|
Намальовані люди
Міла Іванцова
— Білка,
2021.
— 448 с.
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-617-7792-06-1
ББК: 123
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
— Міське
— Майдани
Анотація:
Роман Міли Іванцової "Намальовані люди" - це розлога художня хроніка зими 2013-2014 рр. про звичайних людей, поставлених у незвичайні обставини. Про Майдан та антимайдан, про небайдужих, які постали проти злочинної влади за людську гідність, про силовиків, поглядом з іншого боку барикад, про тих, кого взагалі не торкнулося. Про худижників та медиків, підприємців і студентів. Про чоловіків та жінок, підлітків та літніх людей, українців і не тільки. Про кохання, силу духу, взаємопідтримку, самопожертву, людяність і любов у широкому сенсі цього слова. І, звісно, про Київ, буремний та буденний, як і у всіх інших романах авторки.
https://www.youtube.com/watch?v=-EX5CjMKYGs
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Розділ 19.
Лариса почала розрізняти дні тижня. Принаймні, вона чітко запам’ятала, що темна й моторошна «Маріїнка» сталася з нею в суботу, а яскраво-сонячний Майдан із новим родичем – у неділю. Той вікенд став ніби відносно твердим дном, на якому вона зафіксувала і усвідомила своє існування після того, як пливла за течією у вирі чужих подій, не в силах боротися, хотіла вмерти, але не вмерла. Він був чимось схожий на перетин ліній координат, ніби точка відліку. Це вона зрозуміла після дивної зустрічі того недільного дня.
З Алексом попрощалась, відчувши, що не має ще сил водити екскурсії, бо після ... [ Показати весь уривок ]
того, як метнулася наздоганяти «Миколу», її ніби накрила страшна втома й байдужість до навколишнього світу. Проте Лариса не кинула хлопця – йому саме зателефонували друзі, з якими прилетів, сказали, що вони вже разом із київськими студентами тут неподалік біля стели, запрошували його з родичкою приєднатися.
Лариса слухала, як напівкузен спілкувався зі своїми дивною мовою, у якій, здавалося, голосних звуків набагато більше, ніж приголосних, і дивувалася – це ж, мабуть, і дід її там за стільки років вивчив їхню мову, а своєї рідної, бач, онука не навчив…
Вони обмінялися номерами телефонів і попрощалися біля будинку Профспілок. Лариса рушила до кінцевої своєї маршрутки, де вулиця Софіївська вливалася в Майдан. Біля брами-виходу з революційного периметру, озирнулася, стояла, дивилася на цю новостворену Січ і намагалась уявити, як би воно зараз було, якби їхня машина тоді щасливо розминулася з тою вантажівкою… За що їй таке?.. І стало самотньо-самотньо тут серед велелюдної площі. Всередині за грудиною знову стислося й заболіло, навернулися сльози. Вона заплющила очі, піднявши обличчя вгору, і так завмерла. Зимове сонце вже сховалося за хмари і не просвічувало її повіки, як опівдні, а мороз щипав за щоки.
- Не плач, дочко, буває гірше, та все буде добре, - раптом почула вона біля себе тихий жіночий голос і озирнулася.
- Ви до мене? – здивовано й тихо промовила Лариса, роздивляючись просту таку немолоду жіночку – в хустці, у картатому фартуку поверх темного пуховика, з червоними від морозу щоками й уважними карими очима.
Вона стояла поруч, по-материнськи жалісливо дивлячись чи то на Ларису, чи на весь Майдан, і тримала в руках чималу картонну коробку, наполовину заповнену бутербродами з ковбасою, з сиром, прикрашеними кілечками солоних огірків.
Замість відповіді жінка простягнула до Лариси коробку, пригощаючи.
- Ні-ні, дякую, я вже додому їду, не треба, - знітилася та.
- Візьми, дочко. Їж. А я тобі щось важливе скажу.
Здивована і ніби зачарована тихим, але впевненим голосом цієї жіночки, Лариса простягла руку й виловила з коробки один бутерброд. Питально глянула на пригощальницю.
- Потерпи. Все зміниться. Треба жити.
Щось тьохкнуло всередині молодої вдови, і вона зі здивуванням і навіть з острахом вдивилася в незнайомку. А та відірвала свій погляд від мурашника Майдану і коротко, але дуже уважно глянула в Ларисині очі.
- Через шістдесят шість днів. Їж, дочко. Треба жити.
Лариса, мов запрограмована тими словами, піднесла до рота бутерброд і відкусила… Поки вона, жувала, на диво знову відчуваючи смак їжі – холодного хліба, пружної лікарської ковбаси і солоно-солодких маринованих огірків, гармонійно приперчених, незнайома жінка вже пригощала вартових брами, а ті дякували їй, називаючи мамою.
Вдома Лариса нічого не могла робити, хіба що зателефонувала мамі, розповіла про зустріч із Алексом. Потім довго стояла перед незакінченим портретом Миколи, але вже не плакала, стояла й ніби транслювала йому без слів свої думки та враження сьогоднішнього дня, а може, й не думки, а емоції. На тому геть виснажилася, ледве дійшла до ліжка й заснула, наче знову знепритомніла і втратила всякий зв’язок із реальним світом.
Висмикнув її зі сну спів мобільного, екран якого світився у зовсім темній кімнаті. Мама Ларисиних учнів вирішила узгодити день і час уроку на наступному тижні. Домовилися на вівторок після уроків – Аліна з Євгеном зайдуть додому, пообідають, візьмуть свої торби з художнім реманентом і відновлять заняття. Звісно, краще б малювати при денному світлі, але як бути взимку з їхнім напруженим графіком? Може, в суботу прийдуть удень, буде видно…
Чи хотіла Лариса знову впускати у свій-несвій дім та у своє життя чужих людей? Швидше підсвідомість підказувала їй, що це треба зробити, не стільки заради грошей, скільки щоб не збожеволіти, кружляючи тут серед Миколиних речей… Тож хай буде так.
Невдовзі зателефонував Алекс, не надто стримано, як для мешканця балтійської країни, переповів свої враження від першого дня у Києві, вибачався за клопіт, сказав, що радий знайомству, що вже злив у файлообмінник мало не сотню суперських фоток, а кузину чомусь не додумався сфотографувати, але то можна виправити при наступній зустрічі, адже відлітають вони аж у п’ятницю.
Лариса слухала його й думала, що в цьому хлопці таки прокинулася чверть української крові й дається взнаки. Була, правда, ще версія, що друзі-студенти з Київського й Вільнюського університетів десь тепло завершили прогулянку по холодному Майдану, але розвивати міркування про кузена бракувало сил, вона навзаєм сказала Алексу якісь добрі слова і попрощалася, пообіцявши ще зустрітися.
Наближалася ніч, а сну не було – вже виспалася. Їсти не хотілося, телевізор не вабив і раніше. Лариса ввімкнула комп’ютер, зробила запит у пошуковій системі «Вебкамера онлайн Київ» і обрала одну, яка показувала Майдан у режимі реального часу, розташована десь угорі між площею і готелем «Україна», що за стелою, а може і в самому готелі – звідти видно Майдан, як на долоні.
Людей було мало, над наметами піднімалися в нічне небо рівні стовпчики димів – люди обігрівали «буржуйками» свої тимчасові помешкання в самому серці столиці. Якийсь чоловік із мітлою ретельно вичищав бруківку біля сцени, і Лариса подумала, що попри неймовірну кількість людей, що відвідала нині Майдан, там було дуже чисто, мабуть, навіть чистіше, ніж раніше у нереволюційні будні. Адже кому б це совість дозволила свинячити собі під ноги, коли народ піднявся проти свинства, за людську гідність і за європейський вибір?
Лариса збільшила картинку на весь екран і придивилася до того місця, де дивна жінка сказала їй дивні слова, змусивши мимохіть з’їсти бутерброд. Сердце її стислося, а смак тої ковбаси і солоного огірочка ніби знову повернувся на кінчик язика, викликавши приплив слини…
«Що це було? Чому? Навіщо? – застукотіло в її скронях. – А може, і правда, та жінка щось знає?...»
В тій розгубленості Ларисі дуже хотілося вхопитися за якусь надію, мов за кінчик мотузки, яка дасть шанс виборсатися, знайти полегшення й сенс…
Вона рушила до великого столу, де стояв на мольберті незакінчений портрет, відшукала там лист ватмана формату А3, лінійку, олівець і заходилася лініїти той папір уздовж і впоперек.
За кілька хвилин перед нею лежав лист у клітинку, Лариса взяла червоний маркер і почала писатии ним зліва направо, рядами, у кожній клітинці: «66, 65, 64, 63, 62»…
Коли справу було завершено, вона обвела поглядом кімнату, взяла своє творіння, чотири великі кнопки і пішла у невеличку їхню з Миколою спальню. Там прилаштувала лист до стіни навпроти ліжка так, щоби прокинувшись, можна було його бачити.
Тепер вона щовечора викреслюватиме по одній клітинці, рухаючись до того вирішального дня. Чому? Навіщо? Хто зна. Але принаймні, у неї з’явилася мета, сенс, вектор руху хоча б на цей відрізок часу, таке собі світло в кінці тунелю. І надія, що коли всі клітинки будуть закреслені, все якимось чарівним чином зміниться на краще. [ Згорнути уривок ]
|
