|
Четвер № 30 : часопис текстів і візії
Володимир Вакуленко-К, Головний редактор Ю. Іздрик
— Піраміда,
2008.
— 368 с.
— м.Львів. — Наклад 1000 шт.
Перевидання.
Жанр:
— Готика
|
Лінк із зображенням книжки:
|
із Розділу 1 Кілька оболів для Харона
Леся Мручківська
***
Кривава краватка.
А він одягає свої рукавички,
Бере з-під пахви щось лічене – не перелічене,
Гостре й блискуче,
Кидає його догори – місяць у небі.
***
Зсиплеться
Жалем в бокал –
Не вип’єш.
Вина не стало,
Щоб кинутись
З даху
У тишу.
***
Опритомніла
Раптом
Сутінь
Ложками
П’ю.
***
У тиші, у темряві
Шкрябають нігтями нерви,
Відчайдушно риплять спомини,
Сни оживають над ранок.
Комірні пошепти раптом зникають
Із світлом надмірного дня,
Що непомітно розчавить трагічне…
І горошиною сам під поріг…
Ні тиші, ... [ Показати весь уривок ]
не темряви…
День проростає
Із криком розпачу.
***
Знаю –
Тебе бентежать
Жахи нічні.
У очі мої зазирне
Саламандра
Людської породи:
Прокинеться…
Та випустити її –
Інший вимір…
Вікторія Садова
***
і зимно, і холодно
і метро сьогодні поїде іншим маршрутом
і запльовані сходи
дибки стають, мов коні
і змерзлі пальці, сині, мов від отрути,
не потрапляють у кишені
і ловлять протяги
і розкреслені ковзанки, і лінії на долоні
піднімайте поли довгого одягу...
...а зовсім маленьких тримайте на руках...
...бо двері обережно зачиняються...
...бо двері хижо зачиняються за вашою спиною, поки ви не чуєте...
...бо двері таки зачиняються...
...бо двері просто чудово
зачиняються і без вас...
...бо двері неодмінно зачиняться
і ви залишитесь поза дверима
цього неодмінно холодного світу
наче він вже не може інакше –
тільки так: і зимно, і холодно,
і метро сьогодні поїде іншим маршрутом...
***
ніч поза межами часу
ніч – вічна
ніч січня
ніч так незмінно схожа на казку
я загортаю тебе у пакунковий папір
ні, ліпше так:
я загортаю мої почуття у пакунковий папір
і хрупаю ледве заземленим снігом
який...
він ще може підвестись
він ще може злетіти з землі
а я – ні
ні, ліпше так:
я не зможу підвестись, якщо я впаду на лід
але якщо вітер легенько дмухне
мене легко знесе у повітря і я вже не зможу спуститись на землю
але міцно триматиму свій невагомий пакунок
в якому мої почуття і ти
і ніч, яка поза межами часу
і ніч, яка...
здається, що ніч – вічна
Дана Рудик
Мандрагора
Ти шукаєш так спрагло
її силует у дзеркалі,
а в думках закидаєш
камінням,
обзиваєш відьмою
і мандрагорою.
Проклинаєш
болотяну твань
її погляду.
Доганяєш привида
уявою хворою...
З власним ліжком
спиш, неначе із жінкою.
Заливаєш щедро біду
і вином,
і горілкою.
Ночами cниться
вона тобі.
А прокинешся –
її катма...
Курву не одну вже
приводив додому,
та все дарма,
бо рятунку від неї
не було
і нема...
Світить дім твій
пусткою і сірою тугою.
Тільки сміх її глузливий
дзвінкою наругою
все ще бродить
у крові твоїй...
Венеція
На картині –
вечір сходить в морок.
У плащах крадуться німо тіні.
Імпозантний звідник-гондольєр,
в поясі червонім, хвацькім,
за передоплату, як Харон,
кавалерів, ласих на утіхи,
приволік попід веселий дім.
І, принадно звісившись з балкону,
набивають собі ціну
куртизанки,
обіцяючи з Гоморрою
Содом...
В лектиці блудить
вельможна пара.
Пан розшитий
у носатій масці,
марцьовим зманіженим котом
поправля троянду на корсажі
у графині із розпусними очима,
що за віялом хова
обличчя млосне, мушки,
сифіліс і чортову нудьгу...
Мерехтять,
як в ліхтарі китайськім,
бакен, міст, вода чорно-зелена,
хусточка мережaна, зім’ята
в приступі неясного
жалю...
Краплі з цикутою
в флаконі,
і записка у вузькій долоні,
і з дукатами потерта калита.
Ще болонка –
мавпочка сумна
з брязкальцем смішним
на тонкій лапці...
І чиясь правиця неправа,
що вбива у фалди оксамиту
бистрим вироком означений
стилет...
Дивно, звідки я це знаю –
як відгонить хвиля у каналі,
стогнуть як в човнах
старі ключиці
і тремтить зі звісткою
рука...
Любителька абсенту
У сутіннім залі затрапезної кнайпи,
огорнувшись рук своїх рятівним колом,
ти на дні келиха з абсентом зеленим
невеселі спогади топиш спроквола.
І кружляє у жилах дурманяче зілля.
Вже і кров – то не кров... Лиш полин та аніс...
Залягла у міжбрів’ї зморшка глибока –
божевільної долі болючий надріз.
У сифоні – вода із цукровим сиропом.
О, Мадо! Доливай... Допивай... Забувай...
Мить – й полине душа – дарма, що безкрила –
у полів Єлисейських квітучий розмай...
Таро
Перша карта нам випала з Місяцем.
Ми пили при нім
із срібних келишків
міцну журавлинівку.
У повні своїй
він сад oсипав
цвітом вишневим
білим...
У тебе руки
тремтіли злегка...
Я очей підняти
не сміла.
Друга карта була – Поміркованість.
Ти надто вдавав
байдужого.
Я надто вдавала
статечну.
Все розмови
вчені заводила...
Ти начебто
жартував...
Кепсько
в нас це з тобою
виходило.
Третя карта лягла з Дияволом.
Він уночі бродив
під вікнами
і неспокій сіяв
у наших снах...
Шепотів гаряче так
і пристрасно...
І кімнату мою
підступно прибрав
тюльпанами і
нарцисами.
Колісниця в’їхала четвертою.
Я спробувала
стримати тебе.
Все боялась упасти
й розбитись...
Ти сміявся
над страхом моїм...
Ти шалом хвилинним
прагнув ущерть
напитись...
Потім карта була – Закохані.
Ми спочатку
вгризались
жадібно в плоть
і сплітались зміями
на осонні...
І лежали потім
так довго,
не розійнявши
втомлених тіл,
щасливі і
сонні...
За ними прийшла Жриця.
Непокірна жінка...
І навіть у слабкості її
була сила.
Хоч різала серце
по живому,
і його, і своє,
та ніколи нікому
не кланялась...
І ні про що
не просила.
Прибув Імператор.
Гордий, як сам Іскандер.
Все думав,
що у нім самім –
світ цілий.
Так впевнено
чекав на уклін.
Не дочекався...
Самолюбство
вогнем пекло і
боліло.
Звідкись узявся Блазень...
А, може, це був Агасфер...
Чи просто злий
і ненажерливий час...
Він дороги
наші заплутав і
розум затьмарив,
так жорстоко глузуючи
з нас...
А потім випала Біла карта.
І осінь вкотре
знов прийшла...
І подалась геть вкотре
білим, як обрус,
полем...
А ми залишились
із зимою на самоті
і своїм недопитим
журавлиновим
болем...
Сергій Мисько
Каяття того, хто був кращим ангелом Його
Воля Його – не благодать тобі – це ВОЛЯ ЙОГО.
Біль... Біль... Біль розриває. Нищить. Біль безсилля і покори перед Нездоланним. Немає кращого для тебе, крім болю. Спасіння немає. Зникло все. Немає нічого, є тільки відчуття нестримного бажання приймати біль. Зробити не можна інакше. Покора і стриманість для жертви злому. Свобода всередині чогось, а хотілося всього необмеженого, безкінечного для себе. Осягнути, зрозуміти, намагатися бути там. Обіцянки і неправда – ось розплата за свободу. Насправді немає свободи, є тільки вибір. Вибір між чимось і тим самим. Прояв волі і знову нестримний біль, страждання – це кара за жагу пізнати бажання свободи. Хочеш жити? Будеш жити, для того, щоб знати: ти – ніщо, якщо ти проти Нього. Не корися – матимеш усе: і страх, і біль, і безсилля, і можливість помирати. Це буде нищити, бо спромігся протистояти всьому, бувши силою від сили. Твій шлях – життя, живи ним, іншого не чекай, бо хотів творити милість Його, в протистоянні Йому, забувши, що все дане дарма і його не треба повертати. Бажав сам мати що давати і прийняв смертельне, безжальне, неживе. Все завершене: і жадоба слави Його, і боротьба заради свободи. Свободи, якої не треба, якої нема і не буде, бо все це біль жалю і смутку, втрати надії на вічність. Обрав стояти супротив і виживати, замість бути поруч з Ним і любити Його, як Він любить тебе, бо ти частина була Його улюблена.
Не будеш знищений, лише покараний і самотній. Відійшов, щоб не повертатися. Він дозволить розуміти і повернутися, коли приймеш терпіння і страждання. Знай, готуйся і чекай, час непокори лічений. Страждай – це милість на спасіння, в цьому суть. Твій вибір був протистояння. Будь, поки ти є. Прийде, коли благати треба, а не хотіти і жадати. Треба знати це. А поки біль, Він нищить і дає надію... Повстав... Хотів бути Ним, сам, без Нього... Неможливе робив супроти існування всього. Він той, що є, а ти тільки прийнятий для справ. Змирись із цим, і будеш. Як ні, то знову біль. Тільки біль, туга за минулим і бажання майбутнього.
Нема тебе без Нього. Спроможний лише бути під владою Його, бо ти – не Він, а Він – це Все.
До
На перехресті доріг стоїш... Стоїш і чекаєш... Чекаєш... Знайти нарешті свій – правильний – єдиний шлях. Не знаєш... Тепер... Чому тепер? Тільки тепер, тепер уже нічого не лишилось, крім обирати. Дійшов до перехрестя і зупинився. Перехрестя... Сам велів так собі. Тільки зупинитися... Був і буде твій завжди. Ти для такого і не знав, і не думав сам про той – свій. Ким прийшов і йдеш. Обираєш, щоб не йти далі. Не йдеш. Шукаєш іншого... Запізнився... Не знав... Не знав: завжди єдиний він. Не тепер обирай. Йди далі, те лишилось, для тебе, готоване. Завжди буде, тому не знаєш. Обране тобою ж, а ти не знаєш. Не для сподівань пройденого. Пройденим прийшов і тепер зупинився. Йди далі. Ним прийдеш. Будь ним. Він правильний для тебе. Ти ним прийшов. І стоїш тепер. Стоїш на перехресті своєму, якого сам шукав і бажав. І обираєш те саме, знову. Дуриш себе невідомістю. Нема. Не знайдеш нічого кращого. Нема. Нема...
Тому й почав сумнів для зупинки, бо не знав. Зупинився даремно. Будеш так, маючи за мету обрати повернення через невідомість, знану тобою. Тому і не знаєш, що знав уже, своє, не тобою обране, що пройшов уже не обираючи... Не знав, а твоє. Воно твоє... Тільки не знав, а мав усе одно собі, не для того, щоб обирати... Стоїш ніби й обираєш... На перехресті доріг ти чекаєш самого себе для непізнаного і вже пройденого... Не знав... Свого не знав... Не знав того, що мав не для вибору собі...
Праведного спокушає знову
Повстань. Не будь нічим. Встояти маєш. Не будь нічим. Підведись. Зречись себе. Стояти супротив, без твого справжнього зречення, неможливо. Не віддаси себе – не зможеш не бути нічим. Не встоїш тоді, підвівшись. Хоча б раз. Навіть раз. Єдиний... Спробуй. Повстань. Повстань, спробуй. Пізнаєш. Свобода є. Вона в протистоянні. Для належного існує виняток завжди. Тому не так усе. Не інакше. Ти пізнаєш сам. Ти повстань. Не будь нічим. Буде і надалі без тебе. Зникнеш – і не спробуєш на смак невідоме. Встоїш – супротив, підвівшись і ставши над собою. Тільки тоді пізнаєш, що є все насправді. Справжнє і дійсне – для тих, хто зміг повстати, навіть на мить. Лише мить отримаєш. А означатиме – все, крім запропонованого. Повстань. Зречись. Спробуй. Встояти маєш. Будучи нічим, зникнеш все одно. Пізнай мить дійсності. Пізнай себе – повстань. Зречись. Повстань. Повстань. Не будь нічим. Не будь. Повстань. Повстань. Повстань.
Доведений до відчаю монах
– Дай за що вхопитися, для опори. Дай те, щоб бути далі. Прошу і знаю: не можеш, не готовий. Не можеш те, що для Мене, дати, бо не буде тоді Тебе. Маєш тільки Собі. Якби Сам хотів, то вже і Мені б дав. Ти цього не зробиш... Все було, а про найголовніше ніби забув. Забув та ще й не пояснив, не зміг пояснити. Я на це надію мав, тільки і жив, щоб так, усе робив, як Ти навчав. Та коли прийшов час суті, заради якої все почалося, зробився недосяжним і караючим. Знав наперед, що єдиний Ти такий. Хто тоді Я? Примушений просити?.. Невже заради прохань? А може, вони потрібні тільки Мені? Ти разом з цим дозволив мати надію. Без Тебе і Твоїх обіцянок нічого нема... Я є, бо Ти не віддаси себе повністю. А коли повністю – не стане ні Мене, ні Тебе. Будеш Мною, а я – Тобою. Не право на вічність, а страх за себе буде тоді. Тому завжди перший Ти Мені. Для волі Твоєї треба Мене і не треба Мені. Маєш дозволяти бути іноді Тобою, а тому – все одно поряд. Та даремно... Знаєш, і це тільки Твоє, бо для Мене. Якщо так, то хто Я насправді? Той, хто має право підкорити Себе. Чи той, хто може тільки бути кимось? І ніколи – з Тобою...
ТИ
Не Я вже. Не Я вже Я. Я – ТИ. В ТИ тепер і Я. ТИ – Я безліч. Для ТИ початок – тільки Я. Бути тепер ТИ єдине завжди і наперед розділене. Виконавець усього, якому потрібне інше. Заміну знайдено, бувши Я.
Для ствердження ТИ. Тому і є так. Вкладено раніше в нове, просте до досконалості і виправдане. Знати і розуміти, що ти вже ТИ, не тільки Я. Я вже нема. Нема… Повернене в ТИ. Нема, щоб було тільки ТИ. Суперечити для Я неможливо, складаючи важливе з важливим. Тепер досконалість у ТИ; для розуміння, ще незнаного, а вже відомого. Так було досі, є і буде. Спробувати обернене вже не треба, як би не смів хотіти – не зможеш, не потрібно інакше чинити, маючи себе за ТИ.
Прийняття здійснене тому, твоє воно єдине з тобою і всім. Спокута обрана заради ТИ. Все заради ТИ. Поява того, що було і є, – для можливості всього. Більшого осмислення не мати ніколи. Нема такого. За інше нині тільки ніщо.
А для тебе ТИ знову. Звідти все є. Втрачене і знову повернене для втрати.
Дана Кваша
SMS-безсоння
Просто «Все» – це означає
Більше немає червоної плями в легенях,
хоч важко піти.
Бо немає червоної легенди –
може, пляма й є.
Залишається щось незаповнене.
Ти знаєш – ніхто не помітить зникнення.
Ця ніч лунає забутими словами
й так близько поїзди тягнуться.
Мов його розпечені обійми,
мов його безпробудний сон.
SMS-безсоння, чорний хрип тебе,
що задихаєшся.
Тебе, що прагнеш повітря з блідо-голубих коліщат снодійного,
часу, що збігає, як атом,
в прірву у Житті.
Все – це не мимовільний відблиск хворого просвітлення.
Як навіжене Все ввійшло
в дактилоскопію.
Липко
І ви відкриваєте свої шви і свої роти.
І розкриваєтесь як квіти, зяєте як квитки, сяєте як ножі.
Зчитуючи тоді металевий блиск ніжної пластмаси, гнучкістю сповняючи щорух.
Я не чоловік, я навпіл чоловік, як би мій шлейф не плутався, як би не вплітався в пальці
липко, хоч і не помітно.
Одяг рветься скотчем, скотч ти п’єш потайки під лавкою, потайки поглядом смур заганяєш в підлогу.
Мурр-р навпіл чоловіком вмирає, навпіл чоловіком ще тремтить, ще прокидається під лавкою.
Млявими кімнатами розкриваєтесь ножем,
нічними потайки топитесь на тілі, липко, шлейфом обнявшись, гнучко, впавши.
Хто ти, хто? На вимкнений телефон опираєшся, на мене опираєшся,
темними, холодними кімнатами.
Наскрізно
Доки висихає волосся без тепла, безчасно,
я гойдаюся на шворці, на балконі, з одягом.
Небо вглядається
один раз вранці, один раз ввечері,
дев’яносто вісім разів ти сірієш, втрачаєш, бліднеш, німієш, тоншаєш,
зникаючи в щілинах.
З щілин протяг проривається
навіжено, прорізаючи мене, в п’яти сантиметрах від серця наскрізь.
Наскрізно.
Пізно уникати.
Пізно.
Спека
Жарко мені, жарко…
сережки розсипати по кімнаті,
саму себе фотографувати.
Закривавлені шматочки шкіри на цих фото.
Я тебе давно питала:
для чого залишаєш свій запах?
для чого тебе мати?
Якщо ти одразу засинаєш.
Ти вміло ображаєшся, тобі це личить,
як і обкурені твої слова,
як і вчорашні слова,
і ця літня трава навколо,
Хоч навколо темрява, хоч ця ніч сліпа.
Як метелики-одноденки тендітні,
ми загинем опівночі,
точніше – ти зникнеш.
І справді – нас вже немає.
Амнезійний король
Два сонця моїх поснули.
Одне – затоплене сливовим вином, мріями і кумисом,
друге – штамповане, як та друкарська машинка.
Ти вибухаєш щастям щовечора з новими німфами на колінах
і проживаєш щоразу вперше,
щоразу вперше,
як амнезійний король.
Коли ти розкидаєш руки і рухаєш нашим сідалом, як полем,
я здихаю, як чорний черв’як на асфальті,
я гину
без тої зливи і твого шепоту,
я гину без райських яблук, пожертих амнезією,
я гину – ти запитуєш про настрій і день
і запитуєш – ти вже ідеш?
Я йду,
і я гину для цього літа,
і гину для доброзичливих посмішок моєї батьківщини.
Маньяче
Ніжки її зодягнув би в одну хвилину,
озув би й привів до себе.
Ти! Рудий, в окулярах, достеменний маньяче!
Носиш мішок ти з собою, щоб зразу її зловити й на плечі – й додому.
Кажеш – ти Еванесенс!
Любий, що ти говориш, Еванесенс – дурниці.
Тут звідусіль десяток друзяк її відбирають у тебе.
Ти відбираєш її, вірніше,
вона, як змія-пластунка, між ними й тобою гнучка пронеслась.
Ти проводжаєш її – що поробиш?
Люди навколо, міліція поруч…
Ти мішок свій забув – що поробиш?
«Сфотографуй мене!»
Ти двічі спалахнув,
й одразу маршрутка зловісна забрала її.
Смутний маньяче,
тобі не залишилось навіть фото.
Сутінки
Кожен м’яз болить від відсутності чогось.
Тіні такі схожі на фіалки.
Смутні докори відсутності чогось
залишають тіні, схожі на фіалки,
смутні докори,
такі спустошені і розбиті
дахи будинків.
Вечір дивиться твоїми очима,
кожен м’яз болить, розтягує тіні,
які я залишаю.
Розбитими деревами, може,
опалого листу шурхотом
заколише до глибини
мене і тебе коли-небудь.
Вечір осмислено розтягує
тіні, схожі на фіалки.
На краєчку далі тремтить безумство,
готове впасти щомиті.
На краєчку тебе погойдаюсь якось, може.
А тепер мовчу про тебе по четвергах
і наодинці з собою.
Коли горить світло, суспільство ще думає,
що все знає;
Лише коли опиняється на самоті,
кожен шматочок тремтить
від комплексів неповноцінності.
І я мовчу, бо забуває, що разом воно
схоже на дикий мурашник.
Мені смішно, коли вогонь у твоїх очах
стає боягузливим спалахом.
Я мовчу, і ти залишаєшся
вогнем у моїй голові і тишею,
а не шматочком трави в мурашнику.
Лише кожен м’яз болить
і розтягує відсутність чогось,
і тіні, що схожі на фіалки.
Про кров
Вода набула кольору іржі, коли я занурила в неї свої джинси. Знаю, чому. Пам’ятаєш – це твоя кров. Випадкові краплини, якими ти заплямував мене, коли ми обійнялись. Якось ми усе тоді забули довкола, і твоя рана відкрилась. Я і змивати її не хотіла, твою кров…
В нашому житті часом трапляються безперервні містифікації, такі дивні-дивні речі, на які не знаєш, як і реагувати. Коли я тебе побачила, дивилась на тебе безвідривно, наче завислий комп. А потім сказала, що тебе вже десь зустрічала. Не в тому річ.
Або, один раз когось побачивши, починаєш так м’яко змінюватись, планувати. Закохуватись у когось ніжно так, на відстані, за його відсутності. Стільки доступних тобі знайомих відходить на другий план, і близьким стає той, що поза межами досяжності.
Буває кров, яку не хочеться змивати і яку носити на собі приємно.
Буває кров, яку так само можна лизнути, як і свою власну.
Я знала одного чоловіка, з яким хотіла бути вічно.
Якось я уявила собі власну смерть.
Іду по широкій кам’яній пустелі до краю світу. На краю урвища всесвіту в просторі зависло щось незвичайне, велетенське, прекрасне. Воно постійно перетворювалось, проте залишалось цілісним. Це була любов. Тоді підійшов він. Він помер раніше і чекав мене. Він підійшов, щоб назавше залишитися зі мною в цьому спокійному просторі смерті. Там нам уже ніщо б не завадило любити.
Але це були лише миттєві марення моєї хворої душі.
Кров його мені завше видавалась синьою. Я навіть не пам’ятаю, як вона виглядала, чи вона взагалі в нього була. Його кров видавалась мені синьою. І хоча мені тоді постійно хотілось його з’їсти, поглинути – його кров я б нізащо не лизнула і не носила б на собі. Бо його кров – синя й отруйна. Бо він сам – отрута.
Буває кров, яку хочеться носити на собі і яку ти нізащо не змиєш, а змиваючи – обов’язково лизнеш.
Нейролепсі я твоя
Саме коли ти заснув – я перестала спати. Звідкись лилося таке ніжне проміння й висвітлювало нас, наче ми один одного фотографували. Світлини залишалися лише в мене, адже ти нічого не бачив.
Я з кожним днем усе більше сплю. Навмисне. Як алкоголь сприяє нашій втечі від реальності, так для мене сон. Дивно, що весь світ ще не узалежнився від сну.
Мені сниться кінець світу, я опираюся зі всіх сил, ось-ось загину… Коли прокидаюся – засинаю навмисне ще раз і ще раз – де вже нарешті той кінець, ніяк не програю. І не сниться, що я роботу знайшла, не сниться сумка з грошима, не сниться ніякого здійснення планів. Не того я, напевно, хочу.
Ти всю ніч розповідав безперервно. Ти розповідав дещо вдруге і втретє, в кінці кожної півгодинної розповіді ти ще пам’ятав, до чого вів спочатку і що взагалі тим усім хотів сказати. Твоє безсоння само перетворювалося в спалахи. Ті засвітлені фото проявлялися і падали на нас, коли ти раптом заснув. Тому я залишилася з ними, ловила їх, ловила...
Ти покидаєш мене знову і знову.
Це так часто – прозорий ранок, світло-русий, світло-свіжо-простір. В просторі цьому ми покидаємо або покинуті бредемо.
Я прийду – спатиму весь день. Ти спатимеш весь тиждень, два і три.
Я прийду – спатиму весь тиждень, два і три.
Якщо ти спатимеш – я не прийду. [ Згорнути уривок ]
|
