|
25.03.2011
Автор рецензії: Юрій Рой
(джерело:
Тихо)
Чи можна про надзвичайно серйозні речі говорити немовби легковажно і робити це не фальшиво. Складно. Але виявляється, що можна. В цьому переконуєшся, прочитавши чергову поетичну збірку Миколи Петренка, людини, яка не вважає себе поетом у тому сенсі суспільного сприйняття, яке сформувалося у нас впродовж попередніх десятиліть. Він поза будь-якими спілками і літературним контекстом. У нього немає жодних амбіцій людей публічних. Такий собі самопоселенець на літературній ниві. Він нікого не прагне наслідувати, бо має власну школу і традицію. Вже восьма поетична збірка "Тихо" за формую ї стилем схожа ... [ Показати всю рецензію ]
на першу і всі наступні, але мало чим подібна до книжок інших авторів. А це вже багато не те що для неформала, а й літератора професійного.
В усіх своїх книжках поет залишається вірним деструктивному сприйняттю гармонії світопорядку, переконавшись, що щастя у ньому перебуває у "перевернутому стані". Його творчі шукання - це пошук у задушливому середовищі чистого місця, де "душі молитись", і молитися вже сьогодні "за долі рвані" й "на сонці рани", "перед чорними іконами життя".
Поет "плаче кров'ю", яка ллється із хліба у знедоленій Ічкерії. Учасник ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, Микола Петренко образно переосмислює пережите народом і ним самим під час роботи в Чорнобильській зоні відчуження, тавруючи нице і возвеличуючи героїчне:
коли засвічують зірки
а світло гасять
здійміть до сонця
дві руки
легасов
Афористичні рядки про Чорнобиль Миколи Петренка спонукають до роздумів про ще не до кінця осмислену трагедію, яка продовжує боліти. Чорнобиль у Петренка, то "дуже біла ніч". Це те там, де "до природи дуже далеко", "де мешкають хрести", де зовсім близько горе:
за стіною атом
стіни - одна мить
за труною мати
довго
буде
жить...
Поету дано почути, як "стогне глухо в глибинах сну духовний храм". Але щоб йому повірити, що він усе це чує і бачить, щоб засвідчити справжність і непідробність своїх поетичних одкровень - навіть заступає за межу етичного. Деякі сповідальні інвективи поета висловлені з безжальністю самозречення:
я витіснив себе
із шкіри
мені не жити не літати
мені нестерпні ліки віри
і навіть
мати...
Що це - епатаж чи оправдане чимось аутодафе. Можливо, те й інше. Але дозволивши собі сказати таке, поет із легкістю резюмує:
я все таки своє сказав
я душу світу нав'язав
...оголосив
на сонці стоячи
команду "Болячє!"
Так заявляє поет. А правда це чи ні - судити вам. [ Згорнути рецензію ]
|
