Марія Козиренко : Бюро загублених думок : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олек Веремко-Бережний (джерело: газета "Експедиція ХХІ")

Рідкісний випадок, коли назва книги — цілком абстрактний образ, що так само міг означити добру третину будь-якої друкованої продукції, — не лише повністю відповідає начинці, а й виправдовує її існування.



Це — перша прозова збірка молодої харківської поетки, авторки вже майже легендарної формули “Чайка + Риба = Чайка”, котра підписується Мар?єю Козиренко.

Нехай не обманює цієї книжечки товщина, що її правильніше би називати худобою: прочитати її одним махом, попри повітряну легкість стилю, є завданням не з простих. “Бюро загублених думок” вирізняється таким дружнім ставленням до читача, ... [ Показати всю рецензію ] що не береться заманювати публіку якоюсь гостросюжетністю чи бруталом. Ця проза — не атракціон, а спільна прогулянка, протягом якої можна впевнитись, що звичні предмети й ландшафти спішать відкрити Мар?ї свої магічні властивості, оскільки щасливиця-авторка з віком не втратила тієї дитячої здібності бачити тривіальні речі повними невичерпної прихованої екзотики.

З дерев’яного гномика на дитячому майданчику визирає сутність язичницького ідола, атланти втомлюються тримати балкони, в чорно-білому кіно показують веселку, а сніг є подрібненою макулатурою з небесної канцелярії.

Тут “прибиральниця виколупує з щілин між клавішами покривлені ноти” — таким повсякденним робиться те світовідчуття, яке ще недавно ми знаходили як одкровення у малій прозі Сигізмунда Кржижановського, в котрого ноти збиралися до склянок. I це саме він нафантазував, що Ейфелева вежа знімається з фундаменту й мандрує в пошуках іншого міста, — мабуть, аби проступити крізь риси харківського Держпрому, як це стається в першому ж етюді Мар?їної книги.

Можливо, Мар?я — якраз одна із замовників чудодійних знаків питання, які в поті чола виготовляв персонаж Кржижановського, а можливо — це просто випадковий збіг двох сюрреальних бачень реальності. Але що не викликає сумнівів — це те, що слова Вадима Перельмутера, присвячені Кржижановському, цілком відбивають кращі досягнення Козиренко: “підошвами прощупуючи місто, осягаючи його — в співставленні знання і зору. I місто розгорталося назустріч... відкриваючи прошарки минулого, котрі впізнати кожен здатний, але побачити дано лише обраним”.

2000-ні роки в українській літературі, крім іншого, запам’ятаються рвучким та здебільшого вдалим наступом молодняку, а точніше двадцятирічних письменників. Мар?я Козиренко порівняно «типова» представниця останньої хвилі молодих двотисячників: ці останні входять до літератури обережно, ненав’язливо, обов’язково малою формою — наче бояться хоч однією гранню віддзеркалити гомінких і дивно самовпевнених нещодавніх попередників типу Дереша, Карпи чи Софії Андрухович. Єдине, чим всі “двадцятирічні” й донині між собою схожі, — це дуже яскрава, але сором’язлива, нерішуча за своїми масштабами фантазія. Найсильніші з тих, хто стартував під кінець нульових (а це і Козиренко, і значно різкіший за неї Сергій Гарагуля, і багато загублених одразу після того старту, на зразок Юлії Сліпенчук), відкинули сюжетність у творах і надмірну заклопотаність власним медійним іміджем, натомість зосередившись на пошуках ідеального вираження будь-якого фантазму.

“Загублені думки” Мар?ї Козиренко теплі, живі та самодостатні, що не завадить їм згодом доповнити собою масштабнішу й більш насичену подіями історію, якщо авторці про таку йтиметься. Відтак — є певна радість від мізерного накладу перших двох її книжок: обидві вони нагадують записники, де занотовано на майбутнє безліч вдалих метафор.

Наші телевізійні новини повні моторошних сюжетів, які все чекають на могутнього володаря слова: матері топлять своїх немовлят у громадських туалетах, нелюдські спортивні нормативи вкупі зі старим спортивним інвентарем регулярно гублять школярів, викриття гаданих корупціонерів стається завдяки іншим, справжнім корупційним іграм... Письменники-початківці не зобов’язані героїчно кидатися на подібні амбразури. Проте, як показує випадок Мар?ї Козиренко, вони здібні до такого типу мислення, який, чим більше поширився б серед населення, тим імовірніше пригладив би кострубате буття, надавши йому значно лагідніших форм.

Олек ВЕРЕМКО-БЕРЕЖНИЙ

[ Згорнути рецензію ]