|
Риба на вечерю : роман
Дмитро Бондаренко
— Дніпро-ВАЛ,
2004.
— 100 с.
— м.Дніпропетровськ. — Наклад 1000 шт.
Жанр:
— Авантюрний детектив
Анотація:
До чого можуть призвести ревнощі? Головного героя роману Кирила Захарченка ревнощі до своєї молодої дружини доводять до того, що він навіть змушений переховуватися від закону. Рятуючи себе, герой потрапляє на самісіньке дніпропетровське “дно”...
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Частина I
1
- Ей, прокидайся! Тобі лист. Та прокидайся ж ти! Вже майже пів на другу!
Я невдоволено протер очі - не дуже то приємно коли тебе будять у вихідні. Красуня-дружина з ласкавим докором дивилася на мене:
- Слухай, ну ти і соня! Я вже і на ринок устигла збігати скупитися, а ти все спиш. Йшла ось додому і випадково заглянула у поштову скриньку. Дивлюся - а там лист. Тобі! На візьми, прочитай.
Я, ще сонний, взяв у руки пухкенького конверта. Але, замість того, щоби читати, відразу ж жбурнув його під диван. Розімлілий після сну, я потягнувся до своєї коханої:
- До біса лист! ... [ Показати весь уривок ]
Аліно, я хочу тебе, а не якогось папірця!
Спокуслива фігурка молодої дружини і її зваблива посмішка завжди змушували мене забувати про все на світі. А з ранку так і поготів...
Аліна вчасно увернулася. Не встигши обійняти її, я не втримав рівноваги і звалився просто на підлогу.
- Дурненький! - засміялася моя чарівна половина. Відійшовши на безпечну відстань, вона мигцем глянула у дзеркало. Рудоволоса красуня з ясно-блакитними очима дивилася на мене з відображення і, немов дражнячись, іще й легко погойдувала стегнами.
Я різко підхопився з підлоги, не в силах більше стримуватися. Аліна ж, немов молода лань, що вгадала на хід уперед наміри хижака, який полює на неї, безпечно встигла вискочити у коридор. Наздогнав її я вже тільки біля холодильника на кухні. Пристрастно пригорнув до себе і поцілував.
- Лист! Прочитай листа!…
Її останні слова захлинулися під градом моїх шалених поцілунків.
* * *
Кілька хвилин по тому ми голі сиділи одне проти одного. Я на стільці в одному кінці кухні, вона на табуретці – в іншому.
- Ну чому знов не можна?! – обурювався я, в серцях скрушно хитаючи головою. Аліна ж відповідала:
- Що ти як маленький, їй Богу! Ти ж прекрасно знаєш, що у кожної жінки є такій період щомісяця, коли вона не хоче, щоб її турбували. Невже потрібно вкотре повторювати ці прописні істини? Чи у тебе в школі були труднощі з анатомією?
- Чому, знаю я все, - я скривджено надувся. - Тільки от чомусь ЦЕ у тебе дуже часто відбувається.
- Раз на місяць, - Аліна розвела руками.
- Хм. Невже ж оце минуло вже стільки часу з того останнього разу? - я щиро здивувався. – Диви, як швидко летить час!
- Сам порахуй...
Я спробував був зосередитися на цифрах, але всі підрахунки та обчислення майже одразу полетіли під хвіст собаці.
Аліна вдягла блузку, яку я був у пориві пристрасті зірвав із неї, та мовила:
- Вдягайся, а то застудишся. Літо поки що тільки на календарі цього року. Тож захворіти зараз – дуже легко.
Я неохоче почвалав на пошуки свого одіяння. Ретельно оглядаючи все навколо, знайшов під столом труси. Майка висіла чомусь на підвіконні. Пошуки штанів не призвели ні до чого. Зовсім засмучений, я покликав на допомогу дружину:
- Аліно, ти не бачила моїх синіх штанів, ну отих що з білими смужками?
- А хіба ти їх одягав? Згадай, адже ти вискочив за мною, мов очманілий, прямо з ліжка.
Я ляснув себе по лобі. Якого біса! Дійсно, її правда.
Аліна, наче нічого не сталося, увійшла на кухню. У руках нетерпляче термосила конверта.
- Ну, ти будеш читати цього листа чи ні? А то я його просто викину геть. Хоча, звичайно, може потім і шкода буде - адже прийшло з такої далечини...
Я взяв конверт у руки. Написані непевною рукою англійські літери відразу ж впали у вічі.
“Накагато Атцумі, Нагано, Японія”, - значилося на зворотній адресі.
2
Я спантеличено розірвав конверта. Якого дідька йому, цьому Накагато, від мене треба після стількох років мовчання!
Аліна з неприхованою цікавістю зиркнула на пописані аркуші, які я дістав, але одразу ж розчаровано протягнула:
- У-у-у! Тут усе по-англійському! Я нічого не розумію.
- Цікаво, - мугикнув я. - А ти що хотіла, щоби японці тобі українською мовою листи писали, або російською?
Дружина надула свої чарівні повні губки й удавано скривджено мовила:
- Злий ти, піду я від тебе.
Я кинув на свою кохану половину довгий багатозначний погляд із під чола і заглибився у читання. Читав я вголос, намагаючись одразу ж перекладати з англійської, але це, вочевидь, у мене не дуже виходило. За ці роки Накагато, як видно було, хіба зовсім на трохи просунувся у вивченні мови Шекспіра та й я сам, чесно кажучи, ніколи не міг похвалитися великим знанням її. До того ж японець писав ще й якимось досить незвичним та по-східному пишномовним стилем, що теж, само по собі, неабияк збивало з пантелику. Отже врешті-решт чимало речей доводилося додумувати самому, по ходу читання.
Лист починався з таких слів:
“Дорогий Кириле-сан!
Спішу порадувати тебе однією звісткою, яка займає тепер мене усього так, що я хотів би нею з тобою обов’язково поділитися. Справа в тім, що я остаточно вирішив одружитися...”
Я аж підсвиснув від несподіванки:
- От іще порадував! Ну вирішив - так і женись собі. Я то тут до чого? Ну, гаразд, нехай йому… Читаємо далі...
“Ця думка - одружитися, - вів далі Накагато у своєму листі, - чесно кажучи, завжди здавалася мені якоюсь ідіотською і я ніколи у житті не думав, що шлюб якимось чином може стосуватися і мене особисто.
Тобто інші люди, ті що живуть навколо мене, звісно одружуються одне з одним, живуть разом, заводять дітей і таке інше. Що все це відбувається майже з усіма я звичайно прекрасно розумів завжди, але от себе я якось ніколи не бачив у цьому процесі. Я був цілковито байдужим до таких речей… І от раптом, зовсім несподівано, в один прекрасний момент я зрозумів, що хочу цієї великої події. Тобто, хочу одружитися! Знаєш, це було ніби якесь осяяння, ніби якесь тепле і велике світло спалахнуло раптом переді мною. І воно, це світло, кликало і вабило мене до себе так сильно, що я не мав жодних сил йому пручатися. Отже зараз думка про одруження вже не видається мені якоюсь безглуздою та фантастичною затією, якою вона бачилася мені раніше. Тепер я точно знаю, що цілком готовий для цього.
Скажу навіть більше - оженитися, це зараз моє найпалкіше бажання. Воно повністю заволоділо мною і я вже ні про що і думати більше не можу, як тільки про оце саме.”
- Кгм... Щось ніяк я не зрозумію тебе, Накагато! - спалахнув я знову, читаючи далі листа. – Усе це, звичайно, дуже прекрасно і зворушливо, про що ти зараз пишеш. Але, чорт тебе забирай, ніяк я не доберу, навіщо воно мені про все це знати?! Ну, знайшов ти собі у своїй Японії якусь маленьку японочку, закохався у неї по самісінькі вуха, жити без неї далі не можеш, але я особисто чим тобі можу зарадити?!!… Кгм-кгм, що ж, залишається читати далі, може по тому буде ясніше.
“На жаль, - писав у своєму листі Накагато, - на шляху здійснення моєї мрії постали зараз деякі перешкоди. Якщо ти пам’ятаєш, Кириле, мій батько володіє невеличкою фірмою, у якій він пропрацював майже усе своє життя. Його найбільшим бажанням завжди було поступово ввести мене у свою справу, з тим аби я згодом перейняв керування фірмою з його рук.
Для цього я повинен обов’язково закінчити моє навчання в університеті і потім відправитися у подорож до Європи. Справа в тім, що така поїздка є традиційним обов’язком для нашої родини. Так вчиняли у свій час і мій батько, і батько його батька. У нас вважається, що людина може вже обзавестися родиною і цілком віддатися своїй роботі тільки після того, як вона вивчитися і побачить світ.
Я, звісно, теж ніяк не можу вчинити по іншому й от тепер, коли моє навчання в університеті закінчується я й собі збираюся у свою власну подорож до Європи. Дуже сподіваюся завершити все це скоріше, аби вже не вагаючись посісти відповідальну посаду у фірмі свого батька і... звичайно ж, одружитися!
Саме так! Тепер цим бажанням я просто марю. Щоночі мені сниться один й той самий сон - моя прекрасна наречена у гарному весільному вбранні! Як це буде чудово, як захопливо!
Ну, а поки… Поки мене чекає подорож до Європи. Я вже тут трохи вивчив деякі путівники та карти і прийшов до висновку, що мені найкраще почати моя подорож зі сходу, з України. Потім я планую виїхати до Польщі, звідтіля у Німеччину і далі у Францію. Щодо Англії я поки ще не вирішив, але гадаю що без неї ну ніяк не обійтися. Ти ж знаєш мою жахливу англійську. Тож зовсім було б непогано попрактикуватися у ній на її ж власній батьківщині.
Отже, Кириле, сподіваюся незабаром тебе побачити. Тепер, коли я такий окрилений та піднесений, мені було б дуже радісно нарешті з тобою зустрітися - з моїм старим другом по листуванню.
П’ятнадцятого червня я вилітаю до Києва. А шістнадцятого буду вже у тебе в Дніпропетровську.
P.S. Зустрічати мене не треба. Хочеться самому відшукати те місце, де ти живеш.
Щиро твій,
Накагато Атцумі”
Я прочитав останні рядки і мій нещодавній подив від отриманого листа дуже швидко переріс у неабияке роздратування. Аж ось чого, значить, японська твоя морда, ти хочеш насправді! Не писав, не писав, значить, уже кілька років, а тепер от на - будь ласка! Найпотаємніші свої думки мені вирішив чомусь раптом довірити ні з того, ні з сього. А воно, бач як - виявляється все просто! Хоче цей самурайчик у мене на квартирі задарма пожити. А чого? Як за готель шалені гроші викладати - краще вже прикинутися дурником. Ну і японець! Простий як двері! Ніби ми з ним такі прямо друзі, що оце тільки вчора розсталися! Пише, мовляв, не турбуйся і не зустрічай - я до тебе сам у гості заїду. Ніби я оце не сплю і не їм, а тільки про одне й мрію - аби він приперся!
Ні, таки справді, колись дуже-дуже давно я хотів з’їздити в Японію. Але це коли ще було! А тепер он, бач, і до мене у гості набиваються!
3
З Накагато Атцумі я познайомився багато років тому, з легкої руки моєї шкільної вчительки англійської. Лариса Євгенівна вела у нашій школі клуб друзів через листування і сама була чи не найпалкішою учасницею міжнародного спілкування поштою.
- Послухайте мене, хлопчики і дівчатка, - казала вона нам. - Ви можете зараз задирати свої носики так високо, як вам заманеться, але послухайте мене - стару жінку, навчену досвідом.
Ледве чи не єдиний спосіб для вас побачити світ, молодих телепнів і здебільшого дітей простих роботяг - це завести собі друга через листування. От уявіть собі, ви починаєте листуватися із яким-небудь американцем. Поступово, з кожним відісланим листом, ви обоє душевно стаєте все ближче і ближче один одному. Довіряєте друг другу різні свої таємниці, допомагаєте порадами, як краще поводитися у тій чи іншій життєвій ситуації. І от одного дня настає той щасливий момент, коли ви вже обоє просто сгоряєте від нетерпіння зустрітися один з одним, так би мовити наживу. А як це зробити? І отут або ваш американець приїжджає до нас, у нашу бідну неньку Україну. Чи – О, Боже милий! - він надсилає вам запрошення відвідати Америку! Уявіть собі - саму Америку!
Після цих слів у нашої англійки на очах завжди з’являлися сльози. У неї був такий побожний та зворушений вигляд, ніби у самого найсправжнісінького американця під час прослуховування ним гімну своєї країни.
- Ви тільки уявіть собі… Америка…! - Лариса Євгенівна з тремтінням у голосі замріяно здіймала очі кудись у невидимий простір. - Яка це прекрасна, яка це чарівна країна!… Утім, - відразу ж брала вона себе в руки. - Англія, Франція і Бельгія - теж дуже непогані варіанти. Так що листуватися і з їхніми мешканцями було би для вас теж не менш перспективно. Ну і звичайно, величезний плюс - це мовна практика. Скажу більше, - підсумувала була якось наша англійка, - той, хто не буде приносити мені на перевірку листи від свого друга по листуванню, більше чим на трійку у чверті з англійської мови може і не розраховувати! Буду стежити за цим строго!
Останнім, однак, Ларисі Євгенівні можна було і не погрожувати. Наш клас і так прийняв рішення листуватися з друзями із закордону майже миттєво та цілком одноголосно. Крім того, що і сама пропозиція, треба визнати, була вельми привабливою, вирішальну роль тут також відіграла ще одна обставина. Річ була в тім, що всі хлопці, у тому числі і я, просто марили “нашою Ларисою”. Треба зазначити, що коли Лариса Євгенівна згадувала про себе як про “стару жінку, навчену досвідом”, то вона явно на себе наговорювала. Насправді ж, на вигляд їй було не більше тридцяти п’яти років, і до того ж вона була дуже й дуже привабливою блондинкою. Завжди носила плаття з такими запаморочливими вирізами, що чоловіки немов ті бджоли біля медоносних квіток, хмарами кружляли навколо неї. Було взагалі дивно, як при всьому цьому вона от уже скільки років все залишалася незаміжньою.
Спокуслива фігурка чарівної учительки англійської вабила нашу палку та чуттєву підліткову натуру ще сильніше, ніж її дорослих кавалерів. У хлоп’ячій роздягальні на фізкультурі розмови тільки й точилися, що про “нашу Ларису”. Воістину, вона мала на нас майже магічний вплив. Гадаю, що якби Лариса Євгенівна покликала нас одного разу записатися у гурток юних дослідників комах та тарганів, то ми усі не роздумуючи зробили би це.
Дівчата ж із нашого класу, само собою, теж зовсім не збиралися відставати від хлопців. Тому і вони раптом всі захотіли листуватися зі своїми закордонними ровесниками. Утворилася черга. А позаяк на всіх не вистачало адрес, що їх запропонувала Лариса Євгенівна, то вирішили розподіляти все строго. Спочатку друга для листування вибирали собі відмінники, потім ті хто мав “добре” з більшості предметів, а далі вже йшли і всі інші. Адреси з Північної Америки та Західної Європи розмели майже відразу. “Тихому середнячкові” ж, яким був я, залишився не найкращий вибір. Зосталися тільки Монголія, Албанія та Японія. Що ж, - подумав я - Японія все ж якось солідніше виглядає. Справді, дуже непогано було б туди з’їздити. Там же ж можна, наприклад, накупити дуже дешево усілякої там справжньої японської якісної побутової техніки – чи телевізор, чи магнітофон, чи ще щось.
Отже врешті-решт я вибрав японця і ми почали листуватися.
Після перших же отриманих листів у мене склалося таке враження, що напевне у Країні Висхідного Сонця теж був своєрідний конкурс на вибір друга по листуванню. І що теж, напевне, практикувався особливий розподіл адрес для пропозиції знайомства у залежності від успішності учня у школі. І от зовсім природно, що тихому середнячкові з України дістався абсолютно такий самий тихий середнячок, тільки японський.
Накагато Атцуми, так звали мого друга по листуванню, “плавав” в англійській іще більше ніж я. Годинами мені доводилося розбирати його закручені карлючки. Його помилки при складанні речень були просто жахливими.
“Наша Лариса” тим часом дотримувалася свого слова. Раз на два місяці вона збирала у нас листи від наших “іноземних друзів” із такою серйозністю та методичністю, ніби це були якісь контрольні роботи чи домашні завдання. Назад вона ніколи нічого не повертала. Можна було тільки уявити собі, яка колекція листів із найрізноманітніших куточків світу була зібрана у неї вдома!
Але час минав. І от якось зненацька ми закінчили школу. Двоє з моїх однокласниць таки довели своє письмове спілкування до логічного завершення. Одна з цих красунь вийшла заміж за якогось канадця, інша за фіна.
Мене ж моє власне листування довело ледве не до чортиків. Закордонні авіаконверти коштували дорожче звичайних наземних конвертів, які можна було слати до Західної Європи, а мій японець, навіть не зважаючи на всю мою старанність і постійність дописів, усе ніяк не поспішав запрошувати мене у гості.
Тож з часом я якось поступово охолов до листування з Японією. Натомість із головою занурився у своє нове доросле життя, що розпочалося одразу ж по завершенні школи. Один із небагатьох із нашого класу я поступив до університету. Навчаючись там, якось непомітно закохався, одружився та зовсім і думати забув, що десь на цьому світі, хоч і дуже-дуже далеко, живе такий собі хлопець - Накагато Атцумі.
* * *
- До речі, - запитав я у дружини, що крутилася весь цей час, поки я читав листа, перед дзеркалом, і наприкінці вже майже зовсім не звертала на мене увагу, - до речі, ти не знаєш, яке сьогодні число?
- Сьогодні? - перепитала Аліна. Її брови дуже виразно вигнулися дугою. Потім вона майже проспівала своїм надзвичайно чарівним голоском:
- Увага! Для сонь повідомляємо - сьогодні шістнадцяте червня!
Я підскочив з постелі немов ужалений. І саме цієї миті пролунав дзвінок у двері.
4
- Це він! - я приречено опустився на ліжко.
- Хто він? - Аліна нарешті відірвалася від свого дзеркала. Вона запитально вирячилася на мене.
- Ну він, Накагато Атцуми. Цей хлопець із Японії, що надіслав оцього листа. Ти що зовсім не слухала того, що я тобі читав?
Чортова наша пошта! Доставляє листи із запізненням у кілька тижнів!
- Я піду відчиню, - Аліна метнулася до вхідних дверей.
Не встиг я й доклепати, що і до чого, як вона вже жваво заклацала замком.
- А це Ви і є, отой самий Накагато із Японії? - почув я збуджений голос дружини, що залунав з коридору. - Проходьте, проходьте, будь ласка. Кирило тільки-но прокинувся. А ось він уже і сам йде...
Терпіти не можу гостей! А тим більше не званих, а тим більше тих, що прилетіли із самої Японії.
Проклинаючи усе на світі, я демонстративно вийшов до коридору в одних трусах. До того ж навмисне іще більше розтріпав на голові свою зім’яту після сну шевелюру. Знай наших! Не думай, що якщо ти приперся без запрошення, то тебе будуть тут зустрічати із хлібом та сіллю!
Це був японський хлопець із величезним, майже вище його зросту, рюкзаком за спиною. Але на мій подив і сам японець зовсім не був якимось коротуном. Несподівано досить високий та стрункий, з приємною зовнішністю він стояв біля дверей нашої квартири і досить відверто розглядав мою дружину. Аліна взяла моду ходити по квартирі в дуже спокусливому халатику, і зараз представник Країни Висхідного Сонця дуже уважно вивчав його мінімальну довжину. Він буквально таки “прикипів” поглядом на стрункі Алінині ніжки.
І хай його розірве, там було на що подивитися!
Аліна, очевидячки була явно улещена тим враженням, яке вона справила на гостя. Вся розчервоніла від задоволення, моя люба неприродно заметушилася та заквапилася.
Японець же, здавалося, зовсім не відчував пікантності ситуації та мого приходу. Немов причарований він абсолютно нахабно продовжував любуватися моєю Аліною.
І тільки нарешті, коли я голосно кашлянув, бухикнувши на весь коридор так що навіть скло у дзеркалі небезпечно задзеленчало, мій колишній друг з листування начебто отямився і запопадливо закивав переді мною головою:
- О! Кириле-сан! Здраствуй! Я - Накагато. Я писать тобі листа. Я сподівайся, що ти вже знаєш, що я приїхать.
Накагато розмовляв англійською мовою, але так перекручував слова, що навіть мені було важко стримати посмішку.
- Ну проходь, чого вже там, - буркнув я і врешті-решт запросив гостя увійти.
Поки я одягався, Аліна розважала Накагато у вітальні. Хоча як їй це все вдалося – виглядало цілковитою загадкою. Слово честі, обом легше було б спілкуватися за допомогою жестів, аніж розмовляти мовою сера Пола Маккартні.
Коли я нарешті вдягнувся і вийшов до вітальні, то застав цю парочку за “жвавою бесідою”.
Аліна щось збуджено щебетала про наші місцеві порядки, врешті-решт цілком перейшовши на російську, а Накагато немов зачарований, ані на мить не відривав від неї своїх чорних очей. У відповідь на будь-які запитання гість тільки схвально кивав головою, очевидячки, не розуміючи жодного слова із тих, що йому говорять. Хіба що дуже захоплена чимось жінка могла не помітити цього.
Я всівся поруч із дружиною. І тут Накагато довелося таки звернути свою увагу і на мене:
- Якщо можна, Кириле-сан, щоб ви показали мені ваше місто просто зараз. Мені так усе цікаво тут, у вас у Європі. Я прочитав у путівнику, що Ваша країна має багато надзвичайних речей, і що у вас така багата історія! Я, знаєте, все хотів би побачити і нічого не пропустити.
Я знизав плечима. Ну гад, диви, спочатку просто роздягає мою дружину поглядом, а потім ще й каже, що мовляв, у нас є на що подивитися. Ще б пак є на що - на наших жінок! І як же ти швидко забув, японська твоя морда, про свою далекосхідну наречену. Що ж, зрозуміло, раз із очей геть, і то і з серця також!
Я скреготнув зубами від злості, але вголос змусив себе сказати щось привітне:
- Слухай, Накагато, ти ж мабуть з дороги притомився? Потрібно ж відпочити, одіспатися. І, зрештою, - я звернувся до японця, як дуже привітний хазяїн, - знаєш у нас так не заведено, щоби тільки приїхати оце і одразу ж кудись там бігти, летіти щось дивитися. У нас прийнято посидіти, випити, закусити. Обговорити всі, так би мовити, проблеми…
Розігруючи із себе саму гостинність, я пильно стежив за гостем. Очі японця, ніби у злодія, бігали туди і сюди й майже безупинно він кидав на “мою половину” аж занадто відверті погляди. Здавалося, і хвилини не міг би всидіти без того, щоби не замилуватися ще й ще раз її принадами.
- Ну що ж, якщо так прийнято... Традицій потрібно обов’язково дотримуватися, - японець погоджуючись закивав головою.
Тут вклинилася і Аліна:
- Кириле, треба сходити й купити чогось особливого до столу. Щось такого нашого, національного. Приміром, вареників, чи то пампушок із часником до борщу. Можна звичайно навіть горілки з перцем. Ви, Накагато, коли-небудь їли вареники? А горілку нашу, українську, пили?
- О! Вареники! Горілка! - Накагато награно оживився і зовсім по-театральному сплеснув руками. Неважко було здогадатися, що ці слова йому абсолютно нічого не промовляли. Однак, щоб догодити моїй дружині він, здавалося, був готовий розхвалювати усе, що завгодно.
Я насупив брови і зробив вигляд, що зовсім не чув останніх слів Аліні. Ага, ще чого не хватало! Залишити дружину наодинці із цим азіатом, який, може, тільки і чекає приступної хвилини аби дістатися до її тіла. Ну вже ні! Дзуськи!
- Кірюшо, ну сходи скупися, - Аліна з мольбою глянула мені у вічі. - Я так утомилася після цього базару вранці. Не забувай, що поки ти одсипався у свій вихідний, я вже всі ноги собі одходила на цій проклятій Озерці. Наш Центральний Ринок - це ж Содом і Гоморра! Звичайно, якби я знала, що у нас буде такий цікавий гість, то обов’язково би купила там усе, що потрібно. Кірюшо, ну сходи, прошу тебе. Пройдешся до магазину, усієї то і справи, що туди та назад.
Я кинув похмурий та майже замогильний погляд на нашого несподіваного гостя і не сказав нічого. А Аліна раптом пильно глянула мені у вічі:
- Ти що, ревнуєш мене до цього? - вона кивнула своєю чарівною маленькою голівкою убік широковидого японця.
Я спалахнув:
- Я ревную?! З чого це ти взяла? До цього от азіатішкі?! Ну, ти мене насмішила!
Я вичавив із себе силувану посмішку:
- Так, добре… Гаразд, що ти там хотіла, щоб я купив? Давай-но складемо список...
5
Хай там як, але я все ж постарався купити потрібне якнайшвидше. Касирка найближчої крамниці з подивом вирячилася на мене, коли я, захеканий від бігу, нервово вихопив у неї з рук ще не сповна відлічену здачу, та блискавично втік.
За сім з половиною хвилин я вже був біля дверей своєї квартири.
- Оце так так! Ну, ти даєш! - щиро здивувалася Аліна. Вона ошелешено дивилася на моє обличчя, з якого градом котилися краплі поту. - Зазвичай, якщо ти йдеш за покупками, то раніше ніж через пів години ніколи не повертаєшся, а тут така спритність!
Я не став вдаватися у пояснення і ледве ввійшовши до кімнати мимоволі почав шукати очима Накагато.
Японець сидів у тій самій позі й на тому самому місці, де я і залишив його. Тільки тепер він ніби вдавав, що зацікавлено вивчає обстановку у нашій квартирі. Мені прямо у вічі він чомусь боявся дивитися, так ніби відчував за собою якусь провину. Хоча звісно, можливо мені усе це тільки показалося, добряче захеканому після біганини по магазинах.
Стіл накрили швидко. І я, і Аліна зголодніли вже на цей час до самих чортиків, а отже і особливо мудрувати не хотілося. Зварили національні напівфабрикати - вареники від фірми “Геркулес” та розігріли борщ.
Японець очевидячки теж був зовсім не проти підкріпитися. Утрьох ми налетіли на їжу немов зграя голодних вовків. Через буквально якихось десять хвилин і горілки з перцем, й вареників, і борщу наче й не було. Розморені й ситі, ми розвалилися на дивані не в силах навіть і підвестися.
Японець почав куняти. Він несамовито тер очі і вже не минало і хвилини щоби він дуже солодко не позіхнув.
- Вибачте, але я таки мабуть дуже стомився... Цей важкий довгий переліт і переїзд... - останні слова Накагато вимовив уже перебуваючи глибоко уві сні.
- Ох і слабеньким виявився ж цей япошка! Куди йому до нас! - я задоволено відкинувся у кріслі. Гість, що згорнувся калачиком на дивані, являв собою жалюгідне видовище.
- Чого ти хизуєшся, не розумію? Ти ж бачиш - людина з дороги, втомилася. А ти його в якісь свої дурні змагання втягуєш. Ну, скажи, хто тебе просив піднімати тости один за одним? Хто його примушував пити, примовляючи: “Пий до дна, пий до дна!”? Бач, скористався з того, що він людина культурна і не може тобі ні в чому відмовити, а ти і радий-радесенький!
Дружина розсерджено надула губки і відійшла до вікна.
Я потягнувся, щоб обійняти її та заспокійливо прошепотів на вушко:
- Не сердься. Я ж забув, що в тебе зараз місячні і ти тепер така дратівлива…
Аліна спалахнула:
- Немає в мене ніяких місячних! Ще рано.
- Як рано? Ти ж сьогодні вранці сама казала, що почалися, - я був щиро здивований.
- Я пожартувала, - мовила моя люба, - просто мені не хотілося саме сексу. Розумієш, я прагнула лише пестощів, ласки…
Я розплився у котячій усмішці і багатозначно підморгнув коханій половині:
- То може ми усамітнимося у сусідній кімнаті, га? Поки цей чортовий гість дрихне отут на дивані. А я, до речі, теж от хочу ласки, ще з самого ранку!
- Ні, ні, Кириле, - запротестувала Аліна, - ми його розбудимо. Тим більше там оце жахливе ліжко, у тій кімнаті. Воно ж скрипить просто нестерпно!
Я відмахнувся:
- Та не прокинеться він! Бачиш, спить як хом’як. Це ж не жарти тобі - після таких перельотів та переїздів спорожнити майже цілу пляшку перцівки!
Ні, раніше завтрашнього вечора і не прокинеться, точно тобі кажу.
- Ні, Кириле, я все одно не можу. Мабуть переїла з незвички, не знаю, така якась важкість у животі. Ліпше давай помізкуймо, що нам робити далі із цим нашим шановним гостем, коли він прокинеться?
- А що робити?! - я спалахнув, роздратований черговою Аліниною відмовою. - Мені з ранку завтра на роботу. Так що проспиться - і випхаємо його від нас куди подалі.
- Ні, Кириле, так не можна. Він же ж – гість! Тим більше іноземець. Що він там казав, що хоче подивитися наше місто? А я ж все одно безробітна, цілими днями дома сиджу. Вільного часу – хоч греблю гати, після того, як закрили нашу фабрику. То може і покажу японцю якісь визначні дніпропетровські пам’ятки та місця? Треба бути ввічливими з туристами. Що він про нас подумає?
- Які ще визначні місця?! Що ти йому будеш показувати? Наш центральний ринок – Озерку чи пам’ятник Леніну біля універмагу?
Я роздратовано налив собі повну чарку горілки з перцем і залпом випив. Скривився. Від нестерпної гіркоти перехопило подих.
- Ось на, візьми закуси. - Аліна співчутливо сунула мені під носа солоного огірка. Я скривився ще раз. Огірок виявився ще гіркішим за горілку.
- Тьху!
Я виплюнув прямо на стіл.
- Бр-р-р! Ти зовсім п’яний. Краще йди спати.
Аліна гидливо поморщила свій маленький носик і відвернула голову у бік.
Я хотів був лагідно пригорнути її до себе, але знову, вже вкотре за сьогодні, не розрахував своїх сил. Впав, просто по-ідіотському розтягнувшись по підлозі.
- Тихіше, гостя розбудиш! - почув я над собою роздратований шепіт Аліни. - Пішли краще спати.
Більше читайте тут http://dmytro-bond.narod.ru/tvory/rybafirstchapters.htm [ Згорнути уривок ]
|
