Тимур Литовченко : Приречений жити : Роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ольга Рєпіна (джерело: Укр.Літ)

«Поки людина не здається,
вона сильніша своєї долі»

(Джон Апдайк)



«Єдиний урок, який можна
винести з історії,
полягає в тому,
що люди не здобувають
з історії ніяких уроків»

(Бернард Шоу)



Ерік Фромм − найбільший мислитель, один з великої когорти психологів, яким небайдужа філософія буття, говорив: «У дев’ятнадцятому столітті проблема полягала в тому, що Бог мертвий; в двадцятому − проблема в тому, що людина мертва». Ця тема − розкриття людської сутності як реалізації продуктивного, життєтворчого початку є характерною для сучасних письменників, які замислюються над ... [ Показати всю рецензію ] питанням, чому все стало можливим у нашому суспільстві: і фізично, і морально. Відповідь ми, читачі, знаходимо у текстах рефлексуючих, особистісно зрілих авторів, які є небайдужими до майбутнього нашої Землі та людства. Одним із таких сучасних авторів є Тимур Литовченко, автор НФ-роману із соціально-психологічною спрямованістю сюжету, пульсуючою за своєю значимістю темою та значущістю щодо сьогодення художніх образів − «Приречений жити».

Про що ж роман? Про майбутнє Землі, любов, боротьбу добра та зла… Сюжет нехитрий, як для наукової фантастики. «Білі й пухнасті» земляни ведуть галактичну війну проти карикатурно-потворних інопланетян. Ясна річ, «білі й пухнасті» не можуть бути агресорами. Тому чужинці починають… але, ясна річ, програють! Отже, практично стандартний набір ходів, яким вже нікого не здивуєш… Незвичною виглядає хіба що концентрація авторської уваги на «лицарях плаща і кинджалу». Так-так, на думку автора, розвідники й заслані суперникові в тил диверсанти здатні відіграти у майбутній галактичній війні не меншу роль, ніж колись.

Втім, «Приречений жити» цікавий зовсім з інших міркувань. У Тимура Литовченка особисте ставлення до проблеми сенсу існування людини у межах полюсів «добро і зло». Але знов-таки, у сучасній літературі дуже часто замість істинного сенсу поняття використовують його вихолощений «нібито синонім». І проти цього нам, читачам, дуже важко протестувати. Адже будь-яке переконання будь-якої людини, тим паче, митця − нітрохи не гірше від іншого, і тому на ринку думок піддавати це сумніву непристойно.

Але цього не хочеться робити, коли знайомишся з романом Тимура Литовченка. У цього автора безпринципність − це безпринципність, а не гнучкість, нерозбірливість − дефект особистості, а не просто витрати спілкування. На наш погляд, автор не дає надії на те, що буде зростати плем’я конформістів. Якось заведено вважати, що сучасний конформізм має нібито сильне Ego. Однак, головний герой роману «Приречений жити» Демін Валявскі показує читачеві, що «сила» конформіста проявляється тільки в себелюбстві, а його доброчесність полягає в тому, щоб пристосуватися до решти і походити на інших, порок − у тому, щоб відрізнятися від них.

Тому Демін Валявскі страждає, робить невірні та хибні кроки, як і кожен із нас у своєму житті. Але не стоїть на місці, веде особистісну боротьбу із конформізмом та недовірою всього людства… та навіть із Моралізатором − всевідаючим штучним інтелектом, який вміщує у собі всеосяжні знання щодо Божих законів, їхні всебічні тлумачення й ненав’язливо, тишком-нишком керує людством: «Наприклад, Демінові хотілося згребти людство за комір сорочки та добряче занурити мармизою у якесь лайно… Або взяти Моралізатор, покласти на ліву долоню, правою розтерти, розчинити у воді та давати пити всім і кожному − бо усі люди хворі, а так, можливо, одужають…»

Усі фантастичні та соціально-прогностичні твори у мистецтві базуються на філософії передбачення майбутнього, яке в сучасному мистецтві розглядається як одна з художніх функцій: ця функція несе у собі здатність прогнозувати події, що очікують людство. Цей, так званий «кассандрівський початок», присутність якого у творах дає можливість автору антиципувати за допомогою інтуїції та розвинутого відчуття прогностичності. Причому, такі твори виникають задовго до того життєвого моменту, коли дійсно відбуваються події або з’являються певні предмети, описані у творі за допомогою художніх образів.

Ми ще не збагнули, що відчуження впевнено і безповоротно крокує поруч з людською суттю. Ми не боремося із ним, тому що не помічаємо і не маємо уяви про цей, прихований для наших очей, бік сучасного життя. Але майстер прогнозу, автор фантастичного роману «Приречений жити» у своєму антиципаційному русі пізнання та передбачення попереджує нас, звичайних людей, про цей небезпечний для людства соціально-психологічний та сенсоутворюючий феномен.

Про що ж йдеться? Відчуження − це найбільш гостра форма соціально заданої неповноцінності людини. Коли людина йде від суспільства і від себе, ховаючись у своїх почуттях і здоровому глузді, але є безпродуктивною у зв’язку з самим собою та зовнішнім світом. Саме це і сталося з «білими і пухнастими» землянами-колабораціоністами, які зголосилися таємно працювати на супротивника: їх надійно ізолювали. «…ми не просто контактували з дарками − ми діяли за їхніми наказами, підкорилися їм. А отже, так би мовити, морально забруднились. Тож ця наша тюрма − це щось на кшталт лепрозорію, колонії для прокаженних: була колись така хвороба — пам’ятаєте?»

Разом з іншими опинився в ізоляції й Демін Валявскі. Проте, його ізоляція була найсильнішою, оскільки через найбільший тягар провини контактувати з ним побоювалися навіть самі екс-колабораціоністи! Результат був дивним та неочікуваним (принаймні для наскрізь конформістського людства): головний герой пережив «екстатичний катарсис»… і єдиний з усіх був помилуваний на суді над колабораціоністами.

А що ж людство?! Нескінченний конформізм запрацював у протилежний бік, і з жахливого опудала й огидного антигероя Демін Валявскі несподівано для всіх (але насамперед для себ!) перетворився мало не на об’єкт поклоніння: «Згідно з останнім пунктом вироку високого суду… Деміну почали, так би мовити, виказувати належну шану, для чого насамперед присвоїли звання Президентського Радника. Втім, насправді це був звичайний пустопорожній титул, який не тягнув за собою виконання жодних конкретних обов’язків, окрім присутності на урочистих прийомах, що їх час від часу влаштовував Президент Людства». При цьому головний герой продовжував морально страждати й як і раніше, понад усе хотів померти! Але його прирекли до життя у достатку й шані.

От чому такими цінними, такими важливими для розуміння життя, його сенсу і суті є твори з фантастичним сюжетом! Автор демонструє за допомогою художніх образів, що соціальний досвід людини має основоположне значення для формування особистості. Визначаючи ситуацію соціального розвитку головного героя, необхідно розглядати не тільки умови його життя, але й те, як вони впливали на розвиток узагалі, у яких відносинах із соціумом перебувала, перебуває або планує перебувати головний герой на конкретному етапі свого соціального і психічного розвитку.

Художньо-концептуальний аналіз соціальної проблематики буття у романі Тимура Литовченка «Приречений жити» виховує моральні почуття читача, і це робиться автором тактовно, за допомогою художнього перенесення в майбутнє, де можна побачити результати життєдіяльності як окремих психотипів, так і цілих груп людей, що формують соціум. Але у романі робиться наголос: у наших хибних кроках, великих і маленьких підлотах винен сам індивід, а не група. Група, до якої належить індивід, тільки побічно його характеризує.

Тільки слабкий каже, що група завжди права, і у своїх негараздах звинувачує групу. Сильний же вчиняє навпаки: мріє «взяти Моралізатор, покласти на ліву долоню, правою розтерти, розчинити у воді та давати пити всім і кожному». Нехай зцілюються!..

То що ж робити, якщо людина виявилася не при справах у цьому житті? Якщо її скинули зі зручного місця, де вона була спроможна адекватно оглядати та оцінювати своє життя й управляти ним? Якщо суспільство та принципи сучасного життя здаються нам збіговиськом наших заархівованих особистісних поразок та кривим дзеркалом, у якому відбивається наше ослаблене Ego? Як-то кажуть, краще померти, коли хочеться жити, ніж дожити до того, що захочеться померти.

У цьому болісному, гострому та відвертому ставленні людини до себе, світу і людства й є основне питання існування: стати конформістом чи виконати своє життєве призначення, дійти до закономірного кінця у значущій ситуації. Якщо є для кого жити − потрібно жити, якщо ні − «настає час відвойовування себе для самого себе» (Т.Титаренко). «Демін не знав, що робити. Але зараз це було не так вже й важливо. Це він вирішить потім». Читачі вірять: так, вирішить неодмінно!..

Шлях до себе, до зрілої особистісної суб’єктності та самореалізованості − це шлях через просторово-часові зміни, які можуть відбуватися не тільки у фантастичних романах, а й у голові кожного небайдужого читача, розумову і світобудуючу діяльність якого стимулює своїм романом Тимур Литовченко.

Успіхів автору у подальшій творчості!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Раді Радев (Болгарія) (джерело: Блог Раді Радева)

След като са направили пробив в дълбокия космос и са колонизирали няколко звездни системи, в края на XXIII век, хората се сблъскват с цивилизацията на дарките. По това време, човечеството е почти напълно християнизирано (компактни колонии на привърженици на други религии съществуват единствено на Земята, населяващите ги се считат за "сектанти") което означава, че хората под ръководството на Морализаторът (електронен мозък, в който в допълнение на останалата информация се съхраняват произведенията на теолози от всички времена и народи) носят до далечните звезди изключителна любов към ближния си ... [ Показати всю рецензію ] и всеопрощаващо милосърдие. Дарките напротив, изповядват безсърдечие и крайна жестокост, дори към своите ... да не говорим за пришълците-хора!
В техническо отношение човечеството далеч превъзхожда изключително агресивните дарки - само това обстоятелство удържа последните от решителен удар по основните колонии на земляните, както и по самата Земя. Въпреки това, войната не може да бъде намален до ограничен конфликт. Ясно е, че дарките внимателно подготвят удар. Контраразузнаването на хората предполага, че врагът е заложил мрежа или от шпиони, или от саботьори ... само дето разплитането на мрежата засега е неуспешно.
В един от постоянните сблъсъци по време на полет до 7-мата планета на Алдебаран в плен на дарките попада главният герой на романа – инженер Демин Валявски.. Докато е заловен той неочаквано получава оферта да оглави шпионската мрежа, която вече е създадена и готова да работи. Валявски с радост приема предложението, надявайки се, веднага след пристигането му да достави цялата налична информация на контраразузнаването на земляните ...
Но не всичко е толкова просто: разбира се, дарките не са глупаци, така че искат от завербуваните някои гаранции за лоялност. Освен това, тези гаранции са толкова ужасни, че нито един от новоизлюпените шпиони не смее да ги разкрие. И разбира се, за Демин Валявски (като шеф на цялата мрежа за разузнаване), тези гаранции са най-кошмарни ... Впрочем за истинската тежест на изпитанието, през което ще премине главният герой не се досещат дори дарките!
Разбира се, Валявски ще премине голготата – даже и тя да го сломи морално, и да унищожи неговата предишна личност. Но как иначе да се осигури победата на човечеството в галактическата война? За такава "награда" цената не е никак малка ...
Въпреки това, да се победят дарките - това е едва половината от битката. Преди всичко Демин Валявски счита себе си за един образцов във всяко едно отношение християнин, толкова "бял и пухкав", какъвто го виждат всички от неговото обкръжение. Едва след като преминава през определения му дял от най-трудните премеждия, главният герой внезапно възвръща зрението си и вижда цялата лъжливост на света, който преди е считал за идеален.Всъщност, основният проблем не е в дарките, а в самите хора! И разбира се, Морализаторът, който те са построили и са поставили над себе си.

Тимур ЛИТОВЧЕНКО. Приречений жити. Роман//Серія «Фантастика» — Львів: Видавничий дім «Панорама», 2005. — 256 с. [українською мовою]

Тимур ЛИТОВЧЕНКО. Обреченный жить. Роман//Серия «Фантастика» — Львов: Издательский дом «Панорама», 2005. — 256 с. [на украинском языке]


Тимур Иванович Литовченко е роден на 4 януари 1963г. в Киев. Той е украински писател на научна фантастика, инженер-металург, член на Националния съюз на писателите на Украйна, член на на комисията НСПУ за приключенска и фантастична литература, главен секретар на центъра "Свободно слово", член на литературен и интелектуален клуб “Руско събрание”, ръководител на клуба на любителите на научна фантастика "Млечния път ".

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олександр Левченко (джерело: Офіційний сайт письменника-фантаста Олександра Левченка)

Тимур Литовченко – яскравий і самобутній представник нової хвилі сучасної української фантастики. Він – один із тих, кого без жодних іронічних посмішок чи відведення очей убік можна називати справжнім УКРАЇНСЬКИМ фантастом, яких не дуже хочуть публікувати російськомовні журнали, а також (дивна річ!) згадувати й україномовні ЗМІ. Однак його книжки незмінно привертають до себе увагу справжніх шанувальників фантастики, поціновувачів масштабних ідей, тонких сюжетних ходів та ненав’язливого гумору, а також членів журі літературних премій, володарем кількох з яких є автор. Роман “Приречений жити” – перша ... [ Показати всю рецензію ] книжка нової україномовної серії фантастики з невигадливою назвою “Фантастика”, яку започаткував львівський Видавничий дім “Панорама”. Отож, перегортаємо перші сторінки…

Достатньо віддалене майбутнє. Об’єднане головним чином християнською релігією людство, що майже не помічає расових та етнічних відмінностей, освоїло ближній та середній Космос. Однак продовження експансії врешті-решт призводить до зустрічі з іншою цивілізацією, яка сповідує далекі від християнських цінності культу сили та жорстокості. Спалахує зоряна війна, де на боці землян та її колоній перевага у техніці, а на боці дарків – агресивність і безжальність.

Головний герой потрапляє у ворожий полон і постає перед вибором: просто загинути, не втручаючись у події, які з великою ймовірністю можуть спричинити глобальну поразку земної цивілізації, або погодитися на співпрацю з агресорами і одержати шанс на порятунок не лише для себе, але й для всього людства. Однак для цього потрібно зробити неможливе для кожної нормальної людини: знищити кільканадцять тисяч землян, щоб підтвердити свій вибір і водночас відрізати дорогу назад, заплямувавши себе жахливим гріхом. І найстрашніше, що серед цих жертв має бути власна сім’я…

Звичайно, подібний конфлікт не є чимось новим і нерідко зустрічається, наприклад, в американському кіно чи радянській воєнній літературі. Американець у такій ситуації раптово виявляє в собі суперменські можливості і легко зачавлює всіх нелюдів, а “савєцкій чалавек” запросто підкошує ворогів показним благородством. Однак у реальності герой може вибирати лише один із двох запропонованих варіантів…

Не розкриватиму далі зміст роману, щоб не позбавляти читачів свіжості сприйняття. Скажу лише, що читається він з неослабною цікавістю і бажанням дізнатися про те, який вихід зі складних моральних проблем знайде герой.

Звичайно, занадто прискіпливий читач спробує відшукати в романі недоліки. Скажімо, хтось зверне увагу на подекуди надто деталізовані розмови між героями, однак інший може з насолодою почерпнути з них цікаві факти реального земного життя. Знавцю воєнної тематики може видатись недостатньо повним та переконливим опис ходу війни, однак пацифіст резонно зауважить, що автор залишив усе це за лаштунками. Читач, далекий від релігії, може не сприйняти такої величезної, практично тотальної її ролі в суспільстві майбутнього, однак навряд чи погодиться з ним ревний парафіянин…

Отож, можна з цілковитою впевненістю сказати, що новий роман Тимура Литовченка заслуговує на високу оцінку, а те, яким чином автор узявся за глобальні моральні проблеми, гідне зацікавленої уваги читача і тих рецензентів, котрі вважають чимось вартісним лише написане іноземними мовами. Можливо, “Приречений жити” виявиться занадто важким для тих шанувальників фантастики, котрим подобаються одноманітні витівки божевільних учених чи стрілялки між людьми та жуками, але чи є в цьому вина одного з кращих сучасних українських фантастів?..

Олександр Левченко
Спеціально для “Літературної України”

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Вікторія ПОЛІНЕНКО (джерело: "Український тиждень" №27 (36) 4-10 липня 2008. с.70-72)

Блиск і вбогість маскульту

Масова українська література хворіє на елітарність. І це заважає їй пробиватися до народу

Захоплюватися Борісом Акуніним, не спати через Джоан Ролінґ, оплакувати персонажів Даніели Стіл, кепкувати з Дена Брауна, пірнати у світи Артура Кларка. На які почуття й дії не провокували б нас представники «літмасовки», маємо подякувати їм, найперше, за вірність обраному шляхові. Бо ми беремо до рук їхні книги, точно знаючи, на що розраховувати. У цій безкомпромісній передбачуваності – сутність світової змови авторів і видавців, які працюють на широкі верстви населення. Змови, ... [ Показати всю рецензію ] до якої українці ніяк не приєднаються, бо «літературні верхи» не хочуть виглядати дурнішими за «читацькі низи», які, у свою чергу, не можуть змиритися з цією несправедливістю. Тому останні вперто читають Акуніна, Ролінґ, Стіл, Брауна і Кларка.

Дев’ять відмінностей українського та світового чтива

<...>

8. Пафос і штучність замість сюжету і характерів. Тому й стогнуть українські кіношники – як працювати з цим матеріалом? Пафос, екзальтованість, штучність там, де мають бути стрімкий сюжетний розвиток, яскраві характеристики героїв і зрозумілі не академікам, а куховаркам, розмови. «Ми розчавимо вас, зітремо на порох і підемо далі! Спочатку переможемо духовно, примусимо робити такі речі, про які ви з вашими м’якими мізками давно вже забули. Але, оскільки все це ми вміємо робити значно краще від вас, знайте: от саме тоді ви й програєте...» Так пояснюють свої наміри щодо землян ворожі їм дарки у фантастичному романі Тимура Литовченка «Приречений жити». Я розумію розпач кінорежисерів: як публіка почує таку погрозу з екрана, фільм автоматично змінить жанр і перетвориться на комедію.

<...>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валерій ВЕРХОВСЬКИЙ (джерело: "Книжник-Review", №3-4 (125-126) 2006, с.12-13)

МІЖ МОГИЛЬНИКОМ І САРКОФАГОМ

Палаючі штурмові кораблі... Безжальні, бездушні “брати за розумом”... Або ми їх або вони нас... Космічна опера від реінкарнації до реінкарнації народжується зі схожими спільними рисами. За них цей жанр і люблять, полюючи за новинками або вкотре розгортаючи класиків: Гамільтона, Азімова, ван Воґта, Гейнлейна.

Жанру невдовзі виповниться вісімдесят років. Вершиною розвитку “опери” стали тексти, створені в Америці 1940-х, зокрема цикл “Установлення” (в рос. перекладі “Основание”) Айзека Азімова. Хоча в 60—70-ті з'явилася тьма епігонів, шедеврів насправді написано ... [ Показати всю рецензію ] небагато: хіба “Вавілон-17” Семуеля Ділені та, “Берсеркер” Фреда Саберхагена; а з творів 80-90-х — “Гра Ендера” Орсона Карда та “Гіперіон” Дена Симмонса. Проник жанр і до Європи (наприклад, “Боги війни” француза Жерара Клейна). У Совдепії під заборону потрапили не лише спроби створити щось таке в себе, а й переклади західних космоопер. Що вже казати про нещасну українську фантастику!

Років вісім тому хтось з організаторів першого “Бабая” поскаржився на повну відсутність космоопер у нашій фантастиці (якщо не рахувати таке “досягнення”, як написану в Харкові епопею про Велике Галактичне Майбутнє Відродженої Російської Імперії). Причин відсутності української “опери” можна знайти безліч, а от засіб є один. Цим єдиним шляхом і пішов, здивувавши “перекваліфікацією”, відомий досі своїми жахликами та містикою київський письменник Тимур ЛИТОВЧЕНКО.

У Приреченому жити інопланетяни-дарки намагаються захопити Землю та перетворити людей на рабів; утім, люди вже давно віддали себе в рабство Моралізатору. Моралізатор — це такий суперкомп'ютер-суперпорадник-суперсповідальник; щось на кшталт електронного Уарси. Моралізатор монополізував посередництво між Богом і людьми, а всякий монопольний посередник поступово перебирає на себе й повноваження Всевишнього.

Головний герой Демін, виконуючи наказ Моралізатора, вирушає з рідної неньки-Австралії на далекий Альдебаран-сім, але в гіперпросторі мирний пасажирський корабель перехоплюють дарки, і Демін потрапляє в полон. У нього є вибір: допомога ворогам у загарбанні Землі або смерть невідомого героя.

Вибір є в кожного. Особливо в автора. Можна було не витрачатися на поверхнево-релігійні дискусії з притягнутим за вуха паном Шварцманом, а вплітати авторський погляд в сюжет і образи твору. Можна було пошукати в Івана Тургєнєва якісь “тексти”, оригінальніші за хрестоматійних “Отцов и детей”, що їх нібито в далекому майбутньому читає австралійський школяр — син Деміна. Тим більшою недоречністю є, що цей же школяр “відкопав” десь і зацікавився повістю забутого уересерівського фантаста Бориса Комара “Мандрівний вулкан”.

Зрозуміло, чому герой “Приреченого жити” — австралієць, а про Україну, співочо-мальовничу, в романі практично не згадується. Про Австралію можна писати “без брому”. Та якщо наші “енергостратеги” втілять в життя свої плани, Україна перетвориться на край могильників і саркофагів, й тоді перевидання роману можна буде почати: “На початку двадцять першого століття альтернативні енергетичні технології, розроблені українськими науковцями, активно запроваджували за кордоном, а в той же час уряд держави понабудував ядерних енергоблоків по 2000000000 дол. за кожен, звісно що коштом платника податків”.

Чого в романі справді бракує, то це згадуваних палаючих штурмових кораблів. Батальні сцени потребують особливого хисту, купи технічних і астрономічних знань. На жаль, із цим автор не дуже впорався. Раз-два-три — і читачеві рапортують: ворога переможено. Та й самі дарки зображені надто карикатурно — ніби натівські генерали на останній сторінці “Перця” часів “холодної війни”.

Давня традиція “київської школи” фантастів писати фантастику, яка насправді не дуже-то фантастика, помітна й у цій книжці. Але автор “загравшись” у космооперу, тим самим відійшов від цієї негарної традиції і написав справді цікаву річ.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валерій ВЕРХОВСЬКИЙ (джерело: "Новая интересная газета. Блок Z. Просто фантастика", №2, февраль 2006. с.14)

Битва з дарками

Коли такий гросмейстер жахів, як Тимур Литовченко, береться за створення космічної опери, це викликає цікавість саме по собі, адже результат у будь-якому разі виявиться несподіваним, хоч зі знаком "мінус", хоч зі знаком "плюс". Новий роман цього відомого та премійованого фантаста "Приречений жити" розпочав НФ-серію львівського видавництва "Панорама".

Тут можна знайти практично все, притаманне жанру: безжальні інопланетні вороги; головний герой, котрий і не дуже герой; електронна машина, що бавиться людьми у свою гру, адже люди самі віддали їй владу над собою… Є трошки філософування, ... [ Показати всю рецензію ] щоправда, надто "голого", майже відокремленого від сюжету оповіді. Є тут те, що майже відсутнє в багатьох творах фантастики, а саме — емоційна напруга.

Уявимо собі ситуацію, якщо вас захоплено в полон жорстокими інопланетниками; вибір є: або загинути героєм, або зрадити людство. Можна ускладнити ситуацію: зрада має бути зміцнена вбивством невинних жертв — пасажирів земного космолайнера. Автор закручує "пружину" сюжету далі — серед пасажирів цього лайнера дружина та діти героя…

Прочитавши цю книжку, читачі зможуть дізнатися, який вибір зробить Демін Валявскі — головний герой роману. Загалом приємне враження від цього твору не позбавляє, однак, від деяких питань. Автор — киянин, і міг би виявити більше патріотизму до рідного міста; чому ж тоді головний герой — мешканець Австралії? Чи не простіше було б зробити його киянином? Бо причинно-наслідковий ланцюжок тягнеться далі: австралійський хлопець, син героя, ні з того, ні з цього раптом "проходить" Тургенєва, та ще й хрестоматійних "Отцов й детей", а зовсім не так звані "дивні" повісті, в яких російський класик випередив Кафку, що було б доречніше в фантастичному романі. Тим більше не йму віри, читаючи, як той же австралійський хлопець згадує про повість "Мандрівний вулкан" — забутого вже й у нас письменника Бориса Комара. Так, автор "Приреченого жити" читав і Комара, "Отцов и детей", але навіщо було вигадувати Австралію?

Однак, не зважаючи на деякі прорахунку, твір вийшов досить оригінальним, а сюжетні ходи приємно дивують незвичністю, що дозволяє сподіватися на подальші "зоряні відрядження" Т.Литовченка. Хоча персонажі роману невідомо чому весь час повторюють: "Місце людства — на Землі", — не забуваймо, що наша планета також космічний корабель, а місце фантаста — дивитися вперед по курсу.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя ПОЛЯНЧУК (джерело: Спільнота блогів про культуру "СУМНО?")

Якщо ви досі вважаєте, що фантастика – це, перш за все, космічні кораблі, прибульці, надприродні можливості людського організму та довжелезні описи нових технічних можливостей, то знайте: вам дали застарілу інформацію. Тому що справжня фантастика – це життя людей, у якому, здавалося б, немає зла. Принаймні такий рецепт вигадав для свого «Приреченого жити» Тимур Литовченко.

Його роман розпочнеться приблизно за 200 років, - коли про ХХ століття інколи згадуватимуть як про дивну епоху надзвичайної жорстокості та воєн. За вимогами жанру, люди до цього часу житимуть в оточенні «розумної» техніки, ... [ Показати всю рецензію ] підкорять космос, матимуть «бази» на інших планетах, і, звісно ж, не зможуть оминути конфліктів із іншою цивілізацією (дарками). Але – дивна річ! – навіть збагнувши ворожі наміри космічних сусідів, не захищатимуться й тим більше не нападитимуть, бо існує заповідь «не убий», і за її порушення можна здобути осуд «моральної машини».

От на цьому дарки і «спіймають» землян: «Ми розчавимо вас, зітремо на порох і підемо далі! Спочатку переможемо духовно, примусимо робити такі речі, про які ви з вашими м’якими мізками давно вже забули. Але, оскільки все це ми вміємо робити значно краще від вас, знайте: от саме тоді ви й програєте»...

Саме звідси й починається справжня фантастика. Між людей, які живуть за Божими заповідями й вишукують «зернятка добра» у інших цивілізацій, щодня сповідуються (але не священнику, а тій-таки «моральній машині», Моралізатору, «розвинутому електронному носієві істини»), потрібно знайти «Героя», таку собі «агресивну вівцю», яка врятує людство. І той самий Моралізатор, котрий створений, щоб «підказувати та спрямовувати» (насправді – завуальовано керувати людством), знайде гідного кандидата – Деміна Валявскі...

Головний герой не вирізняється з-поміж інших «людей нового часу», як ви, напевне, вже встигли подумати. Навпаки! Автор створює образ релігійного фанатика, котрий не пропустить жодної сповіді, не дозволить собі боятися за безпеку власної родини (адже цим самим він ставить під сумнів силу Бога, який мав би їх захистити), ненавидить представників інших релігій («сектантів»), жорстокість та розпусту. Наївний, порядний, взірцевий сім’янин Демін Валявскі, який так боїться стати жертвою нападу дарків, звісно ж, потрапить до них у полон і стане перед вибором: померти самому чи стати вбивцею сотень людей, очоливши шпигунську мережу...

Класична, здавалось би, ситуація, що не раз траплялася у літературі всіх часів. Але – з надто потужною релігійною складовою... Деміну потрібно вирішити, чи припустимо вчинити такий тяжкий гріх. Деміну конче треба згадати, що саме порадив би йому син. Але, що найголовніше, - йому варто забути, що серед його перших жертв опиниться його ж родина...

До цього моменту здавалося, що в романі немає півтонів, усе лише штучно-чорне та штучно-біле, - з одного боку, «погані хлопці»-дарки, що вигадують витончені тортури і спілкуються на межі фолу, тобто лайки; з іншого – добрі земляни-християни (бо адепти інших релігій дещо випадають із загальної схеми), які чинитимуть лише те, що схвалить Моралізатор, шукатимуть «зернятка добра» у ворожих цивілізаціях, а в лексиконі мають здебільшого лагідно-пестливі слова й Біблійні цитати.

Але зараз усе заплутується. Тимур Литовченко запропонує нам невелику інтерлюдію, а Деміну Валявскі – книжку про злочин-жертву іудейського судді Єфая, і ми намагатимемося оцінити, що таке жертва і як за неї платять.

Високоморальне людство майбутнього виявиться зовсім не таким ідеальним, як його уявляв собі головний герой, а Моралізатор – «найбільш аморальною істотою, яку він будь-коли зустрічав».

Почнуть набувати особливого значення «епізодичні», другорядні герої. Траплятимуться чудеса, а їх «робить не тільки Всевишній»...

Ви, напевне, також можете зробити якесь диво, – наприклад, прочитати роман, – як на нашу аморальну епоху, читається він досить незвично і, як наслідок, важкувато, інколи навіть комічно, – надто вже все «солодко» і «правильно». Хоча цікаві другорядні персонажі та майстерно передані відчуття людини, приреченої на життя, пошану та відстороненість, – вже як мінімум два приводи прочитати. Хоча б для оригінальності. Адже це «фантастика фантастики» – роман морального (чи то пак моралізаторського) змісту, «книга добра», яке уможливлює лише найстрашніше зло, «земна» розповідь про життя та смерть, на які ми всі приречені.

[ Згорнути рецензію ]