Магічний реалізм «Червоного борщу».

25.01.2011

Червоний борщ, як ми всі знаємо, – смачна народна українська страва, яку ми любимо і охоче їмо. Але не всі з нас знають, що це ще й збірка новел українського американця Олеся Бережного, та ще й не простих новел, а доволі незвичних, напівфантастичних, напівісторичних. Таку страву в українській літературній кухні, без перебільшення, ще не готував ніхто. Тут саме життя вправними рухами кришить і перемелює людей – на дрібні шматки, на складові однієї великої страви, що називається «історія України», що вивчається у шкільних підручниках, що фіксується у пресі та людській пам’яті. І кожен, хто прочитає «Червоний борщ» Олеся Бережного, зафіксує і собі частинку цієї історії – і того, що він бачив сам, і того, чого побачити, на щастя, не довелося.


Борщ, як відомо, у кожної хазяйки свій, хоча і базується на певних заздалегідь відомих інгредієнтах. У книзі Бережного інгредієнти теж прості – історія вкупі з національною свідомістю, приправлені, втім, зворушливим почуттям гумору. За п’ятдесят років ця книга буде значно товщою – за рахунок коментарів, адже далеко не кожен знатиме, звідки автор узяв «полковника Нестора Івановича фон-Шуфрена» і яка фантазія породила «дерешані ящерині архелики з майтіосними цукериками дарусь». Та й конфлікт довкола Тузли напевне запам’ятається майбутнім поколінням не газетними повідомленнями та депутатськими істериками, а історією про сміливого захисника рідної землі, учня самураїв дядю Васю та про його бойове весло. Витримка цій книзі, як і доброму алкогольному напою, тільки додасть смакових напівтонів.

У тарілці «Червоного борщу» Олеся Бережного намішано стільки всякого добра, що подекуди, пробачте за каламбур, аж почуваєшся не у своїй тарілці. Тут люди перетворюються на пінгвінів, Галичина стає батьківщиною слонів, а на волинське озеро прилітають чорні лебеді. Притому такий «магічний реалізм» автора, а також задана від початку кулінарна спрямованість (що передбачає, само собою, наявність у читача апетиту від початку і підтримку його в процесі їжі) не заперечує зовсім неапетитних речей всередині. Книга ця, безумовно, поживна, але й жорстока і кривава, як і українська національна історія, яку без брому споживати неможливо. Бромом для читання «Борщу» можна не запасатися, – не документалістика все-таки. Та все одно важкий і прикрий післясмак залишається, надто з урахуванням розташування оповідань – адже починалася збірка аперитивом, але закінчилася аж ніяк не десертом. Втім, таким чином «Червоний борщ» підтверджує відомий афоризм Бісмарка: «Тому, хто любить добру ковбасу і добру політику, не варто знати, як робиться те і інше». Бридких таємниць української історичної «кухні» Бережний у свій «борщ» насипав від щирого серця. Тож нервовим, гидливим, хворим, падлюкам та некомпетентним в українській історії дегустаторам до «Червоного борщу» братися не варто – навіщо псувати собі апетит? Усім іншим можемо лише побажати смачного.

Ганна Гриценко