Володимир Вакуленко-К : DzeRkaLo (Зелене (1) число) : Дискусійний журнал перекладів : Анотація, уривок з книги.

Володимир Вакуленко-К

— АС "ASW", 2009. — 60 с.
— м.Львів. — Наклад 100 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (0) Відгуки читачів (0) Де купити (0) Скачати файл

©Володимир Маяковський

НІЧ

Багряний та білий відкинуто-зниклий,
в зелений зі жмені летіли дукати,
а в чорні долоні збіговиська вікон
розкладено жовті палаючі карти.

Бульварам і площі було, як крізь лінзи,
на хатах синіючі бачити тоги.
І тим, які бігли, мов жовті порізи,
вогні обручили браслетами ноги.

Юрба – густошерста втікаюча кішка –
пливла серпантином крізь двері комори;
кожен бажав протягнути хоч трішки
грудомаху зі сміху, відлитого в горлі.

Відчувши убрань закликаючі лапи,
їм посмішку в очі я ткнув; для наруги
вдаряючи в жерсть, реготали арапи;
над лобом розквітчано ... [ Показати весь уривок ] крила папуги.
1912

РАНОК

Замружив очі зливи залп.
А за
решіткою
щіткою
залізних думкою дротів –
перина.
І на
ній
зірок здійнятих
так легко сперлись ноги.
Оги-
дні ліхтарі –
царі
у діадемі газу;
очам одразу
дивитись стало боляче
на вражий цей букет – повій бульварних плаття.
Строкаті
жарти
сміх клює
з отрути
золотих троянд
підряд
зигзагом.
За гамір
намір
змить з очей образу:
раба
хрестів
страждаюче–спокійно-хаотичних,
гроби
хатин
публічних
схід кинув у єдину полум’яну вазу.
1912

ПОРТ

Студені води під нутром билини.
Її порвав на хвилі білий зуб.
Виття труби – так ніби лине
любов і похіть міддю труб.

Човни в колисках переправи
при грудях доків-матерів.
В оглухлих вухах пароплавів
блищать сережки якорів.
1912

ЧИ ЗМОГЛИ Б ВИ?

Одразу я розмазав карту будня,
плеснувши фарбою з стакану;
я показав на блюдці студня
овали вилиць океану.

А на лусці жерстянки-риби
зчитав я гуки свіжих губ.
А чи
ноктюрн заграть
Могли б ви
На флейті водогінних труб?
1913

ВИВІСКАМ

Читайте залізні книги!
Під флейту позолоти букви
Полізуть прокопчені сиги
І золокучерні брукви.

Якщо вже веселістю пісні
закрутить сузір’ями «Маґґі» –
уся ритуальна дійсність
свої поведе саркофаги.

Коли ж бо, похмурі та сірі,
загасять ліхтариків знаки,
кохайтесь під небом трактирів,
фаянсових чайників маки!
1913

ВІД УТОМИ

Земле!
Дай розцілую твою лисіючу голову
клаптями губ моїх у плямах чужих злотоцвіт.
Димним волоссям пожежа очей із олова
дай обійму я обвислі груди боліт.
Ти! Нас – двоє,
зранених, загнаних ланями,
здибилось іржання загнузданих смертю тварин.
Нас дожене дим із-за дому довгими дланями,
тьмою замулені очі зогнилих у зливах жарин.
Сестро моя!
У притулку імущих віків,
Можливо, ще матір знайдеться;
я їй кинув кривавий піснями ріг.
Квакаючи, скаче по полю
канава, на листяних ратицях
нас зневолити
мотузками грузних доріг.
1913

ПЕКЛИЩЕ МІСТА

Пеклище міста вікна розбили
на крихітні, пастками світла, пекельця.
Руді чортенята, здіймались автомобілі,
Гудками вриваючись майже до серця.

А там над вивіскою, де оселедець із Керчі –
збитий дідуган намацував окуляри
і заскиглив, коли в надвечірнім смерчі
трамвай на розгоні здибив фари.

В дірках хмарочосів, де тліла руда
і залізо ешелонів збилося стоком –
ревнув аероплан і звалився туди,
де в ранкового сонця витікає око.

І тоді, – ліхтарів зіжмакавши ковдри, –
ніч накохалась – їй ледве стоїться;
а за сонцями вулиць, п’яно-хоробрий,
знічев’я дибав поморщений місяць.
1913

НАТЕ!

Через годину звідси в чистий провулок
по людиську витече ваш надмірний смалець,
а я вам відкрив скільки віршів шкатулок,
я – безцінних слів своїх марнотратець.

Ось ви, чоловіче, у вас на вусах капуста –
десь-бо в борщі не устигли ви ложкою;
ось ви, жіночко, на вас білила густо,
ви, мов устриця, з мушлі вибрались зморшкою.

Всі ви на метелика поетичного серця
напосіли, здираючи бруд із калошів.
Юрба озвіріє і буде тертися,
защіткують ніжками стоголові воші.

А раптом сьогодні мені, нечемному гуну,
не закортить більше перед вами кривлятись –
і я розсміюся і з радістю плюну,
плюну в лице вам
я – безцінних слів своїх марнотратець.
1913

А ОДНАК!

Провалилася вулиця, наче ніс сифілітика.
Річка – спокуслива пристрасть, слина її золочена.
Білизну відкинувши геть до останнього віхтика,
сади знахабніло зваг омили віти у червні.

Я вийшов на площу й квартал, що навпроти,
на голову насунув, як руду перуку.
Люди жахаються у мене із рота
дроблять ногами недожовані звуки.

Мене не загавкають і не захають –
квітами встелють пророчий мій слід.
Всі ці, з проваленими носами, знають:
я– ваш піїт.

Як кнайпа, мене лякає ваш Страшний суд!
Мене одного крізь обняті вогнем кімнати
повії, як святощ якусь, на руках понесуть
і покажуть богові, щоб виправдання мати.

І бог заридає над моїм сувоєм:
не слова – судоми, затвердлі каменем.
І бігтиме небом, тримаючи вірші мої під пахвою,
і, задихаючись, буде читати своїм неприкаяним.
1914

МЕРЗОТА

Голод
кублиться в гортані.
Тільки,
начебто на святі,
грошолупи
ходять п’яні –
гаманці грішми багаті.
А рідня снує:
шануй-даруй чин чином!
Снує і дає
в папірці баранчину.
Біліші за саван,
із портфеля кінчики.
Підприємці завам
пхають червінчики.
Підприємець – добряга,
гне за все прейскурант.
Кинув би до тюряги
наш апарат.
З клубка нитку не зловиш.
Там, де побуту днище,
ходить
хабар побутовий,
серце,
душу збруднивши.
Живе безробітний
до понеділка –
тяганина на біржі у хай:
«Неси закусити,
вистав горілку,
жару-магару дай!»
Для копійок пропотілих, –
сором від голоду здох, –
дівчата
робоче тіло
майстрам
віддають у борг.

Щоби протиснутись нам
крізь продажну армаду
і не коцюрбитися в судомі –
бажано не хабарі громадити,
а хабарника брати за комір!
1928

©Переклав з російської Вакуленко-К. Володимир

[ Згорнути уривок ]