Анна Багряна: «Я не приховую, що зацікавлена в розкрутці себе як письменниці».

 
Анна Багряна: «Я не приховую, що зацікавлена в розкрутці себе як письменниці»
Книжки за жанрами

Всі книжки (1641)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

05.02.2011

Рецензія на книжку:
А.Багряна. ЕТИМОЛОГІЯ КРОВІ : роман, лауреат конкурсу "Коронація слова-2008"

Роман «Етимологія крові», окрім трьох премій та популярності серед молодого кола читачів, здобув ще й пильну увагу з боку старшого покоління професійних письменників Національної спілки письменників України. Щоправда, не завдяки своїй художній вартості, а з інших причин... Однак, не зовсім про це, а про: про етимологію, кров, сучукрліт, містику, двотисячників і Національну спілку літераторів Польщі – в інтерв’ю з Анною Багряною.



У зв’язку з розголосом навколо презентації роману «Етимологія крові», яка позиція Вам імпонує більше: автор повинен активно піаритися чи його справа лише написання текстів?
Я вважаю, що піар має бути розумним, в першу чергу. Повинен піаритися сам текст, тобто книжка, нехай це буде і нищівна критика, все одно піар має стосуватися насамперед тексту. Але якщо при його популяризації відбуваються якісь позитивні події, пов’язані з книгою, якісь знайомства, містичні випадки або не дуже приємні події і навіть скандальні моменти, я думаю, що це варто використовувати, але дуже обережно. Тому що іноді це може зробити антипіар і нашкодити автору. Я не приховую того, що зацікавлена в розкрутці себе як письменниці, вважаю, що саме в такому віці і треба розкручувати ім’я, бо потім уже буде пізно. Це зовсім не шкодить моїй роботі в Спілці, але, бачу, що не подобається моїм старшим колегам.
Чи відносите Ви себе до покоління двотисячників?
Залежно від критеріїв визначення цього терміну. Якщо за часовим критерієм, тобто беручи до уваги молодих письменників, які заявили про себе на межі тисячоліть, тоді логічно, що так, бо якраз 2000 року вийшла моя перша книжка поезій. Але якщо визначати це поняття як естетичне або стильове явище чи, можливо, брати якісь інші критерії визначення двотисячників, то тоді треба просто ці критерії чітко встановити, а тоді говорити, хто двотисячник, а хто ні. Я взагалі несерйозно ставлюся до цього поняття, мені здається, що це ніби пародія на шістдесятників, вісімдесятників. Це в радянські часи так казали, для того, як жартував один старший письменник, щоб було зручніше відстрілювати «неугодних». А зараз це невиправдано. Думаю, що двотисячники – це більше просто прикол, стьоб.
Вважаєте, що справді немає спільних ознак у творчості молодих письменників?
Якщо взяти, наприклад, письменників приблизно мого віку, плюс-мінус п’ять-десять років, то ми всі абсолютно різні. Я вважаю, що Таня Винник, наприклад, і Богдан Горобчук – це абсолютно різні поети - за світосприйняттям, можливо, за своїми естетичними смаками. Так само взяти Лесю Мудрак і стронґовського – як їх можна порівняти? Це абсолютно різні явища, і це добре, що вони різні. Це по-перше. А по-друге, я вважаю, що 20-27 років - це той вік, коли ми себе ще шукаємо. Хто знає, що писатиме той же Горобчук через двадцять чи десять років. Або що писатиме Леся Мудрак. Може, хтось із них почне писати казки для дітей, а хтось перейде на серйозні історичні романи. Це невідомо, і тому зараз можна якісь речі узагальнювати, можна на якісь групи нас розкладати, але в принципі я не бачу свого покоління як цілісного літературного явища, воно лише у процесі формування.
На презентації своєї прозової книги в книгарні «Смолоскип», Ви зачепили тему так званої «сучукрліт». Вважаєте, що існує поділ на «сучукрліт» та сучасну українську літературу?
Я б не поділяла. Тоді у «Смолоскипі» я сказала, що можна поділити, але, знову ж таки, саме слово «сучукрліт» вже має якийсь андеґраундний душок, адже це слово спеціально складено, щоб було таке звучання. Вважаю, що література має бути різною, у тому числі андеґраундна література теж повинна бути. Просто треба знати, де вона доречна, а де не доречна. Якщо йти до школярів, то ясно, що не треба з матюками читати віршів. Думаю, що Леся Подерв’янського і не пустили б до школи. Треба теж простежити коріння цього «сучукрліту», коли вперше з’явився цей термін і хто його й з якою метою вигадав. Наскільки пам’ятаю, вперше я це прочитала у журналі «Молода Україна», який видавав Олесь Доній, саме там були рубрики сучукрпроза, сучукрпоезія. Мені здається, що десь із цього часу хтось і підхопив це, навіть не вникаючи в суть, хоча там друкувалися абсолютно різні тексти.
Ви маєте і поетичні, і прозові, і драматичні тексти. Що більше подобається писати?
Писання поезії добре тим, що ти просто відтворюєш миттєвий емоційний стан. Написала вірш, заспокоїлася, відклала і все – почуваєшся вільною від власного тексту. Але особливо цікаво мені писати драматургію. Можливо, тому, що в мене тато кінорежисер, і я з дитинства мріяла пов’язати свою долю з кіно чи театром. Любила дивитися, як грають актори, крутитися перед батьковою кінокамерою… Власне, тому мені притаманне кінематографічне мислення і сприйняття світу крізь об’єктив. І може, колись я писатиму кіносценарії. А п’єси цікаві тим, що можеш створювати характери, проникати у психіку вигаданої тобою людини, думати і розмовляти її словами. Це надзвичайно цікаво, а тому й затягує, ніби якась азартна гра.
А в прозі не те саме?
У прозі важче, тому що проза вимагає ще й певного стилю написання, викладів, описів, пояснень, роздумів, а п’єси – це дія і діалоги. Це набагато легше. Але зараз я перестала писати п’єси, тому що поки немає певного стимулу – прагматичного: жодної моєї п’єси не було поставлено в професійному театрі.
А взагалі десь були поставлені?
В кількох аматорських театрах ставилися дві мої п’єси. Вийшли досить цікаві постановки. Більше ніде, і мені здається, що поки я не побачу одну зі своїх п’єс на сцені, то мені буде важко писати драматургію. Тому поки що пишу прозу.
І саме проза й здобула найбільше визнання на цей момент. Дебютний роман – і вже три нагороди. А в поезії були якісь поетичні нагороди?
У поезії були лише інтернет-нагороди: на сайті «Поетичні майстерні» і в інтернет-конкурсі «Рукомисло». А на серйозні поетичні конкурси я просто не подавала текстів. Наприклад, я навіть не знала, що існує конкурс «Гранослов», а коли дізналася, то вже було пізно подаватися, бо була членом Спілки, а пізніше сама стала членом журі «Гранослова».
Стосовно прозової книжки, напевне, традиційне запитання про автобіографізм тексту. Історія роду, описана в ній, – це історія власного роду?
Більше, звичайно, вигаданого. Але за основу бралися реальні факти, наприклад, розповідь моєї бабусі, родом із села, про яке я пишу - Горностайполь. Бабуся розповідала, по-перше, про голодомор: які тоді рослини їли, як там рятувалися від смерті. По-друге, про золоті кульчики: їй подарувала ці кульчики-півмісяці її мама, яка померла дуже рано; потім батько кілька разів одружувався, були у бабусі різні мачухи. І коли прийшов цей важкий 33-ій рік, батько продав кульчики, аби врятувати сім’ю від голоду. Ясна річ, що я це додраматизувала, дофантазувала, і образ Гані зовсім не є образом моєї бабусі, хоча її також звали Ганна. Щодо сучасної героїні, то там є якісь автобіографічні моменти, і оскільки я пишу від першої особи однини, то в уста цієї героїні вкладаю багато своїх думок. Ще значну частину роману займає розповідь про поїздку до Жабйого – це справді реально пережита подорож до Жабйого, куди я їздила з подругою.
До речі, про Жаб’є і міфи, пов’язані із жабами і богинею Габією, які стали каркасом роману. Дехто Вам навіть закидав псевдофольклорність стосовно цього. А звідки Ви взяли цей образ Габії?
Це була книжка «Верховино, світку ти наш». І можливо, вона є не професійною працею, але принаймні там зібрана вся інформація про Гуцульщину. У ній є розділ, де йдеться про походження назви «Жаб’є». Не знаю, наскільки великі фахівці писали її і які джерела були в цієї інформації, але там чітко написано, що назва походить від слова «жаба». Етимологія назви «Жаб’є» пояснюється так, що вона від литовців перейшла, бо в них існувала богиня Габія, а піти за Габією – означає померти. Вичитавши все це у тій книзі, я почала далі цікавитися в інших джерелах, як жаба сприймалася, наприклад, у різних народних сонниках, шукати міфологічне коріння, не тільки в українській, а й в інших світових культурах. І вже потім така картина склалася в сюжет роману. Мені хотілося обов’язково написати про київське Полісся, містичний край, дуже цікавий і багатий фольклором і міфами, а з іншого боку – Гуцульщина, теж багатий край, зовсім відмінний, звичайно, за своїми географічними ознаками, за ландшафтом, культурою, мовою. Хотілося насправді розмити ці географічні координати, показати, що сьогодні людину може занести будь-куди, але це не змінює карму роду, яка фігурує в романі.
А Ви самі фаталістка? Вірите в долю?
Так, вірю. Не знаю, чи це можна назвати кармою, чи генетичним спадком, чи голосом крові, але буває так, що зустрічаєш людину і одразу знаєш, що вона має якусь причетність до тебе: чи ти в минулому житті знав цю людину, чи, можливо, дійсно є якісь кровні зв’язки, які можуть тягнутися на кілька тисячоліть, а ми можемо про це й не знати.
Це правда, що писалося лише в повний місяць чи це такий авторський міф?
Це правда, і дуже цікавий був стан. Я намагалася писати і не в повний місяць, але мені потім не подобалося написане і я зазвичай це знищувала, або ж потім переписувала – коли був повний місяць.
А ще якісь містичні події траплялися під час написання або вже після виходу книжки?
Траплялися. Під час написання, не знаю, як так сталося, але я потрапила до лікарні у Страхоліссі, одного з сіл, що згадується в романі, хоча до того там не була. І потім після написання був такий випадок, коли я втратила один із золотих кульчиків, які були подарунком від бабусі, про яку я тут розповідаю. Я носила їх, практично не знімаючи. І сталося це вночі - в повний місяць... за дуже містичних обставин…
А Ваш твір Ви зараховуєте до жанру містичнго роману? Чи до якого?
Мене вже запитували, чи я відношу «Етимологію крові» до жіночих романів. Але мені б не хотілось, щоб його зараховували до жіночих, бо саме формулювання «жіночий роман» – це нібито якесь чтиво для домогосподарок. Мені б хотілося, щоб його читали і жінки, й чоловіки, освічені й інтелігентні люди, різного віку, різного статусу, різні за освітою. Сказати, що роман містичний? Так, містика є, але це не основне. Трохи й історичний теж, тому що зачіпаються й історичні події, але це радше тло, і вони теж не є основними. Ще хтось зазначав, що детектив. Але дівчина ж не шукає, не розслідує, вона десь відчуває, але не ставить собі за мету щось знайти. Тобто чітко встановити жанр неможливо.
В одному інтерв’ю Ви зазначили, що такий дивний фінал, коли головна героїня Ярка між двох чоловіків обирає фактично свого родича, показує, що кровні зв’язки сильніші, аніж кармічні.
Тут є ще така ідея, що два роди, про які йдеться у романі, поєднані неприродним зв’язком. На початку історії Устина, мати Ликерки зробила так званий гріх – спробувала приворожити чоловіка, тобто це вже протиприродно. І наскільки мені відомо, ці речі мають вплив на сім поколінь, а тут – іще й на два роди. Оскільки приворожити – це означає використати чужу волю, тобто втрутитися в долю людини і її особистий вибір. І тут я показую, що цей зв’язок залишається після смерті, і люди, які до нього прив’язані генетично, не можуть бути щасливими, бо їхня любов не є «від Бога».
У рецензіях на роман часто говориться про певну його подібність за структурою з «Хіба ревуть воли...» Панаса Мирного через чергування часових ліній. У мене особисто виникла асоціація про кульчики-півмісяці, як у Кобилянської в повісті «У неділю рано…». Чи насправді присутні в романі алюзії на когось або впливи українських, зарубіжних письменників?
Панаса Мирного, якщо чесно, останній раз я читала в університеті на першому чи другому курсі, тому зараз він на мене взагалі не може впливати. Кобилянську теж давно читала, її твори – це кращі зразки вишуканої європейської літератури. Але теж навряд чи вона могла на мене вплинути. Сергій Батурин, мій колега-письменник, казав, що у романі є перегук з Матіос. Марія Матіос мені дуже подобається, одна з моїх улюблених сучасних українських письменниць, але мені ще бракує такої енергетики і майстерності, яка є в пані Марії.
Знаю, що Ви також відвідували Польщу і співпрацюєте з польськими письменниками. Чи відрізняється сучасний літературний процес в Польщі від українського?
Відрізняється. Якщо говорити про поезію, то зараз у Польщі не модно писати метафоричну поезію. По-перше, римовану поезію майже ніхто уже не пише. Польські поети пишуть верлібри, іноді трішки зі стьобом, філософії як такої у них в поезії теж небагато. Вважаю, що сучасна українська поезія в цьому плані багатша, і самі поляки про це казали. У них в поезії почався просто голий експеримент, коли вже все нібито випробувано, вже нічого не цікаво, і поети просто пишуть якісь такі тексти, абсолютно нелітературні, коли це наче вірші, але там нічого від поезії взагалі немає.
А чи є в Польщі організація, подібна до Спілки письменників України – літературна організація на державних засадах?
У них є така сама Спілка, як і в нас. Національна Спілка літераторів Польщі. Але є і друга, альтернативна організація – Товариство польських письменників. З першою офіційно співпрацює наша Спілка письменників України, бо вони за своєю суттю схожі, письменники Спілки літераторів Польщі (переважно люди старшого і похилого віку) пишуть в класичному стилі, дотримуються певних естетичних та ідеологічних традицій, а друга – більш прогресивна, більш динамічна і сучасна, там більше молодих письменників. Я особисто більше співпрацюю з Товариством, яке колись керіваництво НСПУ назвало «ворожою» організацією. Чому і кому вона «ворожа» – для мене донині залишається загадкою, адже у мене там багато друзів, вони регулярно перекладають, друкують, видають і запрошують на різноманітні творчі зустрічі до Польщі не лише мене, а і моїх друзів-колег – молодих українських літераторів. У тій організації є офіційні видання, навіть на обласному рівні, наприклад, літературний журнал «Люблін», кольоровий і досить пресижний.
А як за кордоном – у тій же ж Польщі, Болгарії чи ще десь, де Ви були, як сприймають українську літературу – сучукрліт – і як до неї ставляться?
У Польщі, на жаль, знають дуже мало імен. Коли їх запитати про українську літературу, вони скажуть про Оксану Забужко, Тараса Прохаська, Юрка Андруховича. Це три імені, які польські письменники одразу можуть назвати, може, трохи й Жадана знають. А молодих вони майже не знають. Коли ми з Лесею Мудрак один раз їздили до Польщі і проводили там дуже багато зустрічей по різних містах, різних навчальних закладах і бібліотеках, дуже багато було запитань про українську літературу: про те, яка ситуація у нас в Україні, про ту ж Спілку письменників, про стосунки поколінь. Вони дійсно зацікавлені українською літературою. Але більше – молодою, тією, на яку можна покладати надії…

Марина Александрович

(Джерело: Сумно)

Реклама
Rambler's Top100