Тимур Литовченко : Апокаліпсис по-київськи : Романи : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Анатолій Висота (джерело: Буквоїд)

Тимур Литовченко. До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять. (У зб.: Апокаліпсис по-київськи. – К.: Кий, 2005. – 304 c.).

Про книжку загалом

Ось вона в мене в руках – книжка «Апокаліпсис по-київськи» у м’якій палітурці. На чорному тлі нічного міста зеленіє листям гілочка каштана із зеленим шпичакуватим плодом. Під звільненою частиною шкаралупи замість плоду видно спливаюче кров’ю очне яблуко. Кров скапує у переповнений келих і утворює внизу червону калюжку. І стає ясно, що це художник талановито зобразив київську біду.

Вказана книжка містить два твори: «повістинку в чотирьох снах» ... [ Показати всю рецензію ] «До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять» і «Повість про чотири квітки». Саме про перший твір тепер і поговоримо докладніше.

Письменник і «система»

Тимур Литовченко писав і шліфував цю повість російською в 1989-1992 роках, а видав аж у 1996 р. окремою книгою як додаток до газети «Русское собрание». Це громадянський вчинок киянина, який описав в художній формі Куренівський потоп – техногенну катастрофу, через яку 13 березня 1961 року загинуло дуже багато людей, але радянська влада старанно приховувала це. Письменник відслонив ту бісову фіранку, щоб і ми побачили, що ж насправді відбулося тоді в Києві. Звісно, чоловік ризикував, бо якби рукопис потрапив до КДБ, то була б йому тюрма або психушка на довгі роки.

Про автора здалеку

Тимур Литовченко народився 1963 р. в Києві, а зараз він відомий письменник-фантаст і є автором (співавтором) понад двох десятків книг і збірок прози, надрукованих в Україні і Росії. Солідності йому додає членство в Національній Спілці письменників України та в Національній Спілці журналістів України. Тимур до того ж є лауреатом багатьох літературних премій та конкурсів – наприклад, срібної статуетки в номінації «Романи» престижної «Коронації слова-2010» за роман «Орлі, син Орлика». Його історичні романи видає відоме харківське видавництво «Фоліо».

Задум і переплетіння сюжетних ліній

Письменник мав задум показати розгортання Куренівської біди; звернути нашу увагу та те, що сталося після неї; пов’язати цю біду із попередньою в Бабиному Яру (1941-43 р.р.) і наступною за нею Чорнобильською катастрофою (1986 р.). Також у творі побіжно згадується голод 1921 року під час так званої Громадянської війни – перший з трьох, пережитих Україною в ХХ столітті. І головне: автор застерігає своїх читачів, що не можна приховувати від людей велику біду й будувати своє щастя на кістках, бо таке неодмінно викличе ще більше лихо на наші голови.

Гадаю, що Тимурову «повістинку» можна віднести до українських «химерних» повістей і романів, починаючи від Миколи Гоголя («Ніс»), Василя Земляка, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда і аж до Любка Дереша. А ще ось мій земляк письменник-сценарист Василь Трубай («Посилка до Маргарет Тетчер» і «Вперед за скарбами гетьмана!») пише схожим чином. Всі вони зазирали у «той світ», а от таке докладне його описання зробив саме Тимур Литовченко.

На першій же сторінці читаю: «Надзвичайно гучний гуркіт грому завмирав десь удалині. Минуло кілька секунд, перш ніж Юра знову розрізнив крізь дзвін у вухах свист мокрого крижаного вітру в голих гілках дерев. Тринадцяте число, понеділок – і раптом гроза-грозище з такими сліпучими блискавками і таким оглушливим гуркотінням грому, що аж в очах боляче!.. Юра перестрибнув каламутний струмочок, що біг з гори… (Потім молодий будівельник закурив, оглянувся й помітив, що струмок став ширшим) … Юра відчув, що повноводний струмочок затопив його правий черевик…».

Прочитавши лиш це, я зрозумів, що Тимур Литовченко талановитий письменник, бо здатний словами передати рух, наприклад, от такими словами з пісні: « Я озирнувся й подививсь, чи озирнулася вона, щоб подивитися, чи озирнувся я ». Читаю далі: «багнюка збила Юру з ніг і накрила його. Все довкола зробилося непроглядно-чорним, рідка земля лізла в очі, у вуха, в рот, в ніс… Він задихався, відчайдушно задихався… У мозку спалахнула і почала швидко розростатися крихітка блискуча цяточка, що раптом вибухнула сліпучою вогняною кулею. Все скінчилося…».

Юра потрапив у пекло, розташоване… під Києвом. Ні, не в те пекло, яке описав Котляревський в «Енеїді», де:

«… Багатим та скупим вливали

Розтопленеє срібло в рот,

А брехунів там заставляли

Лизать гарячих сковород;

Які ж ізроду не женились

Та по чужих кутках живились,

Такі повішані на крюк,

Зачеплені за теє тіло,

На світі що грішило сміло

І не боялося сих мук… »

Ось опис цього оригінального пекла: « …Високо над головою зависла нескінченно чорна стеля. Вона дійсно була нескінченною, бо стін ніде не було видно… Земляна підлога була щільно втоптана, немов по ній пройшли незліченні натовпи. Стеля мала дивний дрібний рельєф, схожий на візерунок піщаного річкового дна на бистрині… ».

Юру оточили люди-духи, які грілися від нього, ще теплого, і мали вигляд, як в останні хвилини їхнього життя. Ось гола Соня Ставська, красуня з горбинкою на носі, з трьома слідами від куль – її розстріляли в Бабиному Яру, як і її діда Боруха Пінхусовича – срібнобородого старця, і його друга Старого Сьому. Був там ще ніби божевільний поет-гітарист та гармоніст боцман – любитель випити й закусити. В кожного в руці горіла і не згорала, й не гріла тоненька свічечка. Тих миготливих свічечок було скрізь так багато, як кульбаб весною на безконечних луках.

Юра поривається на землю до своєї горюючої матері, а його стримують нові знайомі й пояснюють, що це призведе до біди. Там він отримує нові знання, що Всевіт – це не лише Земля, а крім підземного пекла є ще й Вищі світлосяйні Світи. Але пора мені зупинитися, бо так можна переповісти й усю книгу. Краще самі прочитайте, а я ось ще розкажу трохи про «четвертий сон».

У попередніх трьох «снах» образ юної киянки Світлани подається буквально окремими пунктирними рисочками. Не зовсім зрозуміло, навіщо автор взагалі виводить її?! Натомість у «четвертому сні» образ Світлани нарешті починає розкриватися більш детально. Вона не тільки бачить у своїх снах якісь дивні підземелля, людей-тіней, похорон міського голови Доводова (натяк на київського мера Давидова – одного із справжніх винуватців Куренівської трагедії) й боїться розповідати про них навіть матері. Письменник перекидає місток аж у 1986 рік, коли Світлана вже з власним немовлям – донечкою Алею тікає з радіаційного Києва. Вже в безпечному селі її навідують підземні духи-люди, які й пояснюють (і читачам стає нарешті зрозуміло), що Юрина душа, виявляється, отримала нове тіло. І тепер це ніхто інший, як… Світлана! Отже, письменник розповідає читачам про РЕІНКАРНАЦІЮ. А от дочка Юри-Світлани Аля – це не хто інший, як реінкарнована душа Соні Ставської. У Юри-Світлани є спеціальна місія – розповісти все людям і цим порятувати їх від чергової біди.

Завершується повість разом моторошно й обнадійливо: « …У сусідній кімнаті чи то ходики баби Наді, чи то годинник долі монотонно відмірював двадцять років до наступної біди… А Світлана не знала, що їй робити тепер, як виконати те, що здавалося Юрі таким простим і легким. Виявляється це ще не кінець!».

Про автора зблизька

Іван Литовченко і Жанна Гордон одружилися вже після Куренівської біди. Їхній синок появився на світ у січні 1963 року і отримав ім’я Тимур на честь померлої на той час бабусі Тамари: в цих двох іменах збігалися приголосні «Т-М-Р».

Коли Тимуру було 5 років, мама Жанна пошепки розказала йому про Куренівську біду й одразу ж попередила сина, щоб про це не казав нікому. Відтоді хлопчик – малолітній борець за справедливість (хоч як дивно це звучить) ухвалив собі, що от він виросте, вивчиться, але все ж розповість усім про те київське лихо.

Тимур гарно вчився і закінчив школу із золотою медаллю. А потім став студентом Київського політехнічного інституту і вивчився не на когось там, а на металурга. Пишаючись сином-студентом, мама Жанна неодноразово повторювала: «Тимуре, ну ти просто як викапаний мій батько, а твій дід Гриша!»

В інституті дехто вказував на нього, як на «маланця», та й раніше подільська російськомовна босота не давала йому забути про «п’яту графу» – нехай і приховану. І ось він – російськомовний українець єврейсько-українського походження, не став варити сталь, а подався в журналістику, де згодом й опанував українську літературну мову. Це таки доля вела чоловіка, що він все своє свідоме життя знаходив свідків Куренівської біди і запам’ятовував їхні спогади, але боявся (КДБ!!!) їх записувати. І все для того, щоб оце саме ви про це прочитали, а я міг додати ще й щось своє.

Тепер, сподіваюся, стає зрозумілим, чому у повісті багато єврейських імен і пісень російською мовою – просто письменник описував життя навколо себе.

Тимур – дивний чоловік, бо коло нього творяться дива. Ось в 2013 р. він лікується в лікарні, а коло нього на ліжку лежить чоловік з прізвищем ЛИТОВЧЕНКО, якого навідує онук ТИМУР. Що це за знаки з небес?

Або ось приклад СИНХРОНІЇ (термін психолога Карла Юнга, який придумав 16 соціотипів-характерів людей). Синхронія означає ніби безпричинне співпадіння подій. В 1997 р. відомий архітектор Анатолій Ігнащенко – автор меморіального комплексу «Бабин Яр», зустрівши письменника, запитав здивовано: «Як це ти додумався до того, що і я – до «пекла-прєісподнєй» під Києвом?!». Додам, що описання обох киян того «пекла» було здійснено майже одночасно – близько 1991 року і було схоже навіть в дрібних деталях. Це є ще один доказ існування ІНФОРМАЦІЙНОГО ПОЛЯ (= Божественній Свідомості), з яким постійно взаємодіють персональні свідомості кожного з нас. Та схожі дива більшість просто не помічає.

Ще одну рису особистості Тимура Литовченка хотілось би відзначити особливо. В його творі картинки «снів» розгортаються в 1961-1963 роках. Самого письменника в той час або навіть на світі ще не було, або він був немовлям. Щоб докладно й достовірно відтворити самий дух того часу, самих лише свідчень дорослих людей замало. Тут потрібна колосальна інтуїція, бо люди можуть казати різне: і те, що було, і те, що їм лише уявлялося. Як відділити одне від іншого, не маючи інтуїції?! Я той період пам’ятаю не з чужих слів. І можу підтвердити: письменник таки вгадав, йому вдалося!..

А що ж відбулося тоді насправді?

1961-й – це рік 22-го з’їзду КПРС, на якому була проголошена програма будівництва матеріально-технічної бази комунізму. Я, тоді восьмикласник Трипільської школи-інтернату, вчитуючись у газету, щиро радів, що через 20 років «могучим потоком польются материальные блага», села стануть як міста і не стане жалюгідного колгоспного життя.

12 квітня 1961 р. ми, інтернатівці, були в Києві на Виставці досягнень в народному господарстві УРСР. Такі велетенські машини й комбайни, такі безконечні шахтні конвеєри, мамонтоподібні бугаї і свиноматки в соломі і по 12 поросят коло них – побачене переконувало мене, що ми обов’язково «доженемо й переженемо Америку». Вийшли ми з павільйону на вологий асфальт, бо закрапав лагідний дощик, а тут з усіх гучномовців несподівано загриміло: «Работают все радиостанции Советского Союза. Советский человек в космосе!». Моє серце переповнювалося радістю, бо ми – молоді будівники комунізму, таки будемо жити в найщасливішому суспільстві – в раї на Землі.

А в цей час цілі квартали і вулиці на Куренівці були закриті високою суцільною огорожею, за якою сміливці могли побачити злютовані в багатометровому шарі глині якісь побиті дошки, перекручені дерева, дахи трамваїв, потрощені двері й вікна і зрозуміти, що там, у товщі мулу є заживо поховані люди – і їх багато, багато, багато!.. Київську біду приховали від очей киян і від всього світу. Згодом, вже восени 1964 р., мені, першокурснику Київського державного університету ім. Т. Шевченка, розповідали про це пошепки студенти з Подолу.

Через кілька років ще студентом я прочитав документальну книгу Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр». І дізнався з неї, що восени 1941 р. німецькі нацисти розпочали масові розстріли киян, переважно євреїв, і це тривало два роки. Влітку 1943 р. німці намагалися приховати свої злодіяння, примусивши в’язнів Сирецького концтабору витягувати з могил трупи і спалювати їх за спеціальною технологією. Не залишилося навіть кісток (їх подрібнювали на порох тут же, використовуючи могильні плити зі старого єврейського цвинтаря) – сам лиш попіл. Після війни родичі загиблих у Бабиному Яру стали приходити туди, а потім стали просити владу встановити хоч якийсь пам’ятник на місці цієї трагедії.

Дика радянська влада вирішила позбутися цієї проблеми кардинально. Бабин Яр придумали замити пульпою – рідкою сумішшю глини й води зі старих кар’єрів цегельних заводів: нема яру – нема й пам’яті про жертви масових розстрілів. (Ще треба дослідити, чи були там масові поховання розстріляних або заморених голодом українців комуністами ще до війни.) Для цього яр перегородили 18-метрової висоти (це висота 6-поверхового будинку!) греблею – й зашуміла у трубах пульпа, заповнюючи величезний яр. Розрахунок був на те, що з роками пісок і глина з пульпи зсядуться, вода збіжить і на намитому можна буде збудувати квартали багатоповерхових будинків. Для мене, фізико-хіміка, ясно, де був прорахунок. Цеглу випікають не з глини, а з білого глею (т.з. «біла глина»). А суспензія глею, на відміну від звичайної жовтої глини, майже не зсідається. Цю його властивість використовують у суспензіях повсюдно при бурінні свердловин.

Бабин Яр має багато відрогів, а за ними – величезну водозбірну територію. Від потужної багатогодинної зливи штучне водосховище переповнилося березневою водою, яка й прорвала земляну греблю. До речі, гігантська ЗЕМЛЯНА гребля в такому проекті, яка зводилася з жахливими порушеннями технологій – ще один вбивчий прорахунок, ще одна безпосередня причина трагедії… Спочатку йшов вал води, а за ним рвонув 10-метрової висоти вал глейової пульпи, який із ревінням і швидкістю кур’єрського поїзда змітав усе на своєму шляху.

А що мали б насправді згадати кияни-українці?

Це те, що вже не лише я відаю. Що є Бог – Творець «Неба і Землі і всього видимого і невидимого». Бог «єдиний і множествен» – отже, є велика Божественна Ієрархія. Бог – це Духовна Сутність, наділена на відміну від людей надзвичайною могутністю. Наприклад, здатністю «повісити Місяць коло Землі». Саме Свідомість править Світом і їй підпорядковані Інформація, Енергія й Матерія. Люди створені, як джерело потужної енергії для управління структурними елементами Всесвіту і як потенційні Людино-Боги (Сини і Дочки Божі) для поповнення Божественної Ієрархії.

Земля – це Божественна Школа, в якій кожна Людина – Учень. Життя людини – це один урок. Кожного дня Божественний Учитель створює для кожної людини умови-перешкоди, щоб людина сама вибрала шлях їх подолання. Як вчинити? Піти шляхом спокуси – чи вибрати шлях Добра і жити по совісті? Божественна Школа – це шлях Навчання-Творення-Вдосконалення. Для цього одного життя замало, тому людині надається все нове й нове тіло для втілення Душі (реінкарнація).

Божа Сила проявляється у великій різноманітності живих створінь. У нашому саду стільки всяких квіток – ми кожній раді, і він був би таким збідненим, якби в ньому цвіли лише ромашки. Коли ж щезає якийсь народ – це велика втрата для людства. Змалечку людина виховується родиною, а потім громадою і народом. Мабуть, у кожного народу є прихильні до нього Духовні Сутності, які і є родовими Богами. У нас, українців, такими були і є Род, Сварог, Дажбог, Перун та інші. Коли наші предки-русини про них забули, то й втратили їхню прихильність, що й проявилося у віках бездержавності і в різних бідах.

Час від часу Творець посилає на Землю своїх Синів для корекції шляху розвитку людства. Таким є Син Божий Хрестос, який заповів людям жити в Любові і Радості. Значна частина українців відвернулася і від нього, як забула рідну мову і пісню, не любить рідну землю. Ось звідки голодомори й нашестя різних загарбників на нашу землю. Ось звідки і київські біди. Отже українцям треба не лише пам’ятати про кожну народну біду, а й згадати за рідних Богів-Покровителів та перебувати з ними у єдності. Початок цьому процесу вже є: українці почали масово співати наш Гімн, починаючи з 2012 року, стали навертатися до рідної мови.

Про те, що я тут описав, я не відав ні в 1989 році, ні в 1996 році, як, мабуть, і Тимур Литовченко. Але це знати корисно хоч би для того, щоб використати у перевиданій колись цій книжці.

Помічені недоліки і побажання на майбутнє

На с. 107 пишеться про «бабу-крадійку». В українців той, хто краде, є злодієм . На с.172 в своєму публіцистичному постскриптумі-92 письменник стверджує: « Двадцятирічний цикл і все, що його стосується, є абсолютною реальністю і отримання Києвом чергового ляпаса за двадцять років також реальне ». Це спостереження вірне, але ж за голодом 1921 року був ще страшніший Голодомор 1932-33 років, отже можливі цикли українських нещасть дорівнюють і 10-20-30(+ –) років.

На с. 179 автор пише: « Сам я не є палким прихильником цієї теорії з простої причини: у житті простої людини теорія реінкарнації принципово нічого не міняє! ». Так і є, поки люди живуть за принципом: «раз живу, а там хоч потоп!». Насправді, коли людина збагне, що знову вернеться на Землю в іншому тілі, то не залишатиме для себе смітник, а, навпаки, доглянутий сад і впорядковану квітучу землю.

У новому виданні книги варто помістити мапу-схему Києва й позначити на ній місця перебування героїв книги. Бажано звернутися до Служби безпеки України з вимогою розсекретити все, що стосується Куренівської біди-1961.

Прочитана мною повість Тимура Литовченка «До комунізму залишалось…» варта і вашої уваги. З неї ви дізнаєтеся не лише про Київську біду-1961, у вашій уяві постануть картини життя тих років. Сподіваюся, що дехто з вас змінить і власне життя, розуміючи, що йти шляхом творення Добра й жити по совісті – це надійно-безпечно.

Хай же буде!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юлія Литовченко (джерело: ЖЖ Юлії Литовченко)

Все фантасты обладают даром предвиденья?

Ірорги — духовні почвари, колишні люди
Люди — майбутні ірорги

"Пили, пили... І не могли випити. Золотавий день змінився сріблястою ніччю, ніч змінилася днем, а їх... усе ще не могли випити. Ірорги стікалися на Церковну площу зі всьго міста, хлебтали яскраво-червоний потік по-звірячому жадібно..., але все одно не могли випити!"
(Тимур Литовченко "Повість про чотири квітки", 1990-1991)

Можно было поддерживать или не поддерживать действующую власть. Можно было одобрять или не одобрять Майдан. Это личное мнение каждого, заслуживающее уважения.
Но ... [ Показати всю рецензію ] сейчас настало такое время, когда нет полутонов - есть только белое и черное.
Все очень просто:
Если вы на стороне "правоохранительных" органов, нанимающих уголовников, - вы на стороне преступников и бандитов.
Если вы на стороне беркута, пытающего людей, - вы поддерживаете убийц и садистов.
Если вы на стороне власти, "выписывающей" из-за границы оружие и людей для убийства собственных граждан, - вы на стороне изменников и предателей.
Время сделать вывод для самих себя - люди вы еще или уже ирорги с выпитой душой.

И еще одна цитата, не требующая комментариев:

“І я стою супроти тебе, древній Драконе, з відкритими грудьми — але безстрашно! Йди сюди — з своїми в'язницями, бюрократичними бандами, царями, вождями, стукачами, провокаторами! Ти не зможеш перемогти мене, бо я — Безсмертний Дух України!...”.
(Олесь Бердник "Терновий вінець України", предположительно 1979)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Раді Радев (Болгарія) (джерело: Блог Раді Радева)

Книгата съдържа две относително неголеми по обем произведения: “До комунизма имаше петнадесет или двадесет години" (мистичен роман-предупреждение с элементи на ужас) и "Повест за четири цвята" (роман в стил магически реализъм с елементи на ужас и гротеска.)

"До комунизма имаше петнадесет или двадесет години"

Малката Светлана от Киев не се различава от другите деца, родени в средата на 60-те години. По нищо - с изключение на едно във висша степен странно обстоятелство : четири пъти тя получава извънредно “възрастни” видения, на които герои са напълно реални хора или загинали по време на техногенната ... [ Показати всю рецензію ] катастрофа в понеделник, 13 март, 1961 г. (и получила неофициалното название "Куреневска трагедия"), или разстреляни в Ба?бий Яр по време на немската окупация на Киев през 1941-1943 г.
Но това не е толкова лошо! Основната беда започва, когато Светлана, поради
странните си видения, се опитва разбере от възрастните, какво е "Куреневская трагедия" и "Бабий Яр." Повечето възрастни са страхуват от нещо неразбираемо за
малкото момиче и или спират да говорят, или дават само оскъдни сведения, понякога подхвърляйки фраза като: "Какво ти пука за тези събития, ти още не си била родена?" — откровено уговаряйки я да забрави странните сънища.
Родителите водят дъщеря си на психиатър: тя твърди, че вижда "подземния ад, в който всички са умрели!" А любимата и учителка, дори я плаши с КГБ ...
Въпреки, че виденията стават все по-тревожни, буквално предупреждаващи за надвисващата над Киев заплаха, Светлана в края на краищата приема доброжелателните съвети на възрастните, успешно изхвърля от главата си всички кошмарни фантазии, завършва училище, омъжва се и ражда дете… Щастливо планираният живот буквално се взривява от катастрофата на Чернобилската АЕЦ. И тогава един от постоянните герои на четирите загадъчни сънища се появява в реалността и обяснява на Светлана чия мисия е провалила. Въпреки това, младата жена, получава втори шанс ... но този път ще трябва да защитава срещу бъдещи заплахи следващото поколение, към което принадлежи и новородената и дъщеря.


"Повест за четири цвята"

В един напълно неестествен свят (невероятен див град, покриващ цялата земя от край до край, където небето и слънцето всеки ден, променят цветовете си) живели четири приятелки: лилава, зелена, черна и червена – всяка жена в този свят има свой неповторим цвят и носи име на цвете.
Както се случва в живота на всяко цвете, дошло време приятелките да разцъфнат и… да се влюбят: лилавата наркоманка Роза – в самодоволния мачо Азор, срамежливата зелена Маргаритка – в откровения гадняр Мастър (който от редови съдебен изпълнител се превръща във фанатизиран градски палач); черната Лилия, глупава и груба – в романтичния Анжер, страдащ от самота след развода си; червената докачлива Ириска - в крайно неприспособения към живота Честав… толкова неприспособен, че притежава чисто женска черта на външността си: толкова е червен, колкото и Ириска…
Точно в този момент Градът е заплашен от напаст – Златния Бог, който лишава поданиците си от душите им, като в замяна им дава способността да пият душите на другите ... по този начин увеличава армията си и собствената си мощ! Постепенно цялата измет на града (в това число Роза и Лилия) се оказват в свитата на Златния Бог. Тези, в които е имало и една капка любов ги очаква ужасно бъдеще: или обезумяват, или се превръщат в “живи статуи”... Капка любов от техните души, наистина, може да убие няколко поданици на Златния Бог, но това не променя общата картина.
И сега в разнебитеният Град остава една последна двойка – откровените слабаци Честав и Ириска. Наистина те се отличават от останалите: любовта на червените не е фалшива и е взаимна. Тя е просто огромна! Дали ще им стигнат силите чрез това свещено чувство да убият всички отрепки (в това число и самия Златен Бог), а после да съживят и очистят Града от цяата натрупана мръсотия?

Тимур ЛИТОВЧЕНКО. Апокаліпсис по-київськи. Романи//Серія «Бібліотека української фантастики» — Київ: Видавництво «Кий», 2005. — 304 с. [українською мовою]

Тимур ЛИТОВЧЕНКО. Апокалипсис по-киевски. Романы//Серия «Библиотека украинской фантастики» — Киев: Издательство «Кий», 2005. — 304 с. [на украинском языке]


Тимур Иванович Литовченко е роден на 4 януари 1963г. в Киев. Той е украински писател на научна фантастика, инженер-металург, член на Националния съюз на писателите на Украйна, член на на комисията НСПУ за приключенска и фантастична литература, главен секретар на центъра "Свободно слово", член на литературен и интелектуален клуб “Руско събрание”, ръководител на клуба на любителите на научна фантастика "Млечния път ".

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валерій ВЕРХОВСЬКИЙ (джерело: Книжник-review, #07(129)2006, с.29)

ЛЯПАСОТЕРАПІЯ

Людина знепритомніла — обов'язок ближнього привести її до тями, скажімо, ляпасом. Місія письменника й полягає в роздаванні “ляпасів” — аби суспільство прийшло до тями. Неприємно, проте корисно. А якщо, отримавши по лівій, читач захоче дістати ще й по правій, — це свідчить про письменницьку майстерність.

Життя в нас цікаве: порятунок рядового Райяна — справа рук самого рядового Райяна, скільки вовка не годуй, а маємо, кого піймаємо, тож до жаху в нас один крок, все поруч; на кухні комуналки, сусідній вулиці чи за сто км од столиці. Тому жахи з-під пера Тимура ЛИТОВЧЕНКА навряд ... [ Показати всю рецензію ] чи можна зараховувати до фантастики.

Та все ж серія, започаткована столичним видавництвом “Кий”, має назву саме “Бібліотека української фантастики”, й перші дві її “ластівки” — це книжки лавреата премії ім.Гончара, першого “Бабая” та останньої “Коронації”, тобто, Литовченка. Повісті та оповідання різних літ і різних напрямків зібрані в цих двох книжках не за якоюсь, наприклад, тематичною, ознакою. Під одну обкладинку потрапили сюрреальна та гротескна “Повість про чотири квітки” й роман “До комунізму залишалося років п'ятнадцять-двадцять”, у передмові до якого автор щиросердно зізнався: “Добре б іще повість була науково-фантастична, а то фантастика явно ненаукова, містична якась, маячня найчистішого гатунку”.

У “Чотирьох квітках” читач опиняється в абстрактному місті; стіни там мають і вуха, і очі, а на додачу — здатність розмовляти; вироки виносить Справедлива Машина. Часопростір “До комунізму...” хоч і вигнутий, та цілком упізнаваний — це Київ 1960-1980-х. Писана мало не з натури повість у жанрі побутового гротеску (“Дульцінея”) межує з історією барокової відьми (“Навчениця”); оповідка на біблійний сюжет — поруч із канонічною науковою фантастикою “Ніхто не забутий”, а заголовна повість збірки “Останній із струльдбруґів” сусідить з чорним гумором на тему екології (“Вечірнє клювання”).

Ніби протилежні полюси — “Ніхто не забутий” і “Повість про чотири квітки”. Абсолютно різні технічно — перша лаконічна, що викликає ностальгійні асоціації з оповіданнями часів Дашкієва та Бережного, а друга насичена вибагливими яскравими мазками фантазії, — обидві вражають щирістю. Бо що ще могло б поєднати оповідання про дослідження минуло за допомоги хроноскопа з повістю про кінець і початок світу в одному окремо взятому, хай і химерному, місті?

Текст “До комунізму залишалося років п'ятнадцять-двадцять” варто розглядати як головний у творчості Т.Литовченка. Через двадцять років після трагедії Бабин Яр містичним чином нагадав про себе Куренівською катастрофою. Через чверть століття після Куренівки вибухнув “атомний богатир” у Чорнобилі. Тимур Литовченко вираховує циклічний “ритм”, трагічних подій; єдиний шанс на порятунок — не забувати нічого. Пам'ятати.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Радій РАДУТНИЙ (джерело: "Книгобачення", 09.09.08 18:50:44)

Рецензія на повість Т.Литовченка
"До комунізму залишилось років п'ятнадцять-двадцять"

У 1999 році, коли привид комунізму вже відкрокував своє Європою, я таки в комунізмі побував. Добирався туди електричкою, досить близько - хвилин п'ятнадцять-двадцять. Дитячий садок подивився з зірочками на паркані. Лозунг на дев'ятиповерхівці - чи то про революцію, чи про рішення якогось там з'їзду. Вулиці - чистенькі, ні тобі папірців, ні пластикових баняків з-під кока-коли. Реклами навіть не видно!
Машини - рідко-рідко промайне якийсь "фолькс", а то більше жигулі з москвичами. Пролетарі ходять вулицями, ... [ Показати всю рецензію ] справжні робітники, пролетарського вигляду, й із замащеними руками. Кіоск один бачив - але він так добре замаскувався в кущах, що картину не попсував.
Комунізм називався Чугуїв, і групувався навкруг Чугуївського літакоремонтного заводу. У рамках окремо взятого невеличкого провінційного місця комунізм цілком може мати людське обличчя. Й кожен може зробити вибір - тут жити, чи забиратися геть.
І знаєте, що я вам скажу? Мені там сподобалось.
До чого це я? До того, що кожен може прогулятись туди ж, в комунізм, взявши до рук книжку Т. Литовченка "До комунізму залишилось років п'ятнадцять-двадцять".
Читаєш - і ніби опиняєшся в часі, коли пережитки культу особи вже подолано, неминучі труднощі - дрібниці, про які й говорити не варто, а до світлого майбутнього й справді залишилось років п'ятнадцять-двадцять.
Наче молодшаєш на ті самі роки.
Але щось не те. Щось муляє.
Здавалося б, для досягнення аналогічного настрою можна взяти будь-яку книжку з "шестидесятих" - й буде те саме. Бадьорі пролетарі йдуть на роботу, перевиконують норму, там же закохуються, там же лають ретрограда-начцеха, а вечорами гуляють охайним парком без пластикових келишків на кожному кроці й розмовляють про зорі.
Але ні. Не те.
"Шестидесятники" брешуть, і це відчувається. Не уявляю, щоб у когось з шістдесятників дружній пролетарський колектив вигнав з автобуса хай навіть трохи несоціального, але свого хлопця.
А в Литовченка читаєш - і віриш.
І за інерцією віриш навіть тоді, коли дійство з твердого, майже соціалістичного реалізму переходить до моторошної готичної містики.
Переповідати роман не буду, але на ключових моментах все-таки хочеться зупинитись.
Сцена повені, і багняного селю по вулиці Фрунзе - реалістична, аж хочеться зірватися й тікати.
Гола дівчина з мерехтливою свічкою - озирнутися хочеться. Ніби й справді за спиною стоїть.
А що вже сцена "могили навпаки" - коли у мертвому світі пропорційно виритій ямі тягнеться згори моторошна пухлина!..
І таких знахідок у романі - безліч.
Та хіба лише виключно літературних! Не кожному від часів самого Жуля Верна вдається поєднати літературну композицію з твердими фактами, та ще й переплести їх так, щоб і цікаво було читати, й у той сам час наче мимохідь капнути читачеві в свідомість історичною подією.
Чи став би я цікавитись, хто був, скажімо, мером Києва у шістдесят першому? Чорта з два. А от якщо спочатку показати пам'ятник, міліціонера неподалік, натякнути на те, що споруду бувало пошкоджено, і не раз - тут вже, пробачте за каламбур, мимохіть виникає питання - а чому? А воно он чому! За Куренівку...
Досить цікаво показана тема катастрофічного ритму - Голодомор, Куренівка... а от Чорнобиль до теми не зовсім пасує. Автор намагається пояснити проблему - але, чесно кажучи, не так переконливо, як пише на початку роману. Щоправда, можу його трохи порадувати - з переходом до нового тисячоліття багато ритмів було порушено. Одне лише прокляття американських президентів чого варте.
Таке враження, ніби годинник людства було заведено до 2000 року, й у 2001 щось мало сталося - але не сталося. Живемо, так би мовити, за інерцією.
Ой, щось на похмурі думки навів мене цей роман! Гадає, автор щось таке й планував - але все одно вражає, вражає.

Це був мед, а зараз піде дьоготь.
Перш за все доведеться змастити ним мову твору. Це не мова. Це щось жахливе. ще б трохи, й розмови, що ними спілкуються між собою герої, стануть одна-в-одну з тими, що ними спілкуються баби з базарів та пролетаризований люмпен в електричках. І не лише розмови. Авторський текст також.
З першого погляду може здатися, ніби автор просто не вміє розмовляти чистою українською. Каюсь, спочатку я саме так і подумав. Потім дочитався до післямови.
Переконався – вміє.
Як у анекдоті, справді. Хто такий антиімпонент – це той, хто може, але не хоче.
Питання – а чому?
Єдина більш-менш вірогідна гіпотеза, що спала мені на думку – автор намагається зробити роман максимально реалістичним. (Ага, майже каламбур. Фантастичне – реалістичним.) Що тут можна сказати?.. Вдалося. Бажаєте прикладів? Їх десятки!
Ніжки в чулочках (замість панчіх), гніт підземної пітьми (а у гасовій лампі тоді що горить?), півтинка (це не половина невідомо якого “тинка”, а п'ятдесят карбованців), чірвачок (мабуть, черв'ячок, малося на увазі – а чим не сподобався хробачок?). І так далі.
Що тут скажеш? Справді, “київська” українська сильно відрізняється від літературної. Суржик ллється звідусіль, як кислотний дощ з неба. З реклами, з газет, з телевізора... а про радіо “шансон” я взагалі мовчу, бо вони це роблять, мабуть, навмисне.
Боже, дякую тобі за те, що корови не літають! Але чому ти не зробив також, щоб малописьменні люди не писали?
Це не про автора. Автор, як я вже казав, якщо захоче - то вміє.
Але ж маю в руках не якесь там радіо! Книжка все-таки, не просто купа поєднаних між собою паперів. Джерело знань, хай йому чорт, ніколи б деяких знань не отримувати.
Так, звиклим до київської говірки читачам буде легше. Деяким навіть радісніше – он як, письменник, бач, а теж по-нашому розгаварює. Деяким навіть наука буде – он бач. як, виявляється, в Києві розмовляють, учись, синку, може колись і ти переїдеш. Ви не смійтеся, я сам колись таке чув.
Але ж, шановний пане автор, на біса вам обмежувати коло своїх прихильників такою аудиторією? Чи не краще піти шляхом класиків?
Талант є (ось, наприклад така собі крихітна деталь: “Це мертве полум'я – спокійно сказала дівчина й абсолютно спокійно провела рукою над полум'ям” Бррр... Читаєш – і мороз по шкірі біжить.).
Пробивна здатність така, що нам би усім повчитись, у жодних літературних скандалах начебто не помічений (хоча, кажуть, скандали письменникові лише на користь). Остання фраза, звісно, це лише жарт.
А от з приводу мови – на жаль, ні. Не до жартів. Треба задуматись.
А я поки що наступну книжку Литовченка почитаю.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Катріна ХАДДАД (джерело: Громадсько-політичний тижневик "MediaPost")

Якось письменник Сергій Батурин згадав при розмові Куренівську трагедію. Що воно й до чого - я не знала. До прикладу, чемно нагадав мені Батурин, у Тимура Литовченка є роман про це. Оскільки ані про Тимура Литовченка, ані, відповідно, про його роман я так само зроду не чула, мій співбесідник заходився виправляти мою кричущу необізнаність із сучукрлітом. І, власне, дотримав слова - тепер маю книжку Тимура Литовченка “Апокаліпсис по-київськи” з автографом автора. Серія “Бібліотека української фантастики”.

Скажу чесно, назва мене не надто привабила. Навіть читаючи в метро (бо більше на читання ... [ Показати всю рецензію ] часу не стає), я намагалася приховати обкладинку книженції - аби не травмувати вразливу психіку ранкових та вечірніх пасажирів. Особливо ніяково мені бувало, коли поїзд метро виходив на наземну ділянку, перетинаючи Дніпро і несучи нас на Лівобережну Україну. Якось незручно читати книжку із похмурою назвою та не менш похмурою обкладинкою, коли навколо сонце і вода... Під землею ще куди не йшло, але ж на сонці! Ну та Бог із нею, з темрявою.

“До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять”. Це, як пише автор, “повістина в чотирьох снах, з безсонним епілогом і постскриптумом про жахливу катастрофу місцевого значення, кількість жертв якої досі точно не встановлена”. Інтрига закручена і водночас проста - дівчинці Світлані час від часу бувають видіння і вона згадує про… Власне, отут входить друга сюжетна лінія - про хлопчика Юру, дівчину Соню, Мишка та Мишку та інших білих і не дуже білих мешканців пекла, локалізованого не деінде, а в Бабиному Яру.

Оповідь часто-густо перебивається дидактизмом, авторський голос педантично до кінця все розкриває і пояснює читачеві - ніби побоюючись, що читач чогось не зрозуміє. І це найбільше відштовхує.

Чим приваблює мистецтво? Творчістю, ясна річ. Але ж не лише творчістю автора - творчістю читача так само. Мені потрібен простір для роздумувань, для уяви, а книга мусить стати лише поштовхом до моїх особистих пошуків. І яка тоді цікавість читати книгу, коли автор забирає собі всі пояснення й висновки?! “Дайте читачу свободу, не нав’язуйте мені свої висновки! - десь так обурювалося моє “я”, якщо це відчуття спробувати втілити у слова. - Я й так розумію, з півслова, ну не треба мені аж так розжовувати - воно ж втрачає смак”.

Утім, повинна визнати, що ідея твору досить цікава, та й факти, на основі котрих будується оповідь, таки дійсно потребують людської пам’яті. Тут я цілком і повністю згодна з автором. Коли через халатність чиновників, конструкторів чи Бог зна ще кого гинуть безневинні люди, та й ще у такий страшний, дикий спосіб (хоча, зрештою, яка загибель є природною?!) - під важким, грузким і неминучим селем; коли під багнюкою й водою опиняється ціле трамвайне депо, дитячий садок, психлікарня та житлові будинки; коли, головне, втекти від стихії, спровокованої кимось, майже неможливо - це таки потребує пам’яті й осмислення.

Тому повість Литовченка - про пам’ять, повагу та осмисленість життя, якщо хочете - про усвідомленість. Це як “не питай, по кому дзвонять дзвони - вони дзвонять по тобі”. Справді, як на сучасну літературу, форма дещо старомодна :). Але - хто її зна, ту моду, вона напрочуд примхлива панна: отут пішла, а отут вже й повернулася…

Єдине, що мені подумалося: звісно, memento mori - але ж яким був давньоримський звичай? Під час свята (!) згадували про лихо, аби не впадати у забуття. Але з того лиха не робили суцільної гнітючої атмосфери, що породжує в нації болісну, надривну самоідентифікацію жертви. Пам’ятати треба, але шукати не винних, а причин, механізмів, потаємних пружин. Інакше так і будемо весь вік знімати одні п’єдестали, аби поставити інші, вищі й пишніші. Десь і про це книжка із гнітючою обкладинкою :) - для тих, хто любить подумати.

----------------------
Цитатка

— Я?! Я ще й винна? - від такої несправедливості Світлана аж підстрибнула. Мишко спокійно схрестив руки на грудях.

— А хто ж іще! Попереджали: не ходи. Про тягар на ногах хіба забула? Юра повернувся нагору, став тобою, не відпочивши як слід ні у другому, ні в більш високих світах. Він мовби пірнув не вдихнувши свіжого повітря, до того ж іще пішов на рекордну для себе глибину. І ти після цього дивуєшся, чому захлинулася в безпросвітності!..

— А що було робити?! - розпачливо вигукнула Світлана. Від її крику в сусідній кімнаті завовтузилася на протопленій печі баба Надя, хоч Алька продовжувала спокійненько спати. Світлана перелякано затулила рота долонею.

— Треба було робити те, що збирався зробити Юра: розповісти людям про майбутню катастрофу, - твердо і рішуче відрубав Мишко. - Слухали б тебе чи ні - то діло десяте. Говорити треба було, а не мовчати. Ти ж Світлана: та, яка несе світло!

[ Згорнути рецензію ]