Галина Вдовиченко : Тамдевін : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Катерина Лисенко (джерело: Друг читача)

Галина Вдовиченко. Тамдевін. – Нора-друк, 2009. – 234 с.

«У романі все вигадка, окрім місця, де розгортаються події», – зізнається авторка. А розгортаються вони у віддаленому від цивілізації карпатському селі, поблизу старовинного замку Гербуртів, де досі збереглися неповторні краєвиди, незаймані урочища, де ходять за грибами і приносять повні кошики, а вночі чути, як виють дикі вовки. Так все ж таки про що цей роман? Сказати стисло: про любов, мистецтво та вовків, – це не сказати нічого. Варто лише трошки заглибитись, щоб побачити щось більше.

Заглиблення варто розпочати з оригінальної ... [ Показати всю рецензію ] композиції твору: текст поділено на «жіночу» та «чоловічу» половини. У першій частині оповідь ведеться від імені жінки, а в другій – від імені чоловіка. Але в кінці ці дві половини переплітаються і зливаються воєдино, у невеличкий третій підрозділ «Він та вона».

Отже, хто – вона? Анна – успішна художниця, власниця майстерні, яка не тільки уміє творити мистецтво, але й добре жити з того: власним коштом купила квартиру в Санкт-Петербурзі, має добрий заробіток. Проте в якийсь момент успішна та незалежна Анна вирішує кардинально змінити своє життя і просто хоч на якийсь час утекти з мегаполісу. Причиною такої самовтечі стали непрості стосунки з чоловіком: «Ми не живемо під одним дахом – ми зустрічаємося. Зараз так модно. Хоча спочатку нашою була спільна кімната в помешканні його батьків. Коли я почала добре заробляти, запропонувала чоловікові купити власну квартиру. Він ідеї не підтримав, може, тому, що сам заробляв ледь-ледь, а може, не хотів йти від мами. Я переїхала – він залишився…». Справді, міняти маму на дружину – це неабияке випробування для мужчини. Анна від’їжджає до Львова, додому. Але у місті вона надовго не затримується, бо вирушає в гори, до своєї однокурсниці, Марії. Саме там, у гірській місцині, з героїнею відбуваються ті незвичайні події, що перевернули її життя. Не вдаючись до переказування сюжету, дозволю собі перейти до другої частини роману.

Він – Юрій, етолог, в одному з урочищ карпатських гір досліджує поведінку вовків. Для цього він взяв під опіку трьох новонароджених вовченят, які втратили батьків. Людина і вовки в цій «зграї» живуть за вовчими законами, які іноді виглядають більш досконалими, ніж ті, за якими живуть люди. Несподівана зустріч з художницею докорінно змінює життя і дослідника, і вовчої зграї.

Головна інтрига – кохання художниці й дослідника – знаходить своє остаточне завершення у третій частині роману «Він та вона», де він і вона нарешті щасливо знаходять один одного.

Не можна не згадати й про мову роману, де з мовою літературною майстерно поєднується карпатська говірка. Чого тільки варті – оті «смаколики», «слоїки», перепинаєшся через них, бо не звичні для ока, катаєш язиком, бо рідковживані чи й зовсім незнані, йдеш далі у передчутті нових.

Роман «Тамдевін» – це якісна сучасна українська література. Хочеться, щоб саме такі книжки ставали масовими. Адже книжка – цікава, насичена, світла, попри тенденції сучасного мистецтва, вона не виражає негативних емоцій та не змальовує аморальних сторін людського життя. Ще один аргумент на користь того, що роман вартий вашої уваги, – перша премія на літературному конкурсі «Коронація слова – 2009».

Катерина Лисенко

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Вікторія Горбунова (джерело: Книгобачення)

"Тамдевін" інтригує підтекстами...
Вікторія Горбунова | 20.02.11 20:08:17
Люблю речі із підтекстом. Дивишся – одне; приглядаєшся – інше. Здавалося, що може бути смиреннішим за старий монастир? А он – високий мур та бійниці в ньому через кожен крок. Текст – “покора й віра”; підтекст – “борони боже зазіхнути”. І так в усьому, що спонукає до роздумів, до пошуку нових смислів, погляду, відчуттів.
“Тамдевін” Галини Вдовиченко зачепив мене саме своїми підтекстами.

Вдовиченко Галина. Тамдевін. – К. :Нора-Друк, 2009, – 240 с.
У книзі майже немає готових відповідей, проте задосить питань.
Перша, ... [ Показати всю рецензію ] жіноча частина, бентежить. Чому ми не вдовольняємося власним життям, яким би щасливим воно не здавалось? Чому досягаючи того, до чого відчайдушно прагли, губимо сенс зусиль? Чому життя в достатку втрачає на самому житті? Чому спорідненість, ще вчора така відчутна, сьогодні робить нас зовсім чужими? Героїня роману не завжди може сформулювати для себе, що ж її хвилює, що сковує життєву снагу. Але вона шукає відповідей, як кожен із нас, нехай і не завжди свідомо. Той хто шукає – не певно, що знайде. Цінність у самому пошуку, у русі в бік примарного смислу.
Бути серед вовків, ховати людськість: позбуватися запахів, звичок, поступатися комфортом заради того, щоб бути прийнятим у зграю. Чоловіча частина – суцільний підтекст. Хто сильніший: той, хто прямо демонструє силу, б’ється за першість, чи інший, хто не розтрачує себе на марне? У кому криється зрада: у тому, хто прямо гарчить на невгодне, чи в іншому, хто краще змовчить і запам’ятає. Що красномовніше: дії, слова, погляд? До кого пристає слабший? Чим корисна самотність? І багато-багато іншого.
Окреме задоволення – мова роману. “Смаколики”, “слоїки”, “шубер”, “годованець”, “їзденя”... – слова-коштовні намистинки. Перепинаєшся через них, бо незвичні для ока, катаєш язиком, бо рідковживані чи й зовсім не знані, йдеш далі у передчутті нових. Образність – іще одна приємність. Міська дитина, я ніколи в житті не бачила, як доять корову, а тут не просто уявила – почула звук тугої цівки об оцинковане відро, вдихнула густий аромат, відчула лоскіт піни на губах. Те саме про нахабне кошеня, паданки-ранети, каву, зварену на печі…
Єдине що – не люблю хепіендів у книгах і фільмах, правда, на відміну від життя. Вони ніби ставлять крапку на думці. А тому міркую далі про те, наприклад, що Він повернувся до вовків і ті не пробачили Її запаху; або, що пробачили і прийняли назавжди, без права на другу помилку; або, що Вона загубилась у новому щасті для старого життя; або…, ще багато інших “або”.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Мельник (джерело: Буквоїд)

28.04.2010|11:52|
Буквоїд
Тетяна Мельник
Людина зі зграї


Галина Вдовиченко. Тамдевін. К.: Нора-Друк, 2009, - 232 с..


«Що читати?» Питання, у певному сенсі риторичне, було і буде нагальним ще не для одного покоління читачів. Для того, аби книга відбулася як літературний твір та культурологічний текст, вона мусить пройти певні кола читацьких відгуків. Дозволю зацитувати висловлення одного із прибічників «рецептивної естетики», професора Констанського університету В. Ізера: «Остаточно значущість тексту визначає уява реципієнта, яка за своєю структурою полісемантична і здатна трансформувати ... [ Показати всю рецензію ] текст у велику кількість значень».

Якщо говорити про теорію впливу твору на читача, то роман Галини Вдовиченко «Тамдевін» належить до тих сенсовних прикладів сучасної великої прози, яка без зайвих натяжок може витримати аналітичні препарації та прискіпливе читацьке око. Однак, хотілось би почати розмову про книгу не з того, що у ній є, а з того, чого там нема.

У тексті Галини Вдовиченко ви не знайде спекулятивно-слізливих вивертань нутрощів авторського «его», після прочитання тексту шановному читачеві не доведеться ковтати заспокійливе, літературним збоченцям взагалі дана книжка протипоказана – бо ж роман не тільки не тільки має гарний сюжет, але ще й майстерно написаний.

«Про що йдеться у романі «Тамдевін»?» Сказати лаконічно: про любов, мистецтво та вовків. А якщо спробувати розкласти оту любовно-мистецько-вовчу «суміш» на дрібніші складові, то у книзі йдеться не лише про вищезгадане.

Композиційно текст поділено на «Жіночу» та «Чоловічу» половини. Авторка практично поділила свій текст за ґендерними ознаками: у першій частині оповідь ведеться від імені жінки, а в другій – від імені чоловіка. Таку своєрідну опозицію чоловіче/жіноче підводить під спільний смисловий знаменник невеличкий третій підрозділ «Він та вона».

Та все ж книжка починається не з історії про людей. Уже перша мізансцена роману, в якій головним персонажем є вовк («сутулий, гостровухий, з широколобою головою, облямованою «бакенбардами»), покликана впіймати читача на своєрідний гачок. Хижий звір зникає у гущавині лісу, а натомість авторка пропонує ступити на «Жіночу половину» роману та познайомитися із Анною, головною героїнею.

«Жінка, яка вона є?» Читаючи текст, мимовільно намагалася дати відповідь на це запитання. Якщо мовити про Анну, головну героїню «Жіночої половини», мушу відразу декого засмутити, констатуючи факт, що на білявку вона не схожа. Звісна річ, цим своїм висновком засмучу певну частину читацької авдиторії, але приготуйтесь до гіршого: мова йтиме не лише про колір волосся. У книзі досить цікаво представлений дискурс жіночності. На прикладі двох образів, Анни та її подруги юності Марії, пані Галина пропонує зануритись у той непростий і, часом, парадоксальний світ слабкої статі. Але ж чи насправді жіноча стать слабка, а та, що вважається сильною, є такою?! Судіть самі.

Анна - успішна цікава жінка. Художниця, власниця майстерні. Її світ мистецького зацікавлення розкриває моменти замовчування суспільством та ігнорування «зворотного боку» стосунків двох: «Мене понад усе цікавить жіночий світ. Не саме кохання, а його зворотний бік (…) А от чоловічий світ та його мистецтво , відверто кажучи, не дуже. Хіба як галерейницю… Вагітність, пологи, аборти – це речі, про які варто говорити відверто або не говорити взагалі».

Героїня не тільки уміє творити мистецтво, але й добре жити з того: власним коштом купила квартиру в Санкт-Петербурзі, має добрий заробіток. Проте в якийсь момент успішна та незалежна Анна вирішує кардинально змінити своє життя і бодай на тиждень-другий утекти з мегаполісу. Причиною такої самовтечі стала присутність сильної статі (а вірніше сказати її відсутність): «Ми не живемо під одним дахом – ми зустрічаємося. Зараз так модно. Хоча спочатку нашою була спільна кімната в помешканні його батьків. Коли я почала добре заробляти, запропонувала чоловікові купити власну квартиру. Він ідеї не підтримав, може тому, що сам заробляв ледь-ледь, а може, не хотів йти від мами. Я переїхала – він залишився…» Справді, міняти маму на дружину – це неабияке випробування для справжнього мужчини. Адже «мама дбає про його випрасувані сорочки, зібрані по парах шкарпетки, капці на порозі, свіжу пресу у газетниці в туалеті». Якщо про сорочки та шкарпетки сучасна жінка ще може якось подбати, то зі свіжою пресою у газетниці в туалеті… самі розумієте (хіба що з полиць супермаркетів в один день злощасна криза змете геть увесь туалетний папір).

Іронія, а часом ґротеск, якими досить тонко володіє авторка, дозволяють читачеві проникати у суть здавалося б самих нікчемних та незначних речей. Але насправді саме воно, оте мізерне, є чи не основним підривним матеріалом у стосунках? Звісна річ, у даній частині проявляється позиція жінки, власне, про що ми й далі вестимемо мову. Анна від‘їжджає до Львова, додому. Але у місті вона надовго не затримується, бо рушає на гостину в гори, до своєї колежанки, Марії. Саме там, у гірській місцині, з героїнею відбуваються ті незвичайні події, що внесли просто карколомні зміни у її життя. Місцеві тотеми, таємничі стіни старовинного замку Гербуртів, магічні перстені, подорожі у часі, тіні вовків – все це додає до процесу читання емоційної гостроти. Отож, не буду вдаватися до переказування сюжету, а дозволю перейти до тієї частини роману, яка неодмінно мусить зацікавити як шановне жіноцтво, так і представників нашої сильної статі.

«Чоловіча половина» роману - це суцільний експеримент з низкою підтекстів.

Головний герой Юрій, етолог, в одному з урочищ карпатських гір досліджує поведінку вовків. Аби досягнути максимально результату, науковець нівелює дистанцію між людиною та звіром, практично живе за законами зграї: «Бо повинен стати для вовків своїм, без запахів цивілізації та вогню, газу, керосину, тепла… Людиною зі зграї». Вживання у роль перевершило усі заплановані результати: вивчення поведінки вовків у безпосередньому природному контакті дозволило Юрію оволодіти їхньою «мовою» та ритуалами. І в даному контексті принагідно згадати відомого канадського письменника-натураліста Сетона-Томпсона, який чимало своїх творів присвятив зображенню світу тварин, а саме – поведінки вовків; тут також не можна оминути увагою і «Плаху» Чингіза Айтматова.

Звернення Галини Вдовиченко до натуралістичної тематики, зображення світу дикої природи у певному зіставленні зі світом цивілізації вигідно додає сучасній романістичній літературі певні тематичні бонуси. Приємно дивує і те, що за отой вовчий, позбавлений романтики дослід, береться автор-жінка. Бо ж насправді головним експериментатором є не хто інший, як сама письменниця.

Дискурс жіночності, про який уже йшла мова вище, був би звичайним просторікуванням, якби не існувало протилежності, якби не існувало сили. Попри усі здобутки цивілізованого світу, в якому Анна є незалежною та самодостатньою, вона залишається незахищеною. Грамота сучасних відносин, або як каже головна героїня «зараз так модно», завдяки яким жінка вчиться бути сильною, дозволяє мужній статі успішно втрачати власні позиції. Тотальна самотність примушує Анну покинути свій комфортно влаштований світ. Натомість зрада коханої жінки підштовхує Юрія на досить небезпечний, зате цілком мужній крок – експерименти з вовками.

«Він та вона» Останній розділ книжки є вельми стислим. Він нагадує детальний план запланованого епічного полотна. Для читача стає зрозумілим, що вовки повинні лишатися вовками, натомість люди – людьми. І так само, як Анна, не мусить жити ефемерними мистецькими уявленнями про пологи та материнство, а на власному досвіді відчути усі «принади» токсикозу та підвищеної дратівливості, які переживає ледь не кожна вагітна жінка. А Юрій, після суворої школи спілкування з вовками й серйозних травм підчас досліду, осягнути для себе власне мірило цінностей, де основним з-поміж інших є життя. І тут уже не буде отого поділу на «моє-твоє-чиє». Бо ж головним героям, Анні та Юрію, доведеться вчитися бути парою, бути разом. Погодьтеся, чи не найскладніший експеримент?

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка» , літературним конкурсом «Коронація слова» та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана Самохіна (джерело: Дзеркало тижня)

Дзеркало тижня
№46 (774) 28 листопада — 4 грудня 2009

Галина Вдовиченко, «Тамдевін». Видавництво «Нора-Друк»
Автор: Світлана САМОХІНА


Поширена думка, що жіноче чтиво не гідне займати місце у книжковій шафі освіченого буквоїда. Разом з тим навряд чи хто здивується, побачивши на полиці твори англійки Шарлотти Бронте чи француженки Франсуази Саган. Попри відверто «жіноче обличчя» цієї письменницької спадщини, вона по праву займає вищі щаблі на олімпі літературної класики.

Творчість Галини Вдовиченко — приклад якісної феміністичної прози в сучасній українській літературі. Дебютувавши ... [ Показати всю рецензію ] з романом «Пів’яблука» та отримавши за нього відзнаку на «Коронації слова-2008», пані Вдовиченко продовжила й розвинула свій романтично-казковий стиль у романі «Тамдевін».

Жіночий світ, у якому штучні матеріальні пріоритети витіснили традиційні сімейні цінності, дауншифтинг, коли люди тікають від суєти великих міст у природне середовище, — лінії, які переважають у творі. І в цьому запорука його успіху, оскільки авторці вдалося вловити й передати настрої, що чимдалі більше притаманні нашому суспільству.

Історія кохання жительки мегаполіса, успішної та забезпеченої кар’єристки, з одного боку, та науковця-відлюдника, що присвятив себе вивченню життя вовків у карпатських лісах, з другого, не дадуть занудьгувати. Сюжет — не менш динамічний і насичений, ніж у «Пів’яблука». Смачно приправлений аутентичними легендами з вуст баби Каськи та містичними епізодами навколо замку Гербуртів, роман має поділену на дві частини структуру. Жіноча і чоловіча половини — два життя, два світосприйняття, дві історії чоловіка і жінки, що нарешті зустрічаються поза межами реальності, простору і часу.

Роман «Тамдевін» — це поетика Франсуази Саган, традиційність Шарлотти Бронте, романтика Ірен Роздобудько та казковість самої Галини Вдовиченко. І, як показує практика, жінки не лишають поза увагою такий мікс. Книжку молодої письменниці розбирають швидше, ніж видання визнаних українських авторів...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ада Самарка (джерело: ЖЖ ada samarka)

22-Сент-2010 08:28

Вот насколько мне не понравился роман Галины Вдовиченко «Поляблока» и насколько же сильно удовольствие от прочтения «Тамдевин»! Конечно, после первого романа, который не был сперва даже замечен жюри «Коронации Слова -2008», а потом вдруг прогремел в новой номинации «выбор издателей» с последующим пиаром автора, превзошедшим, по-моему, пиар, собственно, победителя того конкурса – мое отношение к Галине Вдовиченко сделалось откровенно предвзятым. А уж когда ее новый роман «Тамдевин» получил гран-при 2009 года, сомнений не оставалось – все куплено, и ах, как жаль…
И вот я вчера ... [ Показати всю рецензію ] прочитала книгу. Давно такого не было – я как села читать, так и отлипла, с коротким провалом в сон – сегодня. Жанр мейнстрим мне, как эстету (пишущему Якопо Понтормо через «а» между прочим) (что-то я отвлеклась) -не близок и где-то даже презираем. Но вот почему – пишущих людей очень много, и почти все они хотят писать в жанре мейнстрима и все это выглядит довольно дешево – стандартные фразы, поступки, приключения – кто-то обязательно куда-то падает и ломает ногу, и таинственный незнакомец появляется вдруг из тьмы. Ну, вы поняли о чем я... Когда незрелый автор садится СОЧИНЯТЬ, то воображение стандартного человека рисует вполне стандартные нестандартные ситуации. Не обошлось без ямы и поломанной ноги и у Вдовиченко, конечно, и ее характерного стиля написания от лица женщины, которая знает себе цену, пусть и происходят с ней всякие глупости, но эта книга… она в целом безукоризненна! Ни одной лишней ноты, и, что вызывает самое большое восхищение – главы от мужского лица – как же редко удается женщине-автору звучать по-мужски! Галине Вдовиченко удалось! Удалось на все 100!

И я вот подумала еще:
Раньше, ну, года три назад – я чего-то была такая злая! Я вот культлитобзоры писала свои и поливала всех грязью (хоть залужено, но все же…) И вот хотелось как-то лезть, как-то самоутверждаться там, доказывать что-то.
А теперь я такая добрая стала, вот то ли количество детей на меня так влияет, то ли жизнь на свежем воздухе, то ли военная тематика (пересмотрев адовое количество военной кинохроники, я как-то иначе стала к жизни относиться) … совершенно пропала потребность читать что-то слабое и высмеивать его, и ковыряться. Напротив, в каждом произведении мне хочется вдеть что-то хорошее (даже в суровой прозе Евгена Алехина). Я вот уверена – каждая вещь найдет своего читателя. Все, что мы сочиняем – есть искра божья и каждая искра эта согреет своего уникального читателя. И Ирэн Роздобудько и Наталка Шевченко и, даже, язык не поворачивается, Андрей Кокотюха – все они пишут то, что целиком может кому-то нравиться, и греть кого-то и радовать, так при чем тут я со своими вкусами, которые тоже целиком кому-то могут, как раз, еще как и не нравиться (вот я люблю Ерофеева, да, а книгу подписанная Евгением Поповым словами «Вы очень талантливы, Адриана» я вообще хочу под стеклянный колпак положить!)
А «Тамдевин» Галины Вдовиченко – хорошая книжка и я буду с благодарностью вспоминать об этих двух днях, пока ее читала.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Сергій Зінченко (джерело: BBC Ukrainian)

Рецензія: Чи будемо ми і далі втікати..?

Сергій Зінченко, Кривий Ріг

"Тамдевін" Галина Вдовиченко (Нора-Друк)

Події роману розгортаються у двох світах: серед вовків на лоні дикої природи і - в тому, який створили самі люди, наповнивши його машинами та нав’язливими повсякденними турботами. Якими? А хоча б ось такими, як із життя героїні роману, бізнес-леді й художниці на ім’я Анна: «…що для мене найнеобхідніше? Зараз? Навести лад у торбинці. Зайве викинути, потрібне залишити – щоб на душі стало легше. Бо далі так жити не можна».

У неї навіть на звичайні радощі не вистачає часу: «Чому ... [ Показати всю рецензію ] я так рідко тішу себе дрібними радощами? Від них – найбільша втіха. Зупинитися і вийти з машини – така проста, доступна всім насолода»... Вже навіть наведені цитати свідчать про стислість і лаконізм письменниці у викладі думок.

А сама оповідь - енергійна і жвава, сплетена із швидкоплинних діалогів та монологів, які вправно поєднані з описами пейзажів, інтер’єрів, із перебігом виписаних подій то в Санкт-Петербурзі, то в Карпатах: там, де і ліс, і гори, там де він, коханий. Просто і без всілякого епатажу, без екзальтованості чи голого натуралізму, змальовано кохання головних героїв, яке приходить до них посеред живої природи. Воно пробуджується тоді, коли вже смерть здавалася невідворотною. А потім - увічнюється у картинах Анни, і одне з тих полотен вона назвала «Тамдевін».

Час від часу (коли йде розповідь про героя роману, науковця і дослідника живої природи, у якого Анна закохується) його автор Галина Вдовиченко збивається з ритму роману на есей дослідника-еколога, але це тільки додає твору більшої реалістичності. І тоді забуваєш, що перед тобою – белетристика, вигадка, а не те, що відбувалося насправді.Та й не можна не погодитися з такими, наприклад, словами-висновками: „Нам здається, що хтось інший, набагато впливовіший, повинен думати про збереження природи, а кожен з нас змушений лише приймати результат. І ми споживаємо, споживаємо, споживаємо – без міри, руйнуючи все довкола”. Тож і виходить, що ці два світи (один, де господарює Творець (чи Природа, Бог або назвіть Його якось інакше – що кому більше до вподоби), а інший – те, у що ми перетворили Його дарунок для нашого вільного життя) все більше віддаляються один від одного.

І якщо картина Анни „Тамдевін” символізує їх поєднання (гармонію і красу співтворчості з Творцем, коли суєтне забувається), то ми змушені, пішовши далі за думкою автора, назвати ці два світи, коли вони роз’єднані: «Тамдебезсуд» і «Тамдебезбаш». Перший – це той, де немає суддів, а є лише виконавці волі того, ким він був створений, в тому числі – і людина; однак століття за століттям людина все частіше поводить себе в ньому або як чужинець, або як злочинець, хоч називає себе вінцем творіння.

А другий – це той, де ми за нами ж придуманими законами безперервно судимо одне одного й поводимо себе як безголові, бо тільки споживаємо й руйнуємо той щедрий дарунок для вільного життя, а якщо щось і створюємо, то лише для того,! щоб його потім спожити або ж зруйнувати. На відміну від тих кількох десятків книжок, які за своїм впливом призвели до потрясіння суто мого внутрішнього світу, і я цілий місяць (а бувало й більше) не міг нічого читати й відволіктися від думок про прочитане, роман «Тамдевін» таким для мене не став. Бо він інший, по-іншому задуманий.

Скажімо, якщо із того списку із кількох десятків творів, які мають відношення до тем, піднятих у романі Галини Вдовиченко, назвати три найперші, що приходять на думку, то ними будуть «Білий клик» Джека Лондона, «Плаха» Чингіза Айтматова і «Циклон» Олеся Гончара. Це справді цілісні художні полотна (що і є причиною їх потужного впливу на читача), які (кожен по-своєму) були випробувані часом. А ось роман «Тамдевін» такою цілісністю не відзначається.

І справа навіть не в тому, що він розбитий на три частини: «Жіноча половина», «Чоловіча половина» і «Він та вона», що вже навіює думки про певну штучність і заданість. Ні, він – як запрошення до співтворчості, як та галявина посеред лісу, осяяна сонцем, котра запрошує: «Йдіть-но сюди, давайте разом поміркуємо». Роман сигналізує про небезпеку, яку несемо собі й навколишньому ми, люди.

Тобто, він адресований сучасникам, які повинні скористатися цим запрошенням і завітати на галявину роману, а потім - піти собі далі. Але – не забути головного - того, про що говорить біолог-дослідник: «Кожен з нас – подорожній, у кожного – свій шлях до себе. Чим довше я жив у лісі, тим більше пересвідчувався – природа має душу, вона живе за законами живої істоти. Може тебе підтримати й допомогти, а може покарати».

Між тим, багато з нас навіть не намагається замислитись над питаннями, подібними до піднятих у романі, мотивуючи таку свою поведінку тим, що це нібито «не головне», або «про те хай начальники думають – за те вони й гроші отримують», або ж, наприклад, приблизно й таке: «хлопче, та ти просто смаленого вовка не бачив, а тому верзеш казна що, спустись на землю, де все вирішують гроші і влада…». – То треба визнати, що це такими словами промовляє нами ж створений штучний світ.

Саме через такі от позиції у нашому штучному світі все частіше й частіше правлять ті «начальники», яким насправді начхати і на Творця, і на всіх нас. А ми (не виявляючи свого спротиву таким от правителям) прямуємо до катастрофи: до того, щоб остаточно розірвати пуповину із тим світом, звідки ми родом і який нищимо (хоча насправді – передусім нищимо самі себе, а той світ без нас, таких безголових у своїй гордині, якось обійдеться). І ми вже той світ, звідки вийшли, не розуміємо і навіть втікаємо від його представників, коли ті хочуть нам, людям, допомогти.

Як у романі: вовк (не смалений, а доволі здоровий і мирний) вийшов із лісу, щоб покликати когось із людей, аби ті врятували свого співплемінника: людину, яку спіткало лихо. Але обраний вовком для місії врятування здоровий молодий чоловік просто злякався його, і «Вовк відвернувся. Він втратив інтерес до того, хто виявився полохливим і нездогадливим».

Тож чи будемо ми і далі втікати від того світу? Адже можемо дочекатися того моменту, коли він весь (а не окремі його представники) від нас відвернеться. І що тоді?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Яна Дубинянська (джерело: Літакцент)

Яна Дубинянська:
Там, де нас нема

05 Бер 2010 01:55


Галина Вдовиченко. Тамдевін. — К.: Нора-Друк, 2009

Як нібито казав дідусь Фрейд, бувають просто сни. Бувають просто збіги, і поява на українському книжковому ринку двох книжок з дуже схожими назвами, швидше за все, належить саме до таких. Власне, на іншому, добре структурованому й розгалуженому ринку, цього збігу ніхто б і не помітив. Ці книжки просто не мали б шансів перетнутися у просторі, оскільки належать до різних ринкових сегментів, орієнтовані на різну цільову аудиторію і вимагають різних стратегій просування, — вибачте ... [ Показати всю рецензію ] мені цей менеджерський сленг, далі його вже не буде. Бо в нас узагалі все інакше.

У вузькому, сімейно-тусовочному просторі сучасної української літератури, який звузився ще більше через кризу, книжки Олеся Ульяненка і Галини Вдовиченко мимоволі виявилися сусідами. Вони стоять в одному секторі книжкової крамниці, потрапляють до одного рейтингу читацьких симпатій, презентуються на одних майданчиках, а як наслідок, їх часто-густо купують одні й ті самі люди.

Отже, таки конкуренція. А звідси й популярна серед недобитих інтелігентів конспірологія: приміром, літагент Ульяненка Євгенія Чупріна категорично не вірить у „просто сни”. Адже „Нора-Друк” не приховує того факту, що „Тамдевін” у дівоцтві мав назву „Замок Гербуртів”, яку видавці змінили, щоб книжка не потрапляла на полиці до історичних романів або, ще гірше, туристичних путівників. А може, з іншою метою? „Там, де Південь” вийшов на півроку пізніше, але ці тексти Ульяненко написав ще до скандальної „Жінки його мрії”, і вони друкувалися, якщо не помиляюся, в „Кур’єрі Кривбасу”. Теоретично всяке могло бути, якщо, звичайно, винести за дужки здоровий глузд. Проте, погодьтеся, так набагато цікавіше.

Отже, інтрига має місце, а тому цілком закономірним є і сусідство цих двох майже полярних книжок в одному критичному огляді.

Хоча, здавалось б, як можна? — „коня и трепетную лань”! (Особисто я у ролі трепетної лані бачу вразливого та схильного до депресій Олеся Ульяненка, а коня — працьовиту і цілеспрямовану Галину Вдовиченко, але приймаються й інші варіанти). І взагалі, зараз буде перехід на особистості, який адепти чистої літературної критики можуть сміливо пропустити.

Про кожного з цих письменників можна було б зняти успішний байопік. Ще років із сім тому Андрій Курков казав мені в інтерв’ю, що Олеся Ульяненка варто було б просувати за кордон як „людину з біографією”. „П’ятнадцятирічним пішов з дому. Наступні 15 років охопили медучилище, моршколу, військо, шахту, Сибір, український Південь, участь у національному політичному русі — все те, про що Ульяненко не дає інтерв’ю”, — це я вже цитую з обкладинки. Плюс анафема від Московського патріархату, багатосерійний суд з Нацкомморалі за порнографію, а поза тим самотнє життя письменника-одинака і мізантропа. Приголомшливе б вийшло кіно!

Але й життя Галини Вдовиченко — гарний кінематографічний матеріал. З обкладинки: „живе у Львові, працює заступником головного редактора щоденної газети „Високий замок”, має доньку і сина”. І раптом у „невизначеному віці” (якого квітучій Галині на око в жодному разі не даси!), коли більшість жінок уже ні про що не мріють, вона раптом сідає і пише роман. Відсилає на конкурс, там його спочатку не помічають, але потім видають, і він стає бестселером, а сама письменниця-дебютантка роз’їжджає країною, спілкуючись з читачами, одягає на презентації стильні рукавички, пригощає покупців половинками яблука, фотографується на мотоциклі для рекламних плакатів тощо. А наступного року таки здобуває перемогу на тому ж конкурсі й отримує свого „оскара” на сцені під золотим дощем. Голівуд!

Звичайно, це були б дуже різні фільми. Так само, як під обкладинками з подібними назвами ховаються дуже різні книжки.

Олесь Ульяненко. Там, де Південь. — Харків: Треант, 2010

„Тамдевін” Вдовиченко читати легко та приємно. Власне, перша частина книжки (яку авторка назвала „жіночою половиною”) — практично сиквел до зіркового роману Галини „Пів’яблука”, за яким, пом’яніть моє слово, колись-таки знімуть успішний вітчизняний телесеріал „Відчайдушні львів’янки”. Петербурзька художниця Анна цілком могла б бути п’ятою подругою героїнь попереднього роману. Так само „молода жінка невизначеного віку”, ділова, творча, зовні щаслива, але зі своїми внутрішніми особистими й професійними проблемами. Розбиратися з якими вона їде, звичайно ж, до рідного Львова, а тоді до подруги у сусіднє село. Набір „ліків від усього” теж той самий: жіноча дружба, відвертість, чисте повітря, сільські наїдки та кондитерські смаколики. А для кардинального вирішення проблем письменниця вже звично застосовує антикварний артефакт: у першому романі це було дерев’яне яблуко, в другому — парні персні із зображенням того самого замка Гербуртів, завбачливо прибраного видавцями з назви.

Проте у другій частині письменниця відважно ступає на нову для себе територію. По-перше, це „чоловіча половина”, тобто оповідь іде від імені отого невідомого звіра — мужчини. Який до того ж іще великою мірою вовк.

Ця частина книжки — суцільний Висоцький: „Волки мы — хор-р-роша наша волчья жизнь!” і далі за текстом. До вивчення вовчої теми Галина Вдовиченко підійшла дуже серйозно, подекуди текст починає нагадувати реферат із використаних нею джерел, навіть список літератури за бажання можна вирахувати; звісно, якщо ви настільки ж у темі. Дослідник Юрій ставить експеримент над вовчим виводком, а заразом і над собою самим, поступово втрачаючи людську подобу, втім, у найкращому сенсі слова. А тоді перетинається з Анною. І…

І все. На третю частину, яка за всіма законами романної драматургії мала б стати основною та найцікавішою (заради чого, власне, було все, що попереду), в письменниці не вистачило чи то конкурсного терміну, чи просто дихання. Частина „Він і вона” зібгана у три стислі розділи: виписана суто по-жіночому, на самих метафорах, еротична сцена, не дуже переконливий сценарій подальшого щасливого життя героїв та насамкінець нерозв’язана таємниця з вовками.

Власне, це проблема далеко не однієї Галини Вдовиченко — абсолютна більшість сучасних письменників, які беруться за сюжетні твори, не вміють витримувати композицію до кінця. Може, тому що в нас ніде цьому не вчать. Чи перервалася традиція: адже практично всі, хто претендує зараз на роль представників „високої літератури” — переважно наратори, безсюжетники, а то, погодьтеся, зовсім інше.

„Ульяненко став класиком” — лаконічно рекомендує автора на обкладинці книжки „Там, де Південь” не хто-небудь, а сама Ліна Костенко. Хотілося б контексту, та менше з тим. Очевидно, що Ульяненко „пишет, как дышит”, не намагаючись догодити ані видавцю, ані читачеві, йому вже все можна, та, власне, він був такий завжди. В анотації нам також обіцяють „нові фасети його творчості” (гарне слово, неодмінно дізнаюся, що воно означає) та „динамічний сюжет”.

Не знаю, як з „фасетами”, а з сюжетом, як завжди в Ульяненка, важкувато: постійні стрибки у часі та просторі, зміни кутів зору, метафоричний потік свідомості майже унеможливлюють стеження за ним, аж поки не розумієш, що цього і не треба. У повісті „Там, де Південь” сюжет зведено до пісенних лейтмотивів „я вырастал в трущобах городских” укупі з „девочка-пай, рядом жиган и хулиган”. Тільки в Ульяненка все ще однозначніше, брутальніше, без жодного просвіту. І „дівчинка-пай” насправді наркоманка і шльондра, і її батько-полковник „кришує” криміналітет і розбещує неповнолітніх дівчат, а вже самі „жигани-хулігани” з індустріального південного міста, покидьки соціального дна, покидьками і є. А ви хіба на щось сподівалися? Це в „Генералах піщаних кар’єрів” у середовищі безпритульних підлітків було місце і кодексу честі, і чистому коханню — натомість „мєлкі з Аляудів” являють собою зграю смертельно небезпечних бандарлогів, і не більше. Іншого життя немає ніде — ані в географічному, ані в соціальному розумінні. Принаймні, Олесь Ульяненко жодної альтернативи не бачить.

В оповіданні „Сєдой” письменник, як і його львівська колега, „змінює стать”, пишучи з позиції дівчини, але його картина світосприйняття від нібито жіночого погляду не трансформується анітрохи. Суцільна брутальність, насильство, продажний збочений секс і багато-багато лайна, переважно з глистами. Таке життя. Справжнє, неприкрашене життя, як не втомлюються підкреслювати всі, хто щиро вважає Ульяненка сучасним класиком.

Кому „класичний” статус Ульяненка точно не пішов на користь, так це літредакторам і коректорам книжки, якщо, звичайно, такі були. Навіть у тексті класика не варто було залишати пасажі на кшталт „під китайською пароселею з булькатими рибами на ньому”, а вислів „якщо вставить, то виверне її, як п’явку”, звісно, експресивний, але ж не настільки, щоб дослівно повторювати його за три сторінки. Дрібниці? — можливо, проте література, яка претендує вважатися „високою”, на дрібниці не має права.

…То чи є щось спільне між книжками „Тамдевін” і „Там, де Південь”? Є. І, хоч як це дивно, спільний саме той елемент, що першим впадає в око. Спільне — „там”.

Найкраще у книжці Галини Вдовиченко — вологе повітря карпатського лісу, тумани, пріле листя, молоді опеньки, зарості ялівцю, — усі ці нібито фонові, атмосферні речі, які, втім, є самодостатніми й справжніми, виводячи цей твір за межі суто дамського „мильного” роману. Найкраще у книжці Олеся Ульяненка — свинцеві хмари над морем і лиманом, задушлива південна спека перед грозою, безлюдний пляж, тепле каміння на березі впритул до води, — теж ніби нічого особливого, декорації, проте саме вони, єдині в його прозі, стверждують сенс, красу і цінність життя.

Усе це — там. Далеко, де нас нема.

Але туди можна рано чи пізно повернутися.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: "Поетичні майстерні")

Автори / Тетяна Дігай (1966) / Рецензії

У день повного місяця, або Вовча сага
Галина Вдовиченко. Тамдевін: Роман. – Нора-друк, 2009. – 234 с. ПК (Популярні книжки)

Роман, про який мова, в доробку львівської письменниці та журналістки Галини Вдовиченко отримав Першу премію на літературному конкурсі «Коронація слова – 2009». «У романі, – як зізнається авторка, – все вигадка, окрім місця, де розгортаються події». А основні події розгортаються у віддаленому від цивілізації карпатському селі, поблизу старовинного замку Гербуртів, де досі збереглися неповторні краєвиди, незаймані урочища, де ... [ Показати всю рецензію ] «холодна вода і болотяний сморід занадто переконливо реальні», де ходять по гриби і приносять повні кошики, а вночі чути, як виють дикі вовки Композицію твору побудовано оригінально: три частини під назвами «Жіноча половина», «Чоловіча половина», «Він та вона». Головні дійові особи – колишні однокурсниці по Академії мистецтв, подруги Анна і Марія діють на жіночій половині роману, що містить роздуми та узагальнення авторки, які є важливими для осмислення життєвих процесів, філософські відступи і, воднораз, фрагменти найрізноманітніших зображень – такий собі колаж, що характерний простотою й дохідливістю художнього викладу: « на саморобних дощаних полицях – рівні ряди розмаїтихзакруток на зиму. Кожну банку вивершує велике яблуко, мабуть, вони так краще зберігаються, але виглядало усе як досконалий за формою та кольорами мистецький перформенс».


Чоловіча половина роману теж має свого героя, це науковець, який проводить польові дослідження вовчого життя, усамітнившись на кілька місяців із вовчою зграєю (себто, він герой в прямому розумінні цього слова!). Можливо тому сторінки другої половини роману деколи нагадують науковий нарис. Без сумніву, вся ексклюзивна інформація дослідника є цікавою, але, гадаю, що органічно ввести її (інформацію) в образну тканину роману письменниці не зовсім вдалося, хоча в цьому напрямі зроблено багато. Наприклад, паралелі, що словами наратора авторка проводить між людською та вовчою спільнотами, таке собі «олюднення вовків» і «ововчення людей»: «Вовки як люди. Жодна схема щодо них не працює, всі узагальнення хибні. Кожен – особистість, яку не можна уніфікувати, спрощено оцінювати (…) кожен, хто вивчав їхню поведінку та стиль життя, знає: вірність вовків аналогів не має (…) Вовки моногамні. Лише раз обирають собі пару. Якщо він загине, вона зберігатиме удівство… якщо вона помре, він стане одинаком… Дітей вони виховують та доглядають разом, людям би повчитися».

Головна інтрига – кохання художниці й дослідника – знаходить своє остаточне завершення у третій частині роману, де він і вона нарешті щасливо знаходять один одного. Спілкування письменниці з читачем на рівні інтимних одкровень красиве і поетичне: «Біле яблуко повного місяця зазирало у вікно, бентежило душу (…) Метелик опустився на квітку, торкнувся пелюсток чутливими лапками – пелюстки потягнулися йому назустріч, привідкрилися – він схилився над серцевиною, збираючи нектар (…) Пряма скрутилася спіраллю в зустрічному русі до іншої прямої, вони сплелися в сваргу, животворний клубок, запустивши світо рух у двох протилежних напрямках одночасно».

Письменниця Галина Вдовиченко не розчаровує новим романом, у якому її прихильники і прихильниці знайдуть розблиски найрізноманітніших принад захопливого читання: неймовірно жахливі сни, що переходять у таку саму жахливу дійсність, срібні перстеники, що виконують важливі для сюжету талісманні фунції, руїни старовинного замку, що слугують декораціями головних закручено-таємних подій, перекази народних легенд у мовному оздобленні карпатської говірки і ще…більше не буду переказувати! Читайте книжку!

[ Згорнути рецензію ]