|
Апокаліпсис по-київськи : Романи
Тимур Литовченко
— Кий,
2005.
— 304 с.
— (Серія: Бібліотека Української Фантастики (БУФ)).
— м.Київ. — Наклад 3000 шт.
Можливість автографа.
Жанр:
— Фантастичне
— Жахаюче
— Містичне
Анотація:
До збірки увійшли романи "До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять" та "Повість про чотири квітки".
|
Лінк із зображенням книжки:
|
— Я була тоді не Куренiвцi і бачила все. Тільки от не пам'ятаю, в березні це було або в квітні. Понеділок був точно, і число тринадцяте. (Світла здригнулася.) Господи, яка тоді була гроза! (Світла знов здригнулася.) Моя мама прокинулася вночі і говорила, що зроду не пам'ятає такого. А вранці сусіди сказали: на Куренiвцi повінь, розлилася багнюка, є загиблі. В мене батько працював на взуттєвій фабриці, у них щось там з планом було, ночами продукцію “гнали”, і він саме мав їхати додому після нічної зміни. (“Як Юра”, — з острахом подумала дівчина.) На своє щастя тато затримався на роботі довше, ніж ... [ Показати весь уривок ]
розраховував і не попав під сель. Господи, дівчинко, ти не уявляєш, що там було! Люди поверталися з третьої зміни і їхали на першу, перезмінка в трамвайному депо, де купа народу; тут все і полилося. Ми з мамою нічого не знаємо, телефон на фабриці не відповідає. У неї руки-ноги віднялися, я дала їй валер'янки, сама кинулася на вулицю, дiсталася з Шулявки на Поділ — трамваї не ходять, лінію на Пущу перерізало. Зупинила вантажiвку, сказала: “В мене тато на Куренiвцi”. Водій без зайвих розмов посадив у кабіну, їдемо, я тiльки реву, дівча ще зовсiм, двадцять років...
Ольга Василівна на деякий час замовкла, проковтнула грудку, що пiдiйшла до горла. По насипу мчав довжелезний товарний потяг. Колеса уривчасто стукотiли на стиках рейок: тк-тк, тк-тк, тк-тк... Здавалося, кінця не буде пропиленим вагонеткам, цистернам і платформам.
— Біля “Еталона” він мене зсадив, далі йшла пішки. Ноги заплітаються, а я йду... Все болото багна було оточене піднятими по тривозі солдатами і міліціонерами в два або три ряди. Я кричу: “Там тато!” Не пускають. Попленталася назад. Пам'ятаю, мчить мимо вантажiвка, кузов забитий меблями. Дверцята шафи відкриті, плескають, з внутрішньої сторони дзеркало, і в ньому відбивається вся вулиця. Потім вертоліт пролетів, дивлюся — з нього схiдцi спущені, а на них причепився манюсенький чоловічок, чорненька така комашинка. Я подумала: “Хоч би мого татка так витягли!” Але він затримався на фабриці, а я й не знала. Додому прийшла вже вдень, а там — тато. Живий. Що тут зі мною було! Господи, що було...
— А багнюку розкопували? — спитала Світлана, коли вчителька знов замовкла.
— Розкопували. Наші потім повідомили: загинуло десять осiб. Ті, хто слухав “Голос”, говорили, що загинуло десять тисяч. Але в таких випадках завжди треба брати середнє, — Ольга Василівна виразно подивилася на дівчину, і вона чудово зрозуміла значення цього погляду: ні вчителька, ні її знайомі — ніхто не слухає ворожі радіостанції, і взагалі Ольга Василівна нічого їй щойно не говорила. — Загинуло сотні дві-три, не більше. Тільки ніхто ніколи їх не перераховував.
— А кого все-таки відкопали? — наполягала Світла.
— Депо трамвайне розкопували, поруч з депо трамвай з пасажирами занесло. Касира якогось з великими грошима накрило. Двох дівчат в телефонній будці знайшли...
Не утерпівши при згадці про останніх, Світлана з надією спитала:
— А Юру... Юру Петриченка також знайшли? Він там був, трохи вище по схилу. Йому деревом ноги придавило, але він вирився... — однак вчителька так поглянула на дівчину, то вона одразу ж замовкла.
— Звідки я знаю, як їх всіх звали! Доволi народу загинуло, і все. Адже ще унизу бiля “Спартака” лікарня була і будинків скільки, і на вулицях. Кажуть, гірку підмило, і корпус “Павловки” обвалився, дитсадок знесло.
“Отже, все це правда! Все точно так і було”, — подумала Світлана, почувши останні слова.
— А ти кажеш, Юра Петриченко. Хто ж його знає! Крім того, як розкопували? Йде сапер з міношукачем, де почує дзвінок, там і копають. А інше, кажуть, бульдозерами зарівняли, коли Бабин Яр засипали.
Дівчина ошелешено подивилася на вчительку.
— Що ти на мене витрiщилася! — незрозуміло чому розсердилася Ольга Василівна, але одразу ж одумалася і тихо сказала: — Пробач, погарячкувала. Неприємно все це... Так, засипали! Не замили, так засипали. Немає там нічого, поїдь і подивись. Дерева, тобто, виросли, і стоїть чи то дикий парк, чи то кволий лісок посеред Києва. Так що ніхто б твого Юру і шукати не став. Навіть якби мав бажання. Не було його. І взагалі нічого не було! [ Згорнути уривок ]
|
