Лариса Денисенко : Забавки з плоті та крові : Новела з десяти частин : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ольга Станчак (джерело: Дзиґа)

Мені завжди подобались блазні. Вони мають величезну перевагу - право бавитись і право бути відвертим. Право пародіювати самого короля і говорити те, чого не скаже ніхто. Вони навіть мають право на забавки з плоті та крові.

Як Ерік, наприклад, чи швидше Ерік-Еріка, такий собі двостатевий герой книги Лариси Денисенко "Забавки з плоті та крові". Якщо відверто, то навіть не здогадуюсь, що спонукувало авторку зробити з чоловіка жінку і дозволити йому поблазнювати в цій ролі. Фройд би сказав про приховані фантазії, мовляв, жінки хочуть, щоб чоловіки хоч трохи побули жінками. Мовляв, чоловіки хочуть ... [ Показати всю рецензію ] побути жінками. Мовляв, всі ми кимось хочемо бути... Але менше з ним, з тим Фройдом. Письменник, як і блазень, - він теж має право...

Краще повернімось до наших "забавок". Сама книга і справді схожа на таку собі літературну забавку, ніякого тобі "напрягу" а-ля Джеймс Джойс, кайф від ненапруги. Це щось схоже на твої щоденні-буденні думки. Думається вільно, легко, думається, бо не може не думатись.

Так і книга. Нема подій як таких. Є дві голови. Два світи. Два розвитки. Перша - голова Міри, сліпої дівчини. Друга - голова Еріка, який вирішує трохи погратись із своєю статтю.

"Своє довге волосся я пофарбував нестійкою фарбою в колір буряка, навів пурпурові тіні, вдягнув фіолетову коротку спідницю, картаті панчохи кольору бордо, заледве втиснувся в шкіряний піджачок; мої замшеві черевики, глибокого чорного кольору, ніжили мої втомливі ніжки, а довершувало цей ансамбль кашпо насиченого бузкового кольору. Джулія Робертс (це така відома американська акторка, до речі, вона заробляє до біса грошви) в ролі повії з кінострічки "Красуня" виглядала менш переконливо, ніж я".

Вони познайомились випадково. Міра часами співала на Андріївському узвозі. Не заради грошей, а заради "соціалізації". Сліпа ж усе-таки.

"Я звернув увагу на цю дівчину тому, що вона стояла. Нікуди не бігла, нерухома і майже така само велична, як церква, вона стояла під дощем і співала. Дощ котився її обличчям, гітарою, але вона мовби й не помічала цього. Я підійшов до неї ближче тому, що побачив хлопчака, котрий мав очевидний намір вкрасти у неї зароблені співом гроші. Я схопив його за комірець. Він куснув мене, вислизнув і побіг. Спритне дитинча вулиць. Дівчина продовжувала співати... ". Закінчується ця зустріч тим, що співчутлива Міра бере до себе "бездомну" Еріку (насправді ж Еріка).

Ці дві голови, жіноча і чоловіча (книга-бісексуал, інакше і не назвеш) постійно думають вголос, такий собі діалог із собою. Діалог голови, думки, а не рота, бо рот, язик - це завжди фільтр. Діалог у собі - це, як правило, відвертість. Якби люди раптом почали "бачити" всі думки своїх чоловіків, дружин, коханок-коханців, сусідів, колег по роботі, синів-дочок, усі, напевно, повмирали як не зі сорому, то просто з шоку.

Словом, текст "забавок" нагадує "легкі" рефлексії з приводу, уривки спогадів, історійки, про які хочеться комусь (чи собі - вже вкотре) розказати. Наприклад, що мама Еріка мала пунктик на Хемінгвеї:

"Стариган Хем був маминим Богом. Напевне, для мами він був навіть більше ніж Бог. Я роблю такий висновок з того, що Бога вона згадувала набагато рідше".

Або як Ерік закохався у викладачку латини:
"Коли терпець мій урвався, коли бажання мати Валерію повністю затьмарило мій мозок, я зайшов до жіночого туалету, де наша викладачка курила, і вишуканою латиною запропонував їй вступити зі мною в інтимний зв’язок. Вона дмухнула мені в обличчя цигарковим димом, уважно подивилася на мене, мабуть, уперше вона так уважно подивилася на мене (на жаль, і востаннє) і так само сказала мені латиною: "Чудове знання мови, юначе. На залік можете не приходити, я виставлю вам його автоматом. А тепер пішов (тут була не латина, на жаль), щоб я тебе на бачила, мале одоробло".

Таке враження, що усі герої нібито ненавмисне зробили в своїх головах велике шкляне вікно. Така собі ситуація "за шклом". Я знаю, що думає Міра про Еріка-Еріку, свою "дещо волохату" подругу, яка віднедавна поселилась у них. Бідна дівчина, їй немає де жити. Але вона така благородна. Я знаю, що думає Ерік-Еріка про Міру, свою покровительницю, з якою можна поділитись своїми страхами, попліткувати.

Що більше, я знаю їхні приховані страхи і бажання (думка - а в мене вони є?). Мірі "кортить засунути в рот електричну лампочку", Еріку - "встромити руку під рухому частину ескалатора".

І вже забавка - не забавка, це просто тест на відвертість. Текст як тест. Для Еріка - в кінці він таки вирішує "викрити" свого жіночого блазня (адже плоть не проведеш, і Міру врешті-решт починає тягнути до нього. Як і його до неї). Для мене - кожен же з нас час від часу блазнює, навіть перед собою. І спробуй потім щось довести.
"Як ти хочеш це довести? Як можна таке довести? Паспортом? Я не побачу жодного слова в твоєму паспорті".

Вона стоїть серед кімнати, розгублена, в розпачі, але нікуди не йде. Я вже перебуваю на тій стадії, з якої немає вороття, тому я починаю говорити до Міри: "Я роздягнувся, я абсолютно голий. Ти можеш торкатися мого тіла, вивчати його стільки, скільки тобі потрібно. Ти - доросла жінка, і все зрозумієш. Для того, щоб перевірити, усвідомити, зрозуміти, чоловік я чи хтось інший, тобі не потрібні очі, для цього цілком достатньо рук"... Вона підходить до мене. Торкається. Мені стає важко дихати. Мене то кидає в жар, то холод стискає мене в своїх крижаних обіймах. Вона торкається того, чим я звик бавитися ще з дитинства у ванній кімнаті, - мого німого, але слухняного друга... "Ти знаєш, це якесь дуже незграбне приладдя. Таке незручне", - несподівано каже Міра. Вона не припиняє мене мацати, вона не зупиняється, не відсмикує руки..."

Словом, забавки переросли в "love story" з "happy endом". "Ненапряжно", правда? Ерік повернувся до свого чоловічого "Я", Міра - щаслива. Я - теж.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Вікторія Стах (джерело: Україна Молода)

Цю «новелу з десяти частин» (саме так жанровано твір переможниці конкурсу «Коронація слова 2002 року») я перечитала тричі (!!!). Так, це не опечатка. І це не мій улюблений Генрік Манн, що до нього повертаюся протягом усього свідомого життя. Це Лариса Денисенко зі своїм прозовим дебютом «Забавки з плоті та крові». Щоправда, обсяг твору далеко не маннівський. Саме останнє й підштовхнуло мене після першого прочитання підсунути книжку старшому синові. Йому вже й не таке можна. Син, на відміну від мене, поведений на фентезі (фе, яка нудота), тому особливо не сподівалася, що він ту «соврємєнку» подужає. ... [ Показати всю рецензію ] Тицьнула йому книжку: «На прочитай, мені дуже твоя думка важлива», — а сама мерщій до кабінету свого священного, себто на кухню. Аж коли чую з хлопчачої кімнати: «Гуп! Гуп!» — і регіт, знову регіт і глухі удари дерева об залізобетонну стінку. От, думаю, гівнюки, знову казяться, зараз сусіди позбігаються. Хапаю, як і годиться, кухонного рушника, зціплюю зуби, роблю круглі очі і — гей. Аж бачу, — ні, малюки чемно в іншій кімнаті собі тусуються, а з «хлопчачої» й далі «гуп-гуп» і регіт. Чому я маю бути унікальна матір? Як кожна порядна мати (в «Забавках...» про це теж ідеться) я схильна драматизувати події. Думаю, ну все, перевчився хлопець. Заходжу в кімнату, а він на горішньому поверсі ліжка регоче, аж заходиться, аж сльози з очей. І від того реготу ліжко (воно ж, знаєте, високе таке, хистке) об стінку «гуп-гуп». А в руках Денисенчині «Забавки...» тримає. «Забери, — стогне — в мене цю книжку, бо я вже геть виснажився». От потвора тінейджерська, так перелякати маман. Далі вже реготав менше, але таки дочитав. «Нама-а-ально,» — каже. Це у них зараз найвище схвалення. Якби не сподобалося, то не дочитав би або сказав: «Атстой».

Тож давай я удруге читати ті «Забавки...» вже ніби його, тінейджерськими, очима. Намально! — Втретє перечитала десь через місяць, вже «сурйозно» і вдумливо, щоб не зганьбитися перед критичним «лицьом» української громадськості.

Нова серія жіночої прози видавництва «Кальварія», як я вже згадувала на сторінках «УМ», розпочинається за схемою: Марина + Лариса + Марина. Не впевнена, що саме в такій послідовності ці книжки з'явилися друком, але саме так я це собі уявляю. Таке собі море, а посередині, мов у золотій ряднині — чайка. Як на мене, ця чайка-Лариса має доволі перспективне письменницьке майбутнє. Та що там я, коли навіть скептик Василь Шкляр узявся редагувати твір людини, яка оце вперше(!) написала текст українською мовою. Хто не знає Шкляра як філолога, пояснюю: він дуже дбайливо ставиться до мови і страшенно хворобливо сприймає мовні «лажі», що ними рясніють твори сучасних письменників. Ця драма нам знайома. Хоч яка закручена інтрига опусу, хоч яких підземних каменюк туди нателющено, мені завжди бракує нервів дочитати, якщо автор примушує шпортатись об стоси брудних мовних шкарпеток, якими помітив територію свого тексту. Інша річ, коли людина сама прагне навчитися. В такому разі співпраця редактора й автора стає справді плідною. І саме за умови такої співпраці твір можна перечитувати не з принуки, а залюбки — і вдруге, і вкільканадцяте... Це вже мене трохи занесло. Стаю схожа на шкільну вчительку. Або просто боюся перейти безпосередньо до «Забавок...».

Те, що Денисенчишин дебют ліг мені на душу і що я час від часу повертатимусь принаймні до деяких шматків цієї книжки, я зрозуміла з першого ж прочитання. Але, природньо (не можу відмовитись від задоволення попорпатися в собі), виникло запитання: чим саме сподобався? По-перше, особисто для мене це вкрай важливий момент, беззастережно віриш написаному. Віриш в існування Еріка, викладача господарського права, а заодно блазня-псевдотрансвестита. В існування його матінки, запеклої фанки Гемінгвея, віриш аж так, що, проходячи повз стіни парламенту, мимоволі шукаєш очима літню жінку з плакатом: «Кати! Заступіться за пересічного громадянина! Скажіть «так» зброї. Узаконену зброю — кожному громадянину!». Річ у тім, що жінка, як і славетний американець, хотіла застрелитися у 62 роки, а пістолета не мала. Рудий. Нещодавно я упіймала себе на тому, що збиралася розпитувати про нього свого знайомого, студента театрального інституту. Вчасно схаменулася, хоча не було б нічого дивного, якби виявилося, що там справді тусується дивакуватий «перспективний режисер», який боїться фотографуватися. Щодо сліпої Міри, то вона така реальна і рідна, немов моя минула чи наступна реінкарнація (дописалася, сказав би мій чоловік).

Це все було по-перше. А по-друге, читаючи цей текст, — починаєш любити всіх персонажів. Навіть дурненьких дівчат із попсованими зубами в київському метро, навіть менеджера з супермаркету на ім'я Тарас Бовт («справжнє чоловіче прізвище». — Зауважує авторка).

В якомусь інтерв'ю з Ларисою Денисенко я прочитала, що авторка справді колись на Узвозі побачила сліпу рудоволосу дівчину з гітарою, біля якої стовбичив ексцентрично вбраний молодик. «Але ж усе решта — чистісінька вигадка, — скажете ви. — Брехня!»

«Брехня може зачепити боляче, може пройти повз тебе, може посварити тебе з людиною, може відкинути на багато кроків назад, але тільки правда може зламати тобі все життя. Брехня — це ж несерйозно, до неї ставишся трохи зверхньо, а правда завжди була останньою інстанцією. Треба бути обережним із правдою», — так вважає Ерік.

«Забавки з плоті та крові» більше хочеться назвати правдою, ніж брехнею. В крайньому разі — це вигадка, але така, що їй страшенно хочеться вірити, бо замішана ця вигадка на любові. Попри весь гумор «Забавок...», по прочитанню залишається легкий світлий сум і бажання підвити котромусь сусідському собаці. Так часом підвивала Міра після того, як стала очевидною безповоротність «особливостей її зору». Бо краще з ніг до голови обчіплятися англійськими шпильками чи підвити собаці, чи прокататися супермаркетом — на продуктовому возику, ніж слинити чиюсь камізельку.

Нещодавно в Пітера Гьо я знайшла дивовижне пояснення рюмсанню, яке в моїй свідомості — миттєво зрезонувало з романом Лариса Денисенко. «Рюмсання — це вірус, смертельна, інфекційна, епідемічно поширювана хвороба. Я не бажаю його чути. Я не бажаю обтяжувати себе цим нестримним виявом емоційної обмеженості».
Тож якщо ви, прочитавши «Забавки з плоті та крові», зустрінете в місті когось незбагненно схожого на себе, можете зупинитися і тихесенько удвох повити. «Ми нічого не обіцяємо одне одному, як заповів великий стариган Хем, і, мабуть, саме тому відчуваємо себе вільними, щасливими та близькими людьми».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марина Зайдель (джерело: Сумно)

Кожен в дитинстві бажав відчути себе в тілі протилежної статі, мовляв, бешкетному хлопчикові іноді хочеться бути дівчиною, бо їх менше сварять і навпаки. Але в світі чомусь все акуратно розділено на чоловіче та жіноче. Чи легко чоловікові блазнювати в ролі жінці? Невже жінці-письменниці вдасться "позабавлятись" над двостатевим героєм свого роману? Над плоттю і кров'ю незвичайних героїв фантазувала Лариса Денисенко в своєму дебютному романі "Забавки з плоті та крові".


Так одну з найдивакуватіших українських письменниць подарував читачеві конкурс "Коронація слова". На книжкових полицях магазинів, ... [ Показати всю рецензію ] окрім романтичного "Кавового присмаку кориці", саркастичної "Корпорації ідіотів" та найсвіжішого роману "Танці в масках", з'явились відроджені перевиданням "Забавки з плоті та крові" – найбажаніший роман для тих, хто вже знайомий з книжками Л. Денисенко.

"Забавки з плоті та крові" складаються з десяти новел. Насправді ж у роману є дві голови (не плутати з , оскільки події в ньому відсутні. Чоловіча голова - це голова дивакуватого Еріка, якого з дитинства робить блазнем рідна мати через власні фанатичні симпатії до постаті Ернеста Гемінгвея. Жіноча голова – це голова сліпої дівчини Міри, родина якої повна власних дивацтв. Еріку спадає на думку погратись власною статтю, точніше – своєю зовнішністю, яка на перший погляд не здатна визначити статеву приналежність людини. "Мене називають модником. Я дуже люблю епатувати представників людства. Власних громадян, іноземців і ще тих, "хто самі люди не місцеві". На мене завжди хтось дивиться. Інколи я думаю, що я досконалий і що на мене приємно дивитися."

Міра, відірвана від життя через сліпоту, співає на Андріївському узвозі задля "соціалізації". "Коли я наблизився до дівчини, побачив, що в неї руде, зібране у хвіст волосся, здаля воно видавалось темним, такого кольору буває пиво. Цікаво. Співає собі, наче це її не обходить. Нічого її не стосується, ні цей дощ, ні маленький крадій, ні я, така собі гарна пані." В такий спосіб Міра знайомиться з Еріком. Тобто дівчиною Ерікою, яка не має власного житла і відтепер житиме з Мірою, ставши пізніше її кращою подругою. Чи другом в спідниці?!

Л. Денисенко вдається до хитрощів заселення читача в голову героя, де розташувавшись в умовах придатних до життя, читач стає таким собі духом совісті героя. Герої відверті не один перед одним, а перед собою. Внутрішні діалоги – це, в першу чергу, зізнання собі та своїй совісті. Тобто читачу. В думках Міри та Еріки випливають згадки з дитинства, обмін враженнями, внутрішні хвилювання. Часом вони однакові за змістом, але передаються очами двох різних людей. Життя героїв нагадує якесь нескінченне реаліті-шоу: Міра та Еріка здогадуються, які думки заселились в головах один одного, мило товаришують та розділяють біль страхів і бажань, й, без сумніву, багато пліткують. А куди без цього в жіночому товаристві?

Потяг на рівні симпатії (чи чогось більшого?) змушує Еріка/Еріку зізнатись у своїй статевій приналежності. Зізнання вийшло чистосердечне і емпіричне, а як з сліпою дівчиною по іншому?! "Я роздягнувся. Я абсолютно голий. Ти можеш торкатися мого тіла, вивчати його стільки, скільки тобі потрібно. Ти - доросла жінка, і все зрозумієш. Для того, щоб перевірити, усвідомити, зрозуміти, чоловік я чи хтось інший, тобі не потрібні очі, для цього цілком достатньо рук".

Позабавлялись до геппі-енду красивої та водночас незвичної історії кохання: Ерік запобіг себе від статевого роздвоєння, Міра – просто щаслива! Вперше в своєму житті!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрій Мудрий (джерело: Сумно)

Мені страшенно подобається вміння дітей ховатись від своїх особистих, особливих страхів під ліжко з улюбленими іграшками. Трапляється так, що ті іграшки часто там забуваються, при чому разом із спогадами котрі в один прекрасний момент при настанні підліткової меланхолії, готовий вилитий першому зустрічному, котрий тобі припав до вподоби. Хай навіть це хлопець, з перефарбованим у бурячковий колір волоссям, котрий видає себе за дівчину. Тим паче, що обом не щастить ні з власним іменем, ні з погодою надворі.

Книжка Лариси Денисенко «Забавки з плоті та крові» насправді зіткана з речей, котрі ми ... [ Показати всю рецензію ] все ж одного разу наважуємось розповісти. Або хочемо про них послухати, примостившись поміж трьох героїв: сліпої Міри, Еріка-Еріки (названого на честь Гемінґвея матусею, котра мала на ньому пунктик) та Рудого, брата Міри, котрий не виказує своє ім’я, боячись його відкривати через можливість використання супроти нього ритуалів вуду.

Найлегше уявити себе трішки осторонь, але так, щоб усе було видно і усе було чути; приміром на дивані чи у парку. Саме там де більшості вдаються найвідвертіші монологи та найглибші роздуми, відкриття свого «колись» вдруге, та зародження чогось уперше в житті.

Властиво, любов до новели вривається досить різко, обірвавши її наче кінострічку, якраз у той момент, коли здається, що найцікавіший момент вже не настане.

Не обов’язково шукати раціональні пояснення тому, що можна сприйняти на віру. Наприклад чому Ерік – хлопець, котрий ідентифікує себе весь час як особа чоловічої статі, переодягається у доволі розпусний жіночий костюм. Як це, нехай навіть і сліпа Міра, із гострим слухом, і гострим розумом не здогадується про правду, і чому навіть її прискіпливий, шершавий, але приємний, як молода чоловіча борода, брат Рудий теж нічого не підозрює. Просто підлітки – це ті, котрі ще дещо сприймають на віру, керуючись, приміром, принципом «Ми ж подруги».

Річ у тому, що попри жорсткі принципи, раціоналізм і цинізм, дорослі люди з притаманними їм звичками можуть жити, як це роблять герої новели, дещо абсурдним життям: «Якщо ж один раз у місяць ти виходиш із дому, вдихаєш залишки кисню і починаєш щось наспівувати …», чи розставляти банки із березовим соком, чи панічно боятись грубих тіток на велосипедах, то «… в тебе все добре».

Добре, коли все ще смієшся з незамислуватих жартів, не довіряєш іграшковим тиграм, особливо на ім’я Яничар і витягуєш як коралі на Андріївському узвозі спогади із забутими під ліжком іграшками.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Улюра Ганна (джерело: Слово і Час)

Коронована сила жіночої руки, або Про тих, хто "пише іншу прозу"
(Меднікова М. Терористка; Гримич М. Егоїст; Поваляєва С. Ексгумація міста; Денисенко Л. Забавки з плоті та крові)

У 2003 році львівське видавництво „Кальварія” започаткувало серію з невмотивовано агресивною, на перший погляд, назвою „Жіночий кулак”, яка відкрилася виходом у світ роману Марини Меднікової „Терористка”. Як дотепно, в ключі войовничої авторепрезентації кальварівської серії, зазначила Вікторія Стах, роман Меднікової став „першим терористичним ударом жіночого кулака” . Впродовж року завдяки названій серії (в межах проекту ... [ Показати всю рецензію ] „Коронація слова”) побачили світ романи Марини Гримич, Світлани Поваляєвої, Лариси Денисенко. Із новою „жіночою” серією пов’язані також розмови про романи Алли Серової, новинки Ірен Роздобудько та Євгенії Кононенко. „До речі, головний редактор видавництва Петро Мацкевич обмовився, що чергова книжка серії – новий роман Євгенії Кононенко – не за горами. Тримаймо кулаки” , – віщує книжковий оглядач „України молодої”.
В сучасній літературній феміністичній критиці прийнято співвідносити жіночу інакшість з процесом самовідновлення культури у кризових соціокультурних ситуаціях. Для позначення масового характеру згаданого явища Еліс Жірдін, наприклад, вводить наочно-влучне поняття гінезис . Описана Жардін ситуація видається природною для української літератури початку 2000-х років. Неспроста, іронізуючи щодо наративних модусів сучасної української літератури, відомий критик Кость Бондаренко роздратовано висуває на перше місце „Важку жіночу долю і пов’язані з нею душевні переживання” . Отож природно, що серед творчих особистостей, котрі відбулися як лауреати конкурсу „Коронація слова”, співкерівник проекту Н.Герасименко згадує імена Марини Гримич, Анни Хоми, Лариси Денисенко, Наталки Очкур і прогнозує їхній успіх новоспеченим переможницям Марині Соколян і Ярославі Івченко . Те, що серед перерахованих авторів ─ більшість (а щодо „відкриттів конкурсу” – виключно) жінки-прозаїки, є знаковим і деякою мірою передбачуваним явищем, яке зумовлене специфікою сучасного літературного процесу як постколоніального етапу буття національної літератури.
Сформована завдяки набуткам „Коронації слова” львівська книжкова серія „Жіночий кулак” самим фактом свого існування піднімає питання про видавничі стратегій щодо сучасної української жіночої літератури. В умовах новітнього книжкового ринку практика видання жіночих серій (двох типів – орієнтованих на стать автора чи стать споживача) є широко розповсюдженою. Наприклад, у російській культурі пострадянського періоду вихід у публічну сферу жінок-письменниць відбувся кількома роками раніше за українську (перша збірка російської сучасної жіночої прози – „Жіноча логіка” – побачила світ 1989 року), а протягом останніх десяти років налічується щонайменш три (зокрема „Жіночий почерк”, „Pro за жінок”, „Сильна стать”) тривалі книжкові серії першого типу, які сформовані за критерієм жіночої статі автора та самототожності письменниці як авторки жіночого тексту. Йдеться, звичайно, не про „першість” північного сусіди, а про загальні тенденції видавничої справи.
Вельми оптимістично налаштована російська літературознавка Олена Трофімова пише з цього приводу: „Свобода друку і книговидавництва поставила і перед видавцями, і перед письменниками проблему багатожанровості і спеціалізації літературної продукції. Сьогодні очевидним є, що немає ніякого узагальненого читача, а є абсолютно визначені групи, зі своїми естетичними смаками, стильовими і жанровими уподобаннями, із різним рівнем сприйняття художнього тексту. І розуміння цієї ситуації визначає тепер поведінку видавців і літераторів” . Над цією ж проблемою розмірковує відома харківська гендеристка І.Жерьобкіна: „жіноче, – зазначає авторка, – сьогодні краще продається через славнозвісну демократизацію культури (...) і перехід від радянського безстатевого до пострадянського гендерного суб’єкту” . Конкурентну спроможність „жіночого” товару на книжковому ринкові України однією з перших усвідомила саме „Кальварія” (нарівні, здається, із київським „Фактом”), вона ж першою спромоглася на створення в модерній українській літературі, так би мовити, моделі масової літератури (тут: без жодних негативних конотацій, притаманних рецепції цього поняття) із жіночим обличчям, що її так активно експлуатує більшість країн пострадянського простору (пригадаймо щонайменш латвійський феномен Ґундеги Репше). Окрім того, „Жіночий кулак” – не лише текстуальний у вузькому значенні цього поняття задум, але й проект, що також репрезентує візуальні жіночі практики. Майже кожний текст супроводжують світлини й колажі, виконані фотографкою-новачком Соломією Зінчук. Виняток становить лише книга Поваляєвої, ілюстративну частину якої складають різноманітні фото авторки та фрагменти перфомансу досить відомого художника Гліба Вишеславського, але й у цьому випадку йдеться про „жіночий погляд”, як його визначав Юрій Лотман.
Свою позицію щодо феномену жіночої присутності в сучасній українській красній писемності „Кальварія” позначає, орієнтуючись на традиційне сприйняття жіночого як культурного Іншого, дублюючи в репрезентації свого проекту згадувану на початку статті теорію гінезису: „За певних обставин (можливо, більшою мірою не сприятливих ані економічно, ані культурно) кількість і впевненість тих, хто пише іншу прозу, поступово перетворюється якщо й не на хор, то принаймні на ансамбль, що примушує задуматися над силою не-чоловічої руки” . Отже, навіть дещо провокаційна назва серії має співвідноситися з ідіомою „сила жіночої руки”. А втім, посідаючи цю феміністичну за визначенням позицію, видавництво окремо оговорює, що не має на меті публікацію феміністських текстів, а підкреслює жанрову, стильову та тематичну різноманітність виданих художніх творів, яку об’єднує виключно факт жіночого авторства: „Видавництво пропонує читачам сучасної актуальної літератури тексти, створені жінками, в яких майстерність поєднана з новаціями, (...) позбавлені будь-яких феміністичних пересторог та нудної дидактики, сповнені такого різного і несподіваного світобачення” .
Показово, що майже всі авторки ”Жіночого кулака”, як це було також із переважною більшістю замовчуваних авторок російського „Жіночого почерку”, – в літературній справі початківки. Тому очевидно, що окрім запитів книжкового ринку, специфікою видавництва „жіночих” збірників і серій стало явище, котре в гендерних студіях прийнято називати позитивною дискримінацією, себто йдеться про систему привілей для дискримінованої (в тому чи іншому сенсі) групи. Аналізуючи феномен серійного „книговиробництва” на російському та радянському матеріалі, відома письменниця і критикиня Ольга Славнікова спостерігає: „То тут, то там промайне на знайомо оформленій обкладинці незнайоме прізвище автора. Йому виходити поза серією – вірна смерть (...). Натомість у колективі він не пропаде: дорога до читача для нього уже протоптана” . А через те й не дивно, що десять років по тому українка Марина Гримич цілком пристає до думки росіянки Світлани Василенко (яка наприкінці 80-х років очолила жіночу письменницьку групу „Нові амазонки”): „Сам час потребує жінку, котра пише і творить: доказ – це те, що нас так багато, що йдемо ми групою, не нарізно” . Гримич пояснює необхідність серій на кшталт „Жіночого кулака” тим, що „зараз ми самі собі пробиваємо дорогу і в групі це легше робити, ніж поодинці” .
Гримич же – одна з „серійних” письменниць – в доданій до „Егоїста” автобіографії моделює колективний образ „свого читача”: „сентиментальна господарка, яка завжди тримає на спеціальній поличці книжки Марини Гримич „напохваті”, „бізнес-леді, що ніколи не має часу, тому обирає лише достойні тексти”, „інтелектуал, який любить почитати пікантне чтиво”, „студентка, що читає запоєм все підряд”, „порядний чоловік – батько сімейства, у якого начебто все є, однак бракує ще чогось” – всі, котрі „мають добрий смак і почуття гумору” . Якщо залишити поза увагою деяку неадекватність (сподіваюсь все ж таки гумористично мотивовану) уявлень авторки про коло читачів сучасної україномовної розважальної літератури, то перед нами постане очевидна суголосність омріяної аудиторії Гримич з надзавданням кальварівської книжкової серії. Очевидно, що цей проект варто розглядати в контексті спроб створення якісної масової української літератури. Те, що при укладанні „Жіночого кулака” йдеться саме про книжку для читача, а не матеріал для дослідника, свідчить бажання (не виключно, інтуїтивного характеру) охопити в межах однієї серії, здається, всі ключові жанри популярної літератури останніх десятиліть: від „високого” детективу, другорядність власне детективної лінії у якому лише засвідчує примат постмодерністської літературної гри (Меднікова) і „роману маргінальних субкультур” у традиціях бітніковскьої прози (Полваляєва) до біль-менш вдалої спроби молодіжного роману з притаманним цьому жанру ухилом у бік шахрайського наративу (Денисенко).
Ліричний відступ перший: не може не дивувати (чи радувати?) те, що у складі подібної всеохоплюючої та ще й маркованої як „жіноча” серії відсутній любовний роман. Хоча та сама Гримич презентує себе, окрім іншого, в якості авторки так званого „жіночого” роману „Ти чуєш, Марго?...” (йдеться, очевидно, про тривіальний/рожевий/дамський). Проте здивування буде зайвим, якщо пригадати кількарічної давнини провокаційну статтю Н.Зборовської „Два любовних романи українського кінця століття” чи курйозні дебати в сучасній білоруській критиці під гаслом „Чаму беларускі ня пішуць жіночых раманаў?” .
У плані художньої цілісності ряд книжок „Жіночого кулаку” викликає дещо дивне відчуття, майже за словами російської поетки Ірини Путяєвої, „как наряды, что бабка хранила к венцу подрастающей внучке за долгие годы были съедены молью и вышли из моды”. Можливо, причиною є те, що йдеться про перші власне літературні спроби переважно середніх за віком авторок чи те, що не один рік романи ці чекали свого оприлюднення. Принаймні, про це свідчить Меднікова в інтерв’ю газеті „День”: „Дебютом була повість „Ой!”, видрукована ще 1997 року в часописі „Київ”, де вона пролежала років зо три, до того, відбувши такий самий строк ув'язнення в часописі „Сучасність”. Це, до речі, ще одна відповідь на питання про старт у прозі. З таким початком можна просто до фінішу не дотягнути, ще й заробити радикуліт, чекаючи стартового пістолета”. На перший погляд, єдиним об’єднуючим моментом чотирьох романів є більш-менш послідовна позиція персонажів (переважно протагоністів) щодо гендерно маркованої проблематики. А втім, цього виявляється не так уже й замало.
Те, що авторки „Жіночого кулака” так чи інакше висловлюють своє ставлення до фемінізму (умовно кажучи своє, адже не можна відкидати елемент внутрішньої провокації тексту), є передбачуваним, позаяк на те й вони успішні, соціально активні жінки, щоб мати власний погляд на „улюблену тему сучасних жінок” , спровокованим позицією видавництва щодо „будь-яких феміністичних пересторог” і моделює ситуацію фемінізму під любою іншою назвою по-українськи. Єдиною романісткою, герої якої не проводять час за розмовами про фемінізм, є Денисенко. Найбільш стриманою в „кулачному” виступі виявляється Меднікова, персонаж якої мимохідь говорить про „співчуття тим нещасним, сексуально незбулим, отож хворобливо енергійним жінкам, які обертали гормональні проблеми на ідеологічні” . Розлогий опис (абсолютно витриманий в дусі народно-сміхової культури) фемінізму як „психовенеричного захворювання” наводить Поваляєва: „Виникає на ґрунті тривалої відсутності статевого життя. Найчастіше передається побутовим шляхом (басейни, сауни, конференції, гендерні студії, Астрологічні „курси макраме”, сеанси масової психомастурбації вкупі з фізіологічною тощо)” ). Знову і знову повертаються до розмов з гендерної проблематики політики-герої Гримич: „Жінку неможливо дискримінувати, якщо вона з цим не згодна... А жінки, замість того, щоб палко бити себе в груди на гендерних конференціях, спершу б розібралися поміж собою: чи самі вони хочуть бути дискримінованими, чи ні”, „Жінка женеться за двома зайцями [кар’єра та родина – Г.У.], а оскільки це, як правило, безрезультатно, то вона від цього дратується і починає брати участь у всіляких жіночих рухах”, „– Але ж у нас немає жодного закону про права жінок. – Нехай баби цим і займаються! ... Чому ми, мужики, повинні ламати собі голову над цим законом?” . І отже не дивно, що намагаючись перейняти іронічний дискурс щодо фемінізму в Україні, притаманний романам „Жіночого кулака”, В.Стах, представляючи читачеві письменницю Гримич, надає тій подальшу, очевидно позитивну, характеристику: „Кожному б обранцеві таку дружину: кандидатку наук, письменницю, красуню, ще й нефеміністку”. Та насправді, ці (анти)феміністичні роздуми авторок „Жіночого кулака” не були б варті уваги, аби не їхній знаковий характер для публічного компоненту сучасної жіночої літератури, котрий знову й знову повертає нас туди, з чого все починалося: „Твір жінки є завжди жіночим; він не може не бути жіночим; із найкращого боку він є жіночим; тільки проблема полягає у визначенні того, що ми розуміємо під жіночим” (Вірджинія Вульф).
Власне зі змістовим наповненням концепту „жіноче” змикається метастильове начало, що найбільш провокаційно виступає в „Ексгумації міста” Поваляєвої, а саме – оповідь від першої особи в межах феномену сповіді. “Я” в сучасній жіночій літературі, можливо, найбільш дієва на сьогодні авторська проекція художнього тексту. Каяття стає домінуючим дикурсом пострадянської жіночої прози; аж такою мірою, що у сприйняті так званого наївного читача безпосереднім чинником подібного типу текстів є їхній автобіографізм. „Я можу про себе писати нескінченно, тому що про себе завжди є що сказати” , – зауважує в автобіографії, доданій до „кулачного” роману, Лариса Денисенко. А втім, за таким станом речей стає очевидною проблема, що лежить в основі більшості „скандальних викриттів” прототипної основи жіночих текстів, як це було, наприклад, із „Польовими дослідженнями” . Жіноча суб’єктивність, відбиттю якої присвячено твір, часом накладається і автоматично підміняється авторською ідентичністю. Отже, очікується, що у більшість рецензій про „Ексгумацію міста” йдеться власне про Світлану Поваляєву, її особистість, звички, досвід, зовнішність. „Думається, саме ці знімки й принесуть вибагливому читачеві певного роду компенсацію – їх можна розглядати окремо від тексту, над ними можна... медитувати, або проробляти якісь інші дії, так чи інакше природні й безневинні”, – пише Олександр Ірванець у, здається, єдиній негативний рецензії на роман, в котрій, до речі, гіпернатуралізм прози Поваляєвої виводить „із масиву тієї більш чи менш вартісної літератури, яка описує «суто жіноче»” . „«Іздрик у спідниці» (згодом зі світлин з'ясувалося, що буває й без)”, – каламбурить книжковий оглядач „Поступу” Олександр Бойченко. Важливо зазначити, що сама авторка провокує такий підхід ego-орієнтованим типом оповіді, не залежно від того, який персонаж є формальним оповідачем, і грубуватою відвертістю сюжету, намагаючись максимально концептувати і своїх героїв, і авторську візію. Інше питання – наскільки вдало. Очевидно, що саме взаємодія авторського „я” і часопросторового ландшафту, який воно ж і організує, – принципові моменти роману Поваляєвої. Героїні-оповідачки і є ексгумованим містом, навіть в прагненні каталогізувати міські субкультури (хіпі, панки, спелеологи, автостопери, богема тощо) домінує потреба визначитися із соціальною, а подекуди гендерною, тожсамістю.
Окрім роману „Ексгумація міста”, із четвірки „Жіночого кулаку” за принципом першоособової нарації побудовані також „Забавки з плоті та крові” Денисенко. Ці пограничні (у екзистенціальному значенні) романи, видаються найбільш цікавими і щодо власне літературних якостей, і щодо переломлення в них гендерного аспекту. В рецензії на „Ексгумацію міста” Іда Ворс пригадує улюблену приказку Поваляєвої: „Карнавалу не буде” . А йдеться ж саме про карнавал. Точніше – про карнавалізацію гендера. Карнавалізацію – за Бахтіним: бінарне обертання, направлений на себе сміх, „недоречне” слово, образи матеріально-тілесного низу etc. Гендера – за Кейт Вест і Дон Зимерман: соціальна стать як конструкт. Звертання до гендерної проблематики з позиції карнавалізації ідеї статі (саме так!) – напрочуд популярна тема європейської словесності останніх десятиліть. Так, неабияким попитом користується розлоге оповідання відомої дедективниці Інгрід Ноль „Стібок за стібком”, головний персонаж якого заспокоюється після смерті матері, вишиваючи хрестиком; на великий подив німецькомовного читача (на жаль, поки що лише його) герой цей виявляється чоловіком. Великого розголосу свого часу отримала „Осина фабрика” Йєна Бенкса, у якій стать головного героя – шістнадцятирічного вбивці – залишається загадкою до останньої сторінки роману. Мотив „проблемної статі” виявляється запитаним і в новій українській прозі, принаймні, карнавальний його аспект. Пригадаймо хоча б новоспечений андроґінний інтерактив (за авторським визначенням) Ірени Карпи „Полювання в Гельсінкі”. Важливо: андрогінність, про яку йдеться у Карпи і Поваляєвої, а тим паче у Денисенко, не є безстатевістю, вона не нівелює, а підкреслює дихотомію статей.
Основу роману Лариси Денисенко складає розповсюджений, напрочуд життєвий у світовій літературі мотив авантюрного гендерно маркованого переодягання. Головний герой – трансвестит Еріка/Ерік, котрий має проблемні стосунки із матір’ю і очевидні вади соціалізації, на деякий час оселяється у сліпої дівчини Міри, яку благополучно закохує в себе, водночас приймаючи (щоправда, без задоволення) залицяння її брата. Сенс життя Єріка(и) – гра, переодягання: розлогі описи його костюмів (реальних і метафоричних) займають не одну сторінку роману. Прозорого широко експлуатованого* символічного змісту набуває в тексті Денисенко постать „Старигана Хема”: він є втіленням конфлікту поколінь (як ідеал повоєнної генерації, в тому числі і матері Еріка) й уособленням традиційної маскулінності, на противагу якій діє руйнуючий шаблони гендерної ідентичності Ерік.
Ліричний відступ другий: активно декларований Денисенко жанр „Забавок з плоті та крові” як молодіжного роману зрозумілим чином провокує порівняння її тексту із уже існуючими зразками жанру в найновітнішій українській літературі, як то „Зелена Маргарита” Світлани Пиркало чи „Місто уповільненої дії” Анатолія Дністрового. А втім, це, очевидно, привід для іншої розмови.
Примат театральності, ігровий момент, самодостатній у тексті Денисенко, у романі Поваляєвої є складовою мотиву бісексуальності та андрогінності. Як вдало висловилася одна з рецензентів роману: „Власне, всі її, Поваляєвої, тексти – це оргіастична сповідь чоловіка, якому пощастило народитися жінкою” . В наведеному висловлюванні визначеними є основні складові „ідеологічної надбудови” тексту – фізіологічність, андрогінність та сповідальність Так, уже інтродукція роману представляє собою ключ для такого його розуміння: „Я – брат Молка (ні, не подумайте, що Брайена Молко, і не подумайте, що схожий на Мерліна Менсона” ). Ім’я Мерліна Менсона, навіть не реальної особи, а символу альтернативи, котра пов’язана у „наївній свідомості” із ідеєю безстатевості та карнавалу, вводить читача у специфічну атмосферу роману, де „в іграх немає правил. У жодній. Всі думають, що є, а їх немає” . Численні ознаки мовної гри з розряду народно-сміхової культури (дабі-дабі-дабі-фемілі-да-ру-бля, сольний виступ Яловичої Вирізки „Я – твоя”), образ реального, неметафоричного карнавалу, котрий також постає на сторінках роману – карнавал Дюк на честь першого квітня (такою є назва однієї з глав), – на який прямують автостопери Олекса і Еля; видимо-невидимо фраз-ключів по типу „зараз ця категорія розподілу на „він-вона-воно” чомусь не працює” чи „ще більш позастатева жіночність” , – все це вказує на те, що у художньому світі Світлани Поваляєвої стать є не більше, ніж компонентом карнавального світосприйняття. Звідси й ситуація не-ґвалту у метро, очевидно вибудована як алюзія іктового моменту стайронівського „Вибору Софі”: палець ґвалтівника проникає у жінку, здавлену натовпом переповненого вагону. Ситуація катарсичного характеру в романі американського письменника (усвідомлення заданої незахищеності людини у ворожому до неї світі) у „безглуздій і заплутаній прозі підсвідомості”, за авторським визначенням Поваляєвої, є карнавально зниженою до натхненої еротичної пригоди „самотньої і приреченої за законами віктімології ідіотки” . До того ж, ігровий момент підсилює те, що діють коханці навіть не за власним бажанням, а під впливом чарів Гапаговора (наші шанування рицарському роману).
Отож, здається, що на сьогодні в особі „Жіночого кулака” ми маємо перший в Україні більш-менш вдалий приклад книжкової серії концептуального типу, „котра виділяє в літературнім процесі деяке явище і утворює для нього недвозначну форму: тут видавець виходить на ігрове поле, де традиційно домінує літературний критик” . І знаково відповідно до специфіки сучасного українського літературного процесу те, що йдеться саме про „жіночу” серію.

[ Згорнути рецензію ]