі жителі міста встигли пройтися повз, кинути невдоволені погляди та обмовитися, що то переселенці, й люди вони погані, оскільки влада вирішила їх виселити зі своїх домівок. Якісь жіночки осторонь кричали, що не потрібно у їхньому місті такої біди, хтось обходив боком, мов від прокажених, а хтось ревно захищав, мовляв, негоже людей кидати у біді. Місцеві жителі збурились та розділилися на два фронти, зчинивши просто неймовірний гамір.
Тим часом солдати, які виконували переселення, щось жваво та на емоціях обговорювали з місцевою владою та патрульними, сперечалися і відверто нервували. Врешті-решт командир повернувся до людей, наказав розвертати вози та повертатися назад.
За два кілометри від Бучача, на просторих схилах розтяглося село Підлісся. Таке маленьке, що складалося враження, ніби це просто одна довга вулиця, воно мирно стояло осторонь, шукаючи затишку від міського гамору. Від віку в ньому не відбувалося нічого надзвичайного, окрім виселення двадцяти польських сімей минулого місяця. За результатами переговорів з владою Бучача, весь караван переселенців мав поселитися саме у ці двадцять будинків.
Десятками люди оселилися у холодних покинутих будівлях, з яких протягом місяця добряче познущалися мороз та місцеві хлопці-розбишаки. Тижнів зо три робота у селі не вщухала: чоловіки спорудили невеликі шалаші на подвір’ях, жінки поралися та наводили лад у нових помешканнях. Хто зна, скільки ще доведеться ночувати у цих хижах і що буде далі. [ Згорнути уривок ]
|
