|
Львов-Луганск-Бис : оповідання
Олександр Апальков
— Склянка Часу*Zeitglas,
2003.
— 132 с.
— м.Канів. — Наклад 1500 шт.
Перевидання. Можливість автографа.
ISBN: 966-306-020-4-2
ББК: 84 Укр.7
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
— Пригодницьке
— Подорожня історія
Анотація:
Книга „Львов-Луганск-Бис” /проза/
Фривольные приключения этакого стопроцентного вуйка Стефана Мандюка могут до глубины души шоки¬ровать целомудренных ревнителей национальной гордости. Еще бы, главный герой ставит себе целью войти в книгу рекордов Гиннесса, согласившись проехать поездом через всю Украину и... переспать на каждой станции с незнакомой женщиной.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
"...Тогда ему хотелось петь, писать стихи, прыгать, стать кем-то великим — для неё.
Она же говорила тем вкрадчивым, словно половодье, голосом.
— Нi, Cтефанику, спершу треба прислужитися батькiвщинi. Час вимагає нашої молодостi.
Из-за неё он записался в УНА, из-за неё он был кристально чист и предан.
— Ми не можемо вiддатись своєму щастю, коли страждає країна, — всё ещё звучали её слова в нём, будоража чувства, обостряя обиду, — ну поберемося ми, ну наплодимо дiтей, а що далi?
Теперь он звал её в свои хотя бы сны.
Осенью Марийку послали в Германию. На дискуссионный форум молодёжи. Вернулась ... [ Показати весь уривок ]
она бледной. И эта бледность, злой тенью месяца уже не сходила с её лица. До самого Рождества. Потом вдруг приехал некто Ганс, рыжий волос, рыжая борода из-под рыжих ушей и выцветше-голубые, как у старого пропойцы, глаза. Марийка уехала с ним.
—Досить, Стефанику, — сказала она, торопясь в подборе слов, не глядя на него,—досить! Все це дурницi-омана. Добре для тих, хто нiчого, окрiм власного подвiр’я, не бачив.
Говорила она, рассматривая себя в отражении тихой, уже стывшей реки. Слова нестройно падали, падали на воду.
— Нiхто, нiхто, Стефанчику, нiколи не буде носити анi шароварiв, анi френчей стрiльцiв. Свiт змiнився. Cеред німаків мені начебто хто очі промив: я раптом розчула фанатичні інтонації моїх земляків-пропагандистів. Затхлий душок… Невже від цих людей залежитиме майбутнє України? Запитувала я себе. Озирнулася на вихолених німецькьких візаві, а в очах їхніх іронічна посмішка щодо нас — скіфів. Мені зробилося ніяково, соромно. Немає дороги назворот. Ми втрачаємо роки лише. Наша дружба, зви це як хочеш, вже пам’ять. Я просто не хочу скнiти у цiм, — она обвела синью глаз небо, землю, его, — у цiм безвиходi. Пам’ятаєш, ти розповідав колись, що хотів би написати про скіфа, котрий просто їде степом. Тим диким полем. Напиши. Роби бажане. Прощавай, Стефанику. Але ж не забудь, що двадцять вісім років скіфи володорювали над Азією, — писав ще Геродот, коли не помиляюся, — і вся країна через їхню пихатість та недбайливість зубожіла. Скільки заманеться займалися ті скіфи здирством, як раз тим, що тепер зветься рекетом. По всій країні вони відбирали все, чим володіли навіть злидарі… І нграбувавши всласть, пішли. Пішли сюди, — она ткнула дрожащим пальцем с серебряным колечком в Стефанову грудь, словно хотела сказать: « в душу», — и тут вони залишилися назавжди. І все їхнє золото, зброя, бандитський досвід перевтілилося тут у скромний інвентар, як кажуть німаки… Не сердься.
И она ушла. Не оглянувшись..." [ Згорнути уривок ]
|
