Олесь Бережний : Червоний борщ : Оповідання : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Львівська Пошта (джерело: Львівська Пошта)

Четвер, 5 лютого 2009, №12(750)
Олесь Бережний. Червоний борщ. Видавництво "Факт"

Сім оповідань, зібраних у книзі, написані у модному останнім часом жанрі альтернативної історії і приправлені великою порцією доволі-таки шароварного гумору з незмінними його атрибутами у вигляді вишиванок і вареників. Це дуже патріотичний і національно свідомий погляд на українську історію від Першої світової війни до наших днів, у якій головними дійовими особами є воїни УПА і яка сильно відрізняється від радянського канону. У бурлескно-карнавальному стилі тут розповідається про жахи колективізації, голод 1933-го, ... [ Показати всю рецензію ] війни за незалежність. Географічна палітра книги не менш широка - від оповідання "Сніданок у Львові", яким починається збірка, і до "Тузла. Дядя Вася і весло". Автор - 44-річний мовознавець, перекладач, викладач української мови і культури. Народився у Києві, живе у США.

- Що, любий друже, невсвояємість у тебе? Так ти ж тепер не просто так, а член єдиної команди! Мусиш, за посадою, до нашого уні кального національного харчу адаптуватися. Але знаєш, щось таки те сало справді було не теє...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марія Котик-Чубінська (джерело: Буквоїд)

Якщо після прочитання перших сторінок «Червоного борщу» Олеся Бережного ви згадаєте «Бравого вояка Швейка» і подумаєте, що ось в українській літературі з’явився твір, в якому тема війни описана жартівливо-іронічно, то все одно – не поспішайте сміятися.

Звісно, можна підозрювати, що і на війні буває з чогось смішно, так само, як часом смішно хворим у лікарняній палаті, чи з якоїсь невинної дрібниці може стати смішно людям на похороні, в церкві, словом, там, де причини для сміху мінімальні, де сміятися взагалі не можна. У вищезгаданих випадках сміх, можна припускати, протистоїть страхові, напрузі. ... [ Показати всю рецензію ] В українській прозі дискурс війни майже виключно серйозний. Згадаймо антимілітарні мотиви оповідань безпосереднього учасника війни Юрія Федьковича («Таліянка»), відчай і останнє усвідомлення любові до пережитого в «Листі засудженого на смерть вояка…» Ольги Кобилянської, пошесть і смертоносну атракційність війни в новелах «Марія», «Воєнні порахунки», «Діточа пригода» Василя Стефаника… Зупинімо тут цей перелік, і, як своєрідну противагу, згадаймо слова стрілецької пісні: «Бо війна війною <…> Як не заб’є тебе вража куля, то копитом замість кулі вб’є кобила». Неминучість смерті стає приводом до того, щоби молоді хлопці її зневажали.

Саме до часів першої світової війни пропонує перенестися автор «Червоного борщу» в першому оповіданні «Сніданок у Львові». Двоє «справжніх російських офіцерів», підполковники барон Нестор Іванович фон Шуфрен (вам це ім’я нічого не нагадує?) та оповідач, який, виявляється, з родини Бульбенків (коментарі тут, гадаю, зайві), за наказом генерала Брусилова (про історичну цінність цього імені дещо згодом), збираються поспіхом і, не поснідавши, їдуть у штаб на збори. Ось як це виглядало: «Генерал Брусилов їхав зі своїм ад’ютантом попереду, в авангарді, у командирському Руссо-Балті. А ми з фон-Шуфреном – в ар’єргарді позаду. <…> Я вмостився щокою на м’якій пуховій подушці. Автомобільні ресори були вельми пружинясті. Ритмічне розгойдування чудово заколисувало.<…> Аби навіяти сон, я заходився рахувати зірочки на стелі». Барон фон-Шуфрен – «великий російський патріот, іконний і канонічний великорос» окрім «казкового хисту до непересічного вокального хропіння» володіє ще одним даром – золотою звичкою мовчати. Автор детально описує фізіологічні підвалини цього офіцерського скарбу: «Нестор Іванович дещо гаркавить. І трохи затинається. І трішки шепелявить. На загал, не вимовляє десь половини приголосних звуків. До того ж, якщо він і говорить великою і могутньою, загальнозрозумілою та великодержавною мовою, <…> то зрозуміти його подужає не кожен. Позаяк у барона будь-які звукоутворювальні спроби виходять з дуже потужним, хоч і природнім для нього німецьким Akzent ом. Через те Нестор Іванович переважно мовчить…». Натомість наратора – хлібом не годуй: «Такий у мене язик, що й на припоні не втримаєш. Будь-де, будь-коли й з будь-ким. <…> Крім того, можу спілкуватися либонь будь-якою мовою, наріччям чи гутіркою. Навіть і порахувати зараз не зміг би, скількома мовами володію! Так у мене повелося ще з дитинства, яке минало на мальовничій родинній садибі у Середньому Подніпров’ї на півдні Київщини. Ось там я й навчився орудувати язиком, як циган пужалном. Узагалі ж у моїй родині Бульбенків заведено було, що хто якою мовою волів, такою і говорив. Кожен обов’язково мусив розуміти, як балакають инші». Ці вояки, окрім того, що сміховинні, поводяться неагресивно і миролюбно. Читачі мають змогу переконатися в тому, що каже про себе москаль. Він і справді виявляється чистої води поліглотом (далася взнаки завойовницька географія імперії). Під час прикрої пригоди у лісі, коли виникли якісь неполадки із колесом, він розпитує перехожих вісьмома (!) мовами, чи далеко до Львова, і яка там військова ситуація. Щоправда лінгвістична ерудованість – «не помогла му». Селяни у відповідь на італійську-іспанську-французьку-англійську затято мовчали. А на німецьку, польську взагалі почали спльовувати позад себе, особливо ж голосно – на російську. Довелося москалеві актуалізовувати знання «гутірки», якою послуговувався в дитинстві. «Тубільці» на українську широко заусміхалися і розказали, що та як. Далі – так само все дружньо і миролюбно.

Автор майстерно створює ауру Галичини початку століття, що вже відзначила у своїй рецензії Ольга Купріян. Так, ми віримо неквапливій оповіді, пересипаній часом анахронізмами та архаїзмами (в тім числі й топонімічними – Юзівка, Лемберґ), специфічною військовою лексикою німецького чи французького походження, згадками про факти і події, що дійсно мали місце в історії (наприклад, згадка про бій на річці Гнила Липа, чи прізвище генерала Брусилова, що увійшло у підручники історії за посередництвом т. зв. «Брусиловського прориву»). Ми дивуємося і віримо чистим вулицям європейського Львова (наша мрія, виявляється, вже збулася у минулому), освіченості та елегантності пані-поетки, котра «випадково» зустрічає «визволителів» квітами і цитатами з поеми Міцкевича. Ми готові навіть повірити перебільшеній запопадливості власника ресторану «Жорж», його побрехенькам про слонів, залучивши до рангу цих дивовиж і часопросторовий зсув кулінарних страв початку XX ст. та літературних імен XXI. Окрім того ми «закриємо вуха» на кування зозулі у серпневому лісі (може, це умовні сигнали?)… Як би там не було, а погодьтеся, що загалом аура «виглядає» мирною, дуже-дуже мирною, такою мирною, що калюжа крові, в якій перегодовані у ресторані готелю «Жорж» російські офіцери знаходять шофера свого автомобіля Renault, видається неправдоподібною і несправжньою, так само, як і блискавичний розвиток подальших подій.

Отримавши у сконденсованому вигляді цей урок першої світової, що, як пригадується з історії, почалася з пострілу, читач надалі не буде таким відпруженим, стане оБережним, пильно дослуховуватиметься до підтекстів. Щодо «Сніданку у Львові», то тут йдеться не лише про цитату з «поета зради». Час від часу оповідач чує дивне сурмління. Звуки, заспокоюють дорогих гостей в ресторані, належать слонам… (Цього дня у Львові нібито святкується день слона, а слони завелися у місті з того часу, як 1905 року у Львові побував перський шейх. Він був змушений розплачуватися слонами за щедрий почастунок у ресторані того ж таки готелю «Жорж». До слова, день слона святкують, наприклад, у Таїланді: свято прикметне тим, що окрім різних церемоній, слонів урочисто годують , але, мабуть, годівля не передбачає такої фатальної розплати, як у випадку із царськими офіцерами в оповіданні Бережного). І ще, оповідач чує якийсь гуркіт , однак, засліплений голодом, він приписує цей гуркіт власному голодному череву. Є в цьому оповіданні ще один момент, який не варто оминати. Ми не знаходимо знаків, які б свідчили про те, що Львів – український: цей чистий, сецесійний, архітектурно вишуканий Львів, який нам подобається і яким ми готові гордитися. Поетка говорить французькою, цитує Міцкевичевого «Конрада Валенрода » мовою оригіналу та у російському перекладі, портьє готелю «Жорж» та метрдотель спілкуються також французькою. І лише кельнер, звертаючись до високих клієнтів польською, вставляє українські фрази. Гадаю, те, що у поетки була блакитна сукня, а у дівчинки, яка йшла поруч – жовта, не міняє нічого, а той факт, що у їхнього пуделя, який навіть «удосужився» грайливо полити офіцерський чобіт барона Шуфрена, на шиї було зав’язано пишний жовто-блакитний бант, розвіює рештки ілюзій. Наприкінці оповідання, за мить до того, як побачити спалах, за яким зяяла чорнота, наратор бачить у вікні будинку навпроти барвистий однострій мамелюка Гвардії Наполеона. Українська земля виявилася лише територією для зведення чужих порахунків.

У подальших «воєнних образках» автор змальовує події 1919-го («Дід Багнюк»), 1939-го («Лебедине озеро»), 1945-го («Стрілочник. Героям укрзалізниці присвячується»), 1946-го («Шершень»), 90-их («Тузла. Дядя Вася і весло») та історію сьогодення («Тарасова ніч»). Попри часо-просторову строкатість, події мають домінантну просторову (південь Київщини, Андріївка) та духовну (Шевченко) серцевину. Вузловим сюжетно-тематичним елементом всіх оповідань книжки Бережного є: зустрічання – частування – плата за почастунок.

У «Червоному борщі» зустрічають, як правило, гостей. Гості, як правило, непрохані і, зрозуміло, – голодні. (В епіграфі до другого оповідання «Дід Багнюк» так і зазначено: «Первая социалистическая обязанность каждого гражданина Украины – помочь северу». Владимир Ленин, Полное собрание сочинений, том. 38, с.34 ».) Тому гостей, як годиться, годують, ну а далі вже події розгортаються за індивідуальним сценарієм. Якщо у першому оповіданні «Сніданок у Львові» зустріч вишукано-буржуазна і зрадницьки-підступна, то вже у другому («Дід Багнюк»), перенісшись на п’ять років у майбутнє та на пів тисячі кілометрів у східному напрямі – до Києва, спостерігаємо докорінно іншу, пролетарську, ситуацію. По-перше, «гості», що їдуть «Московським агітпотягом «Красный Октябрь», почуваються значно розкутіше («Минулої ночі у потязі ніхто з нас не спав. Натомість ми донесхочу об’їдалися смачним вкраїнським салом з цибулею та запашним білим хлібом, упивалися дармовою сивухою, співали революційних пісень. Увесь цей райський харч і питво експроприйовувалося на маленьких станціях»). Та й на вокзалі в Києві – не поклони-реверанси та цілування ручок, а транспаранти, плакати, стяги, знамена, оркестр, щось схоже на «Марсельєзу», виступи товаришів, палкі привітання, полум’яні промови... Однак почастунок – то святе, константа, що не підвладна навіть комуністичній моралі: «Писана красуня <…> врочисто тримала поперед себе запашну хлібину на полтавському рушнику з вишиваними півниками <…> зверху на паляниці красувалося рум’янобоке кружалко. Це була вуджена ковбаса, що стала новим більшовицьким додатком до традиційного малоросійського хлібосольства…. Новоприбулі гості-більшовики відщипували трохи хліба, відламували кусник ковбаси. Разом умочували їх у сіль, смаковито жували». (Склад пролетарської ковбаси «зазначено» у тексті).

У наступних оповіданнях «гостей» стрічають по-різному. Наприклад, в оповіданні «Лебедине озеро» (до речі, ким був з походження автор славнозвісного балету?) радянським воїнам-визволителям хлопчик Юрко приносить кошик з харчами (як звикле: ковбаси, сало, паляниця, «каламутний пахкий самогон»). Наїдки власноруч приготував Юрків батько («мати Юрія та дві старші сестри-близнючки стали невинними жертвами «червоного терору» – дізнаємося із публікації місцевої «Волинської газети» часів перебудови, – автор будує оповідання як колаж оповіді очевидця подій Юрія Харитоновича Біленка, емігранта з далекої Австралії, та газетних публікацій, з приводу подій 1939 року). Після специфічного харчу «три танкісти, три веселих друга» оббльовуються і на машині бойовій в’їжджають прямісінько в озеро.

Стрілочник української залізниці («Стрілочник») зустрічає переможців, які повертаються із фронту, затятою бандерівською відмовою дати прикурити чи напитися води, скоординовуючи натомість зіткнення зустрічних потягів.

Загін НКВС (оповідання «Шершень») зустрічають попереджувальні написи, зрозуміти зміст яких неспроможні бійці радянської «полуторки» Шершень та Кузьменко (перший не володів українською мовою, «а надто галицьким діалектом», останній народився і виріс на пролетарському Донбасі, «української тому він не розумів»). Іванов, Федотов разом із Медведюком та Суркіном – поза конкурсом. Єдиний найосвіченіший в загоні щодо української мови – Доржієв Дамдинцерен Цидендамбаєвич – виявився специфічним тлумачем, тому «полуторку» «підкинуло майже до верхівок смерек». Загін НКВС встиг перед тим здійснити планову зачистку (пограбувати, розстріляти, спалити, …), маючи на меті згодом приписати своє звірство «бандерівським бандюгам, нацистським націоналюгам».

Салом, сіллю, огірками, помідорами, «Українською з перцем» пригощає російських спецназівців, переодягнених у форму українських прикордонників, дядя Вася, почастувавши «гостей» наостанок «бойовим веслом еку » (стислий шпіонський детектив «Тузла. Дядя Вася і весло»).
Приглянемося до того, як зустрічають високопоставлених гостей у наш час («Тарасова ніч»): «Заляскали дверцята мерседесів….Ураз юрба на ґанку й на майдані перед сільрадою захвилювалася. Здійнялися оплески. Залунали вигуки «Слава! Слава!» Високошановний урядовий керівник узяв оберемок квітів з рук красуні у вишиванці. Відломив шматок паляниці, вмочив у сіль, задумливо пожував, проковтнув. З приємністю розцілував миловидних молодиць». Правда, ми вже десь це бачили? Щоправда тут обійшлося без ковбаси, але розлад шлунку після влаштованого місцевими активістами святкового обіду не оминув…

Мені нещодавно спало на думку, що людина впродовж життя не змінюється докорінно, сутнісно. Це розуміння прийшло внаслідок життєвої необхідності актуалізовувати переживання і відчуття власного дитинства. Звісно «моє» відкриття має щонайменше кілька століть, а може, й значно більше. Але тут не про це. У книжці О. Бережного думка про незмінність розгорнута більш глобально: світ мало змінюється, чи, принаймні, дуже повільно, в суті. Історія, люди, життя видозмінюються, модифікуються. Наочно автор показує це як процес реінкарнації (присутність сходу у «Червоному борщі» неочікувано вагома і вартує окремого розгляду): воріженьки по смерті стають хто свинею («Дід Багнюк»), хто шершнями («Шершень»), лебедями («Лебедине озеро»), пінгвінами («Пінгвіни»)… Погоджуюся, що для нас християн це звучить як казка. Однак на прикладі зброї еволюційна трансформація не знаходить жодних контраргументів. Судіть самі: гвинтівки першої світової війни («Сніданок у Львові») у Другій заступають танки («Лебедине озеро»), зброя Коліївщини знаходить творче переосмислення у руках новітнього колія ворогів («Дід Багнюк»), на зміну диверсіям бандерівців, що «зіштовхували» ворожі потяги («Стрілочник») приходить вправне орудування веслом проти спецназівців («Тузла. Дядя Вася і весло»). (Мені тут ще згадується пісня світлої пам’яті Сергія Кузьмінського про Миколину бомбу, що її він сорок років, з часів Другої світової, зберігав (з якою би то метою?) «під стріхов». На позір прості, відверті – і неочікувано глибокі пісні «Братів Гадюкіних» настроєво суголосні із прозою Бережного).

Зі знанням справи, послідовно автор наголошує на речових «доказах» та пріоритетах кожної епохи: тут йдеться і про марки чаю, і про ваксу для вусів, пролетарський картуз a la Illith, швейцарський годинник, фірмові костюми, дорогоцінні годинники, інкрустовані діамантами, дизайнерські носовики та мобіли з білого золота…

Переродження і тяглість прочитується на рівні імен: підполковник царської армії – Нестор Іванович фон-Шуфрен; у механіка радянських військ – переселеного в Сибір українця Устима Черненка, підростає син Костик (ті, хто ще може пригадати імена та по-батькові останніх генсеків КПСС, пояснень не потребують); продовжують цей ряд медсестра Тимошук, тафарісчь Микола Петрович Симаненков, танкісти Борис Шавлович Акунов та Владімір Сороков, бійці «полуторки» Медведюк і Суркін, бійці «двобаштового дредноута», що геройськи воював на Карельському фронті з білофінами, – Жорік Коновалов, Міша Дерев’янко, Сергій Васильович Кувалов, Юра Смірнов, Ренат Ахметович Тугай-Бугаєвський («Пінгвіни»). У випадку з мордоворотом Тарасом, що очікує на кортеж політиків за кермом КамАЗа, щоби у потрібний момент розвернутися на трасі, треба казати не про тяглість чи переродження, а про виродження («Тарасова ніч»).

Ще один важливий момент – модифікація ворога . «Що москалі?... Де москалі? … Та он, подивися» – ці рядки «Катерини» є епілогом до книжки Бережного. Думаю, зайве тут підкреслювати «українське походження» москалів, що фігурують чи не в кожному оповіданні «Червоного борщу», зрештою, на це вказує первинне і єдине нормативне словникове значення цього слова. Однак ворог-москаль також модифікується: якщо у перших оповіданнях, що відсилають нас до першої половини ХХ ст. («Сніданок у Львові», «Дід Багнюк», «Лебедине озеро», «Стрілочник», «Шершні»), ворога можна було розпізнати за мовою, одностроєм, п’ятикутною зіркою на кашкеті, то у 90-их новітні москалі російського спецназу (Серьожа Ковбаснюк з Переяслав-Хмельницького (знакова назва міста, чи не так?) та Гріша Буряченков з міста Комсомольськ-на-Дніпрі, «яке мальовничо простяглося своїми залізобетонними кварталами на лівому березі Дніпродзержинського водосховища на Полтавщині» (справжній топонімічний покруч), розмовляють, коли треба, рафінованою українською. А в заключному оповіданні «Тарасова ніч» новоспечені політики сумнівного державницького віросповідання щебечуть виключно українською. Розпізнаємо ворога з того, що він підтирається сторінками із раритетного видання «Кобзаря», обдирає насіння соняшника, яким учні школи оздобили «ботанічний» портрет того ж таки Кобзаря. До речі, попри певні легко впізнавані натяки, як от, майдан, пасіка, деякі кліше із промов, я би не співвідносила очільника урядової делегації в оповіданні «Тарасова ніч» лише з єдиним прототипом в українському політикумі. Це радше збірний образ – симбіоз патріотизму, псевдопатріотизму (а як їх розрізнити?) і свинства, формула, у яку можна підставити багатьох.

Отож на момент завершення читання «Червоного борщу» висновки невтішні – «духовну серцевину» видзьобано, а ворог вчергове модифікувався. Як його тепер розпізнати? Яку зброю протиставити? Відповіді нема. Залягає чорна, «як міністерські мерседеси», Тарасова ніч.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Роман Кухарук (джерело: Літературний форум)

«Червоний борщ» Олеся Бережного – книжка доволі цільна своєю наскрізною ідеєю: показати українців очима вбитих ворогів. Квінтесенція цього – пронизлива думка одного з них: «Щоби не лишалося жодного сліду від мого перебування на його землі».

В автора добрий стиль, знання побуту, мови і мовних стихій, він майстерно вибудовує свою художню реальність, аж так, що ніколи не знаєш, коли він кепкує, а коли говорить насерйоз. Мабуть, то і є постмодернізм. Не знаю.

Знаю інше – така література приносить насолоду. Це література здорової нації, що показує себе сильною і яка діє за глибинною логікою виживання ... [ Показати всю рецензію ] себе самої.

Народний гумор («язик у роті, як чорт у болоті», «як пана повісять, ще три дні перед ним шапку знімай – бодай часом одірветься», «галу-балу, а свині в ріпі», «нехай тому трясця, кому війна щастя»), сентенції («Глибока вода тихо пливе. Тиха вода греблю рве. Чий берег, того й вода», «Як люди зовуть, так і відкликаюся», «Учила мене трояка біда: сирітська, рекрутська і хлопська», «Молодий вмерти може, а старий мусить», «не старе мре, а достигле»), художні деталі («намулисті луки», «окадькуватий боровик», «тирхатої бузини», «шарлахово-кармінові яблука»), експресія художнього мислення («відчував себе ображеним, розгубленим, обуреним і розлюченим», «закортіло свіжої остуди», «відчув несподівану прохолодь у грудях», «з мене випурхнув увесь дух», «Жодних перешкод для мене, безтілесного, більше не існує. Лише гадки гадаю, та вже сам є нічим іншим як власною думкою», «дзвінке небо враз увірвалося в легені», «був сповнений жаху, жалю, образи й огиди») та й просто соковиті речі («ураз доїли останні окрушини, дрібки, ламанці й ошимки харчу», «Радше виглядала тепер брудним лахміттям. Рядюгою, дрантям, ганчір'ям, фурфаттям, цундриною») приносять читачеві добру поживу для розмислу.

Кожен герой з українського боку – характер. Кожен герой з ворожого боку – так само, але чогось йому посутнього не вистачає. Ворогами є і свої, коли відступаються від свого, і їх чекає одна кара від всесильного Бережного – смерть.

Від «Тарасової ночі», що вивершує книжку – двояке враження. Неприємно, що український урядовець підтирається «Кобзарем», але що ж – його чекає смерть, і за це теж.

Що далі напише Бережний – не знаю. Але це має бути не самоштампування погребальних новел. Тут він себе вичерпав до самого дна.


Роман КУХАРУК

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олек Веремко-Бережний (джерело: Студент ПЛЮС+)

Нарешті паперова книжка відомого суперактивного інтернетника, звиклого писати до майже усіх мережевих літчасописів, потім відслідковувати кожен коментар і давати поз'яснення своїй писанині – роз’яснення, ледь не розлогіші, ніж сам той твір.



Що тішить, так це наскрізна тема балаганних оповідань Бережного, написаних здебільшого від імені котрогось із червоноармійців-"визволителів". Головний образ у них – це той грець і капець, що прийде по їхні голови, герой-захисник, хитрий диверсант, який проколює палкі комуністичні серця багнетом та заливає окріп у непереможний танк. Він, цей диверсант, ... [ Показати всю рецензію ] – уособлення справедливої карми і веселої національної сатисфакції.

Чого не вистачає тут – це почуття міри і мистецтва натяку. Натомість – садистська передбачуваність сюжету і повторення на різний лад одних і тих самих (хоч і вдалих на початку) пасажів. Гарна соковита мова Бережного, на коротких відтинках гідна класичних зразків, трохи відкриває своє коріння з рядками на зразок: "виглядала тепер брудним лахміттям. Рядюгою, дрантям, ганчір'ям, фурфаттям, цундриною".Кому це видається нагнітанням синонімів, як у Котляревського, а от мені – підбіркою зі словника.

Втім, прихильність достойного електорату Бережний заслужить насамперед завдяки кулі в голову Нестора Івановича фон Шуфрена або моменту, коли танкіст Сороков (шаржик на одного з улюблених письменників Бережного), перепрошую, "торохко випердівся".



Олесь Бережний

"Червоний борщ"

К. Факт, 2007

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ганна Гриценко (джерело: "Друг читача")

Червоний борщ, як ми всі знаємо, – смачна народна українська страва, яку ми любимо і охоче їмо. Але не всі з нас знають, що це ще й збірка новел українського американця Олеся Бережного, та ще й не простих новел, а доволі незвичних, напівфантастичних, напівісторичних. Таку страву в українській літературній кухні, без перебільшення, ще не готував ніхто. Тут саме життя вправними рухами кришить і перемелює людей – на дрібні шматки, на складові однієї великої страви, що називається «історія України», що вивчається у шкільних підручниках, що фіксується у пресі та людській пам’яті. І кожен, хто прочитає ... [ Показати всю рецензію ] «Червоний борщ» Олеся Бережного, зафіксує і собі частинку цієї історії – і того, що він бачив сам, і того, чого побачити, на щастя, не довелося.


Борщ, як відомо, у кожної хазяйки свій, хоча і базується на певних заздалегідь відомих інгредієнтах. У книзі Бережного інгредієнти теж прості – історія вкупі з національною свідомістю, приправлені, втім, зворушливим почуттям гумору. За п’ятдесят років ця книга буде значно товщою – за рахунок коментарів, адже далеко не кожен знатиме, звідки автор узяв «полковника Нестора Івановича фон-Шуфрена» і яка фантазія породила «дерешані ящерині архелики з майтіосними цукериками дарусь». Та й конфлікт довкола Тузли напевне запам’ятається майбутнім поколінням не газетними повідомленнями та депутатськими істериками, а історією про сміливого захисника рідної землі, учня самураїв дядю Васю та про його бойове весло. Витримка цій книзі, як і доброму алкогольному напою, тільки додасть смакових напівтонів.

У тарілці «Червоного борщу» Олеся Бережного намішано стільки всякого добра, що подекуди, пробачте за каламбур, аж почуваєшся не у своїй тарілці. Тут люди перетворюються на пінгвінів, Галичина стає батьківщиною слонів, а на волинське озеро прилітають чорні лебеді. Притому такий «магічний реалізм» автора, а також задана від початку кулінарна спрямованість (що передбачає, само собою, наявність у читача апетиту від початку і підтримку його в процесі їжі) не заперечує зовсім неапетитних речей всередині. Книга ця, безумовно, поживна, але й жорстока і кривава, як і українська національна історія, яку без брому споживати неможливо. Бромом для читання «Борщу» можна не запасатися, – не документалістика все-таки. Та все одно важкий і прикрий післясмак залишається, надто з урахуванням розташування оповідань – адже починалася збірка аперитивом, але закінчилася аж ніяк не десертом. Втім, таким чином «Червоний борщ» підтверджує відомий афоризм Бісмарка: «Тому, хто любить добру ковбасу і добру політику, не варто знати, як робиться те і інше». Бридких таємниць української історичної «кухні» Бережний у свій «борщ» насипав від щирого серця. Тож нервовим, гидливим, хворим, падлюкам та некомпетентним в українській історії дегустаторам до «Червоного борщу» братися не варто – навіщо псувати собі апетит? Усім іншим можемо лише побажати смачного.

Ганна Гриценко

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Купріян (джерело: Літ Акцент)

"Справжній українець не потребує пояснення, що таке червоний борщ і з чим його їдять. Утім, якщо ви переконані, що книжка Олеся Бережного – збірник популярних рецептів, вважайте себе літературним профаном. «Червоний борщ» – така страва, яку замішують на добірній мовній традиції, інтертекстуальності, болючих сторінках української історії, злій сатирі на приписаних ідеологією «героїв» і кармічному законові… Це апріорі найулюбленіша страва кожного українця, особливо, якщо борщ зварений із «вражої злої крові».Письменник звертається до найбільш суперечливої тематики – історії, тим паче таких «невигідних» ... [ Показати всю рецензію ] сторінок, як 1914, 1919, 1939 і 1945 роки, прихід «совітів» на Галичину, УПА, пам’ятний конфлікт через острів Тузла, свіжі «майданні» події… Втім, застерігаю: бережнівський борщ перетравити досить важко."

Письменник звертається до найбільш суперечливої тематики – історії, тим паче таких «невигідних» сторінок, як 1914, 1919, 1939 і 1945 роки, прихід «совітів» на Галичину, УПА, пам’ятний конфлікт через острів Тузла, свіжі «майданні» події… Втім, застерігаю: бережнівський борщ перетравити досить важко. Олесь Бережний проявив віртуозне володіння малими жанровими формами: кожне його оповідання за складністю конфлікту в більш ранні часи (коли письменники думали більше не про своїх читачів, а про знакову оплату праці) можна було б розширити до невеличкої повісті. Хоча за критерієм «несподіваності» й різкості фіналів оповідання можна було б сприйняти як новели.

Більшість оповідань написано від першої особи, найчастіше від імені «ворога» – москаля, червоноармійця, загарбника. За ідеєю, такий підхід використовується з наміром завоювати симпатію читача, втім, автор майстерно робить протилежне. Він застосовує досить хитрий прийом оповіді, переконуючи читача у своїй цілковитій об’єктивності: мовляв, я вмиваю руки, судіть самі. Нібито зрівноваживши свій погляд із точками зору персонажів, автор усе ж викликає огиду до своїх героїв-розповідачів: у «Сніданку» маємо двох тлустих офіцерів, яким тільки й хочеться, що поїсти, в «Дідові Багнюку» оповідач справляє нужду в чистий струмок, «пінгвіни» противно матюкаються, солдати з «Шершня» вбивають двох невинних жінок-калік…

Персонажів Бережного карає сила вищого кармічного правосуддя (згідно з ділами їхніми?). Відповідно до закону карми (рецензент жодною мірою не претендує на розкриття тонкощів буддизму), людина перероджується в тому образі, відповідно до якого жила: той, хто живе по-свинськи, помирає по-свинськи й перероджується кнуром («Дід Багнюк»); ті, що за життя чинили, як пінгвіни – мовчки й бездумно виконували накази, трусячись, як ці тлусті птахи, замерзнувши, перетворюються (реінкарнуються?) в пінгвінів; той же, хто поводиться, як шершень – вбиває простих людей тільки для того, щоб «висмоктати з них солодкий мед», – отримує життя шершня. Автор безжально роздає ролі своїм персонажам, але їх, здається, влаштовує це «друге» життя, адже це і є їхнім призначенням у цьому світі.

Олесь Бережний – нещадний і зовсім не «о.бережний», як личило б його літературному імені, сатирик. Мовлячи словами Сартра, він – ангажований, без сумніву, письменник, хоч і намагається довести протилежне суто формальними засобами. Звичні нам зі школи «герої» великого радянського війська постають огидними навіть у фізіологічному плані. Автор майстерно використовує прийоми фарсу, щоб викликати в читача блювотний рефлекс: м'ясо, що гниє, огидний сморід кислих «щі», такі ж кислі писки, запах їдкого поту, випорожнення у струмок, підтирання сторінками з рідкісного видання «Кобзаря», зґвалтування 14-річних дівчаток, зіпсоване червоноармійцями повітря… Ця книжка могла б наробити чимало галасу, якби в нас була чинна «великоруська» цензура, та навіть наша українська цензура, якби така була, не пропустила б деяких моментів, особливо в оповіданні «Тарасова ніч», у якому легко вгадуються алюзії на одного відомого «можновладця». Крім того, в Бережного є ще одна яскрава постать – полковник барон Нестор Іванович фон Шуфрен – «великий російський патріот, ісконний і канонічний великорос, цілковито щира посполита душа». Очевидно, українські політики не читають сучасної літератури або не читають «кулінарних» книжок, або… не читають узагалі. А то б...

Не можна оминути увагою ще один аспект «Червоного борщу» – мовний. Подекуди мова О.Бережного видається надто рафінованою, ніби штучно очищеною від сленгізмів та інших нашарувань, якими часто зловживає сучасна література. Натомість Бережний звертається до питомої української лексики, діалектизмів, часто – до суржику. Можна помітити характерну особливість: чужа мова (в тому числі й суржик) виділена в тексті курсивом. Візуальний прийом ніби ділить текст на два пласти – свій і чужий. Під цим кутом зору просто-таки напрошується цілий букет припущень у руслі постколоніального дискурсу…

Неважко помітити, як автор бавиться різними мовними рівнями, а потім із цієї гри постають часом химерні, часом навіть кумедні новотвори на зразок «підрепанців напівкапустяних з юшкою та шкадерликами загайсевленими» або «сьорбаликів підзолочених у мугибцях з чорницею та ложиною», або ж «курдземеликів варених кукурудзяних розкрузджених у цукринках»… Що б не обрав вибагливий читач, мова в «Борщі» так само смачна й апетитна. Прийом каталогізації можна було б сміливо зарахувати до пародіювання – починаючи від Котляревського й закінчуючи Андруховичем. Надто ж помітна пародія в оповіданні «Сніданок у Львові» - в пасажі, який можна було б назвати «сніданком з сучасної української літератури»: «салята дуодецентрована тузином огіркових рунделиків міттельропейних маринованих у перверзійному з трюфелями бульйонові під Станіславськими єшкіликами тертеними з подвійними адрухами під юранеками рекреаційними та понадкарпатськими мартофляцьками обсерваційними у берлінерському соусі з додаванням венеційської цитрини заправленої перфецькою підливою а-ля снядалки наталкові з трускавками глянсованими брюссельською чоколядою і страсбурзькою мармулядою з вафельняними карпушками іренистими на витончену прохаськук порхавкову печерицями пухирцю ядруновану щирою шинкою з винниками чуковими кавовими й кав’яровими під покалькованими пако юрими в базиліскових кожеляниках зіздриками істрими й ірваними любокоржиками дерешаними ящериними археликами з майтіосними цукериками дарусь попри троїстих руж…» І скажіть тепер, що українська література не смачна!

Насамкінець варто додати, що історія не буває об’єктивною. В різні часи вона має своїх улюбленців і своїх «упосліджених». Книжка Олеся Бережного цікава вже бодай тим, що по довгім часі панування однієї точки зору подає іншу, художньо осмислену й присмачену добірним постмодернізмом, цікавою мовною грою, зацькованими «буржуазним націоналізмом» і справедливістю, байдуже з якої релігійної традиції ця справедливість виходить.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Оксана Луцишина (джерело: "Дзеркало тижня")

Загадка імені і біографії (хто такий Олесь Бережний? Чи це справді цілий колектив авторів, схований за зручним псевдонімом?) воістину блякне, порівняно із загадками, запропонованими власне текстами. Важко навіть побіжно записати ті несподівані й численні враження, котрі залишає по собі ця книжка новел «на історичну тематику». «Гішторія, бачся, така, що прокинулися ми заздалегідь, ще вдосвіта»… — неквапно починається другий абзац першої новели, «Сніданок у Львові», дія якої відбувається в Галичині, у серпні 1914 року. Кожна з семи новел збірки («Сніданок у Львові», «Дід Багнюк», «Лебедине озеро», ... [ Показати всю рецензію ] «Пінгвіни», «Стрілочник», «Шершень», «Тузла. Дядя Вася і весло», «Тарасова ніч»), пов’язаних як місцем дії (село Андріївка), так і «наскрізними» персонажами, — це подорож у чергову епоху, від Першої світової і громадянської — до наших днів. І все то історія «забута», «заборонена», одне слово — українська. Така, що «не влилася» у соціалістичний метанаратив, у переможний канон, схвалений колоніальною радянською владою, — УПА, бандерівці, зів’ялі червоноармійські зірки...

А ось тут і ховається перша загадка. Що ж це таке — «історія», і як давати собі з нею раду? Що виповідати, і — як? Уся ця непрочитана, та, чого там правду таїти, невиписана трагедія: і жахи колективізації, і голод-геноцид, і війни, що спустошили наші міста й села… І навіть досі не так уже багато авторів мають мужність пройтися тими «дорогами плачу» — на думку спадають пронизливі романи Марії Матіос, психологічні новели Марини Павленко. Мимоволі чекаєш такої ж густої, болісної постколоніальної налаштованості, у контексті якої ми вже сяк-так призвичаїлися сприймати твори на ці теми, і від прози Бе­режного, але раптом із подивом розумієш, що… тут усе по-інакшому! Історія — є, трагедія — теж є, а ще… ще є — сміх. І не просто сміх, а чисто-таки гоголівського штибу регіт (недарма ж прозові твори Олеся Бережного в Інтернеті можна прочитати саме на сайті «Гоголівської академії»), та ще й їдка іронія на додачу — тут і українські патріоти («оплот Неньки»), котрі жваво балакають суржиком і не знають, що таке «автокефальна церква»; і «канонічні» та «ісконні» офіцери царської армії Бульбенко й Нестор Іванович фон-Шуфрен, які щиро пишаються наявністю в них наїджених «барилець»; і япономовний дядя Вася із всюдисущим веслом, знавець східних єдиноборств і поціновувач рідкісної зброї... Жоден із героїв, до речі, не є пародією, карикатурою: парадокс у тому, що «суржикомовні» персонажі таки справді патріоти, а дядя Вася таки вміє фразу-другу сказати японською мовою… Слід зазначити, що автор явно знається не лише на нашій історії, а й на історії нашої літератури, — недарма ж у тексті згадуються такі постмодерні «смаколики від Бережного», як «перверзійний з трюфелями бульйон під станіславськими єшкіликами… з подвійними андрухами під юранеками рекреаційними… сняданики наталкові з трускавками глянсованими брюссельською чоколядою і страсбурзькою мармулядою з вафельняними карпушками іренистими»…

Але, як на мене, саме цей сміх і можна потрактувати як одну з найцікавіших ознак не лише постмодерного, а й, я б сказала, і постколоніального письма: сміх як спосіб подивитися на себе відсторонено, з дистанції. «Пост» — це погляд згори, ніби з висоти пташиного польоту, тоді як «анти» — це коли твій протест і є твоєю тожсамістю, бо ти ще не встиг чи не зумів її віднайти. «Анти», зрештою, — цілком закономірний процес; і вишиванки, і вареники й вуса як символи «нації», і пісні та анекдоти про «клятих москалів», і навіть злощасний міф про «Берегиню», міфічну «щиро українську» жінку, котра, на відміну від жінки «радянської», не ходить на роботу, не прагне кар’єри, а знай стоїть біля колиски нашого майбутнього лицарст­ва, — всім нам добре відомі ці та інші прояви «автентики», покликаної звільнити нас від комплексу меншовартості. Але така антиколоніальна свідомість, хоча й неминуча і необхідна на початку нашої внутрішньої визвольної війни за самих себе, усе-таки вичерпна, і рано чи пізно має настати час для постколоніальної рефлексії, де вже поділ на «поганих і хороших», «чорних та білих» не настільки простий, — бо, виявляється, і кольорів, і характеристик на світі набагато більше, а «доколоніальних» (наприклад, козацьких) цінностей уже нікому не дано воскресити в їхньому первозданному вигляді — про це писав ще Франц Фанон у середині минулого століття. Тому історія нашої колонізації (так і хочеться обмовитися за Солженіциним — каналізації), як і постколонізації, — це річ доволі склад­на для усвідомлення.

Новели Бережного переносять нас «у карнавал», де ми аж ніяк не можемо залишатися тільки глядачами й туристами, тому що тут усе по-справжньому, тут ллється справжня кров, лунають вибухи, після яких, мов при уповільненій зйомці, у повітрі на цілу вічність зависають «розтрощені дошки кузова, армійський компас «Азимут», кермо з руками сержанта Кузьменка, орден Червоної Зірки, срібний трофейний німецький портсигар з емблемою Luftwaffe, автомати ППС-42 з ріжковим магазином і відкидною металевою кольбою, брудні кальсони Суркіна, сорокалітровий бак з пальним, а в самому центрі усього цього коловороту — візерунчастий срібний натільний хрестик…» (новела «Шершень»). Це трішки не той карнавал, до якого ми звикли, — це не менніпова сатира у стилі Булгакова чи Андруховича, коли змішуються три світи, горішній, долішній та земний, і Москву чи Чортопіль відвідує диявол, — ні, це карнавал достоту «буддистський», де владарюють закон карми, перевтілення («и если туп, как дерево, — родишься баобабом») і взаємопроникнення. Тут немає авторитетів, немає «вищих» (чи «нижчих») сил — усе доводиться вирішувати самотужки. Напевно, така філософія — ще один ключ до відчитання цієї збірки.

Але повертаючись до енігматичності: моя улюблена загадка «Червоного борщу» — це загадка героя. Хто ж він такий, цей наскрізний, містичний Василь Петренко, що являється нам то як мовчазний дід Багнюк із 1919 року — охайно вбраний селянин, що начебто «співчуває» радянській владі; то як розвеселений єдиноборець, моряк дядя Вася, мужній охоронець Тузли уже в наші часи; то як… я впевнена, як ще хто-небудь, лише не так легко помітний, — якщо ж узяти до уваги «буддистський» світогляд автора, цілком можливо, що ми бачили, як Василь Петренко шугає високо в небі у подобі орла чи пролітає повз нас могутнім вітриськом. Цей доморощений філософ так і сипле при­слів’ями. А ще він… бореться. Із зайдами. Словом, сміхом, ножем чи веслом. Якщо подивитися на цього героя у контексті нашої національної некрофілії, нашого культу поразок, тортур, поховань і перепоховань, то одразу зрозуміло, що такими, як цей дядя Вася, ми себе бачити не звикли. Та й писати про активну боротьбу звикли якось не дуже, згадуючи про неї хіба тоді, коли мова заходить про часи Хмельницького, — хоча й звідти линуть співи не так про гетьманові перемоги, як про містечко Берестеч­ко. А сучукрліт взагалі населяють суцільні лузери. Що вдієш! Пост­модерна тенденція, всі ці неприкаяні Кундерівсько-Уельбеків­ські «антигерої», та ще й у не завжди якісному виконанні наших досить юних віком літераторів. Тут, звісно, можна довго теоретизувати, — мовляв, по всіх війнах та жахіттях двадцятого століття, по всіх його Освенцімах ким іще може бути герой, як не антигероєм? Але мене цікавить не це. Чому ми так розучилися бачити в собі здатність перемагати? Вітальну силу? Чому не хочемо усвідомити, що не завжди ж ми тільки плакали й кричали під тортурами, що багато хто мав і має активну життєву позицію? Чому ми завжди дивимося на свою історію як на повну і безповоротну поразку? Чому ми не трактуємо, наприклад, той-таки визвольний рух шістдесятих-сімдесятих як опір, силу, перемогу, без якої не було б і нас, нинішніх? Запи­тан­ня дражливі й важливі, і я рада, що після цього «Борщу», звареного вправним кухарем, принаймні трапилася нагода їх собі поставити.

…Але настав час для третьої загадки — загадки мови, якою написана збірка. Стривайте-бо!... Що це ще, зрештою, таке — «Так вот, тафарісчь Скварцоф. Значіц­ца, старічьок єнтат, свінарєз…Випалняїт сфой сфятой долг. У няво, у дєда-ть, рабатьонка ні бєй ліжачіва…», «так і нє нашлі яво, бальшевісскава саколіка, пахараніць штоп с рівалюціоннамі почясцями»… Овва! «Рібяткі, а шо ж ето ви якось странно балакаїте, шо ужо й чорт ногу зламає? Аж мені на вухо не налазує. Набалакали так, що і в торбу не збереш. Якось геть не по-нашінському, чи що…». У деяких новелах практично вся мова персонажів — або отака, з дозволу сказати, російщина, або суржик. Свого часу кілька читачів дорікнули мені з приводу надмірного, на їхню думку, вживання суржику в одному моєму творі — мовляв, навіщо тоді взагалі писати українською, якщо практично всі діалоги йдуть якимось каліченим воляпюком? Чи є у цьому сенс?

Думаю, що є. Мова, як і історія, — надзвичайно болісне для українців питання, і тому навіть визнати, що суржик, зрештою, не що інше, як креольська мова (і це зовсім не пейоратив, а просто мовознавчий термін), — як зазнати ще однієї, чергової, поразки, хоча саме по собі визнання — аж ніяк не трагедія. Але ми любимо вдавати, ніби певних явищ у нас немає, або давати їм інші наймення, і в цьому страхові правди ще і ще раз виявляється наш комплекс меншовартості. Ну й що, що в нас є креольська мова і що автор чесно відтворює її в новелах чи романах? Існує ж у світі спенгліш — суміш англійської й іспанської, дуже поширена в іспаномовних районах у Сполучених Штатах; є й таке диво, як франгле, — про цей сплав англійської і французької розкажуть у Квебеку. Є ще багато інших подібних мов та говірок. Зовсім ми не унікальні — такі речі трапляються з усіма, і тільки наша загумінкова свідомість аж ніяк не хоче сприйняти очевидного. У текстах же Бережного всі ці мовні викрутаси несуть значне стилістичне навантаження. Надто звична російщина являється нам очудненою, неприродною — так, ніби ми бачимо «старших братів» очима — (точніше — чуємо вухами) тих українських селян, котрі зіштовхнулися з радянськими вояками у 1919 чи 1939. Суржик же допомагає витворити достеменну мовну картину; не просто переказати зміст сказаного персонажами, а й глибше зрозуміти контекст, аби ми відчули смак (знову ці кулінарні метафори…) епохи і місця. Я вже мовчу про те, що в цій книжці читач знайде і французькі, і японські, і польські, і фінські, і навіть бурятські фрази…

«Червоний Борщ», безперечно, вдався. Але хочеться зробити одне застереження. Новели об’єд­нані тематично (боротьба, іноді партизанська, проти репресивної радянської системи) і трохи схо­-жі сюжетно (переказувати не буду, аби не зіпсувати читачам насолоду). Це дежа вю, однак, сприй­мається добре; бо справді, скільки разів ці фабули виписувалися, цей опір повторювався, а ми нічого про нього не знали! Наша активна боротьба — це архетип, нам самим досі не відомий, тож тепер мусимо перечитувати тексти з ним, аби навчитися його впізнавати — і в текстах, і в собі. Але, щоб уникнути фабульної одноманітності, авторові доведеться вигадати якісь інші ходи у наступних творах. Котрих ми, читачі, з нетерпінням чекаємо.

Принаймні я — точно.

Олесь Бережний. «Червоний Борщ». — Збірка новел. К.: Факт, 2007.

[ Згорнути рецензію ]