|
Пів'яблука : роман
Галина Вдовиченко
— Нора-Друк,
2008.
— 240 с.
— (Серія: Популярні книжки).
— м.Київ. — Наклад 8000 шт.
Перевидання.
ISBN: 9789662961300, 9788321901
Жанр:
— Проза
— Жіноче
Анотація:
Роман про долі чотирьох подруг, які мешкають у Львові: редактора Галини, дизайнера Ірини, коректора Магди та телеведучої Луїзи. Одного разу їм до рук потрапляє дивний сувенір - дерев'яне яблуко, яке давній майстер зробив з секретом. Щойно це яблуко опиняється в кожної з героїнь, її життя змінюється, потаємні бажання стають реальністю.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Завчасно раділа Луїза. Кінь більше не телефонував. І на роботу не виходив.
Яблуко стояло на антикварній консолі біля вікна. Луїза перевезла його з Галиного офісу в свою однокімнатну мансарду та, обережно звільнивши від паперових пелюшок, роз’єднала половинки яблука. Нутро дерева відгонило гіркуватим пилом, вощиною та… живим яблуком. Аромат бентежив більше за чудернацьку форму. Хай там хто автор – Пінзель, його учень чи нікому не відомий провінційний майстер-різьбяр – він створив річ з великими можливостями.
…Чому ж Кінь мовчить? У неділю не давався чути, у понеділок не вийшов на роботу ... [ Показати весь уривок ]
– подзвонив шефові і взяв два відгули. Шеф беззлобно пожалівся: «Взяв! Хоча мав би, вражий сину, попросити, щоб дали». Але Кінь ніколи нічого не просив. «Можна?» було відсутнє у його лексиконі. Замість: «Можна, я візьму два відгули?» він швидше за все сказав шефові: «Беру два відгули, якщо ви не проти»…
Вона вкотре набрала його номер. «Ваш абонент – поза зоною досяжності». Увесь понеділок і вівторок – поза зоною.
У середу, перед летючкою почула у коридорі його голос і серце закалатало: він! Спокійно. Тихо… Тихо… Тихо…
– Привіт, Кінь! Привіт, Анєчко! У тебе сьогодні якесь свято? Виглядаєш супер… Іване Івановичу, я ж просила вчора залишити мені ключі від архіву. Дівочу пам’ять маєте, чесне слово. Ні, дякую, краще зараз дайте, бо забудете… Ну, а ти що скажеш?.. Чому бліда? Нормальна. А ти справді блідий, аж зелений. Де пропадав?..
Через шлейф грейпфрутового «Орбіту» та «Антиполіцая» від нього відгонило перегаром. Очі з червоними жилками, ніби й усміхнені, а сумні-сумні. Несе, як завжди, веселу словесну заметіль. Що з тобою, любий?
Іван Іванович взяв слово і завів стару платівку, розпаляючись з кожним реченням.
– Чому така несправедливість? Одним – вечірній прайм-тайм, а іншим – полудень, коли біля телевізора тільки пенсіонери та домогосподарки! У незручний час хоч шедевр покажи однаково ніхто його не помітить. А коли усі з роботи поприходили і телевізори повмикали, якісь по-твор-ні дурощі йдуть… – Іван Іванович зробив наголос на слові «потворні» – натякнув на назву програми, яку вела Луїза, і, як у гучномовець, закінчив, – і глядачі думають, що це – краще, на що здатні телевізійники! А поза тим саме програма «Депутатські роздуми» заслуговує на більшу увагу! Її автори знають ціну собі та тому, що вони роблять!
– Цього, власне, недостатньо, – доброзичливо зупинив його Кінь. – Мало знати собі ціну, треба ще й попитом користуватися.
Після бурхливої наради попрямував за Луїзою до кабінету, який вона ділила з Анєчкою. Повернув ключ у замку. Упіймав Луїзу за руку, згріб мовчки, притиснув до себе.
Хтось посмикав зачинені двері.
– Люблю тебе, Лу. Тому кажу: тримайся від мене подалі. Пам’ятаєш, ти казала мені про свою фантазію: мовчазний секс з незнайомцем, щоб жодних розмов, жодного розкриття душ, і нуль проблем. Покурили, розійшлися. Знання імен необов’язкове.
– Боже, що ти запам’ятав? Я ж не серйозно це казала!
– Ну не смикайся, я правильно тебе зрозумів, нічого не пояснюй. У неділю хотів тобі запропонувати: давай я буду твоїм незнайомцем, щоб нас єднало все і нічого. А сьогодні подумав: з кимось іншим – так, тільки не з тобою. Ти заслуговуєш… не знаю як сказати, повної віддачі. Усього заслуговуєш. А я що можу тобі дати? Свої проблеми? Не хочу навіть зустрічей двох незнайомців.
Хтось знову посмикав двері, обережно постукав.
– Дайте поговорити! – гаркнув Кінь.
І стишив голос до шепоту:
– Взагалі нічого не хотів тобі говорити. Нічого не хотів пояснювати. Розійшлися через дурничку – все! І жодних мелодрам. Але не можу, така ти мені рідна. Добра тобі бажаю. Саме тому ставимо крапку. Все.
– А мене ти запитати не хочеш?
– Не хочу, Лу. Ще слово – і я взагалі пошкодую, що почав цю розмову.
Відсторонив її і вийшов з кабінету, мало не прибивши дверима перелякану Анєчку.
Наступного дня нічого не прояснилося. Через три дні, ввечері, Луїза під’їхала до його будинку, піднялася на його поверх. І побачила жінку, яка зачиняла ключем його двері. Вони зустрілися поглядами. Вдавати, що вона помилилася поверхом, уже не мало змісту.
Жінка була доволі огрядна, висока, русява. І дуже приваблива. Кілька секунд дивилися одна на одну, одночасно зрозумівши, що обидві мають відношення до господаря цього помешкання.
– Ви до Ігоря? – запитала незнайомка.
Луїза кивнула.
Жінка відчинила двері:
– Зайдіть. Ви – Луїза?.. А я – Зося, сестра Ігоря.
Через п’ятнадцять хвилин вони пили міцну каву, не зважаючи на пізню годину.
– Переверніть горнятко на блюдечко від себе, – попросила Зося.
З нею було дуже комфортно: вона не спішила заповнювати паузи незначущими словами, її голос був не гучний і не тихий, а саме такий, який приємно слухати. Зося уважно роздивилася малюнок, який утворили фуса* на стінках філіжанки, і розповіла Луїзі про таємницю брата.
Він, сказала, гравець у казино. Не просто гравець, а азартний до нестями, залежний від цієї пристрасті, хворий як алкоголік. Програв рік тому батьківський спадок, усі гроші, навіть ті, які Зося дала йому на збереження. Дивом зумів зупинитися, не наробивши боргів. Протягом року щомісяця віддавав сестрі борг, майже нічого не залишаючи собі на життя. І ось, коли вона була впевнена, що вороття до старого не буде, зірвався. Немов у запій зайшов. По дві доби не виходить з казино.
Зося заплакала.
– Де він зараз? – запитала Луїза.
– Там! Я двічі приходила туди, хотіла його забрати. Він не йде, а ті горили на вході влаштували мені допит: куди? чого? Я сказала: як не пустите мене, такий скандал тут влаштую, що пошкодуєте. Пустили. Знайшла його, кличу: пішли, Ігоре! Що ти тут робиш, схаменися. Ти йди, заспокоює, я через півгодини вийду. А сам до ранку там сидів. Прийшов до нас: сіре обличчя, синці під очима. Аж хитається. Зосько, каже, я у вас залишуся. Не можу, каже, сам, бо знову піду туди. За столом з нами посидів, дві ложки супу з’їв, апетиту зовсім не має. Тільки курить – сигарету за сигаретою. Постелила йому у вітальні. Чую встає вночі, курить на кухні у вікно, не спить. Вранці глянула на нього, а воно, бідне, спить і смикається раз у раз усім тілом як діти, коли їм сниться, що вони падають. Луїзо, я вам такі речі розповідаю… Він нікому не каже про казино, ніхто не знає… Збоку виглядає, ніби він п’є. А насправді усе набагато гірше. Якби він дізнався, що я вам це розповіла… Не знаю, що було б! Але мені так за нього душа болить… так хочу, щоб у нього усе було гаразд…
Луїза слухала цей словесний потік і відчувала, як на зміну гіркій розгубленості приходить в її душу спокійна впевненість.
– Що на дні горнятка було? – запитала вона Зосю.
Та замовчала, витерла мокрі щоки паперовою серветкою.
– Що кавові фуса розповіли про мене і про нього? – повторила Луїза.
– А! – зрозуміла Зоя. – Там вималювалося щось таке кругле з двох частин. Ви з ним, мабуть, половинки одного цілого.
Луїза повернулася додому і найперше що зробила – викликала таксі. Тепер – у душ. Де довга шовкова спідниця? Ось вона. Чорна туніка з відокремленими рукавами, схожими на довгі рукавички. Зверху – короткий жакет з норки, капелюшок у стилі «сецесія», мереживні рукавички. У торбинку-клатч сховала усі гроші, які тримала вдома, увесь свій «заритий у пісочок» недоторканий запас – тримісячну зарплатню. Одягнула бабусині кульчики з опалами. Приснула перед собою парфумами Provocative Woman, ступила у цю хмарку, відповіла у слухавку: «Дякую» і вийшла на вулицю, до чекало авто з шашечками.
Таксі лишень почало гальмувати біля входу у ресторан, як швейцар уже заповзятливо розчахнув двері назустріч – сама привітність і готовність догодити. Відповіла йому стриманою посмішкою і пішла сходами нагору. З-за стійки до неї ступила дівчина в уніформі.
– Де тут казино? – запитала Луїза, трохи розтягуючи слова.
Тембр голосу був досконалим: оксамитовим і хриплуватим одночасно, з ледь помітною ноткою вередливої зверхності.
– Ось там, – заметушилася дівчина. – Але треба роздягнутися.
Луїза скинула жакет на руки гардеробнику, і, йдучи до світлового табло «Казино», автоматично порахувала працівників: два на стійці, гардеробник, хтось майже нерухомий у коридорі, троє на вході до зали. Дебела молодиця з пластмасовою посмішкою, теж в уніформі, закрила собою вхід немов шафа:
– Добрий вечір. Маєте паспорт?
– Паспорт? – Луїза розгубилася на долю секунди. – Забула.
– Наступного разу не забувайте, – молодиця впевнено тримала на обличчі завчений оскал. – Відкрийте, будь ласка, сумочку.
Луїза ліниво натиснула на ґудзик ридикюля, він сухо клацнув, як і годиться клатчу, продемонстрував поглядам сторонніх шовкові нутрощі з віялом різнокольорових купюр. Це справило належне враження на охоронців.
– Приємного відпочинку! – побажала молодиця, пропускаючи Луїзу.
У великій залі переважали червоний, густо-зелений та колір тьмяного золота, а освітлення виявилося стишеним до мінімуму. Лише над столами, за якими сіріли обличчя гравців, світла було більше. Воно робило обличчя пласкими, риси грубими, а зморшки помітними. Пахло… сіркою. Таким було перше секундне враження. Його перебила друга хвиля – сигаретний хамський дим і невідворотність: що має статися, те станеться, вийдеш тоді, коли буде дозволено. «Побачимо!» – з веселою злістю подумала Луїза та впевнено, без поспіху, пішла углиб, вихоплюючи поглядом деталі.
Півтора десятка чоловіків скупчилися навколо видовженого столу. Задні спостерігачі через спини передніх щось збуджено передавали на зелене сукно. Вона пройшла біля столів різних форм, більших, менших, зі стовпчиками фішок на ігровому полі та картами, викладеними немов для пасьянсу. Жодного вільного місця за стільцями. У повітрі стояв відразливий до запаморочення запах сигарет і джмелиний гул голосів. Тільки чоловіки. Жодної жінки. Окрім круп’є.
Коня серед цих людей не було.
Луїза пройшла майже всю залу. І нарешті побачила Коня. Він не зводив очей з рук дівчини-круп’є. Та зробила кілька вправних рухів, розклала карти, щось сказала, та Луїза не почула, що саме.
Біля Коня виявився вільний стілець – єдиний вільний на весь заклад. Вона сіла.
Він навіть не ворухнувся. І добре, що Кінь на неї нуль уваги. Їй необхідно кілька секунд, аби опанувати себе, вгамувати серцебиття. Його ліва рука, рідна до найдрібнішої рисочки, лежала поруч. А він навіть краєм ока її не бачив, не відчував її парфумів. Весь у грі як хлопець-шестикласник.
Накрила його руку своєю.
Він повернувся і дві–три секунди дивився чужим поглядом на жінку, яка посміхалася з-під крис капелюшка: хто така?
Пізнав і відсахнувся:
– Луїзо? Ти?! Ти що тут?!
Душа стиснулася від жалю.
– Це твоя вода? – Луїза показала на високу склянку поруч з пузатим келишком коньяку.
Він кивнув. Взяла склянку, піднесла до губ і з досадою зауважила як помітно тремтять пальці.
– Звідки ти тут? – Кінь потроху приходив до тями. – Що тут робиш?
Вона розуміла його без слів – він був впевнений, що вони зустрілися випадково. У його голові зараз миготіли варіанти: була у ресторані поруч? зайшла у казино випадково? чи по роботі, у зв’язку з майбутніми зйомками?..
– Я за тобою прийшла. Маю для тебе добру новину. Пішли поговоримо на каві.
– Зараз?
– Пішли, будь ласка.
У її голосі звучали найпотрібніші зараз тони й напівтони. Інтуїція безпомилково підказувала, як і що треба говорити. Без жодних зусиль трималася на обличчі спокійна посмішка. Такого володіння собою Луїза від себе не чекала. Вона знала, що він піде з нею. А якщо не піде, вона зробить ставки у цій незрозумілій грі, хоча ніколи дотепер не переступала порогу казино і не знала жодних його правил. Купить фішки і не вступиться звідси, поки він не зрозуміє, що вона без нього не піде.
– Зараз… Почекай хвилин десять, ми маємо розібратися з фішками, – від розгубленості Коня майже й сліду не залишилося, перед нею знову був той Ігор, до якого вона звикла. – Десять хвилин, гаразд?
Вона встала з-за столу зі склянкою у руці і роздивилася навколо. Тепер на неї звертали увагу. Один з відвідувачів підійшов майже впритул, вона несподівано озирнулася і наштовхнулася на його погляд: він одягав окуляри, щоб поближче її роздивитися.
Дівчина-круп’є незворушно розкидала карти. Біля каси Кінь розмовляв зі своїм сусідом по столу. Решта, як і п’ять хвилин тому, спостерігали за пересуванням карт на столі. Але щось змінилося у залі. Луїзу помітили. Присутність цієї жінки бентежила, вносила ледь помітний збій у звичний хід подій, примушувала кидати стрімкі погляди в бік чужинки.
Над шкіряним диваном її увагу привернула картина: дивні істоти-пуголовки – інопланетяни чи сперматозоїди, рухалися в одному напрямку, розмахували щупальцями-водоростями. Цікаво було б познайомитися з дизайнером казино. Цей прихильник абстрактного живопису навмисно зробив такий вибір для цього приміщення чи випадково?
Сіла на диван під зграйкою яйцеголових, закинула ногу на ногу, обвела іронічним поглядом інтер’єр казино: стіни, світильники, килими на підлозі, картини. Стільки грошей вгепали у цей несмак... Кінь уже йшов до неї. Піднялася назустріч, узяла його попід руку, вони пройшли повз охорону, одягнулися, і коли спускалися сходами, вона піймала погляд швейцара. Він не встиг одягнути маску ввічливої відстороненості і на його обличчі промайнула крива усмішка: їхнього постійного клієнта, вирішив він, «зняла» невідома шукачка амурних пригод, екзотична жінка, хоча й на любителя…
Вулиця зустріла різким запахом мокрого асфальту та молодого липового листя. Щойно пройшла злива. У зволожених тротуарах відбивалося розмите світло ліхтарів та неонової реклами. Напрочуд легко дихалося.
– Давай класну новину! – забажав Кінь.
Вона зауважила, з яким задоволенням він втягнув ніздрями свіже повітря.
– Новина така, – Луїза відчувала, як разом з озоном в її легені, у голову, у кров немов потрапили бульбашки шампанського – хвиля веселої зухвалості піднялася у душі. – Я тебе не залишу. І не відчеплюся від тебе. Не дам тобі спокою. Не вступлюся.
Жодної істеричної нотки в голосі – лише спокійна радість. І ніжність. Він мовчки стиснув її руку.
– Що у тебе – неприємності? Біда? Я допоможу тобі. Потрібні гроші – візьму позику на роботі. Скажи, що сталося?
Його обличчя затремтіло.
– Ну що ти? – вона не вимагала відповіді, достатньо було того, аби він слухав її. – Приймаю тебе з усіма твоїми особливостями, з усіма рисами, плюсами і мінусами. Тільки не казино. Буду з тобою хай би що і не віддам тебе цій заразі, зрозумів?
Він мовчав. Вона не могла на нього дивитися.
Підійшли до таксі, що стояло неподалік, сіли разом на задньому сидінні і всю дорогу мовчали, не відпускаючи рук.
А потім сиділи у нього на кухні, знову говорила тільки вона.
– Чому ти ходиш туди? Для чого? Ну поясни, будь ласка, зрозуміти хочу.
Він мовчав. Але це було не байдуже мовчання – він слухав її, хитав головою, тер чоло кулаком. Але не відповідав, слова стояли у горлі.
– Ти розумієш, що ніколи не будеш у виграші? Розумієш це? Програватимеш більше, аніж виграватимеш, аж поки не програєш усе. Ну що ти «Гравця» Достоєвського не читав?
Кінь невизначено хитнув головою.
– Не читав? – зраділа Луїза. Монолог нарешті перетворювався на діалог. – Я принесу. Почитаєш, побачиш, яка це пошесть, яка дурня! Достоєвський сам грав так, що не міг зупинитися. Програвав усі гроші, позичав – і знову програвав. Навіть Тургенєву писав з-за кордону, сиджу, мовляв, у готелі, фактично під арештом, прошу позичити гроші… Вони не любили один одного, але один просив іншого, та що там просив – благав, аби той вислав йому сто, чи скільки, забула, здається сто рублів, бо програвся ущент. Жалівся, що витратив гроші жінки, яка було в нього закохана. А Тургенєв, знаєш що?.. Висварив його у листі, хоча гроші вислав, щоправда разів у десять менше, аніж той просив. Згодом Достоєвський не міг і їх віддати упродовж багатьох років. А Тургенєв, захланник*, кілька разів нагадував… Уявляєш?
Кінь мовчав, тер чоло.
– А фільм з Де Ніро бачив? – пішла на новий виток Луїза. – Там, де він – управляючий казино. Не пам’ятаєш? Усі хитрощі таких закладів показали. Уяви. Японець виграв шалену суму. Їде задоволений в аеропорт. Але хто ж його відпустить? Ціла схема запрацювала, навіть рейс відмінили, усе зробили, щоб щасливчик з виграними грошима не видерся на волю. Той повернувся, звісно ж знову у казино, аби дочекатися наступного авіарейсу. Тримає себе у руках, сидить, не грає. Лише дивиться. Сиди-ить, сиди-ить… За ним спостерігають на моніторі, знають, що не втримається. Головне – вичекати. Щоб почав грати. Японець робить ставку! І пішло-поїхало… Програвся до копійки. Все спустив, увесь виграш.
Засвистів чайник на плиті.
– Поки не п’ю – усе нормально, – раптом вичавив із себе Кінь глухим голосом. – А як вип’ю, то ноги самі несуть у тому напрямку. Немов хтось у мене вселяється.
– Ти ж рік не грав?
– І не пив, – глухо додав Кінь. – Тримався.
– Чому ти йдеш туди? Ти розумієш, що там не розбагатієш?
– Так.
– Що, навпаки, програватимеш?
– Так.
– Чому тоді йдеш?
– Якби то усе було так просто… Це сильніше за мене, розумієш, Лу? Сильніше. Вже не думаєш. Питаннями такими, як ти ставиш, не переймаєшся. Просто йдеш як теля на мотузці… Колись виграв дві тисячі «зелені». Ото, подумав, легкі гроші! Знову пішов. Програв. Добре, думаю, відіграюся і тоді вже крапка. Та де там! Затягнуло немов у вир.
– Ну добре, йдеш, граєш. Але ж можна зупинитися, коли починаєш програвати? Не мій день, мовляв, не фартить. Можна зупинитися?
Кінь скривив губи, махнув рукою.
– З кожної ситуації є вихід. Ти живий-здоровий, це головне. Усе решта можна виправити. А хочеш, психотерапевта хорошого знайду? Підеш до нього? Наша Гаврилова, рекламний агент, розповідала, що у її подруги в сім’ї були проблеми: син-восьмикласник пропадав у залах гральних автоматів. Вона його ночами шукала, об’їжджала на таксі ці заклади один за одним. А потім психотерапевта знайшла і той допоміг…
Кінь іронічно глянув на Луїзу, хотів щось сказати, але втримався.
– Ну, добре, – не зупинялася Луїза. – Ти несеш свої гроші чужому дядькові. Сам! За власним бажанням, при свідомості, без жодного примусу. Віддаєш те, що заробив, якомусь дебілу. Створюєш йому матеріальне благополуччя. Працюєш на нього, і він же при цьому вважає тебе лохом. Це тебе не вкурвлює?
– Лу, я все розумію! Невже думаєш, що мені треба пояснювати, як підліткові? Я все розумію. Зробити нічого не можу. Ось тут проблема, – він постукав вказівним пальцем собі по чолі. – Ти цього не зрозумієш.
– Я хочу зрозуміти. І допомогти. Давай разом вибиратися, – Луїза готова була на все заради цього чоловіка. – Багато зараз програв? Скільки?.. Ну чого ти мовчиш? Я знайду гроші, ти все повернеш, але пообіцяєш мені більше не переступати поріг казино. Я знаю, якщо ти щось сказав, так воно і буде.
– Уже сестрі обіцяв рік тому...
– Знаєш, чому не вийшло? Вона повірила, ти ж ніколи їй не брехав. А я буду знати, що ти можеш піти туди, а мені скажеш, що ти в іншому місці. Я буду готова, що ти можеш не сказати мені правди, коли йтиметься про казино.
– Зрозуміло. Я відразу догнав, що ти з Зоською розмовляла.
«Даремно бовкнула», – подумала Луїза.
– Розмовляла, – підтвердила вона, – ми познайомилися випадково, біля твоїх дверей. Ти знаєш, я ніколи не обмежувала, не контролювала нікого. І тебе не буду. Але якщо ти зникатимеш з горизонту, я знатиму, де тебе шукати. Ходитиму за тобою. Хочеш, аби я теж стала завсідницею казино? Щоб програвати почала? Я теж азартна. Разом усе спустимо, наробимо боргів…
– Нас посадять у боргову яму…
– Слухай…
– …Сидітимемо там довго і помремо в один день, – закінчив Кінь, додавши: – Вибач, що я говорю, коли ти мене перебиваєш.
Вона засміялася. Потоки піднесених слів, хоч і щирих, були недоречними між ними. Він не любив патетики, і вона її терпіти не могла. А сьогодні її понесло… Але засміялася вона не тому, що побачила на його обличчі посмішку, а від своєї впевненості. Вона не віддасть його цьому молоху, рукою на нього не махне і не вступиться. [ Згорнути уривок ]
|
