|
Крім «Кобзаря». Антологія української літератури. 1792-1883. Частина перша
Михайло Назаренко
— Laurus,
2021.
— 496 с.
— м.Київ. — Наклад 1000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-617-7313-62-4, 978-617-7313-60-0
Жанр:
— Антології різних авторів
— Літературознавство
— Літературні портрети
Анотація:
Українська література XIX століття була значно дивнішою і різноманітнішою, ніж можна подумати, переглядаючи шкільні й університетські програми. В антології Михайла Назаренка зібрано півтори сотні текстів, переважно маловідомих або й зовсім не відомих сучасному читачеві. Деякі не передруковувались уже півтора століття. Це не обов’язково «найбільш значущі» чи «найбільш впливові» твори — але передовсім цікаві сьогодні. Від «Пісні Чорноморського війська» Антона Головатого до «Не пора» Івана Франка пролягає шлях нашої культури від «Малоросії» до «України», непрямий, непевний, непередбачуваний.
До антології також увійшли есе про кожного з сорока восьми авторів: чому вони писали саме так і саме про це? Чому одних забули, а інших пам’ятають за геть не найкращими творами?
До першої частини ввійшли тексти авторів, що дебютували в 1790–1840-х роках. Це Котляревський, «котляревщина» і романтики, які намагалися її подолати, витворивши нове минуле й нове майбутнє України.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
І першими завжди прокидаються
збирачі книжок на речових ринках
і розкладають свої скарби вздовж
міської кладки.
І вже озираються на вітрі
поети у мокрих, як подушки,
старих антологіях,
викинуті зі шкільної програми,
але не викинуті з життя.
Сергій Жадан
«Сьогоднішній історик української літератури повинен виконувати працю археолога, та ще й археолога, що відкопує не колишні міста, а макети міст, що ніколи не були збудовані». Небагато змінилося за сімдесят п’ять років, відколи Юрій Шевельов ужив цю метафору («З історії українського романтизму», ... [ Показати весь уривок ]
1944).
Очевидно, що канон національної літератури ХХ століття ще не склався остаточно. Але ж із класикою начебто все зрозуміло: Тарас-Іван-Леся, ну, і ще дехто.
Зрозуміло, та не зовсім. (Я повірю, що культурні зміни справді незворотні, коли побачу Пантелеймона Куліша на графіті та гривневих купюрах: коли він увійде до масової свідомості.) Недарма Марко Павлишин назвав збірку своїх статей про українську літературу «Канон та іконостас» (1997): різниця між поняттями начебто невелика, але посутня. З іконостасом не пограєшся, на нього можна лише молитися – або палити, як Семенко «Кобзаря». До нього важко потрапити, але ще складніше когось випхати із цього «деісуса». Став українським класиком – і ти вже назавжди український класик.
Іконостас не викликає питань, звідки він взявся і хто його створив. Він нібито існує як об’єктивний факт: недарма у передмові до перевидання «Історії українського письменства» Сергія Єфремова ледь не найбільшою науковою заслугою вченого називають те, що він, «наш літературний Менделеєв», визначив періодичну таблицю – себто той-таки канон – письменників-класиків. Звісно, при такому підході зникає відмінність між «визначив принципи співвіднесення хімічних елементів» і «наказав вважати класиками тих, а не тих». В тому і полягає сутність «іконостасного» підходу до літератури. Ідеологія завжди видає себе за «природу речей»: так є, бо… ну, бо так воно є і не може бути інакше.
Між тим, достатньо відступити на крок, аби побачити, що пострадянський канон є модифікацію радянського, а радянський – модифікацією народницького, і чимало постатей дісталися ХХІ століття, хоча, якщо чесно, вже у ХІХ-му їх варто було забути всім, крім істориків літератури. Або, як казав Куліш, «нехай їх перелічує бібліограхвія охоча, а дітво́рі нащо знати їх нікчемні писання?». Так отож.
Отже, інша література, можливо, навіть, інший канон.
Є така класична праця – стаття Іммануїла Валлерстайна «Чи існує Індія?». До українського контексту її ідеї першим приклав, здається, російський дослідник Алєксєй Міллєр. Уявіть собі, – пропонує Валлерстайн, – що до 1947 року на півострові Індостан поряд існували французька і британська колонії. Після звільнення вони утворили дві держави, і почали з’являтися книжки: «Історія Дравідії» та «Історія Гіндустану». Очевидно, що ці «історії» існують лише в сучасній перспективі: ми знаємо, що історія прямувала таким чином, аби виникли саме дві, саме ці держави. Або, в іншому варіанті подій, – лише одна, яку ми й називаємо Індією. (Насправді, звісно, не одна: Валлерстайн пам’ятає про Пакистан і Бангладеш.)
Історію – й історію культури в тому числі – треба позбавити телеологічності, цілеспрямованості. Як сформулював американський письменник Джон Краулі, – якщо ми можемо уявити інше минуле, то можемо й створити інше майбутнє.
Дійшовши до цього, я наштовхнувся на те, що спочатку здалося мені парадоксом.
Розглянемо нашу історію (без брому). Хоч як важко в це повірити, але вона могла бути не просто гіршою, а значно гіршою. Врешті, ми можемо уявити наші «Дравідію і Гіндустан» – Захід і Схід, які залишаються частиною території інших держав: курдський варіант. Все могло бути інакше. Ми могли втратити всі шанси. Ми могли не втратити жодного. Чи ні?
А тепер подивимося на літературу. Лише зібравши разом усі твори до цієї антології, я побачив, що вони утворюють дуже звичну послідовність: від пізнього бароко, через недопроявлений класицизм і сентименталізм – до романтизму, реалізму і навіть початків модернізму.
Виходить, що суспільна історія, яка начебто має бути детермінована безліччю факторів, є лише одним із можливих варіантів. Натомість творчість, царина нескінченої свободи духу, – визначена загальним (принаймні, загальноєвропейським) рухом, де кожен письменник лише трохи посувається у визначеному напрямку.
Історичний шлях України міг бути різним, але зміна естетичних систем могла бути лише такою, як була. Історія менш визначена, ніж культура.
Дмитро Чижевський приклав європейську схему (від середньовіччя до модернізму) до нашої літератури і зробив невтішний висновок: вона «неповна». Цей прикметник ми зустрічаємо вже у Лесі Українки, але в дещо іншому сенсі: вона мала на увазі, що в нашій культурі відсутні переклади ключових творів світової літератури і вони не можуть справити потрібний вплив.
А що мав на увазі Чижевський? Цитата велика, але необхідна.
«Втративши провідні верстви наприкінці 18 ст., українська нація зробилася нацією “неповною”. “Неповною” стала і література (див. далі). Весь сенс і змістукраїнського національного руху протягом 19 ст. складався з “доповнення” національного організму до певного культурно-самостійного стану. Це нелегке завдання в сфері літератури полягало між іншим у тому, щоб утворити повну систему літературних форм. Це довго не вдавалося, тим більше, що на перешкоді стояли різні суспільні та політичні процеси. Література іноді досягала цієї мети, але потім знову приходила доба підупаду. Головне: “неповна” література не могла задовольнити потреб самого культурно-провідного шару. Витворення самодовільної літератури вдалося лише українській модерній літературі з її різноманітністю літературних ґатунків та течій. […] Коли за часів барокка українській літературі бракувало лише деяких ґатунків, в цілому середній українець міг задовольнити більшу частину своїх літературних потреб власною літературою, часи клясицизму утворили зовсім інший стан: українська література була лише якимсь можливим доповненням до літератури чужомовної, однаково чи російської, чи французької, чи польської. Несамостійність літератури зовсім не зв’язана з низькою якістю літературних творів, – серед творів українського клясицизму є твори повновартні, але з усієї різноманітности літературних ґатунків репрезентовані лише кілька та до того в кожному разі такі, які не могли б цілком задовольнити духові потреби модерної людини, навіть і без якихось занадто вже загострених духових інтересів» («Історія української літератури (від початків до доби реалізму)».
Чижевський при цьому підкреслює, що зі зникненням еліт втрачаються не лише творці: що не менш важливо, втрачається потенційний споживач.
Отже, своя література стає приємним, але, зрештою, необов’язковим додатком до чужої – котра не дуже усвідомлюється як «чужа», бо якраз на межі XVIII–XIX століть культури імперії та колонії і визначають, що буде «своїм», а що «чужим». В неповній літературі зникають цілі сфери: наш класицизм знає лише низький штиль («Енеїда»), а високий з’являється надто пізно, аж за півстоліття (переспіви псалмів Гулака-Артемовського); романтизм цілковито позбавлений теоретичного самоусвідомлення (огляди малоросійської літератури 1840-х років аж ніяк не виконують цю функцію); реалізм довгий час намагаються обмежити «живою етнографією» (Куліш) та «язиком сільської баби з її синтаксисом» (Нечуй-Левицький). «Повнота» літератури означає «повноту» культури і суспільства, і вплив тут двосторонній.
Аргументами дослідників, які полемізують з Чижевським, не можна знехтувати. Справді, чому ми маємо розглядати національну літературу з точки зору її (не)відповідності зовсім іншій системі? Чому не припустити, що в неї просто свій шлях розвитку? Я усвідомлюю, що спрощую витончену аргументацію, але, в будь-якому разі, відповідь така: українська література була частиною більших систем. «Енеїда» створювалась як частина імперського класицизму в його низовому (бурлескно-травестійному) сегменті. Жанрові й стильові моделі приходили з Європи напряму або через імперське посередництво.
Постколоніальне прагнення позбутися прив’язки до домінантної культури цілком зрозуміле (якщо воно не призводить до істеричних вигуків: «Та кому потрібні ці Толстоєвські!»). Бо наступний логічний крок після тези про «неповноту» – визнання того, що існують «великі» і «не великі» літератури. В межах цієї наукової логіки – таки існують. Суто функціональне визначення: великі – це ті, що значно вплинули на світовий літературний процес і нікуди від них не подітися.
Зрештою, ми можемо взагалі винести за дужки питання про об’єктивне (не)існування «неповних» літератур. Важливо інше: з якогось моменту виникає відчуття того, що культурі чогось не вистачає. А далі можна зітхнути і скласти руки (як це тридцять років робив Гулак-Артемовський) – або розлютитися і взятися за справу так, що скалки й досі летять (Куліш чи Франко).
Ретроспективно ми можемо сказати, що наша культура рухалась «від Малоросії до України», але ж згадаємо, що і слово «малорос» отримало презирливе значення порівняно недавно, і слова «українці» ще навіть Шевченко ніколи не вживав. Україна була проблематичною, як Індія у версії Валлерстайна. Зрештою, Україна – це вибір; кому і знати, як не нам, тут і зараз. Ми побачимо, як література свідомо чи навпомацки визначала, чим буде вона сама і культура в цілому.
Я спробую зробити дещо на помежів’ї критики і філології. Критика за визначенням є оціночною, філологія ж не має на це права: вона описує і, якщо можливо, пояснює. Моя антологія – вкрай суб’єктивна і в доборі творів, і в конкретних оцінках, але, коли йдеться про місце цих творів та їхніх авторів в історії літератури, я намагався давати лише факти. Як не стався до Котляревського і «котляревщини», до Квітки-Основ’яненка і Марка Вовчка, зараховуй Гоголя до української літератури чи віддавай у російську, – а те, чим вони були для нашої літератури, не оминути.
Крім «Кобзаря»: з кількох причин. Шевченко посідає настільки важливе місце в українській поезії – як і Гоголь в прозі, – що дати хоч скількись репрезентативну добірку кожного з них в межах антології неможливо: вони просто розчавили б інших письменників кількістю і якістю творів. Крім того, Шевченко – це перше ім’я, що зринає в свідомості при згадці «укр. літ. 19 ст.»; я ж хотів показати, що в ній є цікавого і актуального, і крім «Кобзаря». [ Згорнути уривок ]
|
