Анна Багряна : ЕТИМОЛОГІЯ КРОВІ : роман, лауреат конкурсу "Коронація слова-2008" : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Дар’я Анцибор (джерело: Сумно)

Однією з особливостей розвитку сучасної української літератури є банальний пошук орієнтирів і певних схем у написанні. І тут ми маємо досить цікаву ситуацію. Українська література, довгий час творена в умовах контролю радянської ідеології, зараз починає активно вбирати у себе всі позитивні й не дуже тенденції, які увірвалися до нас із примарного заходу. А на заході давно уже витворили концепцію літератури національної, втілити ж її найпростіше і найякісніше можна тоді, коли застосовується фольклорне начало.

У нашій же сучасній літературі цей прийом почали активно впроваджувати порівняно недавно. ... [ Показати всю рецензію ] Однією з новітніх тенденцій є поєднання фольклоризмів із популярними нині описами інтимного життя героїв твору. Загалом, законодавицею такої «моди» в сучукрліті є найперше Марія Матіос (найяскравіше в «…майже ніколи не навпаки»). Народ, якому більш, ніж сімдесят років тринділи про спільну історію та намагалися вичистити генетичну пам’ять, звісно ж, проявить бажання відродити певні архетипи у своїй свідомості. Але зовсім інше питання, під яким кутом і за допомогою яких методів наші сучасні письменники використовують цей синтез. Адже занадто часто зустрічається відверто непрофесійне використання фольклоризмів та етнографізмів. Наразі, поруч із Матіос недалеко від істини пішла Любов Голота («Епізодична пам’ять»).

У випадку ж із романом Анни Багряної «Етимологія крові» використання фольклоризмів є своєрідною претензією на інтелектуальне збагачення твору, а сексуальний контекст неначе виписаний спеціально для масового читача, для якого ця тема, безперечно, лишається однією з найцікавіших. І все було б добре, якби сучасні письменники детальніше вивчали певні етнографічні та фольклорні джерела, а вже потім використовували ці самі фольклоризми у своїх творах. Але чомусь автори не зважають на те, що їхні читачі часто по-справжньому починають вірити у написане, сприймаючи його як істинне. Звісно, написане у художньому обрамленні сприймається простіше, аніж дисертації та наукові статті.

Щодо самої книги Багряної, то тут маємо досить цікавий і динамічний сюжет. Якщо дуже спрощено, то зовнішньо твір можна окреслити так: будова тексту бере початки ще від Панаса Мирного з його «Хіба ревуть воли, як ясла повні» (такі ж переплітання доль у минулому і сучасному, такі ж метаморфози характерів і зчеплення карм через покоління), фольклоризми (часто такі, які не мають вагомого підтвердження щодо їхнього існування на українських теренах. Можливо, це на перший погляд видається неважливим, але якщо згадати нашу тезу про довірливого читача, то цей момент різко набирає негативного забарвлення), а також інтимні подробиці життя героїв. Останнє, звісно ж, зараз використовується апріорі як засіб привернення уваги до тексту. Єдине, що варто тут підкреслити, так це повну дисгармонію, яку ми маємо в кінці твору саме через надмірне і просто відверто недоречне вживання таких сексуальних подробиць у кінці твору. Ті лінії, які вимальовує авторка, надзвичайно зацікавлюють, але десь після прочитання двох третин тексту видається, що концентрація всіх цих сюжетних ліній аж занадто висока. З іншого боку, якби не це, твір навряд чи був таким динамічним.

Фабула цікава. Основне — це переплітання доль через покоління.

Дівчина Ярослава їде з подругою Мартою на відпочинок до серця Гуцульщини, збрехавши своєму науковому керівнику про дослідження примарних гуцульських дифтонгів. Власне, це перший серйозний ляп авторки. Бо перед тим, як робити свою героїню аспіранткою, яка пише дисертацію з історії мови, можна було б елементарно поцікавитися, чи існують в українській мові дифтонги ще десь, окрім поліського наріччя. Але лишимо це. Бо пересічному читачеві це не настільки й важливо. На Гуцульщині на Яру чекають справжні пригоди, знайомство з Назаром, сни, в яких ввижається жінка, яка постійно застерігає її від лиха, запах цвілі й розкриття великої сімейної таємниці. Паралельно із цим розкручується лінія Гані, дівчинки зі Страхолісся, в якої померла мати, а батько— трунар Василь одружується на Ликерці, молодій і відчайдушній дівчині, яка здатна захистити нерідну їй дитину від голоду і збожеволілого батька, привезти її до Києва і виходити… Закручений сюжет не лишає сумнівів щодо того, що читач отримуватиме задоволення від прочитання. Та все ж перенасичення подіями і героями має негативні наслідки. Так, якщо розписати всі ці сюжетні лінії, то виявиться, що Яра збирається вийти заміж за свого далекого родича Ореста, а не за Назара, який насправді просто таки призначений їй долею.

І на останок, повертаючись до неправдоподібного висвітлення фольклоризмів… Жодної богині Габії на теренах українських ніколи не існувало. Вона була богинею домашнього вогнища в литовців. У нас же ці функції сильно перейняв домовик. І поклоніння їй у нас також не було, тому абсолютно недоречно робити такий культ із жаб на сторінках книги, тим самим вводячи в оману людей необізнаних із фольклором. Але, якщо заплющити очі на такі «дрібниці» і звернути увагу на оформлення й колізії, то у книзі дійсно неперевершено розкручується проблема крові й питання пам’яті поколінь.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: Сумно)

Анна Багряна – одна з найпомітніших письменниць першого літературного покоління ХХІ століття , автор 4-х збірок поезій, тільки в поточному році отримала три нагороди – «Коронація слова» – 2008 (ІІІ місце), видавництва «Смолоскип» (ІІ місце), Міжнародну українсько-німецьку премію імені Олеся Гончара. Непогана оцінка літературної праці!

Роман «Етимологія крові» – колоритна розповідь про життя-буття сучасної жінки. Головна героїня Ярослава (Ярка – так її кликали рідні, коханці та єдина подруга Марта) народилася ще за колишніх, радянських часів на Київщині, отже пережила аварію на ЧАЕС, переселення ... [ Показати всю рецензію ] до Києва, про який вона говорить так: «А це місто, в якому я живу… воно направду мені чуже. Я люблю його, як люблять фатум. Це цілком зручна необхідність – у моїй любові. Але не більше, не глибше». У цих словах, на мою думку, криється філософія розвитку подальших подій, про які йдеться в романі: безжальне дорослішання героїні, перший сексуальний досвід, часта зміна коханців, втома, нудьга й депресія від повсякденності, що спонукають до мандрів. Героїня – інтелектуалка, у передчутті розкриття родинної таємниці, мандрує в Карпати, де й починається найцікавіше. Оповідь у романі набуває щільності, сконцентрованості, розпадається на часові паралелі, стає гіллястою, наче смерека, або розгалуженим Черемошем, на березі якого відбуваються основні події середини роману. Таємниця сусідить із таємницею, на таємниці сидить і таємницею поганяє. За авторкою, людські пристрасті не мають ні початку, ні завершення.Тут з нею важко не погодитись: люди мало змінюються, вони просто одягають нові костюми і придумують собі нові помилки й нові мрії. Насправді ж, це – старі помилки і старі мрії.

А тепер – про жаб, яких у романі дійсно забагато, вони «вистрибують» майже на кожній сторінці, де йдеться про потойбічно-відьомські справи. І не тільки: містечко на Гуцульщині, куди прибули наші мандрівниці, до 1962 року дійсно називалося Жаб’є, (тепер – Верховина). Такої пізнавальної інформації про цих тварин, гарантую, читач ніде більше не знайде, хіба тільки в спеціалізованих виданнях, але це вже інша історія. А в романі жаба – це символ: «Жаба – це істота, що живе у двох стихіях. У різних традиціях вона пов’язана саме з водою, зокрема, з дощем, і присутня в ритуалах викликання дощу… У Давньому Египті з головою жаби зображувалися чоловічі першобожества… Египетська богиня родючості і породіль зображувалася жабою або жінкою з жабою на голові…». Додам, що в романі саме їдло зі жаб рятує від голодної смерті прародичів головної героїні.

Анна Багряна зі сторінок направду цікавого роману намагається пояснити читачам (напевно, й собі також) щось вельми важливе. До відомої аксіоми: всі випадковості, зібрані докупи, являють собою наприкінці людського життя міцний ланцюг закономірностей, письменниця додає своє резюме: навчися читати знаки Долі, й ці випадковості перетворяться на закономірності значно раніше – ще встигнеш пожити в своє задоволення! Що це за знаки такі? Де їх шукати? Анна Багряна вважає, що саме кров як носій генетики Роду є визначальним фактором, і неповага до історії, до пам’яті предків – джерело усіх наших бід, як особистих, так і державних.

Родзинкою сюжетного плетива роману я вважаю історію зі золотими кульчиками-півмісяцями: фантазія авторки зблискує золотом без лапок!

У романі рясно філософських (авторських?) одкровень: « – Той, хто був перекотиполем, щасливіший, бо він – вільний, бо однаково житиме будь-де, не сумуватиме за рідною землею, вся ж земля для нього – рідна. А дерева нещасні, вони стоять усе життя на одному місці, а коли роблять спробу зрушити, помирають»; «…смерть – лише початок нового життя…».

І насамкінець процитую головний висновок Анни Багряної, що звучить без моралізаторства, без агітації, тобто, хочеш – вір, не хочеш – не вір, це твоя справа, шановний читачу: «І тоді з-під землі вибухає гарячий багряний фонтан – ніби кидає виклик усім, хто не хоче вірити у те, що наша земля – це насправді наша кров… І тоді помічаю раптом – уся земля вкрита бридкими чорними жабами. Вони стрибають одна поперед одної, одна на одну, підставляючи під багряний фонтан свої потворні спини…».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марина Александрович (джерело: Сумно)

Роман «Етимологія крові», окрім трьох премій та популярності серед молодого кола читачів, здобув ще й пильну увагу з боку старшого покоління професійних письменників Національної спілки письменників України. Щоправда, не завдяки своїй художній вартості, а з інших причин... Однак, не зовсім про це, а про: про етимологію, кров, сучукрліт, містику, двотисячників і Національну спілку літераторів Польщі – в інтерв’ю з Анною Багряною.



У зв’язку з розголосом навколо презентації роману «Етимологія крові», яка позиція Вам імпонує більше: автор повинен активно піаритися чи його справа лише написання ... [ Показати всю рецензію ] текстів?
Я вважаю, що піар має бути розумним, в першу чергу. Повинен піаритися сам текст, тобто книжка, нехай це буде і нищівна критика, все одно піар має стосуватися насамперед тексту. Але якщо при його популяризації відбуваються якісь позитивні події, пов’язані з книгою, якісь знайомства, містичні випадки або не дуже приємні події і навіть скандальні моменти, я думаю, що це варто використовувати, але дуже обережно. Тому що іноді це може зробити антипіар і нашкодити автору. Я не приховую того, що зацікавлена в розкрутці себе як письменниці, вважаю, що саме в такому віці і треба розкручувати ім’я, бо потім уже буде пізно. Це зовсім не шкодить моїй роботі в Спілці, але, бачу, що не подобається моїм старшим колегам.
Чи відносите Ви себе до покоління двотисячників?
Залежно від критеріїв визначення цього терміну. Якщо за часовим критерієм, тобто беручи до уваги молодих письменників, які заявили про себе на межі тисячоліть, тоді логічно, що так, бо якраз 2000 року вийшла моя перша книжка поезій. Але якщо визначати це поняття як естетичне або стильове явище чи, можливо, брати якісь інші критерії визначення двотисячників, то тоді треба просто ці критерії чітко встановити, а тоді говорити, хто двотисячник, а хто ні. Я взагалі несерйозно ставлюся до цього поняття, мені здається, що це ніби пародія на шістдесятників, вісімдесятників. Це в радянські часи так казали, для того, як жартував один старший письменник, щоб було зручніше відстрілювати «неугодних». А зараз це невиправдано. Думаю, що двотисячники – це більше просто прикол, стьоб.
Вважаєте, що справді немає спільних ознак у творчості молодих письменників?
Якщо взяти, наприклад, письменників приблизно мого віку, плюс-мінус п’ять-десять років, то ми всі абсолютно різні. Я вважаю, що Таня Винник, наприклад, і Богдан Горобчук – це абсолютно різні поети - за світосприйняттям, можливо, за своїми естетичними смаками. Так само взяти Лесю Мудрак і стронґовського – як їх можна порівняти? Це абсолютно різні явища, і це добре, що вони різні. Це по-перше. А по-друге, я вважаю, що 20-27 років - це той вік, коли ми себе ще шукаємо. Хто знає, що писатиме той же Горобчук через двадцять чи десять років. Або що писатиме Леся Мудрак. Може, хтось із них почне писати казки для дітей, а хтось перейде на серйозні історичні романи. Це невідомо, і тому зараз можна якісь речі узагальнювати, можна на якісь групи нас розкладати, але в принципі я не бачу свого покоління як цілісного літературного явища, воно лише у процесі формування.
На презентації своєї прозової книги в книгарні «Смолоскип», Ви зачепили тему так званої «сучукрліт». Вважаєте, що існує поділ на «сучукрліт» та сучасну українську літературу?
Я б не поділяла. Тоді у «Смолоскипі» я сказала, що можна поділити, але, знову ж таки, саме слово «сучукрліт» вже має якийсь андеґраундний душок, адже це слово спеціально складено, щоб було таке звучання. Вважаю, що література має бути різною, у тому числі андеґраундна література теж повинна бути. Просто треба знати, де вона доречна, а де не доречна. Якщо йти до школярів, то ясно, що не треба з матюками читати віршів. Думаю, що Леся Подерв’янського і не пустили б до школи. Треба теж простежити коріння цього «сучукрліту», коли вперше з’явився цей термін і хто його й з якою метою вигадав. Наскільки пам’ятаю, вперше я це прочитала у журналі «Молода Україна», який видавав Олесь Доній, саме там були рубрики сучукрпроза, сучукрпоезія. Мені здається, що десь із цього часу хтось і підхопив це, навіть не вникаючи в суть, хоча там друкувалися абсолютно різні тексти.
Ви маєте і поетичні, і прозові, і драматичні тексти. Що більше подобається писати?
Писання поезії добре тим, що ти просто відтворюєш миттєвий емоційний стан. Написала вірш, заспокоїлася, відклала і все – почуваєшся вільною від власного тексту. Але особливо цікаво мені писати драматургію. Можливо, тому, що в мене тато кінорежисер, і я з дитинства мріяла пов’язати свою долю з кіно чи театром. Любила дивитися, як грають актори, крутитися перед батьковою кінокамерою… Власне, тому мені притаманне кінематографічне мислення і сприйняття світу крізь об’єктив. І може, колись я писатиму кіносценарії. А п’єси цікаві тим, що можеш створювати характери, проникати у психіку вигаданої тобою людини, думати і розмовляти її словами. Це надзвичайно цікаво, а тому й затягує, ніби якась азартна гра.
А в прозі не те саме?
У прозі важче, тому що проза вимагає ще й певного стилю написання, викладів, описів, пояснень, роздумів, а п’єси – це дія і діалоги. Це набагато легше. Але зараз я перестала писати п’єси, тому що поки немає певного стимулу – прагматичного: жодної моєї п’єси не було поставлено в професійному театрі.
А взагалі десь були поставлені?
В кількох аматорських театрах ставилися дві мої п’єси. Вийшли досить цікаві постановки. Більше ніде, і мені здається, що поки я не побачу одну зі своїх п’єс на сцені, то мені буде важко писати драматургію. Тому поки що пишу прозу.
І саме проза й здобула найбільше визнання на цей момент. Дебютний роман – і вже три нагороди. А в поезії були якісь поетичні нагороди?
У поезії були лише інтернет-нагороди: на сайті «Поетичні майстерні» і в інтернет-конкурсі «Рукомисло». А на серйозні поетичні конкурси я просто не подавала текстів. Наприклад, я навіть не знала, що існує конкурс «Гранослов», а коли дізналася, то вже було пізно подаватися, бо була членом Спілки, а пізніше сама стала членом журі «Гранослова».
Стосовно прозової книжки, напевне, традиційне запитання про автобіографізм тексту. Історія роду, описана в ній, – це історія власного роду?
Більше, звичайно, вигаданого. Але за основу бралися реальні факти, наприклад, розповідь моєї бабусі, родом із села, про яке я пишу - Горностайполь. Бабуся розповідала, по-перше, про голодомор: які тоді рослини їли, як там рятувалися від смерті. По-друге, про золоті кульчики: їй подарувала ці кульчики-півмісяці її мама, яка померла дуже рано; потім батько кілька разів одружувався, були у бабусі різні мачухи. І коли прийшов цей важкий 33-ій рік, батько продав кульчики, аби врятувати сім’ю від голоду. Ясна річ, що я це додраматизувала, дофантазувала, і образ Гані зовсім не є образом моєї бабусі, хоча її також звали Ганна. Щодо сучасної героїні, то там є якісь автобіографічні моменти, і оскільки я пишу від першої особи однини, то в уста цієї героїні вкладаю багато своїх думок. Ще значну частину роману займає розповідь про поїздку до Жабйого – це справді реально пережита подорож до Жабйого, куди я їздила з подругою.
До речі, про Жаб’є і міфи, пов’язані із жабами і богинею Габією, які стали каркасом роману. Дехто Вам навіть закидав псевдофольклорність стосовно цього. А звідки Ви взяли цей образ Габії?
Це була книжка «Верховино, світку ти наш». І можливо, вона є не професійною працею, але принаймні там зібрана вся інформація про Гуцульщину. У ній є розділ, де йдеться про походження назви «Жаб’є». Не знаю, наскільки великі фахівці писали її і які джерела були в цієї інформації, але там чітко написано, що назва походить від слова «жаба». Етимологія назви «Жаб’є» пояснюється так, що вона від литовців перейшла, бо в них існувала богиня Габія, а піти за Габією – означає померти. Вичитавши все це у тій книзі, я почала далі цікавитися в інших джерелах, як жаба сприймалася, наприклад, у різних народних сонниках, шукати міфологічне коріння, не тільки в українській, а й в інших світових культурах. І вже потім така картина склалася в сюжет роману. Мені хотілося обов’язково написати про київське Полісся, містичний край, дуже цікавий і багатий фольклором і міфами, а з іншого боку – Гуцульщина, теж багатий край, зовсім відмінний, звичайно, за своїми географічними ознаками, за ландшафтом, культурою, мовою. Хотілося насправді розмити ці географічні координати, показати, що сьогодні людину може занести будь-куди, але це не змінює карму роду, яка фігурує в романі.
А Ви самі фаталістка? Вірите в долю?
Так, вірю. Не знаю, чи це можна назвати кармою, чи генетичним спадком, чи голосом крові, але буває так, що зустрічаєш людину і одразу знаєш, що вона має якусь причетність до тебе: чи ти в минулому житті знав цю людину, чи, можливо, дійсно є якісь кровні зв’язки, які можуть тягнутися на кілька тисячоліть, а ми можемо про це й не знати.
Це правда, що писалося лише в повний місяць чи це такий авторський міф?
Це правда, і дуже цікавий був стан. Я намагалася писати і не в повний місяць, але мені потім не подобалося написане і я зазвичай це знищувала, або ж потім переписувала – коли був повний місяць.
А ще якісь містичні події траплялися під час написання або вже після виходу книжки?
Траплялися. Під час написання, не знаю, як так сталося, але я потрапила до лікарні у Страхоліссі, одного з сіл, що згадується в романі, хоча до того там не була. І потім після написання був такий випадок, коли я втратила один із золотих кульчиків, які були подарунком від бабусі, про яку я тут розповідаю. Я носила їх, практично не знімаючи. І сталося це вночі - в повний місяць... за дуже містичних обставин…
А Ваш твір Ви зараховуєте до жанру містичнго роману? Чи до якого?
Мене вже запитували, чи я відношу «Етимологію крові» до жіночих романів. Але мені б не хотілось, щоб його зараховували до жіночих, бо саме формулювання «жіночий роман» – це нібито якесь чтиво для домогосподарок. Мені б хотілося, щоб його читали і жінки, й чоловіки, освічені й інтелігентні люди, різного віку, різного статусу, різні за освітою. Сказати, що роман містичний? Так, містика є, але це не основне. Трохи й історичний теж, тому що зачіпаються й історичні події, але це радше тло, і вони теж не є основними. Ще хтось зазначав, що детектив. Але дівчина ж не шукає, не розслідує, вона десь відчуває, але не ставить собі за мету щось знайти. Тобто чітко встановити жанр неможливо.
В одному інтерв’ю Ви зазначили, що такий дивний фінал, коли головна героїня Ярка між двох чоловіків обирає фактично свого родича, показує, що кровні зв’язки сильніші, аніж кармічні.
Тут є ще така ідея, що два роди, про які йдеться у романі, поєднані неприродним зв’язком. На початку історії Устина, мати Ликерки зробила так званий гріх – спробувала приворожити чоловіка, тобто це вже протиприродно. І наскільки мені відомо, ці речі мають вплив на сім поколінь, а тут – іще й на два роди. Оскільки приворожити – це означає використати чужу волю, тобто втрутитися в долю людини і її особистий вибір. І тут я показую, що цей зв’язок залишається після смерті, і люди, які до нього прив’язані генетично, не можуть бути щасливими, бо їхня любов не є «від Бога».
У рецензіях на роман часто говориться про певну його подібність за структурою з «Хіба ревуть воли...» Панаса Мирного через чергування часових ліній. У мене особисто виникла асоціація про кульчики-півмісяці, як у Кобилянської в повісті «У неділю рано…». Чи насправді присутні в романі алюзії на когось або впливи українських, зарубіжних письменників?
Панаса Мирного, якщо чесно, останній раз я читала в університеті на першому чи другому курсі, тому зараз він на мене взагалі не може впливати. Кобилянську теж давно читала, її твори – це кращі зразки вишуканої європейської літератури. Але теж навряд чи вона могла на мене вплинути. Сергій Батурин, мій колега-письменник, казав, що у романі є перегук з Матіос. Марія Матіос мені дуже подобається, одна з моїх улюблених сучасних українських письменниць, але мені ще бракує такої енергетики і майстерності, яка є в пані Марії.
Знаю, що Ви також відвідували Польщу і співпрацюєте з польськими письменниками. Чи відрізняється сучасний літературний процес в Польщі від українського?
Відрізняється. Якщо говорити про поезію, то зараз у Польщі не модно писати метафоричну поезію. По-перше, римовану поезію майже ніхто уже не пише. Польські поети пишуть верлібри, іноді трішки зі стьобом, філософії як такої у них в поезії теж небагато. Вважаю, що сучасна українська поезія в цьому плані багатша, і самі поляки про це казали. У них в поезії почався просто голий експеримент, коли вже все нібито випробувано, вже нічого не цікаво, і поети просто пишуть якісь такі тексти, абсолютно нелітературні, коли це наче вірші, але там нічого від поезії взагалі немає.
А чи є в Польщі організація, подібна до Спілки письменників України – літературна організація на державних засадах?
У них є така сама Спілка, як і в нас. Національна Спілка літераторів Польщі. Але є і друга, альтернативна організація – Товариство польських письменників. З першою офіційно співпрацює наша Спілка письменників України, бо вони за своєю суттю схожі, письменники Спілки літераторів Польщі (переважно люди старшого і похилого віку) пишуть в класичному стилі, дотримуються певних естетичних та ідеологічних традицій, а друга – більш прогресивна, більш динамічна і сучасна, там більше молодих письменників. Я особисто більше співпрацюю з Товариством, яке колись керіваництво НСПУ назвало «ворожою» організацією. Чому і кому вона «ворожа» – для мене донині залишається загадкою, адже у мене там багато друзів, вони регулярно перекладають, друкують, видають і запрошують на різноманітні творчі зустрічі до Польщі не лише мене, а і моїх друзів-колег – молодих українських літераторів. У тій організації є офіційні видання, навіть на обласному рівні, наприклад, літературний журнал «Люблін», кольоровий і досить пресижний.
А як за кордоном – у тій же ж Польщі, Болгарії чи ще десь, де Ви були, як сприймають українську літературу – сучукрліт – і як до неї ставляться?
У Польщі, на жаль, знають дуже мало імен. Коли їх запитати про українську літературу, вони скажуть про Оксану Забужко, Тараса Прохаська, Юрка Андруховича. Це три імені, які польські письменники одразу можуть назвати, може, трохи й Жадана знають. А молодих вони майже не знають. Коли ми з Лесею Мудрак один раз їздили до Польщі і проводили там дуже багато зустрічей по різних містах, різних навчальних закладах і бібліотеках, дуже багато було запитань про українську літературу: про те, яка ситуація у нас в Україні, про ту ж Спілку письменників, про стосунки поколінь. Вони дійсно зацікавлені українською літературою. Але більше – молодою, тією, на яку можна покладати надії…

[ Згорнути рецензію ]