Петро Яценко : "Повернення придурків" : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Елена Романенко (джерело: Журнал "Cosmolady" (квітень 2005 р.))

Что же касается украинского "вклада" в сокровищницу поводов для осмеяния, то тут не все укладывается в традицию "Энеиды" Котляревского. Молодой львовский литератор Петро Яценко рассказал историю двух друзей-"придурков", не привязывая их похождения ни к гастрономии, ни к политике. Молодые люди претерпевают бесконечный ряд личных катастроф, замешанных на абсолютной их непрактичности. Не представляя себе, что можно "цепляться за жизнь", эти мечтатели "в кубе" запросто расстаются со всеми вещами и возможностями, устраивают автокатастрофу, чтобы попасть в рай, но и там немало поражают его обитателей ... [ Показати всю рецензію ] своими и для рая нелогичными поступками. Следить за перипетиями приключений героев Яценко странновато и страшновато одновременно. Это не сатира, не сарказм, не стеб и не "черный юмор", - как показывает опыт прочтения этой книги, расставание с идеализмом юности также может быть смешным.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дмитро Лазуткін (джерело: Журнал "Книжник-review", #01 (106) 2005)

Напевно, вперше за останні кілька років мені потрапила до рук настільки потенційно кінематографічна книга. І вдвічі приємним цей факт робить те, що книга ця - саме українська. Причому, йдеться не про звикле поетичне, а про нормальне сучасне европейське кіно. Із колоритними персонажами, динамічним сюжетом, добрим гумором та елементами абсурду. Головні герої - прості хлопці. Дуже прості. Головні герої - справжні придурки.

Книга Петра Яценка Повернення придурків, видана "Кальварією" в серії "Бібліотека журналу "Четвер", - це казка, у якій здійснюється Нездійсненна мрія, це, водночас, і майже правдива ... [ Показати всю рецензію ] історія. Просто позитивними героями тут є надто дивні люди, які мають телевізор, аби на нього ставити миску з яблуками, дарують виграшні лотерейні квитки, і неприкаяні настільки, що, навіть, потрапивши на той світ, примудряються повернутися.

- Давай тут помремо, - запропонував я, - тут тепло і спокійно.
- Ми не можемо померти, - захитав головою Мула, - ми ж придурки.

Їхні вчинки - дивні, ситуації, в які вони потрапляють - неймовірні, а виходи, які вони знаходять, і рішення, які вони приймають, - смішні й нелогічні, прості й майже бездоганно-ідіотські. Непрактично геніальні. Врешті-решт, іноді абстрагуватися від заморочок і штучностей законів суспільства, стати придурком - це єдино можливий чесний спосіб зберегти совість чистою, змінити світ або замінити його на інший - свій власний.

Унікальний стиль мислення головних героїв здається відверто симпатичим. Дозволю собі процитувати один із напіванекдотичних моментів:

"На узбіччі автошляху стояв трейлер з увімкненми фарами. Зйого тентованого черева зрідка чулося сумне м3кання корів.
- Їх везщуть щоб зробити з них фарш і ковбасу, - сказав я.
- Друже, що ти любиш більше: самчну ковбасу чи живу корову? - спитав мене Мула.
- Коли ситий, то люблю корову, а коли голодний - ковбасу, - зізнався я чесно.
- Друже, будь людиною, - сказав Мула, - подивися на все очима корови.
Я на мить замислився: корови, виявилося, потрібні не лише для молока й м'яса, а й для духовного вдосконалення."

Зрештою, "хороша книжка неодмінно повинна мати принаймні добий запах!" - вважає герой історії. І ця книжка його має.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Мария Лапаева (джерело: Журнал "Афиша" №48 (191), грудень 2004 р.)

Приличный роман от молодого писателя Петра Яценко, засветившегося в "Четверге". Согласно мифологии Яценко, мир состоит из боссов, людей-червей, исполняющих указания первых, и придурков - к ним относятся поэты.

История Мулы и его безымянного друга полна конфузов и недоразумений. До того, как в их жизни начались странные происшествия, Мула спокойно готовил пироги с яблоками, а его друг "лепил" сочинения их чужих выражений и фраз (кивок постмодернистам).

Придурки всегда говорят то, что думают. Точнее, они даже не думают, а предчувствуют. Поэтому мечты у них вполне исполнимые - разогнаться на ... [ Показати всю рецензію ] новой машине и с моста улететь в глубокую реку. Так они и делают еще в середине книги. Но приключения на этом вираже не обрываются: блаженные попадают в тот мир, где легко встретиться с Зевсом, Хароном, мойрами, - и возвращаются обратно. Умеют летать на воздушном шаре неба и стрелять из гранатометов по звездам, непременно попадая в цель. При всех знаках злободневности (вышибание денег Большим боссом, корумпированность капитана Перелюба), "Повернення придурків" - вещь неконъюнктурная: здесь и жизнь - мираж, и добро обязательно одержит верх над злом. Для этого людям достаточно "осознать себя Творцами и при этом остаться придурками".

Фантасмагоричность событий акцентируется размеренной, легко впитываемой прозой, которой писан роман. Закрыв дочитанную книгу, приходишь к мысли: мир без шальных поэтов - что каша без соли. Нехитрая философия героев Яценко достойна серьезного отношения. Впрочем, как и любая другая философия.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдана Матіяш (джерело: Часопис "Критика")

Попри не вельми симпатичну назву, роман Петра Яценка справляє доволі приємне враження. До цього спричиняється чимало чинників: і природна легкість письма, і відсутність у тексті навіть найменших претензії на так звану "демонстрацію інтелектуального баґажу" або, навпаки, попсовости, набридлих у сучасній літературі.

Вабить і ненамагання наслідувати чи копіювати котрийсь зі знаних - і визнаних - взірців письма. Стає симпатична навіть відсутність піяру довкола книжки: отого самого, з неодмінним додаванням означників "геніальний", "сміливий", "несподіваний", яким не бояться зловживати чимало сучасних ... [ Показати всю рецензію ] авторів.

Яценків текст триває в експериментальному просторі, живленому уявою, почуттям доброго гумору, здатністю переміщатися з одного хронотопу в інший і не перейматися накладанням різних часових площин одна на одну. Експеримент звершується й на жанровому рівні: саме намагання дати жанрове означення текстові виявляє закладений у творі потенціал, бо ж аналіз тексту викликає в пам'яті низку означників, які можна б достосувати до твору. Мова про казку, пародію, утопію, антиутопію - вони дуже природно співіснують у Яценковому романі.
На початку тексту натрапляємо на фраґменти, які могли би правити за тези до провокативної поетики, в якій одна з апріорних істин була б такою: "Поети - найбільш депресивний прошарок населення"; а одна з наступних давала би вичерпну відповідь на запитання письменників-початківців "Як писати?": "Із десятка поганих книжок можна зібрати одну хорошу, а з кількох хороших книжок можна скласти надзвичайно хорошу". А далі роман демонструє авторове вміння бавитися з мітологічними образами, сюжетами, брати з класичного й нібито навіть "сакрального" матеріалу те, що пасує до власного тексту. У принципі, в цьому немає новаторства: ХХ століття, зокрема, прописує різні варіації мітів, однак переважно інтелектуалізує їх.

Сказати, що Яценко натомість зводить елементи міту до профанного, було б хибно: в нього взагалі немає такої структуризації простору, яка актуалізувала б сакральне чи профанне. Тут адекватною буде розмова хіба що про серйозне та несерйозне, хоча треба одразу зробити поправку на те, що будь-яка серйозність у запрезентованому в книжці світі а пріорі є утопійною. Це сміховий і навмисно низовий простір, у якому триває гра означуваного та означників, можлива, але неповна без читацького на неї відгуку та вміння прочитувати соціальний і культурний контекст, а також поцінувати авторову фантазію (тільки найнеуважніший не впізнає, скажімо, в таксі Цербо архетипного Цербера, а хто впізнає, згодиться, що ця метаморфоза геніальна!).

Фінал - як, зрештою, в кожної казки (а пристаньмо на мить на таку жанрову дефініцію Яценкового твору) - не може обійтися бодай без найменшого натяку на мораль. Ба більше, вона навіть докладно виписана: "Творці приходять тихо, не так, як галасливі хроби <…> Слід усвідомити себе Творцем <…> і при цьому завжди лишатися придурком". По правді сказати, така перспектива надихає. Або принаймні нагадує - власне, як і назва книжки, - що важать наші приватні (ризикну сказати "творчі") вибори для світу; як виглядає збоку небажання прогинатися під кон'юнктуру, моду чи мейнстрим... але хіба від цього захочеться перестати усвідомлювати себе Творцями?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Катерина Гічан (джерело: Інтернет-видання «E-MOTION»)

Напевне, це один із унікальних збігів форми та змісту, або ж навіть вмісту. У назві фігурують придурки, головні герої – придурки, їх світ – придуркуватий. Про автора теж можна було б сказати, що він при… – але це було б образливо. Хоча, коли ви прочитаєте книгу, образливість ця буде під великим питанням.

За Яценком, суспільство поділяється на хробів, робітників, продавців, босів і придурків. Отже, хроби “простіше влаштовані, та фізично сильніші. Вони виходили з землі вже в повній амуніції: вбрані в чорні шкіряні куртки та чорні джинси, із ножами за поясом та великими дрючками в руках” – їх ... [ Показати всю рецензію ] досить багато, і вони огидні (це із найменування зрозуміло). Робітники працюють на хробів або продавців, “бо ті мають гроші”. Боси ж керують робітниками, продавцями та хробами. Придурків небагато. Взагалі-то, до цієї “верстви” входять оповідач, його ліпший друг Мула та поети. Поза класифікацією залишаються “Наша Дівчина” (вона прийшла до героїв якось yранці, а потім лишила їх на довгий час, щоб потім повернутися в іншому образі) та дуже колоритний персонаж Продавець лотерейних “щасливих” білетів. На початку оповіді його було вбито, але Продавці лотерейних білетів так легко не здаються і не помирають. Та й мертвий Продавець створює не менше проблем, ніж живий. Автор закручує справжню детективну інтригу навколо його вбивства.

Крім того, в оповідь час від часу втручаються герої грецької міфології Зевс і Харон. А їхнього собаку Цербо придурки заберуть з потойбічного світу до свого чудернацького села. На відміну від традиційно-міфологічного чудища, “придуркуватий” Цербо добрий і слухняний такса. Лише декілька разів він перевтілиться в образ злющого собаки-велетня (привіт від “Маски”!), та й тільки для того, щоб урятувати своїх нових хазяїв, для добра.

Мабуть, і говорити не треба, на чиєму боці симпатії автора та й читачів. Ну, хто може сподобатися більше: тупуваті та непристосовані до життя, але добрі й щирі хлопці, або розумні й непорядні багатії? Напевне, придурки приємніші. Хоча, зрозуміло, не всім до вподоби такий дивакувато-примітивний образ, який перегукується з персонажами художників-примітивістів, або Гайдука і Горчева, чи навіть Метта Стоуна (Matt Stone) і Трея Паркера (Trey Parker) – славних творців The South Park.

Петро Яценко, на відміну від більшості сучасних українських авторів, не ускладнює ані сюжет, ані композицію, ані стиль розповіді. Можна, звісно, говорити про важливість філософського підтексту, про метафоризацію, про модель нашого трохи “придуркуватого” світу. Але це була б розповідь не про “Придурків”. Роман Яценка тим і цінний, що все дуже просто, прозоро, щиро та дивакувато стьобно. Показовий у цьому плані діалог головних героїв:

“ – Друже, що ти любиш більше: смачну ковбасу чи живу корову? – спитав у мене Мула.

– Коли ситий, то люблю корову, а коли голодний – ковбасу, – зізнався я чесно.

– Друже, будь людиною, – сказав Мула, – поглянь на все очима корови.

Я на мить замислився: корови, виявилось, потрібні не лише для молока і м’яса, а й для духовного вдосконалення...”

Ще хотілося б сказати пару слів про обкладинку книги (зворотній її бік, а не те, що ви зараз бачите). Вірніше, висловити свій респект художнику. Настільки точно він вловив настрій цієї книги. Це настрій бавлення на воді. Коли ви не здійснюєте тривалих запливів на рекорди із серйозним виразом обличчя, а просто бавитеся, хлюпаєтеся, стрибаєте, кричите від задоволення – і вираз вашого обличчя настільки безглуздо-щиро-радісний, що спостерігачі не можуть утриматися від простодушної посмішки і фрази: “Он, глянь, придурки бавляться!” Адже “розумні” просто заздрять. Тому що, як казав білий клоун “Чи не чудово це, Жорику, уміти іноді пірнати з дорослості в дитинство. В той сповнений фантазій світ, де все можливо й весело, де повно дивацтв і див. Як це гарно – щиро радіти подарункам, забувши на мить, що ми завше самі даруємо їх собі”. Трохи сентиментально, але життєво і так по-українськи.

Резюме: “Повернення придурків” на диво гарна й весела книга, яка читається на одному подиху. Як “Енеїда” – теж дивакувата витівка творця нової української літератури.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євген ПОВЕТКІН (джерело: "Київська Русь", книга IV)

В нашому суспільстві таки щось відбувається. Зміни в ньому дедалі частіше стають предметом коли не всезагальної, то принаймні масової зацікавленості. Свідченням цьому є не тільки розмови по кухнях та офісах про політику і цікавість до відповідних газет, теле- й радіопрограм, а й поява різножанрової літератури соціальної та політичної тематики — від публіцістики й спогадів учасників подій до детективу та лірично-автобіографічної прози "нон-фікшн" (наприклад, ). Знайшлося в літературному процесі місце й соціальній утопії.

У 2005 році з'явилися й мають шанс привернути читацьку увагу два твори цього ... [ Показати всю рецензію ] жанру. Спочатку в серії "Бібліотека журналу "Четвер" видавництво "Кальварія" надрукувало книжку Петра Яценка "Повернення придурків", а у вересні вийшов початковий тираж нового роману Галини Пагутяк "Королівство" (видавництво "Джура", м. Тернопіль).

Обидва твори являють, так би мовити, дитячий — тобто простий, наївний і водночас ґротескно-іронічний погляд на суспільне життя-буття. "Дитячий" в цьому контексті означає ще й "незрілий", тобто такий, де замість іще не сформованих елементів цілісної картини світу (адже дитина ніколи не сприйматиме світ фраґментарно) постає фантазія, міф та вигадка. Відтак і в структуру суспільства в творах обох авторів залучено те, що на сталий, "дорослий" погляд сюди взагалі не має стосуватися, а існує десь зовсім окремо.

В Петра Яценка таким "незрілим" елементом є, скажімо так, антична космогонія — з богами, мойрами, перевізником Хароном та підземеллям Аїда, битвою героїв (у тому значенні, яке вживаємо, говорячи про давній героїчний епос) із персонажами, які дуже нагадуються воїнів, що за одну хвилину виросли із посіяних Ясоном на полі зубів Дракона. Художній світ "Повернення придурків" може нагадувати й світосприймання студента-філолога першого року навчання, коли йому в курсі історії античної літератури було явлено вражаючу й струнку систему світобудови, й він може мимоволі бачити світ у категоріях давньогрецького міфу насамперед тому, що інші версії космогонії йому ще не дуже відомі — їх іще "не проходили".


Хоча грає також свою немалу роль традиція асоціативного поєднання періоду юності в житті людини та античності як часу юності європейської цивілізації — згадаймо Вертера Ґете, який ходить на прогулянки на природу із "походним" виданням Гомера, або теоретичні побудови "Присмерку Європи" Шпенґлера. Звернімо увагу — і "Страждання юного Вертера", і "Присмерк Європи" — плоди романтичної філософської думки. Втім, "незрілий" світ "Королівства" Галини Пагутяк теж несе на собі "відбиток" романтизму, i відлуння античності, щоправда, опосередковане — через імпліцитне відсилання до доби Відродження з його любов'ю до книжності й відновленням цікавості до давньогрецької та латинської культурної спадщини — в творі можна відчитати.

Проте на перший план виходить інша романтична мрія — про "природну людину", яка гармонійно живе в природі й може спілкуватися з нею, а відтак дізнатися її потаємне знання, її суть та задум. Якщо провести аналогію між "Королівством" та німецьким романтизмом, то можна сказати, що Галина Пагутяк пішла не шляхом умоглядних побудов Новаліса, а вслід за братами Грімм та Вільгельмом Гауфом стала шукати ідеал в міфі — в легендах та казках. Справді, в книзі багато легенд, забобонів та пов'язаних із ними історій, прийомів, властивих казці — насамперед наділення котів, тигрів, собак, привидів, переліток здатністю говорити між собою та з людиною. Саме завдяки казці до "незрілого" суспільного світу "Королівства" залучаються, так би мовити, "тваринно-рослинні" громади, найбільш яскравими з яких є Королівства котів та переліток, а ще громади відьом, привидів, книжкових гномів, чарівних істот на зразок кольорових мишей тощо.

В основі утопічного світу в обох творах лежить модифікований (видозмінений, але впізнаваний, зрозумілий та прийнятний для читача) поділ на соціальні групи. У "Поверненні придурків" бачимо крім придурків (назва цього прошарку суспільства прямо відсилає до тієї самої "незрілості"), до числа яких зараховано, зокрема, й поетів, ще — робітників, продавців (тут нібито все зрозуміло) і хробів (хробаків) — які "називаються так, бо мозок у них, на відміну від людей, розташований не в голові, а десь інде". Десь ще є творці, й головні герої-придурки шукають, як перетворитися на них, і, здається, знаходять.

У "Королівстві" люди поділені на слуг нечистої сили, на причетних до Королівства як ідеальної країни добра й гармонії, прихистку книжок і знання, і Серединний світ між цими двома полюсами. Авторські побудови характерні ще тим, що ними охоплюється не тільки люди, тобто людські спільнота — до них залучається весь Всесвіт:

Серединний світ, вважають у Королівстві, дуже недовірливий не лише до прибульців з інших світів, а й до своїх мешканців. Коли ти не такий, як інші, від тебе відвертаються або навіть проганяють. Тут живуть добрі і не дуже добрі люди, та значно більше таких, котрі хиляться то в бік добра, то в протилежний від нього бік. Через те, мабуть, його й звуть Серединним, і через те у ньому так неспокійно, бо ніхто не знає, чого можна чекати від інших. Але Серединний світ не єдиний у Всесвіті, як собі уявляють його жителі. Поруч нього існують інші світи і впливають один на одного. Люди сердяться, коли не можуть чогось пояснити.

(Королівство)

Всесвіт "Повернення придурків" побудований за тією ж моделлю "три в одному": він нібито єдиний, без розривів, але таким він постає тільки перед головними героями — "придурками". Ось які близькі одне до одного земля й небо:

- Тримач неба любить хмари, сонце, — оповідав нам, кермуючи, Продавець. — Спускається раз на тиждень, бере запас їжі, заряджає газові балони та акумулятор свого маленького телевізора і — знову підноситься... Тримачеві чим вище — тим легше. У ґондолі він може тримати небо лиш однією рукою... Ніхто йому там, угорі, не заважає. Там йому добре.

(Повернення придурків)

Героям "Королівства", так само, як і придуркам Яценка, доводиться жити саме в ті "часи змін", які нині полюбляють подавати як частину китайської приказки — щось на зразок "нікому не побажаєш жити в час змін". Про сьогоднішніх людей в Україні теж говорять, що вони живуть у неспокійний і мінливий час, десь в уяві неодмінно постає образ якого-небудь — політичного, економічного, культурного межичасся, власне, розриву часів, висловити який можна приблизно в такий спосіб — "нині все не так, як раніше, а хтозна як". Проте зміни — це вже тепер не розрив і не межичасся, це природній стан існування світу. Утопічна література, — "Королівство" та "Повернення придурків"- саме так і подають зміни. Наприклад, в один з найдраматичніших моментів боротьби за Королівство відбулася така надзвичайна подія — відхід переліток (ельфів) на чолі з їх королем із Чарівного лісу в Королівстві.


Галина Пагутяк

Ніхто не смів зірвати у тому лісі навіть листочка. Тут дерева ніколи не всихали й не вмирали, бо перелітки дбали про кожне, як господар про дім, збудований його руками. (...) Скільки дерев у лісі — стільки й переліток.

Вік дерева, тим більше такого, яким ненастанно опікуються, набагато довший людського життя. Перелітки прожили в Королівстві чотириста років, і от саме один з головних героїв — принц Серпень — удостоївся не тільки побачити Короля переліток, що вже саме по собі дається далеко не кожному, а побувати на незвичайному прийомі, де йому (й тільки йому й королеві котів Сиволапові) було сповіщено про цю небуденну новину.

Ми прийшли сюди із світу, який війни зробили пустелею. Таких земель багато, на жаль, вони продовжують з'являтися і зараз. Білий птах, Пташок, як кличемо ми його ласкаво, знайшов цю землю для нас, облітавши усі три яруси Всесвіту, куди мав доступ. Чотириста років минуло швидко, і тепер ми повинні переселитись до іншого місця, щоб не застигла кров у наших жилах...

Прийом, влаштований Королем переліток Серпневі й Сиволапові — це подія політичного життя? Так, але це також і явище природи, і зрушення в космосі. Це справжня подія, що може відбутися в житті людини лише один раз й більше за її життя не повториться, це справжня зміна, що показує всю рухливу й живу суть світу. В повсякденності, так само як у книжках Галини Пагутяк і Петра Яценка, кожна людина, незалежно від часу, в який живе, стає свідком таких подій. От, наприклад, взяти ще свіжу в пам'яті Помаранчеву революцію (аналогії з подіями осені 2004 року, до речі, можна помітити в обох книжках) — тоді люди вийшли на Майдан, щоб заперечити не тільки фальсифікацію виборів, владу, чия доба спливала тоді просто на очах, а й мороз, мокрий сніг, від якого моментально мокнуть ноги, мряку і дощ, і бруд на вулицях, взагалі, заперечити осінь й зиму... А вже майже сорок п'ять років тому сталася ще одна подія, що стосується одночасно й суспільства з його тодішньою політизованістю, й усього Всесвіту — перший політ Юрія Гагаріна в космос. Приклади можна наводити далі.

Мотивом створення утопічного соціального світу є протест, причому не проти видуманих Імперії, крутиголовців чи відьом ("Королівство") або Боса та хробів ("Повернення придурків"), а проти, так би мовити, звичайних повсякденних соціокультурних явищ. Так повелося в українській літературі ще з часу класика утопії Володимира Винниченка (роман "Сонячна машина"), що соціальний протест неодмінно сполучається з культурним. Петро Яценко заперечує гроші, точніше, схиляння перед грошима, немов би якимось новітнім божеством.

(...) Мула вкинув у вогонь книжку, на якій я ще встиг прочитати слово "скарб". У мене затремтіли руки, я хапанув металеву вигрібачку і все ж добув з вогню це видання. Автором книжки був якийсь Д.Д.Джончич, а називалася вона "Великий скарб". Я відчув у крові адреналін, і ми з подивованим Мулою схилися над книжкою, яка ще димілася і смерділа розплавленим дермантином обкладинки... Коротше кажучи, у ній ми знайшли вісімдесят п'ять ще радянських рублів. Для мого діда, мабуть, це справді був колись скарб. А в книзі йшлося про багатство надр нашої матінки-Землі... Ті давно не дійсні гроші ми спалили разом із книжкою і ще довго замислено дивились у вогонь.

(Повернення придурків)

Його герої послідовно нехтують всіма неодмінними властивостями грошей — вони їм не конче потрібні для того, щоб жити, їм не обов'язково треба їх заробляти й зовсім не хочуть їх накопичувати, вони оминають всяку залежність від них — їм тільки хочеться перевірити, наскільки завдяки ним можна здійснити Мрію. Річ, яка цю Мрію втілює, обрана немов би навмисне штучно припасованою, приліпленою, "притягненою за вуха" до образів героїв, словом, "незрілою" — якраво-червоний автомобіль "Шкода" з "різними прибамбасами". Звернімо увагу — щоб допасувати себе до нібито своєї Нездійсненої Мрії, герої-придурки міняються навіть зовні:

Ми віддали мулатові сім сотень євро, попросили не економити, і він підібрав для нас два костюми, дві пари лакованих черевиків, нові білосніжні сорочки, краватки згідно з модою, навіть свіжі шкарпетки.

(...) З магазину Мула та я вийшли схожими на крутих продавців, високоплачуваних робітників або середніх босів.

(Повернення придурків)

Мрія, отримана за гроші, неповноцінна, точніше кажучи — "незріла", бо вичерпна, вона зникає відразу по тому, як перетворюється на дійсність. Її треба спекатись, від неї треба звільнитись — і вони стрибають в автомобілі з моста...

Протест утопії Галини Пагутяк спрямовано проти всезагального випадіння із культури її життєво важливої основи — книжки і пов'язаних з нею читання і писання. Послідовне викорінення читання в Серединному світі однозначно пов'язується з усякою нечистю — відьмами, що збираються спалювати книжки у своєму так званому "Клубі книголюбів", слинявцями й пліснявцями, які знищують літературу по бібліотеках:

Чи бачив хтось книжку, написану відьмою, опирем чи мерзотником? Вони бояться чистого білого паперу, бо їхні думки, викладені на ньому, зразу ж виявили б, ким вони є.

(Королівство)

А засобом, яким нечиста сила зваблює людей і відвертає їх від читання книг, виступають новомодні фільмі й мультики:

Проблема полягала ось у чому: людей силоміць вчили читати, вважаючи, що читання — світло, а нечитання — тьма. Однак серед людей є такі, які ніколи не прочитали й не купили жодної книжки, стійко протистояли навіть детективам і казкам. Врешті, вони бачили фільми та мультфільми за цими книжками і могли вільно почувати себе навіть серед освічених людей.

(Королівство)

Власне, сюжет "Королівства" можна відчитати і як історію втечі магічної книги — Енциклопедії Королівства, свого роду сконцентрованої під однієї обкладинкою книжності з усіма силами, що охороняють її або приналежні до неї, до ірреального утопічного світу — до Королівства. Мати Люцини, Олімпія, яка в Серединному світі ледве животіла із донькою за ті копійки, які можна було заробити на книговиданні, насправді є Королевою і врешті-решт стає правителькою Королівства. Всі решта героїв — Люцина, Марко, Соня, Мортіус — під час своєї неблизької подорожі довкола Серединного та Граничного світів до Королівства усюди розсипають букви, слова й тексти — від двох літер, виведених Люциною за килимком у хатині бабусі з Граничного світу, до прокламацій, складених Мортіусом.

Герої обох книжок шукають когось, хто особлює "дозрілість", що для них означає не просто дорослість, а саме той плід, що зросте з їхньої "недозрілості". Придурки повсюди шукають Дівчину, яка зробить ті глевкі або пересохлі коржики, що їх старається випікати Мула, на справжні пухкі пироги, а книжку, яку складає герой-оповідач із слів, вирізаних з інших книжок, перетворить на його власну, "добру" книжку. Принц Серпень та його друг Марко шукають нового короля, який зберіг би Королівство після смерті короля Даниїла від поглинання його Імперією. Серпень — син короля Даниїла, прямий спадкоємець престолу, проте він відчуває себе молодим і недосвідченим і тому не хоче ставати "невчасним королем". А владу перебирає мати Серпня — королева Олімпія, яка несподівано, але дуже вчасно повертається до Королівства із Серединного світу. Бачимо, що "дозрілість" уособлюють жіночі образи, свого роду проекції образу матері на довколишній світ.

Як уже була мова вище, суспільство постає в обох книжках так само незрілим, як і герої. В його структуру виявляються включеними крадії-довгомуди, відьми, опирі та всяка інша нечисть, як Серединному світі ("Королівство") або бездумні істоти-виконавці "хроби" ("Повернення придурків"). І схоже на те, що воно таким і залишиться після подій, описаних в обох творах. Автори (до речі, дещо порушуючи жанровий канон соціальної утопії) навіть не намагаються шукати всезагального виходу, проекту виправлення чи шляху розвитку, рішення на зразок Сонячної машини у однойменному романі Володимира Винниченка. Але автори не втрачають надії, бо все ж головні герої в певний момент відчувають свою значимість і сполучену із нею особисту відповідальність. "Королівство — це я" — одного дня говорить собі принц Серпень. "Творці — це ми" — відчувають колишні придурки. Так, на щастя, може статися одного разу і в житті. "Україна — це ми" — сказали самі собі люди, коли збиралися йти на Майдан...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марина Зайдель (джерело: Сумно.com)

Роман "Повернення придурків" Петра Яценка - це не модель сучасного "придуркуватого" світу закріпленого на книжкових сторінках з метою передання важливих історичних подій нашим послідовникам. "Придурки" Яценка - скоріше за все, якраз ті наївні та світлі люди, які губляться в очах суспільства. Може, закарбовуючи їх "придуркуватість", Яценко наближається до їхнього повернення.

Але, скоріше за все, роман про інших придурків - тих, чиє ім'я не носить назва роману, про придурків, які оточують нас та намагаються підпорядкувати людей під єдиний біологічний вид. Яценко виділяє такі соціальні групи: ... [ Показати всю рецензію ] хробаки, робітники, продавці, боси та придурки - своєрідне стьобне замацькування сучасних бізнесменів, політиків, олігархів. До придурків належать: оповідач, його друг Мула та, як не дивно, поети. До жодної з створеної Яценком соціальної верстви не належить продавець лотерейних білетів та "Наша дівчинка".

З перших сторінок стає зрозуміло, що придурки не вміють розрізняти добре та погане, вони настільки наївні, непристосовані до життя та "рожеві", що читач починає їх жаліти. Обмеживши власне життя яблуневим садом та книжками з підвалу, придурки не розуміються в побутово-грошових проблемах суспільства, які їх, власне кажучи, і не цікавлять. Якась особлива різнобарвність приходить в дім придурків разом з дівчинкою, яка, скоріше за все, є лише поєднанням швидкозмінних почуттів, але наявність жінок на шляху придурків не заважає їм любити їхню дівчинку, яка, можливо, і виступає у збірному жіночому образі.

Мова Яценка досить проста як і для сприйняття, так і для написання. Не думаю, що слід ускладнювати те, що є повністю прозорим, відкритим та доступним. Місцями - смішно, місцями - пронизано філософськими роздумами, або нашпиговано метафорами. Але в будь-якому разі - це природньо.

Придурки потрапляють в коловерть подій довкола смерті Продавця лотерейних білетів та примушують читача щиро посміхатись. За короткий проміжок часу їхнє життя кардинально змінюється: в книгу занурюються міфічні образи Зевса та Харона, а також відданий супутник придурків - такса Цербо.

Роман не про тих придурків, для кого звичним є використання цього слова. Він для тих, хто ще здатний на сміливі дивацтва, бо не боїться жорстокості суспільної думки. "Повернення придурків" - твір, що пронизаний світом фантазій. Якщо Ви вже давно не дитинка, але відчуваєте себе нею в глибині душі, несміливо стрибаєте, бавитесь та маєте щирий вираз

[ Згорнути рецензію ]