|
Переступивши дощ
Тетяна Бондар
— ВМА «Терен»,
2010.
— 108 с.
— м.Луцьк. — Наклад 350 шт.
ISBN: 978-966-2276-11-4
ББК: 84.4 УКР 6-5
Жанр:
— Поезія
Анотація:
У своїй другій поетичній збірці Тетяна Бондар стирає межу між Богом і власним пантеїстичним світоглядом. Глибока обізнаність авторки з народними звичаями поєднується з метафоричною філігранністю.
Її лірична героїня жертовно закохана. А світ віршів поетеси - поза часом.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
* * *
розлогі лінії на долоні чаклунки
не в моді
все одно протечуть крізь руки
й коротшим шляхом заведуть
до коханого
що на годиннику стрілки підганяє
та маринади з дощів згодовує дорозі
він і краватку чіпляє на ліву ногу
аби душа не просвічувалася
замість одягу носить татуювання
через яке лоскоту не боїться
ти йому за друга брата і струну скрипки
по нотах лягаєш по нотах встаєш
бо щонеділі
ти
відьма
* * *
кроки навколо своєї осі
він накапував свічкою
коли було темно
стояв на місці
вікна повертав ... [ Показати весь уривок ]
проти вітру
по годиннику визначав
народження дерева
набавившись
просився на руці до мами
ото тобі сину
гори поросли навпроти хати
йди полий
щоб трималися порогу
бо навколо твоєї осі
свічка тихне мати старіє
тільки гори стоять
грудьми тебе від смерті заступають
* * *
говориш
а гори не розуміють
але крізь вікно автобуса
вони з тобою
навіть коли
через Карпати сонце переходить
я ці гори забрала б із собою
і на гарячій пательні
вулкана викликала
бо так і не пізнаю
гірського чоловіка
ой гори гори
заманіть сонце до мене вечеряти
тут вулкан стовбичить
не дає дзиґу накрутити
зате як розійдуться Карпати
старі легенди мов бруньки набухають
* * *
невиспана соколиха
заманювала дощі
в корчму
подейкували
законний муж
у далекі гори
по сни подався
допізна сльози з себе
виймала
отак по одній
поки вино
димарем не вивітрилося
його любаска
теперка прірва
через яку
чортяки
місток сколотили
аби кохатися
на широких травах
* * *
загублені в часі волхви
нас виведуть звідси
у віщому сні
мене не візьмуть
бо
я замала для Христа
а він вибиратиме
друзів не тільки на ніч
погляд убік кидаю
зліва від мене
стоять дощі
а справа
тримаю місце
тому
з кого молитва вийшла
коли ж волхви
попросять напитися
води
нехай він і винесе
* * *
несе у жертву
богам колишнім
обмерзлий віск
на холодній свічці
поганські святі
чекали тижні
та проклинали
дорогу жінці
її відлучать від поцілунків
бо
руки свої
привчила до тіла
яке
перебила
з наскельних малюнків
сарматок
терпкими очима
коли дожовкло
останнє листя
а дощ упав
з найвищого неба
старі боги
у вирій знялися
лишивши жінок
замість себе
* * *
під плотом
баби Ганіськи
воскресили
лелеки хутір
причастили
беззубу ягу
родиною
лепехи
на перини
понадирали
а вона
свята й пожовкла
руки
в росу
витирає
небо
закликає
до комина
та лелеченятам
дулі крутить
щоб подоляночок
до хати
не водили
* * *
відсьогодні житиму
осінньою людиною
щоби без парасолі
вдиратися в дощ
щоб листя під ногами не шелестіло
осіння людина
разом з деревами жовтітиме
з неї й листя опадатиме
і всі забудуть
як її звати насправді
а їй і так добре
бо набуде подоби птаха
котрий осінь переплутав із домом
* * *
ти не знаєш
чому oб цегляні будинки
розбивається сніг?
ти не знаєш
що в мандри
візьму з собою
тільки місто
а може
на місяці теж хтось будує Карфаген
не знаєш?
твою душу крига поколола
в крила твої шпари позаходили
через шкіру тебе не видно
бо ти
привид
без казки і замку
зима
новорічна й пекуча
земна куля
мною не сходжена
* * *
кричатиму
бо дружина
коханого мужчини
мої сліди
із хати вимітає
та він бажає
щоб ми їли
з одної миски
й годували тіло
лише ним
коли ж завагітнію
і вона схоче
носити біля грудей
цвіт чоловіка
за одну ніч
моє волосся
всохне від горя
чоловіче
твоя тінь
у мої вікна заглядає
а законна жінка
снігу під двері
нагорнула
* * *
зима почнеться
у старому місті
над мурами
придуманого замку
сніги помоляться за нас
Пречистій
і розійдуться вулицями
зранку
дивись
як сніг
ховає
сонне місто
налякані птахи
цілують лоба
холодній вежі
їм піти запізно
на небо переметена дорога
* * *
на острові без імені
русалка луску з волосся вичісує
сьогодні вона тільки жінка
біль осідає у ній як мул
а дерева- незнайомці голови відвертають
аби мати хоч дерев’яного чоловіка
обручки на їх пальці понадягала
та в ліжку морської жінки
домашні кити відсипаються
і скелі поперек лягають
щоб ніхто не заходив
* * *
зупинися небо
давай в останній вирій
проведемо журавлів
я б теж
там лишилася
не шукайте мене
поки потерчата
маму кликатимуть
а осінь зустріну стоячи –
в деревах грає реквієм
Батьківщині моїй чи не моїй
( ще не знаю)
садимо калину під вікнами
колосся у дідух збираємо
лише забуваємо
подавати коливо
в потягах до Європи
бо хіба це Батьківщина
до якої журавлі не вертаються?!
* * *
я-вовчиця
що ніч будить
мій крик вмерзає в дорогу
невідомо ким із хати вигнану
куди йти
як до зграї тебе не беруть?
а може
я-листя
викладене в мозаїку
між Парижем і Люрдом
чи світанок
під акорди якого
півні голоси розспівують?
мені все одно хто я
коли за моїм вікном траву розстріляно
шукаю себе
між людьми і вовками
у чужих країнах
де Сена відпускає гріхи подорожнім
де птахи з Ейфелевої вежі сивину виривають
де осінь на деревах запалює лампадки
щоб свої своїх впізнавали [ Згорнути уривок ]
|
