Якось письменник Сергій Батурин згадав при розмові Куренівську трагедію. Що воно й до чого - я не знала. До прикладу, чемно нагадав мені Батурин, у Тимура Литовченка є роман про це. Оскільки ані про Тимура Литовченка, ані, відповідно, про його роман я так само зроду не чула, мій співбесідник заходився виправляти мою кричущу необізнаність із сучукрлітом. І, власне, дотримав слова - тепер маю книжку Тимура Литовченка “Апокаліпсис по-київськи” з автографом автора. Серія “Бібліотека української фантастики”.

Скажу чесно, назва мене не надто привабила. Навіть читаючи в метро (бо більше на читання часу не стає), я намагалася приховати обкладинку книженції - аби не травмувати вразливу психіку ранкових та вечірніх пасажирів. Особливо ніяково мені бувало, коли поїзд метро виходив на наземну ділянку, перетинаючи Дніпро і несучи нас на Лівобережну Україну. Якось незручно читати книжку із похмурою назвою та не менш похмурою обкладинкою, коли навколо сонце і вода... Під землею ще куди не йшло, але ж на сонці! Ну та Бог із нею, з темрявою.

“До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять”. Це, як пише автор, “повістина в чотирьох снах, з безсонним епілогом і постскриптумом про жахливу катастрофу місцевого значення, кількість жертв якої досі точно не встановлена”. Інтрига закручена і водночас проста - дівчинці Світлані час від часу бувають видіння і вона згадує про… Власне, отут входить друга сюжетна лінія - про хлопчика Юру, дівчину Соню, Мишка та Мишку та інших білих і не дуже білих мешканців пекла, локалізованого не деінде, а в Бабиному Яру.

Оповідь часто-густо перебивається дидактизмом, авторський голос педантично до кінця все розкриває і пояснює читачеві - ніби побоюючись, що читач чогось не зрозуміє. І це найбільше відштовхує.

Чим приваблює мистецтво? Творчістю, ясна річ. Але ж не лише творчістю автора - творчістю читача так само. Мені потрібен простір для роздумувань, для уяви, а книга мусить стати лише поштовхом до моїх особистих пошуків. І яка тоді цікавість читати книгу, коли автор забирає собі всі пояснення й висновки?! “Дайте читачу свободу, не нав’язуйте мені свої висновки! - десь так обурювалося моє “я”, якщо це відчуття спробувати втілити у слова. - Я й так розумію, з півслова, ну не треба мені аж так розжовувати - воно ж втрачає смак”.

Утім, повинна визнати, що ідея твору досить цікава, та й факти, на основі котрих будується оповідь, таки дійсно потребують людської пам’яті. Тут я цілком і повністю згодна з автором. Коли через халатність чиновників, конструкторів чи Бог зна ще кого гинуть безневинні люди, та й ще у такий страшний, дикий спосіб (хоча, зрештою, яка загибель є природною?!) - під важким, грузким і неминучим селем; коли під багнюкою й водою опиняється ціле трамвайне депо, дитячий садок, психлікарня та житлові будинки; коли, головне, втекти від стихії, спровокованої кимось, майже неможливо - це таки потребує пам’яті й осмислення.

Тому повість Литовченка - про пам’ять, повагу та осмисленість життя, якщо хочете - про усвідомленість. Це як “не питай, по кому дзвонять дзвони - вони дзвонять по тобі”. Справді, як на сучасну літературу, форма дещо старомодна :). Але - хто її зна, ту моду, вона напрочуд примхлива панна: отут пішла, а отут вже й повернулася…

Єдине, що мені подумалося: звісно, memento mori - але ж яким був давньоримський звичай? Під час свята (!) згадували про лихо, аби не впадати у забуття. Але з того лиха не робили суцільної гнітючої атмосфери, що породжує в нації болісну, надривну самоідентифікацію жертви. Пам’ятати треба, але шукати не винних, а причин, механізмів, потаємних пружин. Інакше так і будемо весь вік знімати одні п’єдестали, аби поставити інші, вищі й пишніші. Десь і про це книжка із гнітючою обкладинкою :) - для тих, хто любить подумати.

----------------------
Цитатка

— Я?! Я ще й винна? - від такої несправедливості Світлана аж підстрибнула. Мишко спокійно схрестив руки на грудях.

— А хто ж іще! Попереджали: не ходи. Про тягар на ногах хіба забула? Юра повернувся нагору, став тобою, не відпочивши як слід ні у другому, ні в більш високих світах. Він мовби пірнув не вдихнувши свіжого повітря, до того ж іще пішов на рекордну для себе глибину. І ти після цього дивуєшся, чому захлинулася в безпросвітності!..

— А що було робити?! - розпачливо вигукнула Світлана. Від її крику в сусідній кімнаті завовтузилася на протопленій печі баба Надя, хоч Алька продовжувала спокійненько спати. Світлана перелякано затулила рота долонею.

— Треба було робити те, що збирався зробити Юра: розповісти людям про майбутню катастрофу, - твердо і рішуче відрубав Мишко. - Слухали б тебе чи ні - то діло десяте. Говорити треба було, а не мовчати. Ти ж Світлана: та, яка несе світло!

Літопис катастроф.