|
14.04.2011
Автор рецензії: Віктор Шило
(джерело:
Буквоїд)
У поезіях Тетяни Бондар метафоричне мондо між Аніме анонімного чоловіка, що незмінно і невловимо присутній в її текстах, та Анімусом ліричної героїні «із тисячею облич» складається зі звичних із дитинства абстрактних понять – «вітер», «хата», «гори», «дощ», «дерево». Вочевидь, що після ретельної возгонки-сублімації на тиглі логіки, вони перетворюються з аномально важких конструктів колективного несвідомого у напрочуд легку квінтесенцію, майже невагому prima materia буття, до початку магічного керування яким лишається, здається, зовсім небагато – декілька кроків, що несподівано розтягуються в ... [ Показати всю рецензію ]
нескінченну мандрівку, азартну гонитву, виразне прагнення чогось неочікуваного, наприклад, зустрічі – в одній із реальностей – зі своїм живим і дієздатним віддзеркаленням.
Незважаючи на характерну зовнішню форму поезій, Тетяні вдається уникнути стандартного для постмодернізму прийому утримання уваги читача – карусельного смислового пінг-понгу між різноманітними «Я», які в її творчості, чарівним чином децентралізуючись на деякий час, наче зображення в калейдоскопі, привносять одухотвореність навіть у предмети домашнього побуту.
Цікаво, що зцілення від «хвороби Кітахари», тобто руйнації гіперреальності, яка оточує сучасну (або «неправдиву» – за Сковородою) людину, та відновлення бінарної опозиції пізнання колись загубленого світу відбувається в цьому поетичному логосі не повільно, а революційно – квантовим стрибком нуль-переходу суб’єкта в об’єкт, коли відсторонене спостереження за дійсністю раптом втрачає притаманну йому пасивність:
…старий гуцул
гору підстрелив
небо напнув на голе тіло
й пішов ворота в рай зачиняти
або:
його любаска
теперка прірва
через яку
чортяки
місток сколотили
аби кохатися
на широких травах
Вібрації кохання, яке ініціює для героїні поетичних текстів Тетяни Бондар процес надприродної самоідентифікації, знаходяться в діапазоні від сюрреалістичної готики:
німий ворон
соромився плакати
під ним провалилося небо
ходити ж по землі не вмів
як сліпець
дзьобом виводив перед собою сліди
тільки тоді в них вступав
до експресивного імпресіонізму:
зіниці чоловіків
вискакують гопака
на поплавку ще зночі
вудять рибу
вудять небо в тому ж ставку
в очереті сховавши тумани
але не тільки це заряджає їх енергією, а, скоріше, потяг до волі в будь-якій ситуації – життєвій:
цій осені не довіряю
дощі шкребуться в мою шибку
і тягнуться звідти в пекло
наскрізь протоптують ночі
з обіймів твоїх
дощем
виходжу
в осінь
або ж цілком містичній:
горюватимуть
по мені дороги
захлинуться
чужими слідами
від землі
відірву закаблуки
й упаду
в перехилене небо
Напрямок 3D-нарощування метаметафори в поетичних текстах Тетяни незбагнений, неначе траєкторія «корпускулярно-хвильового» польоту янгола над «бетонними островами» міст, чарівними фортецями й замками, лісами, горами (одна з них – це, безперечно, Гора Аналог), хмарами, небесами:
циганка на картах
море розкидала
і до замурзаної колоди
зябра зуби хвости
прикипіли
чи:
коли дожовкло
останнє листя
а дощ упав
з найвищого неба
старі боги
у вирій знялися
лишивши жінок
замість себе
І, дійсно, богам можна не хвилюватися, бо ці жінки – мудрі і пристрасні – дадуть раду не тільки знайомому для нас світу, але й усім іншим, навіть тим, які - поки що – неможливо собі уявити:
розлогі лінії на долоні чаклунки
не в моді
все одно протечуть крізь руки
й коротшим шляхом заведуть
до коханого
…
ти йому за друга брата і струну скрипки
по нотах лягаєш по нотах встаєш
бо щонеділі
ти
відьма
та
ми з тобою
перевертні
п'ємо
блискавчину кров
а вдень
на вулицях
тіні лишаєм
аби спати не заважали
Дощ на сторінках книги виступає як повноцінний, самостійний персонаж. Часом він нагадує старого приятеля, до якого Тетяна – крізь призму бачення інших персоналій – інколи навіть дозволяє собі ставитися з іронією. Але треба враховувати, що дощ, коли йому завгодно, може обернутися на небезпечний океан, що, як Соляріс, розчиняє в собі страхи і сподівання, залишаючи, втім, можливість для подальшої трансформації еґо. Це в дитинстві можна було випередити зливу, перебігаючи з її суцільної водяної стіни на сонечко. Та як «переступити дощ», утримуючи внутрішню рівновагу, аби не втратити себе? Хочеться сподіватись, у своїх наступних поетичних збірках лучанка Тетяна Бондар спробує дати відповідь на це запитання. [ Згорнути рецензію ]
|
